Визвольний рух серед ненімецьких народів Габсбурзької імперії у ХIX сторіччі

Визвольний рух серед ненімецьких народів Габсбурзької імперії у ХIХ сторіччі

ПЛАН

Вступ

1. Революція 1848-1849 рр. в Польщі

2. Революційні рухи 1848-1849 рр. в Чехії, їх наслідки

3. Участь словаків у революції 1848-1849 рр.

4. Наслідки революції для хорватів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Всю Європу з 1830 по 1848 рр. сповнила французька революційна атмосфера. Ідеї свободи, рівності й демократії, вивільнені французьким революційним рухом, знайшли гучний відгомін серед ненімецьких народів Габсбурзької імперії.

Березневе повстання 1848 у Відні дало поштовх революційному і національно-визвольному рухові в усіх провінціях багатонаціональної Габсбурзької монархії. 15.3.1848 народним повстанням у Пошті почалась революція в Угорщині. 17.3.1848 утворено перший незалежний від Відня національний угорський уряд з представників ліберального дворянства на чолі з Л. Баттяні. Уряд здійснив ряд демократичних реформ. Проте з розвитком подій він поступово скочувався з революційних позицій.

1. Революція 1848-1849 рр. в Польщі

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848-1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 р., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського населення Галичини. Як наслідок -- українсько-польські суперечності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяльність. Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству: відновлення польської мови в школах і установах, а також формування польського військового корпусу. Складна політична ситуація -- тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією -- примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського.

Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували поділити Велику Польщу на дві частини -- польську і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям.

З придушенням революційних виступів 1848-- 1849 рр. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

2. Революційні рухи 1848-1849 рр. в Чехії, їх наслідки

Настрої, що поступово поширювалися в чеському суспільстві під впливом національно-патріотичної пропаганди, сприяли активізації політичного життя. У Чеському та Моравському сеймах виникла станова опозиція, яку не влаштовувала економічна та національна політика віденських властей.

Так, сейм Чехії не захотів виконувати роль пасивного й слухняного виконавця урядових розпоряджень і виступив з вимогами надати депутатам право визначати нові податки, збільшити представництво міщан у сеймі, призначати до гімназій викладачів чеської мови тощо. Серед проблем, що перебували на той час у центрі уваги чеського суспільства й вимагали якнайскорішого розв'язання, були: рівність чехів і німців, укладнання відносин в аграрній сфері, врегулювання соціально-економічного становища міського населення.

Після перших повідомлень про революційні події у Франції, в Празі активізувалося політичне життя. 11 березня 1848р. в Празі, на Святовацлавській площі, відбулися збори представників чеських і німецьких політичних сил радикального і ліберального напряму. Так, чеські радикали вимагали прийняття конституції, розширення виборчих прав, скасування панщини, забезпечення свободи слова, зборів, гарантій особистої безпеки, свободи віросповідання, запровадження чеської мови у судочинстві та шкільництві, вирішення соціальних питань тощо. Чеські ліберали також підготували документ, у якому пропонували створити єдиний сейм Чехії, Моравії та Сілезії, надати виборчі права всім верствам населення, скасувати панщину та привілеї шляхти, зрівняти чеську мову з німецькою, встановити свободу друку, зборів та віросповідання, скоротити строк служби в армії, зменшити податки та ін.

Однак проекти підготовлених петицій не були ухвалені. Для підготовки остаточної редакції документа був створений Святовацлавський комітет. 19 березня депутація комітету відвезла до Відня петицію до імператора. Документ, який потрапив до імператора Фердінанда І, вимагав об'єднати чеські коронні землі й створити в Празі спільний становий сейм і уряд; надати всьому населенню рівні з дворянством і духовенством права на представництво у сеймі; забезпечити рівність чехів і німців у адміністративних установах і школах та публічне судочинство; призначати на посади людей, які б володіли чеською та німецькою мовами; запровадити свободу особи, друку, зборів, віросповідання; ліквідувати рештки феодальних відносин шляхом викупу державою повинностей селян.

У Відні 13 березня вибухнула революція. Імператор відправив у відставку канцлера К. Меттерніха, скасував цензуру й пообіцяв конституцію. Реакцією на чеську петицію став оприлюднений 23 березня "Кабінетний лист", який дозволяв використання чеської мови та формування збройних загонів.

