Розвиток української культури у XVII–XVIII ст.

Реферат на тему:

Розвиток української культури у XVII - XVIII ст.

Вступ

Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648--1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії -- Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі -- польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.

Освіта і друкарство

Після визвольної війни 1648--1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки. У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови -- слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах -- математику, астрономію і музику.

Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України -- діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники -- Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін. Немало вихованців Київської колегії, які стали видатними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчальні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихідців з Київської колегії.

На українських землях, підвладних Польщі, -- у Східній Галичині й на Правобережжі -- продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шляхетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення. Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних університетах -- у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.

Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «Дітей у них,-- пише далі Алепський, -- більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».

Велике значення для розвитку й поширення культури на Україні мали друкарні, які існували в другій половині XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові і в деяких інших містах (всього одинадцять). На першому місці стояла друкарня Києво-Печерської лаври, що протягом другої половини XVII ст. випустила в світ 117 видань, які розходилися не тільки по Україні, а знаходили свого читача і в Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії, Сербії. Книги, що вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври, мали гарне поліграфічне оформлення (чіткий шрифт, красивий орнамент, гравюри тощо).

Взагалі в Україні шанувалася книга, в Київській Колегії, в школах, у старшин було немало книг, вони. Мали гарні бібліотеки.

Розвиток літератури

Усна народна творчість. В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені. Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).

Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох книгах-- «Огородок Марии богородицы» (1676) і «Венец Христов з проповідей невольных» (1688).

Визвольна війна 1648--1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.

Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648--1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм. Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять -- надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії -- сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп -- ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Події визвольної війни 1648--1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін. У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера.

Музичне мистецтво

На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки -- козаки-бандуристи -- часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.

Архітектура і образотворче мистецтво

Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco -- вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю -- гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін,, інтенсивно розбудовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690--1696) і Братського (1690--1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст -- Троїцький собор у Чернігові (1679--1695). Він же з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684--1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури цих часів належать також Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669--1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667--1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін. Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки». Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді. Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.

Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з російською і білоруською культурами. При цьому уже в XVII ст., зокрема в його другій половині, українська культура справляла особливо великий вплив на культуру російську. Про це відомий фахівець з історії української культури професор І. І. Огієнко в своїй книзі «Українська культура» писав так: «...І український вплив широкою річкою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...».

Великий вплив української культури на російську у XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Архангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII ст. в Московской Руси -- хозяева положения, лучшие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже, в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії, Сербії, Греції та інших країн.

Наявність єдиної цілісної території, спільної загальнонародної мови, що була рідною для населення різних територій, становлення національної культури і зростання національної самосвідомості, певний рівень економічного розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на кінець XVI -- початок XVII ст. українська народність повністю сформувалася.

У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю. Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів, варварська експлуатація ними природних багатств, небачене гноблення й визиск народних мас гальмували розвиток економіки, поширення товарно-грошових відносин, зростання національних зв'язків, а отже, й становлення української нації. Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати український народ, а також пряма загроза його винищення турецько-татарськими нападниками викликали більш інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення національної самосвідомості і розвиток процесу перетворення української народності в націю. Так, уже в творчості письменників-полемістів чітко проводилася думка, що український народ -- це народ, окремий від польського народу, що він має свої мову, культуру, свою православну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подвигів, і що він, отже, має право на свою національну незалежність.

Філософія

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи -Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов'янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки - граматика, риторика, поетика, богослов'я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопа-гіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Арі-стотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики.

В 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією.

Діяльність Киево-Могилянської академії. Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов'язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея, Феофан Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне тлумачення. Історіософія аналізує проблеми взаємозв'язку одиничного (окремого) та загального, ролі особи в історії. Погоджуючись з думкою Гомера про «солодкий дим Батьківщини», Феофан Прокопович проголошував: історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій Розуму, що здатний вивчати закони природи. Утворі «Фізика» Феофан Прокопович, спираючись на Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта, Арістотеля, вважає матерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту. Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, що освічений монарх приведе суспільство, до позитивних зрушень. Як глава «Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії.

Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії - Стефану Яворсъкому (1658-1722 pp.), Інокентію Гізелю (1600-1683 pp.), Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін. Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді. Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота. її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея філософії -самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» - твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди, природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум же, туга, нудьга, страх це антиподи любові та віри. їх дія на людину протилежна, гнітюча, вбивча, позбавляє людину її надії і сподівань, веде до втрати віри. Сум, туга, нудьга, страх при-речують душу людини на зневіру, розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж. Отже, звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Щастя є в самих, осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир. Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.

Три світи, по-перше, макрокосм (природа), по-друге, мікрокосм (людина), і, по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). А дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Світ є антитетичною (діалектичною) єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого: видимий світ - тінь, матерія, невидимий - дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є вічність у тлінні, життя у смерті, світ у пітьмі. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли осягає свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує у собі весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття, людини й Бога. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій світ - символічний світ Біблії - джерело образного осягнення правди, осягнення не логіко-теоретичне, а екзистенціальне.

Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII стст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. її продовжили романтики - Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.

У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.

У Російській державі з перших часів переходу під владу царя царська бюрократія намагалася ліквідувати автономію України, русифікувати українців, ліквідувати їх відмінність від росіян. Ще Олексій Михайлович у своїм маніфесті вимагав від українців: «прежде нашего прише ставя разделение с поляками сотворите как верою, та і чином: хохлы, которые у вас на головах, постригите: Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком «дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было». Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати. Отже, була заведена цензура, всі рукописи Київська лавра мала «для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору». За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.

У 1769 р. Лавра просила дозволити надрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати. Але Синод не тільки не дозволив, а й наказав відібрати букварі, що були вже на руках. Було наказано також позабирати в церквах старі українські книги й замінити їх на московські.

Наприкінці XVIII ст. було наказано перевести викладання в Київській академії, як і в інших навчальних закладах України, на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». У 1782 p. було заборонено дякам-учителям мандрувати, чим багато шкіл позбавились учителів.

Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать». Катерина II писала, що Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».

Одночасно з цим із України в Росію відходило багато вихованців Київської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латинській академії у Москві, з 1701 по 1762 р, працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурних закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок -- книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові праці, через Україну до Москви йшов європейський одяг, українці переносили шкільну драму й відкривали театри в багатьох російських містах -- Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д. Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури в Росії; на якій би не позначився вплив діячів української культури.

Розвиток передової суспільно-політичної думки

На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка. Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749-- 1802).

Значний слід у розвитку просвітительства, передової суспільно-політичної і філософської думки другої половини XVIII ст. в Україні і взагалі в Росії залишив Я. Козельський, виходець із дрібнопомісного дворянства, уродженець с. Келеберди (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Будучи депутатом від Дніпровського пікінерського полку у комісії зі складання нового уложення, Козельський у своїх виступах різко таврував кріпосництво й сваволю поміщиків, гаряче захищав інтереси селян, вважав селянські повстання справедливими, а самих селян невинними. Козельський виступав проти всякого самовладдя й гноблення. Він мріяв про суспільство, в якому не стало б ні розкоші, ні злиднів і яке було б засноване тільки на загальнокорисній праці, що мала бути загальним обов'язком усіх громадян. Приватна власність зберігалася, але вона повинна здобуватися тільки особистою працею. Основною філософською працею Козельського є його «Філософські пропозиції...», в яких він висловлював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму, схоластики і містицизму. У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі. На Слобожанщині в маєтку Попівка Сумського повіту молоді інтелігенти, які співчували французькій революції і проповідували ідеї розуму й прогресу, групувалися навколо дворянина О. Паліцина. Паліцин писав, що «настане коли-небудь розумний вік». Саме в цьому гуртку вперше виникла думка про заснування в Харкові університету. На Лівобережжі значним був гурток дворянської інтелігенції, який групувався навколо сім'ї Капністів, зокрема навколо відомого поета і драматурга кінця XVIII ст. В. Капніста. В. Капніст (1757--1823) походив з дворянської сім'ї з с Обухівки (тепер с Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.). Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. Співчував ідеям французької революції, висловлював різко негативне ставлення до кріпосного права.

