Національно-визвольна війна

14

ПЛАН

ВСТУП

1. Перший етап національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького

2. Другий етап визвольної війни та гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького

3. Третій етап визвольної війни та гетьманування Петра Дорошенка

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Розкриття суті Національно-визвольної війни українського народу має велике історичне значення. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI - 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам`ятали, чим це може закінчитися.

Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Грушевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ - р. IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т. VII), О.Субтельний в частині ІІІ “Козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання, пов`язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко - в своїй роботі “Історія України” т.1 ч. IV “Україна напередодні Хмельниччини”.

Повстання під проводом К.Косинського (1591-1593), повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.), козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст. (під приводом Марка Жмайма, під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.), під керівництвом Івана Сулими (1635 рік)), Повстання 1637-1638 рр. підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу.

1. Перший етап національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20-30рр 17 ст. в Україні настав десятилітній період затишшя.

Польська шляхта і магнати багатіли. Українські селяни, міщани і козаки бідніли. Посилювався національний та релігійний гніт православних українців. Тому вибуху 1648 році, тобто початок національно-визвольної війни був закономірним.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність єзуїтів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

- зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

- феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

- посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне духівництво.

Нове повстання очолив Богдан Зиновій Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 року його обрали Гетьманом Війська Запорозького.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козацьких прав і привілеїв.

Перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельницький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чигирином для вироблення нового плану. На загальній раді 30 січня, за іншими даними -- на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтримали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.

У середині квітня 1648 року на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку і переконані підісланим козаком в тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі залишили вигідні позиції під Корсунем, почали відступати. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії.

Внаслідок Жовтневої та Корсунської битв була знищена польська окупаційна армія. Це сприяло розгортанню визвольної боротьби по всій Україні, переростанню її в загальнонародну.

1648 рік завершився урочистим в'їздом гетьмана до первопрестольного Києва. Народ захоплено вітав вождя. В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом Косовим, присутній був і єрусалимський патріарх Паїсій. Гетьмана вітали посланці від Молдови, Туреччини, Семиграддя, Валахії. Всі ці обставини змінили настрої й плани гетьмана. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва, тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу.

У лютому 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшується розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності. Під час переговорів у Переяславі полковник Ф.Джалалій заявив польським послам: "Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить". Значні зрушення у психології переможців виявилися в промові Б.Хмельницького перед польськими послами: "Визволю з лядської неволі народ руський увесь... Поможе мені в цьому вся чернь, по Люблін, по Краків, від якої я не відступаю і не відступлю, бо це права рука наша... Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновладцем, самодержцем руським. За границю на війну не піду... Досить тепер маю вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть ляхи... Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську..." В цих словах гетьман, обурений зарозумілим небажанням польських послів сприйняти нові реалії, прохопилися його монархічні прагнення.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. У 1649 р. Б.Хмельницький при допомозі кримського хана отримав переконливі перемоги над шляхетським і королівським військами у битві під Збаражем і битві під Зборовом. Але хан Іслам-Гірей ІІІ не дозволив завершити розгром польської армії; він вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й давала б можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. 8 серпня 1649 р. Б.Хмельницький підписав Зборівську угоду. Її зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію козацької України на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

Зборівський договір не задовільняв усіх прагнень народу, але все-таки дав можливість будувати армію і державність. На визволених землях, що обіймали близько 200 тис. км², - від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, - почала складатися нова військово- адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. Проте завоювання народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну плату за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися передумови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на національній основі.

Під натиском народних повстань і бойових дій магнати й пани, католицьке духовенство, власники королівщин змушені були залишити свої маєтки і втікати. В результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козакі і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. В містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

Тим часом почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки цього разу під Берестечком. Битва почалася 18 червня, тривала майже 2 тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою.

Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності хана, який міг стати на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням невигідної для України Білоцерківської угоди, яка була підписана 28 вересня 1651 року.

