Наступи російського царизму на автономію України (друга половина XVII–XVIII століття)

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Реферат з історії України на тему:

«Наступи російського царизму на автономію України (друга половина XVII - XVIII століття)»

Херсон

2005

План

1. Політичне становище України після смерті Богдана Хмельницького. Руїна

2. Обмеження царизмом автономії України

3. Остаточна ліквідація Російською імперією автономії України

1. Політичне становище України після смерті Богдана Хмельницького. Руїна

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковос ті гетьманства -- передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій Богданович (прибл. 1641 -- після 1681) -- гетьман України в 1657 р. та в 1659--1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 року під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60--80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

2. Обмеження царизмом автономії України

Виговський Іван Остапович (? -- 1663) -- діяч українського козацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Ю. Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимос-ковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом -- прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога -- тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері -- був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами -- погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи -- поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне -- втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби. Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом Повернення козацьких вольностей права вільно варити ^горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «Чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву -- полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в про-польській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський іде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське, на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації -- Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохви-цею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар -- союзників гетьмана -- повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальне напруження, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім'я Хмельницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники -- генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 року, фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереме-тьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода з пихою говорив: «Этому гетьманишке идет лучше гусей пасти, чем гетьмановать». Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 року було укладено Сло-бодищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободишенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя -- І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 -- червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

Брюховецький Іван (? - 1668) - гетьман Лівобережної України в 1663--1668 pp. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в ролі «старшого слуги» займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні доручення. 31659 р. перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У1661 р. прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662--1663 pp. -- один із головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москвофільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку царського уряду. На «Чорній раді» під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента - Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 року біляДиканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України, під час якого лівобережні козаки жорстоко вбили Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві. Це був спритний авантюрист і демагог, один із тих, як писав козацький літописець С. Величко, що «для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло (прибл. 1620-- 1671) -- гетьман Правобережної України в 1663--1665 pp. Один з найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653--1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. -- писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів «Березневих статей» (1654), Гадяцькоїугоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663--1664), намагаючись об'єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієнтації, зокрема після обрання він повідомляв кримському хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Проте Правобережжя територіальне було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин цілком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива за допомогою Польщі роз* в'язати проблему возз'єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережий 1664--1665 pp. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуацією, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі. Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об'єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627--1698) -- гетьман України (1665 --1676), один із найвидатніших діячів її історії. Народився в Чигирині в козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але, невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679--1692 pp. -- в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65--70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє -- В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже тоді відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 року) між Польщею та Росією, укладене на 13,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно До його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя -- за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сер-дюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів -- повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова влади мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора -- сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг -- митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Отже, на третьому етапі Української національної революції (червень 1663 -- вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до розв'язання внутрішніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65--70%); територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

Самойлович Іван Самійлович (? -- 1690) -- козацький діяч. Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі Змолоду в козацькому війську. В1669 р. обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. -- гетьманом Лівобережної України. У1668 р. підтримав гетьмана І. Брю-ховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677--1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де перебував до кінця життя.

За цих обставин Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорстокий, деспотичний правитель, що і призвело до його страти турецькими властями 1681 р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

3. Остаточна ліквідація Російською імперією автономії України

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андру-сівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687--1708). Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена пунктами, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурин! при гетьманові розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Категорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманско-го регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар -- Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади, царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять його із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі !»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель -- Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне поєднання національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана.

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70% складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл XII і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків У такій неволі». Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р- І- Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII -- польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам'ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати автономію України. Російська сторона, відстоюючи власні інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалася духу і букви Переяславсько-Московського договору 1654 р. Адже ще на початку Північної війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом II, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умови було узгоджено з І. Мазепою. Коли над Україною нависла загроза вторгнення союзника Карла XII С. Лещинського, гетьман звернувся до російського царя по допомогу. Відповідь Петра І була красномовною: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш». Такі дії розв'язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтримку, яку гарантувала угода 1654 р. Крім того, в архіві французького міністерства закордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703 p., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями з тим, щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо.

Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки способу збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо-політичні прорахунки (простар-шинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.

У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість швидко зробити кар'єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (Бендерська конституція). Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець -- І. Крип'я-кевич -- звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Характерною особливістю Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у посиленні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту -- загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося збирати її тричі на рік -- на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов'язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції е помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, скасовував обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз із кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків і татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. Екзильний гетьман, або ж гетьман у вигнанні, помер 1742 р. «Разом з ним, -- на думку Д. Дорошенка, -- надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави»¹.

ІОтже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни -- Малоросією- Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648--1676 pp., -- виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

І етап (1708--1728) -- форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко ви словлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами».

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708--1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів -- прядиво, шкіру, сало, олію та ін. -- дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722--1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.

Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури -- адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув'язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.

II етап (1728--1734) -- повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом'якшення офіційної російської позиції в українському питанні -- було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727--1734).