Підпорядкування української церкви Москві

Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри. Після укладення Переяславського договору 1654 р. російський царський уряд, ведучи лінію на повне, підкорення України Москві, намагався підпорядкувати собі й українську церкву, щоб через неї й духовно закабаляти український народ. Як відомо, у 1685 р. на соборі в Києві київським митрополитом було обрано Гедеона Четвертинського, якого 8 листопада 1685 р. в Успенськім соборі в Москві висвятив патріарх московський Йоаким. У грудні 1685 р. митрополит Гедеон одержав дві грамоти -- від царів Івана, Петра й царівни Софії та від патріарха. У цих грамотах містилися обіцянки зберігати всі старі права української церкви: суди в Київській єпархії «отправляти по прежним обычаям», «все обыкновения прежния... вольно содержати». Але це були пусті обіцянки. Уже в перші роки патріарх московський і царські власті почали обмеження, а потім і повну ліквідацію незалежності української церкви. Київський митрополит з давніх часів (десь із X ст.) мав титул «Митрополит Киевский и всея Руси», пізніше -- «Митрополит Киевский и Галицкий, и всея России». А 27 січня 1688 р. Гедеонові поступило з Москви розпорядження іменуватися «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Малыя России». А в 1767 р. наказано називатися тільки «Митрополит Киевский и Галицкий», тобто він зводився до рядового митрополита звичайної єпархії. У Гедеона одразу ж після посвячення в Москві відібрали й титул «екзарха вселенського трону».

Як і в цілому в Росії, царський уряд ліквідував соборноправність української церкви. До того часу вищою церковною владою в Україні були собори -- крайовий та єпархіальний, усі духовні посади -- від митрополита до паламаря -- були виборними. Під тиском Петра І всі архієреї підписали так званий «Духовний регламент» і 25 січня 1721 р. Петро І в своєму маніфесті оголосив про введення його в дію. За цим «регламентом» була створена державна установа «Духовна колегія» під назвою «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод» на чолі з обер-прокурором. Церква була повністю підпорядкована світській владі. Як і по всій Росії, в Україні духовних осіб -- митрополита, епіскопів та інших не обирав собор, їх призначав Святійший Синод. Замість суду митрополита введено суд Синоду.

Як кожна православна церква, українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей української церкви, на її повну уніфікацію з церквою російською. Усі богослужбові українські книги були винищені і замінені московськими, друкарні -- Києво-Печерської лаври та інші -- змушені були друкувати лише книги за московським зразком, «ради одиночества церковного». Службу вести слід було тільки московською вимовою, запроваджено було цензуру проповідей, аж до 1905 р. заборонялось мати українські переклади Святого Письма, будувати церкви в українському стилі і т. п.

Наука. Г. Сковорода

Визначне місце у розвитку наукової, передусім філософської думки і літератури в Україні належить Г. Сковороді (1722--1794).

Народився Сковорода 22 листопада 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київській академії. Спочатку він займався педагогічною діяльністю в Переяславському, а потім у Харківському колегіумі, але пізніше залишив її і чверть століття, до самої смерті, був мандрівним філософом, народним учителем і співцем. У сірій селянський свитці, з торбиною за плечима, Сковорода переходив від одного до іншого села, зустрічався з простими людьми, навчав їхніх дітей, сіяв знання, проповідував свої погляди. Найбільше всього він мандрував по Слобожанщині, але бував і в Полтаві, Києві та інших місцевостях України, а також під Москвою, на Курщині, Воронежчині, Орловщині, в Приазов'ї. Помер Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівці на Харківщині (тепер Сковородинівка Золочівського району).

