КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема № 6. Галицько-Волинське князівство

Слухача І-го курсу

групи №

залікова книжка №

м. Київ-2008

ЗМІСТ

Вступ

1. Причини та наслідки феодальної роздрібленності Київської Русі

1.1 Поневолення давньоруських земель монголо-татарами

1.2 Татарьска навала

2. Зародження та розвток Галицько-Волинського князівства

- спадкоємця Київської Русі

2. Видатні діячі Галицько-Волинського князівства, основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики

3. Значення Галицько-Волинської держави для українського народу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Київська Русь - могутне державне утворення східних словя'н, що проіснувало з ІХ по ХІІ, в період свого розквіту являла собою одну з найсучасніших, розвиненіших тогочасних середньовічних держав Європи. Київська держава займала величезну територію від Балтійського до Чорного морів, мала могутню армію, розвинені зовнішньоекономічні, дипломатичні, звязки з найбільшими державами Західної Європи, Візантією, що підкріплювались родинними монархічними звязками, власну неповторну культуру тощо.

Про те Київська Русь, як цілісна держава, наслідуючи долю інших ранньофеодальних держав Європи, проіснувала не довго. Під дією ряду внутрішніх (князівські міжусобиці, колосальний розмір території держави, слабка комунікація між окремими її частинами, і.т.д) та зовнішніх (татаро-монгольська навала) Київська Русь зазнала занепаду та розпалася на численні, нерідко ворогуючі між собою князівства. При цьому під дією історичних факторів, зумовлених тогочасною геополітичною ситуацією, (татаро-монгольське іго) станом справ в самій могутній колись державі адміністративний, культурний та духовний центр руської землі переміщується на західні землі до Галицького та Волинського князівств. Галицько-Волинське князвство проіснувало до ХІV століття та врешті решт припинило своє існування як самостійна держава, увійшовши спочатку до складу Литовського князівства, а потім до складу Речі Посполитої. Однак саме існування Київської держави дало могутній поштовх для розвитку на її колишніх теренах державності та культури таких народів як: українці, білоруси та росіяни. І тому справедливо можна вважати, що сучасна українська державність бере свої витоки саме з періоду існування Київської Русі і Галицько-Волинське князівство займає особливе місце у процесі її становлення.

1. Причини та наслідки феодальної роздрібленності Київської Русі

1.1 Поневолення давньоруських земель монголо-татарами

Величезна Київська держава, що стараннями князів Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого повстала на просторах від Балтійського до Чорного морів являла собою конгломерат словянських, угорських, фінських та інших племен. Ще за часів Ігоря якого було підступно вбито деревлянами, Київська держава не була чимось єдиним, підвладним волі єдиного правителя. В державі, що утворилась внаслідок поневолення та завоювання сусідніх племенних утворень переважали та не вщухали відцентрові, сепаратиські настрої. Причинами такої поведінки були як невдоволення політикою князя (побори Ігоря з деревлян за які він власне й постраждав) так і небажання місцевої племінної єліти (князів) добровільно коритися київському князеві, що підсилювалось значною відаленістю удільних князівств від центру та їх слабким зв'язком в економічних стосунках.

В подальшому шляхом проведенням реформ Ольги, поступовою заміною місцевих племінних князів на представників княжого роду, розвитком торгівельних звязків між окремими частинами держави, а подекуди й силою зброї вдалось її об'єднати та деякий час утримати під владою київських князів. Так за часів Володимира Великого (980-1015 рр) останньому вдалось створити величезну, колосальну державу - набільшу за розмірами в тогочасній Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями-фортецями, славну своїми богатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними звязками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов та релігій. Деякий час цілісність держави вдалось утримати з прийняттям за часів того ж Володимира за державну релігію християнства. Про ще за життя Володимира його держава вже не була такою міцною, один за одним перестали коритися батькові 12 його синів, яких він свого часу посадив на князювання у найбільших містах держави, проти нього спалахували повстання та змови. Врешті по його смерті та в результаті міжусобної боротьби у Києві вокнязився Ярослав (1019-1054 рр) в подальшому прозваний Мудрим. Останній завершив об'єднання величезної Київської держави, а час його князювання справедливо вважають справжнім розквітом Русі. Ярослав засновував бібліотеки, будував величні церкви, налогоджував дипломатичні, економічні, династичні зв'язки з королівськими домами тогочасної Європи, стримував агресію кочових племен печенігів та половців тощо. По своїй смерті Ярослав заповідав розділити Київську державу між п'ятьма його синами та управляти нею спільно, при цьомку молодших синів закликав коритись волі старшого, таким чином закріпивши моральний приорітет старшого брата. Це стало фатальною подією. Коли попередні князі ділили між своїми синами землю серед них завжди знаходився один, що спромагався об'єднати її під своєю владою знову. Однак серед синів Ярослава жоден не виявив волі до об'єднання а влада старшого сина (номінально - синьора) не мала реального впливу на інших братів для утримання цілісності держави. Взагалі суперечки за владу мали такий частий характер почасти й від того, що у Київській Русі не було визначено чіткого принципа престолонаслідування. Згодом кількість князів та їх нащадків, що вважали свої претензії на Київське та інші княжіння обгрунтованими, зросла до неймовірної кількості. Одні з них притримувались думки, що княжіння має передаватись від батька - старшому синові, а по його смерті всім синам по черзі, інші вважали, що від батька - старшому синові та його синам в порядку наслідуваня, треті дотримувались думки, що князівство має передаватись виключно тільки старшим синам. У боротьбі за владу князі нерідко задля досягнення мети прибігали до укладення ситуативних союзів нерідко приводячи ворогів на рідну землю. Так боротьба за владу та власні амбіції перемогли прагнення творення єдиної держави. Київська Русь як єдина цілісна держава, наслідуючи долю ранньосередньовічної імперії Карла Великого почала розпадатись. Протягом двох столітть (ще за життя Володлимира Великого до 1015 року) відокремилось Полоцьке князівство; в середині ХІІ століття відійшли під приводом своїх удільних князів землі, що входили до Київської Русі. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилась тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав: не мав війська, не мав можливості примусити князів виконувати свою волю, не міг позбавити князівства тощо.

