Історія української державності

“ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: КИЇВСЬКА РУСЬ, ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО, КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА”

Зміст

Вступ

Історія державності Київської Русі

Розвиток Галицько-Волинського князівства

Козацько-гетьманська держава

Вступ

Історія - це пам'ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення, виховання прийдешніх поколінь. “Хто не знає свого минулого, - писав М. Рильський у передмові до книги про відомого дослідника запорізького козацтва Д. Яворницького, - той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани”.

Цей період - один із доленосних в історії України, в цей час відбулися кардинальні зміни в житті східних слов'ян (становлення власної державності, хрещення Русі, боротьба проти монголо-татарської навали, визвольна війна під керівництвом Б. Хмельницького проти Польщі), які на багато сторіч визначили динаміку та напрямок розвитку українських земель.

Нині ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися в майбутнє з тягарем ілюзій і забобонів минулого, не відтворивши історичну справедливість . Саме у встановленні істини, сущої правди подій та процесів - запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело відродження націй.

Історія державності Київської Русі

Формування державності на території України (назва вперше згадується в 1187 р.) відбувалось протягом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов'ян, який особливо проявився у VI-IX ст. в умовах зародження феодальних відносин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов'янських племен відбувався процес майнової диференціації, чіткого поділу населення на групи, що займали різне суспільне положення, а також складання станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.

Найдавніший літопис згадує про такі племена в Україні: полян біля Києва, сіверян над Десною, древлян на південь від Прип'яті, дулібів над Західним Бугом, тиверців над Дністром, хорватів без означення певного місця, вірогідно на Підкарпатті. Впродовж століть у житті племен відбувалися різні переміни. Деякі племена зміняли свої оселі: уличі і тиверці спершу жили над Дніпром, пізніше перешли на захід, відступаючі під натиском орд. Плем'я дулібів прибрало нові назви - бужан і волинян. Назви деяких племен свідчать про існування ще невикорінених родоплемінних відносин і походять їхніх родоначальників (радимичі від Радима, в'ятичі від В'ятка). Інші назви визначають характер території (поляни - земля придатна для обробітку, древляни - територія багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (воляни - від Волині, бужани - від Буська). Усі племена складали певну етичну і культурну спільність, незважаючи на певні особливості кожного з них у мові, культурі, побуті.

До часу утворення Київської держави всі східнослов'янські племена налічували понад 100 племен і були об'єднані у чотирнадцять великих союзів племен: поляни, древляни, уличі. Тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Так, союз племен радимичів включав вісім племен, в'ятичі - шість. За союзом закріплювалася назва за найменуванням племені, яке об'єднувало їх.

Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади повела за собою перетворення союзів племен у “княжіння” і “землі” державного типу. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен відступила на задній план. Князівська влада набула спадкового характеру, виникли слов'янські князівські династії.

Найбільш інтенсивно розвивалося створене в VII-VIII ст.ст. об'єднання племінних союзів полян у середньому Придністров'ї з центром у Києві. У VIII-IX ст.ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX ст. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Політичний розвиток Київської Русі, всупереч твердженням основоположників норманської теорії походження східнослов'янської держави (німецьких учених З. Байєра, Г. Міллера і А. Шлецера), відбувся не під впливом зовнішніх факторів (які могли тільки прискорити або загальмувати цей процес), а був аналогічним розвитком інших країн, який завершився утворенням держави.

З кінця IX століття Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян яка закріпила за собою стару назву Русь. У процесі формування класового суспільства слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, минувши рабовласницький. Така своєрідність історичного розвитку пояснюється рядом обставин. Масовому застосуванню рабської праці в землеробстві перешкоджували суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилось надто дорого і тому було нерентабельним. Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві і сільська община (верв). Важливе значення мала й відсутність обширних заселених сусідніх територій, які могли б стати джерелами великої кількості рабів - полонених. До того ж рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав, і частина слов'ян навіть брала участь у ліквідації Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно з візантійськими рабами.

Першим із східнослов8янських князів, які об'єднували під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879 - 912 рр.). Як розповідає літопис, у 882 р. він здобув Київ, наказав убити місцевих князів Аскольда і Дира та значно розширив територію Київської держави. Політику Олега продовжував Ігор (912 - 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини (полюддя) з землі деревлян, що жили на північних захід від Києва, Ігор був убитий. Його дружина Ольга (945 - 960 рр.) помстилася за смерть чоловіка. Вона не вела воєн, присвятилася мирній праці і перша прийняла християнську віру. Багато походів провів єдиний син Ольги Святослав (960 - 972 рр.). Під час повернення з нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпровських порогів його вбили печеніги.