Сковорода у своїх філософських і літературних творах відображав ідеологію гнобленого українського селянства й рядового козацтва, його соціальні прагнення, настрої, сильні й слабкі сторони світогляду широких народних мас. Ставши на шлях служіння народові, Сковорода ще в молоді роки заявив: «А мой жребий з голяками». За своє більш як сімдесятирічне життя Сковорода створив багато творів, які передавалися з уст в уста й ходили в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони становлять два великих томи. Це -- філософські трактати й діалоги («Наркісс»,... «Узнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань» та ін.), ліричні вірші та пісні (збірка поезій «Сад божественных песней»), байки (збірка «Басни харьковские»), листи до різних осіб, прозові переклади, афоризми тощо.

Філософія Сковороди внутрішньо суперечлива. Вона містить у собі матеріалістичні тенденції, елементи стихійної діалектики, які поєднуються з ідеалістичними поглядами пантеїстичного забарвлення. Так, Сковорода вважав, що матерія вічна («вещество вечно есть»), що вона не має ні початку, ні кінця, що відбувається вічний рух матерії в природі. Водночас він писав, що весь світ складається з двох натур: «одна -- видима, другая -- невидима». «Видима натура» -- це «матерія» -- предмети і явища матеріального світу («вещество, или материя, земля, плоть, тень і проч.»), «невидима натура» -- це «форма» -- світ духовний, «божественная сущность», розум, істина, «бог», «дух». Рушійною силою, «пружиною» всього Сковорода вважав форму, дух, ідею, думку. Як просвітитель-демократ, щиро відданий інтересам народу, Сковорода глибоко цікавився корінними соціальними проблемами своєї епохи, викривав вади феодального устрою, називав його «нерозумним», «прескверним», «проклятим», «несправедливим», таврував ганьбою світських і духовних експлуататорів, всяких користолюбців, кар'єристів, чинодралів, що були винуватцями народних страждань, ворожнечі, гноблення, сваволі, воєн. Панівні верхи -- це «подлецы», «стадо свиное», «скоты», «звери». Яскраву картину кріпосницької дійсності, соціальної нерівності й гноблення намалював Сковорода, зокрема, у відомому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста возному в п'єсі «Наталка Полтавка».

Викриваючи несправедливість феодального суспільства, Сковорода мріяв про краще життя для народу, про республіку без гноблення, без бідних і багатих, де закони були б «совсем противны тиранским» і всі були б вільні й рівні, де все було б спільним. В основі такого суспільства, на думку Сковороди, мав лежати принцип «сродної» (спорідненої) праці, за яким кожна людина мала займатися працею, що найбільш відповідала б її природним нахилам і здібностям. Цей суспільний ідеал, про який мріяв Сковорода, був утопічним. Утопічними були й методи його досягнення, оскільки Сковорода не закликав до боротьби, а покладав усі надії на освіту, самопізнання і моральне самовдосконалення. «Пізнай себе», -- говорив він. Сковорода був патріотом своєї вітчизни, яку він назирав матір'ю. Він проповідував ідею дружби народів, шанобливо ставився до минулого українського народу і високо оцінював діяльність Богдана Хмельницького. У вірші «Про свободу» він писав: Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане. За умов складної внутрішньої й зовнішньополітичної обстановки, гострої класової боротьби в Україні у XVIII ст. інтенсивно розвивалася історична думка.

Найвидатнішими історичними працями XVIII ст. були літописи Григорія Грабянки й Самійла Величка, твори Г. Полетики, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. I. Симоновського, «Краткая летопись Малые России» В. Рубана, «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана та ін.

У XVIII ст. в Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні й фізичні знання. Математику викладали в Київській академії, Львівському університеті і в інших школах. Важливе значення мали підготовлений Ф. Прокоповичем у 1707--1708 pp. для учнів Київської академії курс з арифметики і геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики» і книга «Теоретична астрономія» викладача тієї самої академії І. Фальковського.

Вивчалася й медицина. У 1787 р. в Єлисаветграді було відкрито першу в Україні медичну школу, в якій вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини. Вивчення природи, рослинного й тваринного світу, пошуки корисних копалин провадили наукові експедиції Петербурзької академії наук.

Література і народна творчість

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя.