Дана угода була для козаків зовсім не такою вигідною, як Зборівська. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини з татарами.

Незважаючи на згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 року в його резиденції на Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на яких вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів, тобто навесні 1652 р. війська Хмельницького напали на польську армію, що розмістилася під Батогом і вщент розгромили 30-тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем. Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе, без сильного союзника війну не виграти.

Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Одним з можливих покровителів України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б.Хмельницький схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський "єдиновірний" цар. З пропозицією укласти військовий союз і згодою на васальні відносини гетьман кілька разів звертався до Москви, починаючи з червня 1648 р.

Нова спроба домогтися визволення і об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою спертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке "під високу государеву руку". Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В.Бутурліна, й у січні 1654 р. в Переяславі відбулися церемонії, що символізували перехід України під царську протекцію. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р.

При всій його невизначеності Переяславський договір мав далекосяжні наслідки: на міжнародному рівні він засвідчував відокремлення й унезалежнення козацької України від Речі Посполитої; засвідчував визнання Москвою внутрішньополітичної суверенності Української держави і витвореної системи соціально-економічних відносин; відкривав перспективу довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави. Всупереч порушенню його умов Москвою Переяславський договір слугував для наступних поколінь української еліти найсильнішим і найнезаперечнішим доказом суверенності України.

Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії в Білорусі. Їй допомагав 20-тисячний козацький корпус І.Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи по запровадженню в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважала "царськими". Восени того ж року поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти них виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася під Охматовом (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

Тому з 1655 р. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими політичними комбінаціями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема, налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл Х Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Хмельницький з українським військом і корпусом Ф.Бутурліна восени рушив у Галичину, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом. Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Хмельницького відступити від Львова.

20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 року. З кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.

Головною турботою Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель і унезалежнення від Москви. З метою створення протипольської коаліції він уклав угоди з шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм ІІ Ракочієм. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною. Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і протипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства, розгорнулася боротьба старшинських груп, яка призвела до Руїни.

2. Другий етап визвольної війни та гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького

Другий етап визвольної війни (серпень 1657 - січень 1667) позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Перше питання - про гетьманського наступника - не вдалося вирішити без ускладнень. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правителів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром 16-річний хлопчина сам переконався, що не готовий правити в такий переломний момент. Тому в 1657 році гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Б. Хмельницького - генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

Так у зовнішній політиці новообраний гетьман прагнув розвивати заходи Хмельницького, спрямовані на досягнення цілковитої незалежності Української держави, на зміцненні її міжнародного авторитету. Водночас гетьман намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою. За підтримки Москви їм вдалося організувати заколот. Отож Виговський мусив вжити рішучих заходів. У травні 1658 року гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Після придушення заколоту московський уряд почав відверто втручатися в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку. Така позиція Москви змусила Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої.

Оскільки, гетьман І.Виговський повів рішучу боротьбу проти наступу царських воєвод і втягнувся у конфронтацією з Москвою, то це призвело до укладення Гадяцької угоди 6 вересня 1658 року з Польщею. За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої.

У Москві, де вже почали дивитися на Україну, як на частину своєї території, Гадяцький контракт, був сприйнятий як зухвалий спротив царської волі. На початку восени 1659 року понад 100 тис. російських вояків на чолі з князем О. Трубецьким рушили на Україну. 28-29 червня під Конотопом відбулася вирішальна битва (Конотопська битва) між українсько-татарським та московським військами. Вона закінчилася нищівною поразкою московітів.

Але український народ не зрозумів політичних комбінацій свого гетьмана, і у внутрішній громадянській війні він терпить поразку. Внаслідок чого у жовтні 1659 року Виговський відмовляється від гетьманства і тікає до Польщі.

Тепер перевага перейшла на бік Москви, а гетьманом обирають Ю.Хмельницького.

