Історичне значення скасування кріпатства в Україні

6

Контрольна робота

по предмету: «Історія України»

Історичне значення скасування кріпацтва в Україні

Поразка в Кримській війні підштовхнула уряд до реформування внутрішнього устрою країни. Але головними причинами реформи стали нездатність кріпаків низькою продуктивною працею задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і маси кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху селянства, стихійне зменшення кількості кріпаків, помітне відставання Росії у військовій справі від передових європейських держав, наростаюча критика царизму з боку прогресивних кіл суспільства за відстоювання кріпосницьких порядків, осуд європейською громадськістю станового устрою Російської імперії тощо.

Уряд і цар добре розуміли необхідність проведення кардинальних реформ, але в своїх діях мусили зважати на ставлення до них різних політичних сил, і насамперед дворянства, як опори панівного ладу. Боротьба між урядом і дворянством тривалий час велася на рівні вироблення відповідних законопроектів. З початку 1857 р. їх підготовкою займався Таємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний комітет у селянських справах. Через губернські комітети до вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучалося чи не все дворянство. На своїх засіданнях воно висувало пропозиції й проекти, які потім надсилалися до редакційних комісій, Головного комітету й обговорювались у Державній раді. Існували різні, часто протилежні точки зору на розв'язання проблеми. В Україні їх представляли Григорій Ґалаґан, послідовний противник кріпацтва, і Михайло Позен, захисник панівного ладу. Більшість дворян розуміла необхідність скасування кріпацтва, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Чимало поміщиків Правобережної України ратували за звільнення селян без землі. Частина їх виступала за звільнення селян з наділом за умови викупу ними своєї волі та землі. Пропонувалось встановити різні розміри наділів, причому настільки малі, що державна комісія мусила їх збільшити, а повинності зменшити. Але й при цьому права поміщиків серйозно не страждали. Уряд балансував між кріпосниками й кріпаками.

Основні положення про скасування кріпосного права викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». У цих документах звільнення селян подавалось як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду. Він мав здійснитися шляхом полюбовних угод між поміщиками й селянами. Даючи кріпакам волю, законодавство залишало землю у власності колишніх кріпосників. Селянам надавалося право користування садибами й польовим наділом, за що вони мали відбувати панщину або сплачувати грошовий чинш. Тільки після підписання з поміщиком угоди про перехід на викуп такі особи переводилися в розряд селян-власників. Для залагодження можливих конфліктів між поміщиками й селянами створювались губернські присутствія в селянських справах та інститут мирових посередників.

Законодавчі документи передбачали значне розширення особистих прав звільнених з кріпацтва селян, їм надавалося право володіти нерухомістю, займатися промислами, торгівлею й підрядами, створювати промислові підприємства тощо. Крім того, вони звільнялись від поміщицької опіки над своїм сімейним життям, зокрема й над одруженням молодих. Звільнені селяни діставали можливість брати участь у сільському самоуправлінні -- роботі сільських сходів і виборах сільських старост та збирачів податків. Кілька сільських общин об'єднувались у волосні на чолі з волосними правліннями, які в межах волості виконували господарські, адміністративні, фінансові, а також обмежені поліцейські функції.

На відміну від інших селяни вважалися податним станом. мусили платити державі подушний податок і відбувати рекрутську повинність. «Вільний обиватель» мав право одержати паспорт тільки на один рік і протягом перших дев'яти років з часу проведення реформи не міг відмовитись від наділу. Зберігалися й інші залишки кріпацтва.

При проведенні селянської реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків, і тільки в окремих випадках -- селян. Це проявлялося, зокрема, у встановленні неоднакових розмірів селянських наділів. Там, де земля була родючою, вони мали бути меншими, де ні -- більшими. Конкретні розміри селянських земель визначали місцеві положення. Згідно з одним розмір селянських наділів у Херсонській, Катеринославській і частково Таврійській губерніях встановлювався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. В повітах з переважаючим общинним землеволодінням Харківської та Чернігівської губерній нижчий розмір наділу мав становити 1--1,5, вищий--3--4,5 десятини.

Окреме «Місцеве положення» для поміщицьких селян Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній закріплювало за селянином від 2,75 до 4,5 десятин спадкових сімейних ділянок землі. Поміщикам скрізь надавалися права відчужувати надлишки селянських наділів, якщо вони перевищували дореформені, насильно обмінювати свої угіддя, переносити селянські двори тощо.