У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії -- невеликі комічні сценки з народного життя. Так, набула популярності показана в 1728 р. у Київській академії драма невідомого автора, яка мала назву «Милость божія, Україну от неудобносимых обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницкаго... свободившая». Палкий патріот України, автор із великим піднесенням змалював визвольну війну 1648--1654 pp. під проводом Хмельницького, приєднання України до Росії. У п'єсі показано також класове розшарування серед козацтва, захоплення старшинами козацьких земель і майна, містяться заклики «не обидите ни чим братіи своея».

Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681--1736). Народився він у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській колегії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Повернувшись у 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, логіку, математику, фізику, астрономію, філософію в Київській академії, з 1710 р. став її ректором. У 1716 р. на запрошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де займаючи пости псковського єпископа, новгородського архієпископа, віце-президента Синоду і фактично очолюючи-російську православну церкву, став активним помічником Петра І в проведенні реформ, брав участь у створенні Російської академії наук, заснував так звану Учену дружину. Ф. Прокопович був визначним філософом, публіцистом, поетом, драматургом, теоретиком літератури, істориком. Він залишив після себе багато наукових та літературних праць. Це -- численні «слова» і проповіді, курси поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця» та ін.), трагікомедія «Володимир» тощо. Прокопович виступав проти схоластичного навчання у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення методики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі: знання й джерела, а використовувати і свої. «За наших часів, -- говорив у своїй поетиці Ф. Прокопович, -- майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань».

У філософських творах Ф. Прокопович засуджував марновірство, схоластику, пропагував учення Декарта, Локка, Бекона, визнавав безліч світів і т. д. Спочатку, працюючи в Україні Ф. Прокопович підтримував Мазепу, вважав Київ «Другим Єрусалимом», але після Полтавської битви став різко засуджувати Мазепу, всіляко ганьбив його і повністю схвалював політику Петра І та вірно прислужував йому.

У другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською. Авторами творів нової літератури ставали переважно світські люди, присвячувалися вони в основному сюжетам, взятим із реального життя, писалися ці твори здебільшого розмовною мовою народу України, а не традиційною книжною мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ. У зв'язку із занепадом старої літератури, що ґрунтувалася на релігійній основі, незважаючи на шалений опір реакційних сил, поступово зживають себе й зникають провідні жанри давньої літератури: житійне письменство, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, духовно-церковна поезія, шкільна драма та ін. Разом з тим розвивалися жанри світського характеру, насамперед віршові -- історичні, побутові, сатиричні, гумористичні, що писалися переважно анонімними авторами з демократичних прошарків суспільства: мандрівними дяками, канцеляристами, представниками нижчого духівництва й козацтва. Вони мали світський характер, були пройняті ідеями раціоналізму, волелюбства, інтересом до реального життя в минулому й сучасному, соціальними мотивами. Визначним поетом був Климентій Зіновіїв (народився в середині XVII ст.-- помер після 1712 p.), який залишив рукописну збірку віршів, що була укладена у 1700--1709 pp. і містила 370 віршів та понад 1600 прислів'їв і приказок. Він картав багатих за знущання над бідними, обурювався цим, розвінчував «святість» ченців, оспівував і уславляв працю простих людей -- хліборобів, ремісників, наймитів, із великим співчуттям змальовував їхнє убоге життя.

Літературне життя у другій половині XVIII ст. інтенсивно розвивалося в основному в Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Росії. Тут з'явилося найбільше літературних творів, діяв і Г. Сковорода. У Східній Галичині, Закарпатті й Північній Буковині, внаслідок тяжкого гноблення народних мас іноземними загарбниками, у XVIII ст. розвиток літератури, як і культури взагалі, відбувався дуже повільно.

Життя народних мас, їхні звичаї, думи й сподівання яскраво відбилися в пам'ятках народної творчості. В історичних піснях, баладах (ліро-епічних піснях), легендах і переказах розповідається насамперед про героїчну боротьбу трудящих проти іноземних гнобителів і місцевих експлуататорів, героїзуються постаті Богдана Хмельницького, Олекси Довбуша, ватажків гайдамаків Максима Залізняка, Івана Ґонти, Микити Швачки, Івана Бондаренка та ін.