У Празі почалося формування Національної гвардії. Один із її загонів -- Академічний легіон -- складався зі студентів. Але серед чехів запанувало розчарування, оскільки імператор не дав ствердної відповіді на вимогу державної єдності чеських земель.

У Чехії в революційних виступах брали участь широкі народні маси. Особливою організованістю позначалися виступи робітників, які голосно заявили про свої права. Так, у березні 1,2 тис. празьких текстильників виступили з вимогою поліпшити житлові умови і встановити 10-годинний робочий день. Посилилася боротьба селян. У багатьох місцях селяни відмовлялися виконувати повинності, спалювали урбаріальні книги, вирубували панські ліси, захоплювали пасовиська й вимагали розподілу поміщицької землі.

Збори Святовацлавського комітету 29 березня підготували другу петицію з вимогами чехів до імператора. 8 квітня влада мусила погодитися на створення в Празі вищих державних установ Чеського королівства, запровадження широкого виборчого права на виборах до сейму, визнання рівності чеської і німецької мов. Панщину на всій території імперії скасував спеціальний патент від 28 березня. Проголошувалася також свобода друку та віросповідання, знижувалися податки на виробництво продуктів харчування.

Якщо чехи в цілому сприятливо поставилися до відповіді на петицію, то німці в чеських землях не тільки виступили проти певних вимог, а й вимагали приєднання чеських та австрійських теренів до Німеччини. Це не відповідало інтересам Австрійської імперії, тому віденська влада прагнула співпрацювати з чеськими лібералами, які виступали за збереження Габсбурзької монархії. Так, Ф. Палацький вважав, що створення об'єднаної Німеччини призведе до розпаду Габсбурзької монархії -- гаранта безпеки всіх народів, що входили до її складу. У відкритому листі до Франкфуртського парламенту, куди запросили і його, він заявив, що тільки Австрійська імперія спроможна забезпечити вільний національний розвиток чехів та інших слов'янських народів.

Ця позиція, якої дотримувалася більшість чеських лібералів і радикалів, загострила чесько-німецькі відносини й формально розколола спочатку єдиний рух. У той час, коли австрійсько-німецька ліберальна ідеологія, що народжувалася, в багатьох випадках спиралася на "йосифінську" спадщину й підкреслювала насамперед загальні аспекти державно-політичної перебудови Центральної Європи, чеські ліберали висували здебільшого національні вимоги.

10 квітня 1848 р. Святовацлавський комітет у Празі було перетворено на Національний. До його складу ввійшло 100 здебільшого ліберально та консервативно налаштованих політиків. Комітет висловив негативне ставлення до виборів депутатів Франкфуртського парламенту, через що вибори відбулися тільки в німецьких округах.

Підготовка до виборів у Франкфуртський парламент, а також посилення у зв'язку з цим войовничих настроїв серед ідеологів пангерманізму спонукали чеських, словацьких, хорватських та інших слов'янських політиків до згуртування.

2 червня 1848 р. в Празі розпочав роботу Слов'янський зї'зд, який становив певну альтернативу Франкфуртському парламенту й розглядався як прообраз майбутнього слов 'ямського наддержавного союзу. Віденський уряд заборонив скликання загальнослов'янського з'їзду, але не заперечував проти зборів представників австрійських слов'ян. Австрославізм організаторів конгресу розглядався при дворі як передумова використання з'їзду проти революційних сил. Однак австрійська преса різних напрямів виступила проти ідеї з'їзду, вбачаючи в ньому панславістську демонстрацію.

Негативною була реакція й угорського уряду, який зробив спробу переконати частину слов'ян відмовитися від участі в роботі з'їзду й домагався од Відня його заборони. Програма роботи з'їзду передбачала обговорення таких питань: про значення та взаємовідносини слов'ян у Австрійській імперії; про ставлення слов'ян до інших народів монархії; про ставлення австрійських слов'ян до інших слов'янських народів; про ставлення до всіх інших європейських народів.

