Галицько-Волинське князівство

1

План

Вступ

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

2. Литовсько-польський період

3. Україна у складі Речі Посполитої

4. Виникнення козацтва та утворення Запорізької Січі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя.

Так на заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході - від тихого океану до Карпат - простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь.

З погляду на слабкий зв'язок, великі вставні та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була явищем типовим. Відійшли в минуле перші будівничі Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. Натомість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли в минуле, з ними вже не могли рівнятись часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпорошених по численних регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступово залишили свої небезпечні торгівельні підприємства і зайнялися прозаїчними справами утримання власних маєтків.

Із занепадом політичного, культурного та економічного життя Київська Русь переслала існувати як цілісність.

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

Під ударами монголо-татар Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше -- об'єднання двох князівств Галицького і Волинського.

Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі -- товару, від якого залежала Русь.

Об'єднання Галицького і Волинського князівств відбулося 1199 року. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславович. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.

У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. У 1205 р. на польських землях Роман загинув.

Територіальне об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість років. Після смерті Романа його малолітні сини -- Данило і Василько -- разом з їхньою енергійною матір'ю опинилися у вигнанні. У справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.

24 роки велася боротьба за незалежність. У 1214 році Галичину окупувало угорське військо, а Польща загарбала Перемишль, Берестейщину і північно-західну частину Волині. У березні 1221 року об'єднані сили волинських князів та повсталих городян розбили під Галичем угорські війська. Лише у 1238 р. Данило оволодів Галичем. Узявши собі Галичину, він віддав братові Василькові Волинь.

Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства для протидії боярам. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. В нові міста Данило запросив ремісників та купців з Німеччини, Польщі, а також північно-східної Русі. В зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та євреї. Типовою рисою галицьких міст стає їхній багатонаціональний характер. Данило із селян створив військо, важку озброєну піхоту замість боярських дружин. Цілком залежне від князя військо використовувалось для боротьби з боярською олігархією й нападами чужинців.

У цей час на заході Русі виникла загроза з боку німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден стає загрозою для народів Балтії і Русі. Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У 1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагались перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. Данило з військом дав бій лицарям, розгромив їх і визволив Дорогочин.

У 1242 р. руські воїни під проводом Олександра Невського розгромили війська хрестоносців на Чудському озері. Так було дано відсіч німецько-католицькій агресії на Русі.

Але основною проблемою Данила була монголо-татарська навала. Зруйнувавши Київ, татари рушили на Галич та Волинь (1241), взяли штурмом Володимир-Волинський і Галич, а потім вдерлися на територію Польщі й Угорщини. Монголо-татари не завдали Галицько-Волинському князівству таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Вони тримали під своєю владою всі захоплені землі. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. змушений був визнати себе васалом хана і прибути на поклін в його столицю Сарай.
Проте подальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним від татар лише на деякий час у складних обставинах. Повернувшись додому, він одразу почав готуватися до боротьби з Ордою. Для цього він шукав собі союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою короля Констанцією. Данило почав переговори з папою Інокентієм IV щодо організації хрестового походу проти мон-голо-татар, погодившись на церковну унію з Римом. У зв'язку з цим посланець папи коронував Данила в 1253 р. у Дорогочині.

Однак ці зв'язки не принесли Данилові реальних успіхів. Татари намагалися будь-яким чином послабити Галицько-Волинську державу. Данило зважується на самостійні антиординські дії, але його виступ проти татар у 1254 р. закінчився невдачею.

Ці події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєнно-політичного потенціалу. У 1264 р. Данило Галицький помер.

Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія -- Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існування династія Романовичів.
Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв православну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р. його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опиняються під владою чужоземних правителів.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення.

Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

2. Литовсько-польський період

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. Її територія сягала далеко за межі етнічного регіону -- басейнів Вісли, Німану й Двіни -- за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.
Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316--1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345-- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40--50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.
Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.
У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.

Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками. Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 -- на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.
На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві -- сина Володимира, на Поділлі -- племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.
Протягом другої половини XIV -- початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві.

Починаючи з правління Ягайла,(1377--1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320--1370) підтримували три сили -- магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.

Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав -- останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той -- формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників -- старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.

Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення.

Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, приєднавши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.
Наступний король Людовік Угорський (1370--1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися «Божою милістю пан і дідич руської землі», користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120 привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих українців, решта -- чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать.

Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу.

Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників -- Литву і Польщу -- назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення. 14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі. Між Польщею та Литвою була укладена Кревська угода.

За умовами Кревського договору Велике князівство Литовське зобов'язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою він був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною.

Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля -- Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві.

Вітовт протягом 1392--1395 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Після тривалої боротьби в 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.

Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства.

Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на зближення з Польщею.

Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога -- Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край.

Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це посилювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих адміністративних посад.

Городельська унія, забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.
Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство відмовилося від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово була відсунута на північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для послаблення Литви. Наприклад, протягом 1385--1501 pp. Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином допомогли закріпитись їй на литовській території.

З того часу, як польський вплив в Литовському князівстві посилювався, українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович зумів завдати нового удару по автономії українських земель. 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задовольнив це бажання, і намісником був призначений литовець -- католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства означала кінець української автономії.

Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства, якими управляли намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах.
В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась угодовської політики і не поспішала захищати інтереси співвітчизників.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. У 1522 р. Москва захопила Чернігів і Стародуб. У1522 та 1549 роках Литва зазнала двох поразок від татар, які спустошили литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558--1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

3. Україна у складі Речі Посполитої

Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 року було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу Річ Посполиту.

Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців.

Протягом другої половини XVI -- першої половини XVII ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтенсивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. В Галичині знаходились землеволодіння Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших у формі «ключів» -- декількох поселень та містечок, які в адміністративному відношенні становили єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими у всій державі латифундіями. За відомостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знаходилось 3/4 всіх селянських господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Острозький. На початку XVII ст. йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі, Пронські та ін.

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання земель в Україні, вони захопили на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р. юридично затвердив всі форми феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати шляхті землі в Придніпров'ї, причому це стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином земель із селянами. Так, наприкінці XVI -- на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з'явилися численні володіння шляхти -- магнатів Замойських, Жолкевських, Казановських, Потоцьких та інших, на Лівобережжі -- Вишневецьких. На отриманих від короля та захоплених самочинно землях Вишневецький збудував міста Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів. Наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам та великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських та міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні монастирі. Найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир. А на Волині на початку XVII ст. уніатській церкві належало до 2,1 тис. селянських господарств.

Маючи в своєму розпорядженні величезні наділи, польські феодали почали поступово перетворювати свої володіння на комерційно зорієнтовані господарства, що отримали назву фільварків. Причиною цього була зміна економічної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих географічних відкриттів. Багатолюдні західні міста потребували великої кількості хліба, який в XVI -- на початку XVII ст. почала активно експортувати Річ Посполита.

Намагаючись отримати з селянських господарств якомога більше зерна, шляхтичі включали їх до складу своїх володінь. Замість оброку вони почали вимагати від селян регулярної щотижневої панщини. Щоправда, процес переходу до фільваркового господарства, що охопив всю Польщу, в Україні розвивався повільнішими темпами. Але в тих районах, де був вільний доступ до ринків та значна робоча сила (а такі умови склалися в Галичині та на Волині), протягом XVI -- на початку XVII ст. все більше вкорінювався новий тип господарства.

Зміцнення та зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва, що проявлялося в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі.
Правове становище українського селянства в Галичині та західному Поділлі визначалось головним чином цольським державним законодавством, яке передавало землю в необмежену власність шляхті. На решті території України після Люблінської унії поширювалися і польське феодальне право, і Литовський статут. Доповнена редакція статуту 1588 p., як і польські закони, залишала селян без жодних прав. Вони не вправі були брати участь у роботі центральних та місцевих органів влади, мати своє самоврядування та суди, переходити на інші землі. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу.

У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в руках щляхтичів.
Основним товаром експорту в Західну Європу із земель України був хліб. Його кількість весь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині -- 78, а в першій половині XVII ст. -- близько 84 тис. лаштів (лашт -- приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, дубовими колодами, смолою тощо. Одержувані кошти йшли на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн. Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком продуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалося становлення фільваркової системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного права. На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.

4. Виникнення козацтва та утворення Запорізької Січі

У XV- XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів -- шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком. Саме тому виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. -- монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання».

Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі -- своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Запорозька Січ виникла у нижній течії Дніпра. На той час Дніпро перетинали пороги -- кам'яні скелі. Всіх порогів на Дніпрі було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Ово-нецький, Ненаситець, Вовнігський, Будилівський, Лишній і Вільний. Крім порогів, були ще й забори -- такі самі лави скель, але не через усю річку. Їх було шість: Волошкова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива та Таволжанська. Але розпорошені городки-січі з невеликими загонами не могли стримати натиску турецько-татарських загонів з півдня і польсько-литовських військ з півночі. Тому козаки об'єдналися і створили в 30-40-х роках XVI ст. фортецю під назвою Запорозька Січ, до якої увійшли й невеликі городки-січі.