У народних піснях відбивалися тяжке життя народу, закріпачення селянства, панщина, ненависть народних мас до царів, панів, старшини, глибокий патріотизм трудящих, їх воля до боротьби за визволення від соціального й національного гніту, за щасливе вільне життя.

Музика

Високим рівнем розвитку відзначалося в Україні у XVIII ст. музичне мистецтво. Як і раніше, лірники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас, у своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну боротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існували духові оркестри.

Багатьох українських співаків брали до придворних труп у Петербург. У 1737 р. для підготовки придворних хористів за царським наказом була відкрита музична школа в Глухові. Добре навчання музики було поставлено в; Київській академії, яка мала гарний хор і оркестр.

Видатними українськими композиторами XVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були М. Березовський (1745--1777), А. Ведель (1767--1808) і Д. Бортнянський (1751--1825). Уродженець Глухова і вихованець Київської академії, Березовський став співаком у петербурзькій придворній капелі, потім навчався в Болонській філармонічній академії в Італії. Повернувшись на батьківщину, він написав багато концертів, на яких позначився вплив народної пісенності. Популярною була опера Березовського «Демофонт». Ведель теж навчався у Київській академії, потім писав музичні, переважно духовні твори, створив хорову капелу в Москві, керував хорами у Києві і Харкові, Д. Бортнянський, який здобув музичну освіту в Глухівській музичній школі і вдосконалював її в Італії, співав у придворній капелі, потім керував нею, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл» і «Син-суперник». Архітектура і образотворче мистецтво.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель -- адміністративних, господарських, житлових та ін. Велику кількість чудових будівель, передусім храмів духовних, було зведено наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін. За підрахунками В. Січинського, І. Мазепа за 1697-- 1706 pp. збудував 12 храмів і не менше 20 храмів та інших величних споруд реставрував і розбудував. Вони розташовані як у Києві, так і в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, біля Лубен та в інших місцях. У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731 --1745 рр-під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя, який перед цим працював у Петербурзі й Москві, збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври; У 1747--1753 pp. за проектом архітектора В. Растреллі під керівництвом архітектора І. Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752--1755 pp. -- царський палац.

Із 60--70-х років XVIII ст. на зміну стилю барокко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму (від лат. classicus -- зразковий) були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби (здебільшого жовтий колір стін, білі колони і деталі).

Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні,-- В. Растреллі, А. Квасова, П. Неелова та ряду ін.

Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С. Ковнір (1695--1786) та І. Григорович-Барський (1713--1785).

Кріпак Києво-Печерської лаври, С. Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П. І. Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові. Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І. Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.

У другій половині XVIII ст. козацька старшина, поміщики у своїх маєтках стали будувати розкішні палаци й інші будівлі. Так, у Батурині й Глухові були споруджені палаци гетьмана К. Розумовського, у с Ляличах -- П. Завадовського, у с. Мерчику на Харківщині -- ансамбль Шидловського та ін.

У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Найбільш видатною пам'яткою дерев'яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську (тепер Дніпропетровської обл.), споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773--1778 pp. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев'яною будівлею XVIII ст. в Україні. Продовжував розвиватися в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д. Левицький (1735--1822), В. Боровиковський (1757--1825) і А. Лосенко (1737--1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім у Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису. Розвивалися в Україні і гравюра, художнє ремесло -- різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво.

У XVIII ст. продовжувався процес переростання української народності в націю. Відбувалося дальше формування всіх головних ознак нації -- спільної території, мови, єдності економічного життя й психічного складу, культури українського народу, етнічної самосвідомості. Велике значення для створення територіальної єдності мало возз'єднання наприкінці XVIII ст.

Через несприятливі політичні обставини українському народові і його проводирям не вдалося зберегти державну самостійність України. Надто невигідними були геополітичні умови, міцними були сусідні держави, які зазіхали на українські землі, небачено сильним і підступним був натиск московських царів, недостатньою була національна свідомість і єдність українського суспільства. Про прагнення українського народу до свободи і складність геополітичних умов писав у своїй «Історії Карла XII» Вольтер: «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завше є звичаєм у Московитів».