Після смерті Святослава між його синами Володимиром, Олегом і Ярополком спалахнула боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володимир (979 - 1015 рр.), який невдовзі об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської держави і в 988 році запровадив християнство як державну релігію. М. Грушевський в своїй праці “На порозі нової України” писав: “Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам'ятає наша історія. Вона обіймала всі тодішні українські землі. Від неї веде свій початок наше право, наша писемність, мистецтво, державне і релігійне життя. Куди, в яку сторону теперішнього українського життя не повернутись, скрізь всякі зримі і незримі нитки ведуть нас, як до свого початку, до тої епохи, від якої починається наше національне буття, - до сеї доби Володимира Великого, до його держави”. Син Володимира Великого Ярослав після смерті батька протягом кількох років вів боротьбу за великокнязівську владу проти братів Святослава і Мстислава.

За князювання Ярослава Мудрого (1019 - 1054 рр.) відбувалося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася важлива пам'ятка права під назвою “Руська правда”, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії, й не тільки для українського права. Остаточно утвердилося християнство, близько 1039 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові. Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами - Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем і В'ячеславом, а Галичину дав своєму внукові Ростиславові, синові померлого Володимира. Почався період розпаду єдиної, великої і могутньої Київської держави, феодальної роздробленості і князівських міжусобиць.

Утворення Київської держави мало велике історичне значення. Воно визначило дальший історичний розвиток українського народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і культури. Зростала військова могутність, завдяки якій Київська держава стала заслоном для Центральної Європи і Візантії від нападу східних кочевників. Ця держава займала видатне міжнародне становище, про що свідчать, зокрема, династичні зв'язки київського князя Ярослава Мудрого з рядом західноєвропейських дворів. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Інгігердою (Іриною). Дочка Ярослава - Єлизавета була дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а після його загибелі в 1066 році вийшла заміж за короля Данії Свена Естрідсена. Друга дочка Анна була одружена з французьким королем Генріхром І, а після смерті чоловіка в 1060 році була регентшою під час правління свого сина Філіппа і протягом 15 років підписувала всі документи сина.

Третя дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андраша І. Сестра Ярослава була дружиною польського короля Казимира ІІІ, а син Ізяслав мав за жінку німкеню.

За територією і населенням Київська держава відносилась до найбільших країн Європи, її кордони простягалися від Карпат (включно із Закарпаттям) на заході до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні. На початку ХІ ст. територія Київської держави складала понад 1 млн. кв. км з населенням близько 4,5 млн. чоловік.

Розвиток Галицько-Волинського князівства

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд все більше занепадала, зростало значення західних земель, що лежали далі від воєнних подій - Галичини (назва від міста Галич, тепер Івано-Франківської області) і Волині (назва від міста Волиня, нині село Грудек Замойського воєводства Польщі). В 1199 роц іволиньський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, відтак Холм (у Польщі), а з 1272 року - Львів.

Переможні походи військ Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і державі високий міжнародний авторитет.

Завершенням його успіхів було здобуття Києва та включення його у сферу своїх впливів. Але князював він мало, всього 6 років, і в 1205 році загинув під Завихистом над Вислою в засідці, яку зробили поляки. Після смерті Романа західно-українські землі знову вступили в смугу розбрату і князівсько-боярських міжусобиць.

Щоправда, князь Данило (1238 - 1264 рр.) зумів на деякий час відновити могутність Галицько-Волинської держави, оволодів Києвом, де посадив воєводою Дмитра, в 1253 році став першим українським королем. Сусідні володарі стали встановлювати з ним контакти. Угорський король Бела ІV віддав свою дочку Константину за Данилового сина Лева (на його честь названо місто Львів), а литовський князь Міндовг віддав свою дочку за його другого сина - Шварна, який відтак з 1267 року став першим українсько-литовським князем. Останніми Галицько-Волинськими князями були Андрій і Лев ІІ. Після їх смерті галицькі бояри запросили на престол князя Юрія ІІ, сина польського князя Тройдена, але, невдоволені його діями, організували змову і отруїли його в 1340 році у Володимирі (з 1795 року - Володимир-Волинський). Потім бояри покликали на престол литовського князя Любарта, зятя отруєного Юрія. Сам він сидів на Волині у Луцьку, а в Галичині (у Львові) правив за нього воєвода Детько. Пам'яткою князювання в Галичині залишився дзвін собору св. Юрія у Львові з його іменем.