Молодий гетьман підкорившись вимогам допускається перших політичних помилок. Він повірив підробленому тексту Переяславської угоди1654 року і у 1659 році підписав новий і дуже невигідний варіант документу, за яким російські залоги розташовувалися не лише в Києві, а й в інших найбільших містах.

У 1660 році між Польщею та Москвою знову вибухнула війна за владу в Україні. І в цей час доба Руїни досягнула свого апогею. Стається розкол Гетьманщини.

3. Третій етап визвольної війни та гетьманування Петра Дорошенка

На третьому етапі визвольної війни (січень 1667 - вересень 1676) боротьбу за звільнення і об'єднання України продовжує гетьман П.Дорошенко. На якийсь час йому вдається об'єднати всю Гетьманщину під своєю булавою, але втручання Польщі, Туреччини і Росії в решті решт зводять його зусилля нанівець.

На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 року Росія і Польща домовляються про розчленування українських земель (Андрусівський мир 1667). За цим миром Козацька Україна ділиться навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московіти давали згоду на повернення поляків у Правобережжя. Стосовно Києва вирішили те, що на 2 роки залишається під владою Москви а потім буде повернене полякам.

Восени 1667 року об'єднане козацько-татарське військо, розпочинає на Галичині воєнні дії проти Польщі. Під Підгайцями польську армію було оточено. Та саме в цей час на союзника Дорошенка Кримське ханство здійснили напад, гетьман змушений укласти з поляками невигідну мирну угоду, яка передбачала визнання підданства королю.

Тим часом Лівобережну Україну охопило антимосковське постання, в результаті чого, більшість міст було звільнено від московських залог.

Ці події вплинули на дії Дорошенка. Він у червні 1668 року переправився через Дніпро, де в таборі під Опішнею його було обрано гетьманом обох боків Дніпра. Однак об'єднання тривало недовго.

Всі ці успіхи виявилися скороминучі. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підірвати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як висунули ще не безпечнішого суперника. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Правобережжя України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка та визнати зверхність царя.

На осінь 1676 р. становище Дорошенка стає критичним, і він складає гетьманські повноваження. Лівобережжя остаточно попадає під владу російських царів, а на Правобережжі ліквідуються українські державні інституції. Визвольна війна завершується. На 1686 рік вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.

ВИСНОВОК

Національно-визвольна війна супроводжувалася численними жертвами і руйнуваннями. Але визвольні змагання мали велике історичне значення: вони привели до витворення національної держави (її частина на Лівобережжі проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х рр. 18 ст.).

В ході визвольної війни формувалася національна державна ідея, що стала для наступних поколінь українців заповітом у боротьбі за незалежність; вони відіграли роль могутнього імпульсу для розвитку національної самосвідомості; сформували нову політичну еліту, що захищала національні інтереси

Внаслідок визвольної війни Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського та Білої Русі.

Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського, він був найближчим соратником Б.Хмельницького. Намагаючись протистояти впливу Москви, Виговський уклав союз із Швецію та Кримом, розпочав переговори з Польщею, що викликало невдоволення старшини. Він розірвав союз з Москвою і сповістив про це європейські країни. Під Гадячем у вересні 1658 р. він уклав договір із Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окрема держава під назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом.

Проте, незважаючи на тонкості наукових оцінок, громадські діячі, письменники, історики й багато інших вважали Б.Хмельницького одним з найвидатніших діячів в історії України. В свідомості абсолютної більшості українців, аж до сьогоднішнього дня, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною особою, що силою своєї індивідуальності підняв їх з багатовікового паралічу бездіяльності й безнадії та вивів на шлях національного і соціально - економічного звільнення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Субтельний Орест. Україна: історія \ Пер. З англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 3-тє вид.; перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. 720с.: іл.

2. В.Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р.

3. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р.

4. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р.

5. Під редакцією Слюсаренко В.Г., Гусєва В.І. Нариси історії України (новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р.

6. Під редакцією В. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ, “Україна”, 1995 р.

7. В.Король Історія України, Київ, 1995 р.

8. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993р