На зї'зд прибуло понад 300 делегатів з різних слов'янських земель монархії. Більшість учасників форуму належала до ліберальної течії, але були й радикали від "Чеського Репілу", 35 делегат репрезентували аристократів. До порядку денного з'їзду було внесено питання про підготовку "Маніфесту" і петиції до імператора, про можливість утворення союзу слов'ян.

"Маніфест до європейських народів " -- єдиний ухвалений на з'їзді документ -- являв собою компромісний варіант на основі декількох проектів, підготовлений Ф. Палацьким. У ньому містилися гасла рівності націй ("природного права народів на національну свободу"), проголошувався принцип соціальної рівності й засуджувалися станові привілеї. Поряд із цим у "Маніфесті" й особливо у проекті петиції імператору, який так і не було затверджено у зв'язку з передчасним завершенням з'їзду, проводилася ідея збереження Австрійської імперії у вигляді конституційного союзу рівноправних народів під скіпетром династії Габсбургів.

Принцип побудови австрійської федерації в документах з'їзду детально не розглядався.

12 червня, після початку повстання в Празі, Слов'янський з'їзд закрився. Повстання спалахнуло раптово. Значною мірою його спричинив демонстративний військовий вишкіл 40-тисячного гарнізону Праги, який здійснювався за наказом його командувача -- князя В. Віндішгреца. Празькі студенти, зібравшись на мітинг 11 червня, зажадали виведення військ із міста взагалі. Незабаром у різних районах Праги відбулися напади вояків на робітників і студентів. У відповідь стихійно формувалися загони опору, споруджувалися барикади. У бойових діях брали участь радикально налаштовані люди, незалежно від національної приналежності. Однак німецькі газети трактували події на вулицях Праги як виступи чехів проти німців, а дії В. Віндішгреца видавали за героїчні.

Реакційну роль під час повстання відіграла "Тимчасова урядова рада", утворена 7 червня. її очолив земський президент граф Л. Тун. До складу Ради ввійшли провідні члени Національного комітету -- Ф. Палацький, Ф. Рігер, Ф. Брандер та ін. Однак для чеських лібералів повстання виявилося цілковитою несподіванкою й не вписувалося в їхню стратегію дій. Тому вони своїм авторитетом намагалися вплинути на студентів, щоб ті припинили опір. З 15 червня австрійські війська обстрілювали Старе місто з важких гармат, там розпочалися пожежі. 17 червня повстанці капітулювали.

Одна з основних причин поразки Празького повстання полягала в тому, що німці і чеські ліберали відмовили йому в підтримці, вбачаючи у виступі лише "панславістську змову ". Утім революційних вибух за своїм змістом був суто політичним, оскільки в ньому брали участь як чехи, так і окремі німці. Після поразки повстання в Празі було запроваджено воєнний стан: війська оточили підприємства, безробітних вислали з міста, а студентів-учасників заарештували.

Однак за межами Чехії революція тривала. Був скликаний парламент, який законом від 7 вересня 1848 р. скасував панщину, надавши селянам громадянські права та право власності на землю. Шляхта на отримані як викуп за панщину кошти відтепер мала змогу господарювати капіталістичним способом. Саме остаточне скасування феодальної залежності селян стало головним здобутком революції.

Після придушення за допомогою російських військ угорського повстання наприкінці жовтня 1848 р. в моравському місті Кромержиж зібрався загальноімперський парламент. Його головним завданням була підготовка конституції, в розробці якої брала участь група чеських лібералів під проводом Ф. Палацького.

2 грудня 1848 імператор Фердінанд І зрікся престолу на користь свого небожа, 18-річного Франца Йосифа. До березня 1849 р. проект конституції був підготовлений, але 7 березня імператор розпустив парламент, а до Кромержижа увів війська. Це викликало невдоволення в Чехії. Студенти створили в Празі Революційний комітет, який разом із радикальними силами в Німеччині і Австрії розпочав підготовку до спільного виступу. Однак австрійська влада викрила плани змовників і 10 травня провела масові арешти. У Празі знову було запроваджено воєнний стан, що діяв до 1853 р.

Після успішного наступу австрійських військ проти угорських революційних сил імператор Франц Йосиф 7 березня 1849 р. запровадив конституцію. У ній проголошувалася неподільна конституційна австрійська спадкова монархія, а також рівність усіх націй, що входили до складу імперії.