Причин занепаду Київської Русі багато. Перша з них надто великі розміри держави: вона була найюільшою в Європі і до її складу входили не лише слов'яни, але й цілий конгломерат народів, об'єднаних владою спільної династії та релігією. Осередком держави був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утруднювали і так слаюку комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь наприклад Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш менше добре зорганізоване. Але якщо така покора й мала місце стосовно батька, то волі дядька, старшого брата князі не виконували та всіляко противились їй. Дуже показовою в цьому відношенні була спроба на прикінці ХІ століття встановити колегіальність рішеннь, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ століття снеми припинились так і не ставши постійною інституцією федеративної по суті держави. Одночасно із послабденням влади князя знову наюрали силу віча, орган переважно боярства та міського купецтва. Бували випадку коли віче склакав князь, бувало - збиралось воно само. Віче втручалось у всі справи, ломало спадкові права князів, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь нелюбих». З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно весь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної інституції і не стало зародком парламенту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.

Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того весь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що Їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту кордонів.

Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівський стіл і між окремими князівствами -- за Київ та інші міста. «Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку роздирали князівські «когори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.

Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було можливості організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що загнав половців за «залізні ворота», -- на Кавказ, як Мстислав І. Тож здебільшого такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема Переяславщини, була стустошена.

За 50 років -- з 1061 року -- нараховується коло 50 великих половецьких нападів, що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмугороканську Русь та ряд українських міст.

В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.

У ХІІ ст. значення сторожового посту на київському пограниччі набуває Канів. Коаги торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав зорганізував похід до того міста за участю 12 князів. Виходили князі з охороною навіть до Олеш'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі -- до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке велике місце належало торгівлі в житті Русі.

Але зовнішня торгівля Русі занепадала не лише внаслідок захоплення степів кочовиками. Причини були глибші. На це впливали події світового значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією 1082 року яким цісар за допомогу в війні з Сіцилією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких рейнських міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою Азією, Візантією.

З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Рейном, що засновують Рейнський союз, Ганзу, який охоплює північну Европу та Балтійське узбережжя. З міст, які входили до складу Русі, втягуються в новий торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убожіють його князі, боярство. Золото, що вкривало бані київських храмів, виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале Ґранде.

Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХІІ ст. виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальщина -- з Рязанською землею.

Процес розпаду великої держави був властивий не, тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини -- Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими, Але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог -- монгольська орда, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицьке-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Руської держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції. Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для Історії України, що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервності української державності з боку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило претензію на керівну роль в землях, що колись входили до складу Київської Русі.

1.2 Татарьска навала

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роких ХШ ст, став її володарем. 1206 року курутлай -- загальні збори представників племен -- проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгіз-хана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підкорили Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгіз-хан розпочав війну з Хорезмом (сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгіз-хана. Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році монголи розбили половців, при чому кількох ханів було убито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра.

Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Маріуполя), з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців -- руські сили було розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята частина, -- писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років, і монголи знов прийшли під проводом хана Бату (Батия), Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половців.

Року 1239 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький, князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і згинули під іх руїнами.

З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многьі, им же несть числа», монголи зруйнували цілковито.

На початку 1241 року татарська орда рушила на Польщу, зруйнувала Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Лігніца зустріло їх велике військо польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Любек, Нюрнберг, Тюрінгія, Прага, Оломуц. Брно. Татари розбили угорську армію під Сайо, в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиевого війська спустошили сербські та болгарські землі. Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хана Огодая (чи Огдая), поспішно подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерті Огодая татарська орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.

У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV, обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому поставив це питання. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія.

Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему, нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні -- через Чехію, Польщу та Україну.

Основної мети -- навернення монголів на християнство -- посольства не досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне -- імперіалістичні пляни.

Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з необмеженою владою, оточений родовою ари-тократією. Старе уявлення про примітивність татарської орди довелось сильно змінити. Навпаки --- вона була дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіанту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять такий десятків -- сотню, десять сотень -- тисячу, десять тисяч -- тьму на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали, татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже швидко використовувати всі матеріальні можливості що їх мала країна.