Побоюючись того, що Любарт приєднає Галичину і Волинь до Литви, яка стане грізним сусідом Польщі, польський король Казимир Великий у 1349 році пішов походом на Галичину і здобув Львів, а потім і частину Волині. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації і бкла головним центром для всієї України. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.

Під Польщею Галичина залишалася до першого поділу Польщі 1772 року. Щодо інших західно-українських земель, то Закарпаття спочатку входило до складу Київської держави, а в 1015 році угорський король Стефан І приєднав Закарпаття до Угорщини, в складі якої воно залишалося до 1918 року. Буковина була в складі Київської, а відтак Галицько-Волинської держави. Після розпаду останньої Буковину приєднано до Молдавського князівства і разом з ним його загарбала Туреччина.

Козацько-гетьманська держава

З XV ст. в українських степах з'явилися так звані здобичники, які згодом поповнювалися втікачами від польського панування. Вони засновували поселення й оголошували себе вільними людьми - козаками (слово “козак” тюркського походження, основне значення його - “вільна людина”). Вперше цієї назви було вжито щодо українців у листі литовського князя Олександра від 19 грудня 1492 року до татарського хана Менглі-Гірея. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку козаки засновували окремі городки або січі, в різних місцях, а відтак об'єдналися в одну Запорізьку Січ. Першу писемну згадку про Січ залишив польський хроніст М. Бельський. За його розповіддю козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством і бджільництвом), а взимку розходилися по містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в Коші (Центральний орган управління) кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків.

На Січі не було ні феодальної власності, ні кріпацтва. ЇЇ очолював отаман, який керував Січчю за допомогою козацької старшини. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво.

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту в повстаннях під проводом К. Косинського, С. Наливайка, П Павлюка і К. Скидана, Я. Острянина і Д. Гуні. Повстанням у січні 1648 року запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонародний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польським військам у Жовтоводській, Корсуньській битвах 1648 року; Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 року. Проте в складній політичній ситуації Хмельницькому не вдалося відродити українську державу, незалежну від Польщі, і він звернув погляд на Москву. Цар Олексій Михайлович погодився допомогти Хмельницькому “в ім'я спасіння віри православної”, сподіваючись повернути втрачені Росією території, використати Україну як буфер проти Туреччини та взагалі розширити свої впливи.

18 січня 1654 року у старовинному українському місті Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) відбулася народна рада, яка стала поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована і відстала Росія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому невід'ємно пов'язаною з долею Росії. На Переславській Раді було прийнято рішення про приєднання Лівобережної України до Російської держави. Проте Правобережна Україна та Галичина й надалі залишалися в складі феодальної Польщі. Буковина перебувала під турецьким, а Закарпаття - під австрійським пануванням.

Для переговорів про становище України в складі Російської держави в лютому 1654 року Б. Хмельницький направив до Москви посольство на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним. У результаті переговорів з представниками російського уряду були прийняті Березневі статті, які визначили характер взаємин України з Росією. За Березневими статтями Лівобережна Україна у складі Російської держави одержувала автономію. Вона зберегла свій адміністративно-територіальний поділ на полки, сотні і курені, свої органи управління на чолі з виборним гетьманом, правом на відносини з іноземними державами за винятком Польщі і Туреччини, 60-тисячне військо, козацькі суди (сільські, сотенні, полкові та генеральний суд), свою правову систему, джерелами якої були звичаєве, польсько-литовське і магдебурзьке право. Органи військового управління періоду народно-визвольної війни проти шляхетської Польщі стали виконувати всі належні їм державні функції. Українська державність складалася у формі феодальної республіки. Столицями послідовно були Чигирин (Черкаської обл.), Гадяч (тепер Полтавської обл.). Батурин (тепер Чернігівської обл.), Глухів (тепер Сумської обл.).

Безпосереднє керівництво внутрішнім і зовнішнім життям України здійснював генеральний (головний) уряд, що складався з гетьмана і його помічників (генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя, генеральний підскарбій та ін.). В старшинській ієрархії першою особою після гетьмана був генеральний обозний, який завідував артилерією козацького війська. При гетьмані існували Військова рада, яка являла собою загальні збори всього козацького війська. Вона обирала гетьмана, його помічників і вирішувала найважливіші питання. Але після закінчення визвольної війни значення Військової ради впало і вона перетворилася в Раду генеральної старшини - дорадчий орган при гетьмані.