Конституція стала відповіддю на автономістські прагнення слов'ян. Однак після остаточного придушення революції централістично-абсолютистську систему було відновлено, а конституція так і не набула чинності.

Революційні події у чеських коронних землях (Чехія, Моравія, Сілезія) справили значний прогресивний вплив на суспільство, його перехід до капіталістичних відносин. Зі скасуванням панщини відходив у минуле феодальний спосіб виробництва, а з ним і найвідсталіші традиції суспільного життя.

Створення розгалуженого державного апарату й проголошення свободи підприємницької діяльності сприяли глибоким змінам у економічній сфері. Чеські землі в цей період охопив індустріальний бум. Тут відбувся промисловий переворот, який закріпив їхнє провідне місце в економіці Габсбурзької монархії.

Ліквідація митного кордону з Угорщиною в 1850 р., скасування або зниження мита за торговельним договором з Пруссією сприяли розширенню ринку збуту й розвиткові підприємств у цілому, особливо ж засобів зв'язку і транспорту.

Активне залучення передових наукових досягнень і нових технологічних можливостей стали переконливим свідченням не тільки перетворення промисловості з мануфактурної на машинну, а й швидкої індустріалізації чеських земель. Нові форми організації капіталістичного виробництва, прискорення процесу акумуляції капіталу збудили інтерес німецьких підприємців і фінансистів до чеських земель.

У 1869 р. створено перший чеський "Живностенський банк", зорієнтований на національний капітал. Майже 50% населення чеських земель працювало в сільському господарстві. Приблизно половина посівної площі перебувала у великому землеволодінні, яке швидко трансформувалося в капіталістичні аграрні підприємства. Саме тут широко застосовувалися машини, запроваджувалися передові технології, здійснювалася спеціалізація виробництва, засновувалися підприємства з переробки аграрної продукції тощо.

Понад 50% посівних площ зосереджувались у господарствах розміром 20-50 га. їхні власники широко використовували найману працю й постачали продукцію на ринок. Малоземельні господарства тяжіли до кустарного виробництва або шукали додаткових джерел до існування. Саме ці селяни поповнювали лави робітників у містах та емігрували.

Процеси модернізації та урбанізація справляли суттєвий вплив на зміни в соціальній структурі людності чеських земель. Передовсім зростала чисельність національної буржуазії, найманих робітників. Інтенсивність збільшення населення чеських міст (їх налічувалося майже 500) була пов'язана з формуванням нових промислових центрів.

У 50--70-ті роки XIX ст. значно зросла загальна кількість населення чеських земель і ця тенденція зберігалася до кінця століття. У цьому регіоні імперії проживали чехи, німці, євреї, поляки, словаки. Так, за даними перепису 1857 р., чехи становили 61 %, німці -- майже 37 %, а євреї -- 1,8 % усієї людності. У Моравії німців було -- 25 %, а в Сілезії -- 50 %.

3. Участь словаків у революції 1848-1849 рр.

Революційні події, що розпочалися в березні 1848 р. в столиці Габсбурзької монархії, захоплено зустріли "штурівці" (так називали молоду генерацію словацьких політиків) й інші представники національного руху, які вбачали можливість поглибити та реалізувати вже розроблені програмні вимоги.

Позицію словацьких громадських діячів у ході революції 1848--1849 рр. багато в чому визначала політика Відня та Будапешта. Ця позиція безпосередньо залежала від протистояння угорських революційних сил і габсбурзького уряду, а також визвольних змагань інших народів як в Угорському королівстві, так і в усій Австрійській імперії. Для розвою словацького національно-визвольного руху в цей період вирішального значення набуло цілковите ігнорування угорським революційним проводом національних прагнень не тільки словаків, а й усіх інших народів Угорського королівства.

Ухвалення угорськими Державними зборами "закону про незалежність Угорщини" призвело до посилення політики мадяризації, яка проводилася під гаслами єдиної угорської нації. Всі інші народи королівства не дістали жодних гарантій забезпечення їхніх національних прав.