Найважливіший і найбільший з усіх островів на Дніпрі був острів Хортиця. Він відігравав свого часу роль стратегіної бази при розселенні козаків за порогами, тому саме тут в середині XVI ст. волинський православний магнат Дмитро (Байда) Вишневецький збудував замок і оточив його козацькою залогою. Тут він двічі оборонявся від татар, протримавшись на острові майже 10 років.

Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його притоки і, лишивши посередині тієї площі майдан, ставили навколо нього 38 довгих хат-куренів, де товариство мало притулок під час негоди. Посеред майдану височів стовп. Це було місце зборів і покарань. Окрім куренів, у Січі зводили церкву на честь святої Покрови; паланку-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарню -- неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, порох, кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбницю -- такий самий льох для зберігання борошна, сала, риби й іншого харчового припасу. Там само, в невеликих барильцях, переховували військові гроші.

Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили засіки з дубів, пізніше -- стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною. В окопах лишали двоє воріт: головні - з боку степу та бокові -- з базару. Біля воріт робили здебільшого плетені з лози та закидані глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди містився за січовими окопами, там на майдані стояли крамниці й шинки, де в мирні часи торгували не тільки люди з України, а й татари, московити, греки, вірмени, євреї.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Запорозьке військо мало два поділи -- військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів (Пащуківський, Переяславський, Канівський, Іркліївський, Корсунський та ін.), а територія -- спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Назва «курінь» походить від слів «курити», «диміти». Вона вживалася в значенні сотні, полку, частини війська. Паланка в буквальному перекладі з татарської мови означає «маленька фортеця».
Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.

Протягом другої половини XVI -- першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів.

Молоді хлопці відбували семилітній випробувальний термін як джури у досвідчених вояків. Тих, для кого військова служба була складною, відправляли з Січі. Всі козаки вважалися рівними і мали однакові права. Вони брали участь у загальній Січовій Раді, яка вирішувала всі важливі справи. Рада збиралась часто і являла собою орган січового народовладдя. Всі справи вирішувалися більшістю, без формального голосування. Меншість повинна була підкоритись більшості, яка мала право підкорити колективній волі навіть силою. Рада обирала гетьмана та військову старшину, що мали обов'язки регулярно звітувати перед військом.
Однак під демократичністю правління Запорозької Січі часто приховувалися прояви охлократії (влади натовпу).

Адміністративна і судова влада в запорозькому війську була побудована таким чином:

- військові начальники -- кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани;

- військові чиновники -- підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, кушнар, підкушнар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи;

- похідні й паланкові начальники -- полковник, писар, осавул, підписарій, підосавул.

Кошовий отаман (пізніше -- гетьман) об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був головним «командиром» і діяв як необмежений диктатор: міг скарати непокірного на смерть, тягти його за конем на аркані. Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, узаконював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, приймав у Січ нових людей, відпускав старших козаків із Січі, вступав у дипломатичні відносини з іншими країнами. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника -- наказного отамана. Кошовому отаману вручалась на раді булава -- ознака влади.

Військовий суддя був другою після кошового особою у запорозькому війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді з низового товариства. Суддя охороняв звичаї й одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався переказами і традиціями, що передавалися із уст в уста і були освячені плином віків. Як і кошовий, суддя не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався з козаками свого куреня.

Військового писаря та військового осавула також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Військовий писар у козаків був один, його обов'язки вважались такими важливими, що якби хтось інший зробив спробу замість нього написати від імені коша або прийняти листа, що передавався на його ім'я, то його страчували.

Вплив писарів на політичне і громадське життя був дуже великий, мабуть, і тому, що на своїх посадах вони були незмінними: з 1734 до 1775 року, у запорозькому війську змінилося лише чотири писарі. Писар ніколи не підписувався особисто.

Усі чотири -- кошовий, суддя, писар, осавул -- становили запорозьку старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Усі інші службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю і накази.

Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани, яких було 38 (за кількістю куренів). Їх називали «отаманням». Посада курінного отамана була виборною. Обирався він із простих козаків, часто із колишньої старшини. Курінні отамани виконували роль інтендантів у Січі, прямими обов'язками яких було забезпечення харчами і дровами свого куреня, охорона майна і грошей у курені, курінної скарбниці.

Наступними були «батьки», або «сивоусі діди», тобто колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хвороби. Вони посідали почесне місце у товаристві, берегли звичаї, ревниво їх дотримувались.

За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, товмач, шафар, канцеляристи та ін. Військовий довбиш відав військовими литаврами, скликав козаків у походи, на релігійні свята. Крім того, він виконував поліцейські обов'язки: роздягав засуджених злочинців і приковував до ганебного стовпа на площі, був присутній при виконанні вироку. Військовий кулінар відав усією запорозькою артилерією -- гарматами, порохом, дробами, свинцем, ядрами, кулями. Допомагали йому підкушнар і гармаші. Військовий товмач повинен був знати мови, видавати посвідчення, писати грамоти, перекладати документи.

