Розповідь про Байду Вишневецького

Першу згадку про боротьбу Вишневецького з турками на чолі козацьких підрозділів знаходимо у «Реєстрах кривд», надісланих султаном Османської імперії Сулейманом II Пишним польському королю Сигізмунду. Падишах скаржився, що козаки «Дмитрашки» у період з 8 червня 1548 р. по 6 грудня 1549 р. постійно непокоїли турецьку залогу Очаківської фортеці. Немає сумніву в тому, що деяке зменшення татарських набігів на українські містечка і села в цей час стало насамперед заслугою превентивних походів козацтва на Очаків, Акерман, Іслам-Кермен, які змушували беїв і ханів тримати великі сили на своїх північних кордонах. Самі противники організатора і керівника цих походів Д. Вишневецького -- турецько-татарські воєначальники -- характеризували його як людину, вмілу «коло воєнних речей». Велику відвагу виявив Вишневецький у 1553 р., коли разом з нечисленним підрозділом козаків («з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе») здійснив похід до самого Царграда-Стамбула, де намагався дипломатичним шляхом домовитися з султаном про припинення нападів татарських орд. Чим закінчилися переговори, невідомо. Однак досить красномовним є той факт, що український князь виїхав з турецької столиці з великими почестями й особистими дарунками від Сулеймана II. Очевидно, саме ця подія в народній традиції перетворилася на пісенний епізод, коли султан називав Байду-Вишневецького «славнесеньким і вірнесеньким лицарем» і пропонував йому одружитися з «царівночкою», але до пісенної й історичної розв'язки було ще ціле десятиліття...

Невдовзі Вишневецький домовляється про спільні дії проти Кримського ханства вже з володарем іншої сусідньої держави -- московським царем Іваном IV Грозним. У1556 р. разом з підрозділами московського воєводи Ржевського він здійснює черговий переможний похід на татарські землі. «Цієї весни на Покрову Вишневецький князь Дмитрій взяв Іслам-Кермен і людей побив, і гармати вивіз до себе на Дніпро в своє місто», -- повідомляв сучасник. Разом з тим наш герой почав відпрацьовувати тактику одночасних сухопутних і водних штурмів ворожих замків. Однією з перших таких військових операцій був напад на Очаків 29 червня 1556 р., коли гарнізон фортеці розпачливо відбивався від шестисот українських кіннотників, які прийшли сушею, та атакуючих з 18 чайок козаків -«морських піхотинців», що припливли Дніпром. Через півстоліття цією, вже значно вдосконаленою, тактикою водно-десантних походів з успіхом скористаються козацькі гетьмани Самійло Кішка та Петро Конашевич-Сагайдачний, які на чолі запорозьких флотилій перепливали Чорне море і громили турецькі міста-фортеці.

Князю доводилося організовувати й оборону власних володінь, зокрема Хортицького замку, що був збудований козаками за його наказом на початку 50-х років XVI ст. та згодом став прообразом першої Запорозької Січі. Ось як про це у 1557р. писав сам Д. Вишневецький: «Цар кримський з усіма людьми кримськими підступив під моє місто на Хортицький острів і приступом брав 24 дні. 1 Божим милосердям... відбився і побив у царя багатьох кращих і пішов цар від мене з великим соромом». Замок на Хортиці був міцною і професійно об-лаштованою оборонною спорудою, адже зумів витримати штурми численних татарських військ. Вишневецький керував захисниками хортицького укріплення і брав активну участь у відбитті багатоденного штурму, вміло використовуючи при цьому проти ворога стрільбу з особистого лука. Від його влучних попадань загинуло чимало нападників. Чи не це стало поштовхом міфологізування його пісенного образу: «Ой як стрілив -- царя вцілив, а царицю - в потилицю...» ?

Наступного року український князь у відповідь на напад хана домовляється про спільний українсько-московський похід на Крим. Влітку Вишневецький на чолі 30-тисячного союзницького війська оволодів Перекопом. Протягом 1559-1560 рр. за дорученням Івана Грозного він здійснює декілька нападів на одну з наймогутніших турецьких фортець Азак (Азов). Це дало привід французькому історику Ш. Лемерсьє-Келькеже порівнювати військові приготування турків під час оборони Азова проти Д. Вишневецького з приготуваннями Османської імперії до війн проти Венеції та Священної Римської імперії. На допомогу турецькому гарнізону прибула найсильніша ескадра з семи кораблів та добірні яничарські війська, посилювалися фортифікаційні споруди, стягувалися додаткові сухопутні підрозділи. І хоча князю так і не вдалося оволодіти містом, великого жаху на всю імперію Османів він все ж таки нагнав!