Навпаки, угорські революціонери, очолювані Л. Кошутом, мали наміри розбудовувати моноетнічну державу. Мадярські революціонери на цьому й зупинилися, оскільки не вбачали ніякого сенсу в продовженні та поглибленні демократичних реформ в Угорському королівстві. До того ж, словацька національна програма мала принципові розбіжності з мадярською не тільки стосовно національного питання, а й соціальних перетворень і перспектив демократизації політичної системи. Певний радикалізм словацьких національних сил випливав з соціальної структури суспільства.

Більшість словацького населення становило селянство, але провідну роль у революційних подіях відігравали нечисленна словацька шляхта й інтелігенція. У цій ситуації було природним опозиційне ставлення більшої частини словацького суспільства як до проявів мадярського націоналізму, так і до соціально мотивованого економічного гегемонізму, який демонструвала угорська шляхта.

Найважливішими подіями періоду революції в словацьких землях стала розробка "штурівцями" національної програми "Вимоги словацького народу "їй її затвердження 11 травня 1848 р. на багатотисячних зборах у Ліптовському Св. Мікулаші. Словацьке зібрання ухвалило також петиції до австрійського імператора та уряду революційної Угорщини, в яких містилися такі вимоги: визнання самобутності й національних прав словацького народу; запровадження словацької мови в державних установах та системі освіти; створення Словацького сейму та скасування кріпацтва без поділу і повернення землі поміщикам; запровадження загального виборчого права; демократизація громадського та політичного життя. Революційний уряд Угорщини відхилив петицію зі словацькими вимогами, а на її авторів видав ордери на арешт. Л. Штур, М. Годжа, Й. Гурбан мусили залишити Словаччину й переїхати до Праги. В Чехії вони брали участь у підготовці та проведенні Слов'ямського з їзду.

Слов'янський з'їзд ухвалив резолюцію зі словацького питання, виходячи з передумови збереження цілісності Угорщини. Словаків та інші народи королівства мадяри мали визнати рівноправними й дозволити скликати національні сейми; організувати систему освіти словацькою (рідною) мовою викладання -- від початкових шкіл до університету. Також висувалася вимога демократичних свобод.

Після поразки Празького повстання словацькі лідери під проводом Л. Штура переїхали до Відня. Після встановлення контактів з правлячою династією були проведені переговори з хорватами та сербами Воєводини з метою організації спільних збройних виступів проти угорських властей. Наприкінці серпня 1848 р. у Відні виник словацький добровільний збройний загін, який очолили чеські військові Ф. Зах та А. Влоудка.

З ініціативи Л. Штура та його прихильників 16 вересня 1848 р. у Відні було засновано Словацьку національну раду; яка виступила з вимогою про надання автономії Словаччині в межах Угорського королівства. У досить складній політичній ситуації словацький загін у вересні 1848 р. перетнув кордон Угорщини і зайняв місто Міява у Західній Словаччині. Але після кількох боїв угорські гвардійці наприкінці жовтня витіснили словацький загін до Моравії.

Для придушення угорського революційного руху до Угорщини в середині грудня 1848 р. була спрямована австрійська армія під командуванням фельдмаршала А. Віндішгреца. Словацька національна рада, підтримуючи Габсбургів, організувала другий похід добровільного загону словаків (2 тис. вояків) проти угорців. Наступ здійснювався двома напрямками. Перший загін словаків наступав у напрямку Тєшин--Жиліна й незабаром оволодів північною частиною Середньої та Східної Словаччини. Другий загін взаємодіяв з австрійськими військами в Південно-Західній Словаччині. Проте, незважаючи на участь Відня у воєнній операції проти революційної Угорщини, розв'язати "словацьке питання" так і не вдалося. Після придушення за допомогою російської армії революції в Угорському королівстві габсбурзький уряд навіть не згадував про автономію чи інші вимоги словаків.

У березні 1849 р. від імені Словацької національної ради імператорові Францу Йосифу І була подана петиція, в якій містилася вимога надання Словаччині автономії на основі етнічного принципу в складі Австрійської імперії. Але австрійська влада використала перемогу над революційною Угорщиною лише для зміцнення власних позицій, а політична програма національних сил щодо здобуття автономії словацькими землями так і залишилася гаслом до Першої світової війни.

4. Наслідки революції для хорватів

В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 рр. розпочалася доба політичної реакції. Імператором став молодий франц Йосиф, початок правління якого ознаменувався десятиліттям (1850-1860 рр.) найжорстокішого абсолютизму.