Російський уряд, зберігаючи на перших порах привілеї козацької старшини, залишив за собою право затверджувати новообраного гетьмана та встановив контроль над збиранням податків. Зібрані кошти передавались до державної казни, відпускалась певна частина їх на потреби України. До того ж між кожним новообраним гетьманом і російським урядом укладалися спеціальні статті, які обмежували права і компетенцію гетьмана і підлеглого йому апарату управління. Так, Переяславські статті 1659 року зобов'язували гетьмана посилати козацькі полки в розпорядження царського уряду, збільшували контингент російських військ в Україні, заборонили без дозволу царського уряду обирати гетьмана тощо. У Глухівських статтях 1669 року вже заборонялися безпосередні дипломатичні зносини України з іноземними державами.

Формально посади генеральної старшини вважалися виборними, в дійсності ж ця виборність в кінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. була цілком номінальною. Подібно полковники та їх помічники, які формально мали обиратися на полкових радах, здебільшого призначалися гетьманом за погодженням з представниками царського уряду. Сотників і сотенну старшину, що мали обиратися на сотенній раді, часто призначав гетьман або полковник.

Згодом російський царизм, проводячи колонізаторську політику, щораз більше втручався у внутрішні справи Лівобережної України. У 1663 році на порушення Березневих статей був створений спеціальний орган державного управління Російської держави - Малоросійський приказ з широкими адміністративними, військовими, судовими функціями. В резиденції гетьмана постійно перебували представники приказу, які пильно слідкували за діяльністю гетьманської адміністрації.

Приказ цей був не одразу після приєднання України до Росії. З 1654 р. до 1663 р. царський уряд управляв Україною через Посольський приказ, у складі якого була спеціальна канцелярія, що відала виключно справами України. Створений в 1663 році самостійний Малоросійський приказ був тісно пов'язаний з Розрядним приказом, який відав збройними силами, причому російські гарнізони на чолі з воєводами в Україні по військовій лінії були підпорядковані Розрядному приказу, а по адміністративній - Малоросійському.

На початку ХVІІІ ст. царський уряд посилено став проводити політику поступової ліквідації автономії України і все тіснішого включення її в загальну систему державного устрою Росії. З 1709 року при гетьмані для нагляду і контролю за всією діяльністю гетьмана і старшини була встановлена посада царського резидента, а в 1722 році Петро І створив Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяміновим, що дістала в історії назву Першої Малоросійської колегії. На неї був покладений контроль за діяльністю гетьмана, також генеральної, полкової і сотенної старшини, їх було позбавлено права видавати універсали, розпорядження та інструкції без санкції Малоросійської колегії. Вона стала фактично вищою адміністративною і судовою установою Російської держави у справах Лівобережної України. На відміну від Малоросійського приказу, Малоросійська колегія містилась не в Москві, а в Глухові, куди була перенесена резиденція гетьмана.

В тому ж 1722 році царський уряд, скориставшись з смерті гетьмана І. Скоропадського, не дозволив виборів нового гетьмана. Тимчасовим (наказним) гетьманом був призначений чернігівський полковник П. Полуботок. Однак майже всі важливі питання адміністративного, фінансового. Судового та військового характеру вирішувались тільки за погодженням з президентом Малоросійської колегії. Царський уряд став призначати росіян замість українців на посади полковників. Так, у жовтні 1723 року Стародубський (тепер Брянської обл.) комендант Кокошкін став у Стародубі полковником замінивши Жураківського.

Старшина наполегливо домагалася відновлення гетьманства. Проте на всі клопотання старшини царський уряд відповідав рішучою відмовою. Полуботок за те, що домагався від царя дозволу обрати нового гетьмана і взагалі боровся за автономію України, був ув'язнений у Петропавлівський фортеці в Петербурзі, де і помер в 1724 році.

Перша Малоросійська колегія в зв'язку з загрозою війни з Туреччиною була в 1727 р. ліквідована, і гетьманом був обраний миргородський полковник Д. Апостол. Але після його смерті, що сталася на початку 1734 р., цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. Для управління Лівобережною Україною було створено Правління гетьманського уряду. Воно складалося з трьох росіян і трьох українців. Формально було два керівники цього правління. Другим вважався генеральний обозний Я. Лизогуб, але фактично всіма справами керував царський резидент О. Шаховський. У таємній інструкції між іншими містилася вимога сприяти зближенню українців з росіянами шляхом змішаних шлюбів.