Окрім того, що Д. Вишневецький був «Великим воїном» - «Un grand soldato», як називали його в італійських хроніках другої половини XVI ст., він був одним з найавантюрніших політиків свого часу. Так, наприклад, у його планах було об'єднати зусилля московитів, донських і українських козаків, а також черкесів, які після оволодіння Азовом мали захопити у татарських орд Таманський півострів, згодом, форсувавши протоку між Азовським і Чорним морем, оволодіти Кафою (Керчю), а потім й усім Кримом. І таких сміливих авантюрних задумок у Вишневецького було чимало. Він неодноразово змінював протекцію сюзерена -- спочатку був підданим польського короля, потім московського царя, після чого знову вернувся до ріднішого зверхництва. До речі, король Сигізмунд надав українському князю винятковий титул «стражника на Хортиці», а Іван IV Грозний присвоїв йому високе звання воєводи.

У зв'язку з тим, що татарам усе ж таки вдалося зруйнувати Хортицький замок, князь-«гетьман» у 1562 р. закладає будівництво нової козацької фортеці. Воно було розпочате на Монастирському острові, що розташувався відразу за Дніпровими порогами. Проте неспокійний бунтівний норов не давав змоги Вишневецькому довго перебувати на одному місці. У 1563 р. він організовує черговий похід українського козацтва, тепер уже до Молдавського князівства, яке на той час було вотчиною Османської імперії. Сюди його запросили опозиційні місцеві бояри як одного з претендентів на господарський трон, зважаючи на те, що серед його далеких родичів були і молдавські правителі. Прибувши до Молдавії з нечисленним загоном, Д. Вишневецький потрапив у засідку і після нетривалої битви був розбитий турецькими військами. Потому під посиленим конвоєм його відправили до столиці могутньої Порти.

Ось тут нарешті й розгортаються знайомі нам із середньовічного шлягеру події. Однак тепер ознайомимося з ними вже в історичній версії. Найточніше їх описав польський історик-хроніст XVI ст. Мартін Бєльський: «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки дорогою з Константинополя в Галату... Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру». Це відбулося 22 жовтня 1563 р. за особистим наказом султана Сулеймана II Пишного. Інший сучасник і, головне, свідок тих подій, генуезький дипломат Гріло, стверджував, що перед тим, як повісити Д. Вишневецького на гак, йому відтяли руку й ногу, а потім, «оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою». У 1584 р. польський автор Б. Папроцький зазначав, що І. Пясецький помер відразу, а Вишневецький, падаючи, «зачепився ребром, перевернувся очима догори і був живий до третього дня, аж доки поганин не застрелив його з лука, коли той проклинав Магомета й їхню віру». Лише у 1632 р. К. Семак у своїй праці «Civis bonus» романтизував жахливу смерть князя, приписуючи йому спробу вбити султана з лука.

Цей трагічний кінець улюбленого українським народом захисника свободи й віри, забарвлений численними переказами й легендами, оспіваний в народних піснях і баладах:

«Ой як крикнув цар на свої гайдуки:

«Візміть Байду і зв'жіте,

На гак ребром зачепіте,

Ой висить Байда та й не день,

Не одну нічку та й не годиночку...»

Історики завжди сперечалися, ким же був Дмитро Вишневецький? Чи литовським і московським кондот'єром (найманцем) і шукачем пригод, як вважав відомий французький дослідник Шанталь Лемерсьє-Келькеже, чи захисником України від ворогів? Безперечно, він був таки справжнім патріотом своєї землі, захисником православної віри, не зрадив їй навіть під страшними тортурами.

Загинув Д.Вишневецький не марно. Він, за словами М.Грушевського, став «історичним патроном Запорізької Січі... і блискучим, променистим метеором перелетів через українське життя». Його наступники на ниві звитяги, в першу чергу, Северин Наливайко, Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, йшли вже по прокладених шляхах славного Байди, князя Дмитра Івановича Вишневецького.

В очах сучасників героїчна смерть Дмитра Вишневецького перетворилася на символ незламності християнського духу та його перемоги над ісламом. Цьому підтвердженням є те, що вже через кілька тижнів після смерті князя була написана елегія латинською мовою, присвячена загибелі християнського лицаря князя Дмитра, її автором став німець Йоган Зоммер, який проживав на той час у молдавському місті Сучава. А наприкінці 60-х років XVI ст. відомий збирач народних пісень, професор Краківської академії Матвій Пійонтек записав до свого збірника жалібну версію пісні про козака Байду. Староукраїнське слово «байдувати» означало майже те саме, що й «козакувати», а саме вести вільне, незалежне ні від кого життя.

Висновок