До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий, хорунжий. Перший оберігав булаву кошового, другий -- військові бунчуки, третій -- корогви та військовий прапор.

Основою господарства Запорожжя було землеробство. На Запорожжі відбувалося становлення господарства якісно нового типу, яке виходило за межі середньовічної цивілізації, -- фермерського. Окрім землеробства, козаки займались розведенням худоби, полюванням, рибальством, виробленням горілки і пива, видобутком солі та меду.
Січ була розташована на шляху, який зв'язував густо населені райони України з морем, тому, незважаючи на постійну степову війну, купці з допомогою козаків вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарство велося спільними зусиллями, але в господарських справах все більшу роль почали відігравати заможні козаки, що вклали в степові промисли і торгівлю свої капітали.

Жили козаки здебільшого бідно. Козацькі звичаї дозволяли їм мати небагату одежину і зброю. Все майно і здобич, що привозили з набігів на турків і татар -- шовки, оксамити, коней, гроші, -- вони мали здавати курінному отаману. На Січі військова рада розподіляла все здобуте: не менше половини здобичі йшло на церкви й монастирі, частина грошей -- в січову скарбницю, решта розподілялась між товариством порівну. Більшість козаків отриману частину відразу пропивала в шинках, прогулювала з товаришами або вимінювала на коней. Прості козаки легко переносили життєві незгоди, мали простий побут, нехтували грішми та багатством, харчувались разом у курінях.

Прірва між різними верствами козацтва дедалі поглиблювалася, що призвело до гострих соціальних конфліктів у козацькому таборі.
На другу половину XVI ст. січовики створили велике військо. Основу його становила піхота.

Чисельність запорозького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тис. Багато європейських монархів неодноразово звертались до козаків з проханням виступити на їхньому боці як наймане військо під час військових конфліктів. Зважаючи на козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Московії, Венеції, Австрії, Туреччини та Кримського Ханства встановлювали з Січчю зв'язки через голову Польського короля, якому номінально були підвладні запорожці.

У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочатку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розширений до 500 осіб, а згодом -- і до 6000--8000. Козаки, вписані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.

Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським монастирем.

Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстрових, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козацтво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість козацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання.
Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591--1593 pp. на чолі з Кршиштофом Косинським. Козаків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. У 1593 р., не маючи артилерії, сильної кінноти, воно зазнало поразки.

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594--1596). Козацький полководець, родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухопутних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив проти волинських, поліських та білоруських магнатів. Зайнявши значну територію від Дністра до Прип'яті, Наливайко виношував плани створення самостійної козацької держави в пониззі Бугу і Дніпра.

Одночасно вели бої з польсько-литовською шляхтою козацькі загони Григорія Лободи та Матвія Шаули. Тільки регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським змусила козаків відступати. Об'єднавшись біля Білої Церкви, українське військо перейшло на Лівобережжя. Під Лубнами оточені ворогами повстанці чинили запеклий опір. У таборі почалися голод, пошесті, чвари між реєстровцями та козацькою черню. Під час таких суперечок було вбито Лободу. Наливайка і Шаулу реєстровці видали С. Жолкевському, і їх було страчено в Варшаві. Польське військо вчинило над переможеними козаками криваву різню.

Однак боротьба селянства і козацтва України не закінчилася. Далі були повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яцька Острянина та ін.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з автономією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реєстрове козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміло, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил -- польського уряду та українського козацтва -- не могло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибухнув у 1648 р. і став початком української національної революції 1648--1676 pp.

Отже, протягом XVI -- на початку XVII ст. в українських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литви послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі з якими сформувалось й зміцніло українське козацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.

Висновок

Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних формувань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розвивалися на Україні, передували на авансцені культурних і суспільно-економічних подій всієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серцевину важливих політичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішувалася в таких далеких державах, як Варшава, Москва та Відень.

А наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони справили великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської Русі.

Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні та стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч що існуватимуть впродовж століть між українцями та поляками.

Внаслідок зернового буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай неврівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста та промисловість перебували в стані застою.

Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі і водночас зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршилося.

Список використаної літератури:

1. Субтельний Орест. Україна: історія \ Пер. З англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 3-тє вид.; перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. 720с.: іл.

2. В .Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р.

3. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р.

4. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р.

5. Під редакцією Слюсаренко В.Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України (новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р.

6. Під редакцією В. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ, “Україна”, 1995 р.

7. В.Король Історія України, Київ, 1995 р.

8. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993р