Монгольський рух на захід мав найширші імперіалістичні плани. Згідно з досить добре опрацьованою державно-правното теорією, монгольські хани хотіли підкорити увесь світ під свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі, що визнають владу хана казали вони» стануть його васалами, а хто не визнає -- буде вбитий, а його землі -- сплюндровані.Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія до монголів де Пляно-Карпіні, в самій столиці великого хана Гаюка -- Каракорумі -- відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХШ ст. в орді був окремий єпископ Сарайський. Татарське панування» або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Поперше -- татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали «ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, Інтриг і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не потребував підтримки населення і не прислухався до голосу громади.

Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули -- забиті або отруєні. Убитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був пертий мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою було обкладено всю люд-

ність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за сплату її на Князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім потрібним.

Питання про татарську навалу й долю населення Русі, на території якої татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії України.

Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити Їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи Їй «сіяти пшеницю та просо». Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди»

На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» на руських землях почався антикнязівський рух, опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем -- залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців. Гірше було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіїїі в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують». Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазнало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищені.

Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним Їхали до Києва, купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич -- залишились столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року. Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки людей загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р. Галицький князь Лев наказав перевести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловік. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). Татари зайняли степи й відрізали південні руські поселення.

Відрізано Тьмуторокань, міста Шарукань та Сугров, У з'язку з татарською навалою 1223 року згадується «бродників». .Так, очевидно, називали населення, відірване від Русі половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам.

У низці західноєвропейських джерел -- в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1254 року -- згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Русі.

Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка.

«Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександр, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ... вийшов з-під влади князів старої династії, його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинното устрою закінчилася.

М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та, Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.

Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення. Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Киеві, який утратив значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Вододимир-над-Клязьмою, в 1251 р. -- в Новгород, а в 1252 р. -- знов у Володимир, потім у Київ і знов -- у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського. Наступник Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 13-00 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини^. В офіційних патріарших актах, які легалізували перенесення митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх адяманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б їм належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання» ... З цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того ж митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородськовду патріархові, був москвич з роду. Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, верхівки та вищої церковної ієрархи до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем. Інші умови склалися в Ростово-Суздальсьхій землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерті спадщинну поділено за ханськими грамотами: Олександр (згодом Невський) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрій--Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрія. Володимир. Київ -- взагалі Україна -- на довгий час -- до XVI ст. -- виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.

Так монголо - татарська навала остаточно сприяла зникненню Київської Русі з історичної сцени, сприявши натомість виникненню нових держав Володимиро-Суздальського князівства на північному східі та Галицько- Волинського на заході. І саме останньому довелось майже на ціле століття стати спадкоємицею та осередком давньоруської державності.

2.Зародження та розвиток Галицько-Волинського князівства - спадкоємця Київської Русі

2.1 Галицько-Волинське князівство

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави після того, як рядом походів Володимир приєднав Перемишль та інші міста.

Київська Русь залишалась об'єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в яких утвердилися свої окремі династії - відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві - Ростиславичі, пізніше об'єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.

Наприкінці 5-у першій половині 6-у ст.. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир - місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові - своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію тут започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136 - 1142 і 1146 - 1154 рр. Він, а згодом і його син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об'єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимиром) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстання містиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певну залежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р. , після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. А незадовго до смерті Романа утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів - у греки».

З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з воляками краківського князя Лешка Білого.

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були: прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права - оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 - 1214 рр.);

- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідів держав - Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п'ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

- наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі р. Калки;

- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась 1238 р.)

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя - Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батька Лев Данилович (1264 - 1301).

Цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На рубежі 13-14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева - князя Юрія I (1301- 1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту.»

Наступниками Юрія I стали його сини - Андрій та Лев II (1315 - 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).

2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

3. Енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 - 1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 - 1264 рр.).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

2.2 Видатні діячі Галицько-Волинського князівства та основні

напрямки зовнішньої та внутрішньої політики

В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов'язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри - обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.

Галицько-Волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку 14 ст. Галицько - Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі».

Князь здійснював усі функції державної влади - законодавчу, виконавчу, судову. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорсткий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.

Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.

З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату та вибори київського князя шістьма найбільшими князями.

Автор літопису пише про те, що великий князь Роман («одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він-бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха…»)

Роман здобув собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205).

Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угод із угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі - міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах: вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів істотне значення мала позиція селян - общинників, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії і західних сусідів.

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. (У 1237 - 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.) Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогочин над Бугом, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило перед боєм проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.

Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець висвітлює планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.

Фортифікація і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. ( Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.) В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визначивши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів.

На жаль, ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення анти ординської коаліції.

По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході , а не на Сході.

По-друге, 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. (Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золото ординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.)

Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила - Шварно та дочки Мін довга. Це різко змінює ситуацію - протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборотні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.⁽¹¹⁾

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як « отця і господина». В Галичині княжили сини Данила: Лев - у Галичині й Перемишлі, Мстислав - у Теребовлі, Шварно - у Белзі та Холмі. Наприкінці 13 ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней відбирали». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно - за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові.

Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…», - писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об'єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити унію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії.

Короткочасне правління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів - баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.