Певна специфіка передбачалася при реалізації Земельної реформи на Правобережній Україні. Згідно з «Місцевим положенням» правобережний селянин мав право одержати той розмір наділу, який закріплювали за ним інвентарні правила 1847--1848 рр. Якщо він був меншим, то селянин міг клопотатися перед сільським сходом і губернським у селянських справах присутствієм про доведення його до норми.

Для, проведення реформи запроваджувався тимчасовозобов'язаний стан селян, який визначався двома роками, а в окремих випадках і двадцятьма. У цей час селянин мав платити поміщику грошовий чинш і відбувати панщину.

Зате натуральна данина відмінялася, що значно полегшувало становище хліборобів. Розмір чиншу встановлювався в одному випадкові з десятини, в іншому -- з польового наділу чи садиби і міг коливатись від 1,5 до 9,0 крб. за рік. За кожну десятину польової землі селянин мав відробити протягом року від 12 до 29 днів. Причому більшість з них припадала на літні місяці, коли робочий день цінувався на вагу золота.

Поміщикам за одержану землю платили не селяни, а казна п'ятивідсотковими державними банківськими білетами 6 викупними свідоцтвами. Причому вони йшли переважно на погашення боргів поміщицьких господарств, що відкривала перед ними певну можливість для дальшого розвитку. Селяни, в свою чергу, мали компенсувати державі позику протягом 49 років з відповідними річними відсотками. Крім того, за Й одержання селянин платив казні 20--25 % різниці між викупною сумою й викупною позикою. Характер викупних операцій відповідав насамперед інтересам поміщиків.

Дворові селяни й кріпосні робітники мали звільнятися з кріпацтва за окремими законодавчими актами. Право на польові наділи надавалося тільки тим дворовим селянам, які до указу від 2 березня 1848 р. особисто користувалися польовими землями або, крім своєї основної роботи, виконували ще панщину при обробітку землі. Решта категорій дворових позбавлялася права на одержання земельних ділянок. Протягом двох років тимчасовозобов'язаного стану дворові люди мали продовжувати виконувати свої функції або-ж платити відповідний чинш.

Певні особливості передбачались у звільненні селян дрібномаєткових поміщиків. Це були власники 40---75 душових указник наділів різких регіонів України. Одержання ними землі було пов'язане з такими труднощами, що робило його фактично неможливим. А дозвіл безземельним селянам на переселення в казенні села, де на ревізьку душу в залежності від регіону припадало від 8 до 15 десятий землі, не вирішував справи, оскільки таких сіл було обмаль. Селяни поміщицьких або посесійних фабрик і заводів не пізніше двох років з часу оголошення закону про реформу переводилися на грошовий чинш. За ними залишалися попередні наділи та присадибні ділянки» викуплені на загальних підставах. Безземельні фабричні люди звільнялися з кріпацтва так само, як і дворові. Гірничозаводські робітники при цьому поділялися на дві категорії -- кваліфікованих і некваліфікованих. Перші мали право на одержання садиби й польової землі розміром не більше одного вищого душового наділу. Тільки в окремих випадках вони могли бути збільшені на одну десятину сінокосу. За одержані наділи такі робітники мали вносити в заводську касу відповідну плату. Другі -- протягом трьох років переводилися на грошовий чинш. За тими, хто мав землю чи присадибну ділянку, вони затверджувалися, хто не мав -- прирівнювався до стану дворових людей.

Ознайомившись з Положенням від 19 лютого, більшість селянства сприйняла його з незадоволенням. Найбільший спротив викликали відстрочка звільнення від панщинних та інших повинностей, збереження за поміщиками права власності на землю, зменшення наділів тощо. Від невдоволення селяни переходили до відвертого протесту. Подекуди вони відмовлялися відбувати панщину та інші повинності на користь поміщиків, не дозволяли працювати дворовим людям і наймитам, вимагали негайно передати їм землі, не корилися властям. В окремих випадках останні для наведення порядку мусили застосовувати навіть військову силу. Протягом березня -- квітня 1861 р. відбулося приблизно 640 таких виступів, у яких взяло участь щонайменше 400 тис. чол. Особливою активністю відзначались хлібороби Правобережної України, де за цей час сталося 73 % усіх виступів.