Хорвати ці зміни відчули найпершими, причому дуже болісно: було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії.

З погляду адміністративного підпорядкування Хорватію та Славонію було відокремлено від Угорщини, й вони дістали статус самостійної частини імперської "корони". Хорватам повернули місто Рієку. Австрійський уряд не відновлював феодальні відносини, але спеціальним імператорським "патентом" (указом) 1854 р. передбачав відшкодування дворянству збитків, яких воно зазнало внаслідок звільнення селян і втрати маєтків. Це відшкодування мало фінансуватися за рахунок селянства, котре, згідно з указом, зобов'язувалося сплачувати колишнім господарям вартість одержаної землі.

У 1853 р. Л. Гай, який тоді потрапив у дуже скрутну ситуацію, мусив продати колишній орган іллірійського руху -- "Народну газету", символ хорватського національного відродження, -- австрійському урядові. Газета видавалася і згодом, але під іншою назвою: "Імператорська офіційна народна газета". Перемога абсолютистського центру здавалася цілковитою й остаточною.

Період абсолютизму в Австрії скінчився внаслідок поразок імператорських військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860 р. Народи Ґабсбурзької монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських.

Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 р. конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів -- у тому числі й хорватського Собору, -- а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах.

Висновок

Отже, революційні події завершилися обмеженою аграрною реформою (скасуванням панщини за викуп при збереженні ряду селянських повинностей) та репресіями проти учасників селянського руху він відштовхнув від революції селян, а великодержавницькими тенденціями - неугорські національності (хорватів, сербів, словаків, українців, румунів та ін.), спричинивши цим перехід керівництва їх національних рухів на бік Габсбургів у період війни за незалежність Угорщини. У вересні 1848 правлячі кола Австрії приступили до ліквідації угорської революції. Проти Угорщини виступив хорватський бан Й.Єлачіч, а згодом і головні австрійські військові сили. Готуючись до захисту країни, угорський уряд знову висунув революційні лозунги, від яких раніше відмовився. Боротьбу за незалежність очолив утворений парламентом Комітет захисту Батьківщини під керівництвом Л.Кошута. Велику роль в організації народних мас на боротьбу відіграли радикальні демократи Ш.Петефі, М.Шанчіч, польський генерал Ю.Бем. Після тимчасових невдач угорська армія у березні 1849 перейшла в наступ і у квітні майже повністю визволила країну від австрійських військ. 14.4.1849 була проголошена повна незалежність Угорщини від Габсбургів. 2.5.1849 правителем-президентом країни обрано Л.Кошута, Але революційна Угорщина не змогла вистояти перед об'єднаними силами противників. У серпні 1849 австрійські війська спільно з армією царської Росії, до якої звернулись за допомогою Габсбурги, придушили революцію в Угорщині. З перших же місяців революції широкий революційний і національно-визвольний рух охопив слов'янські провінції Австрійської монархії. Початок зробила Чехія. у Празі Слов'янського з'їзду 1848. На з'їзді, на який з'їхались делегати від слов'янських народів Австрійської держави та кілька гостей від зарубіжних слов'ян, визначились два головних угруповання. Помірковано-ліберальне, до якого належали керівники з'їзду (Ф.Палацький, П.Шафарик), дотримувалось австрославістської програми; радикально-демократичне (К.Сабіна, Й.Фріч, К.Лібельт та ін.) виступало за спільні дії з радикально-демократичним рухом Німеччини та Угорщини. Одностайності було досягнуто лише в питанні про відмову від включення слов'янських народів в об'єднану Німецьку державу. Роботу з'їзду перервали події, пов'язані з Празьким повстанням 1848 (12-17.6.1848), придушеним військами. Після поразки повстання ліві сили Чехії були розгромлені, а праві та ліберали пішли на угоду з Габсбургами. Революція знайшла широкий відгомін у слов'янських землях, що входили до складу Угорщини. Під впливом березневих подій у Відні і Пошті, у Загребі (Хорватія), Варажині та ін. містах відбулися демонстрації. У Словаччині початок угорської революції народні маси зустріли з піднесенням. У містах і селах відбувались маніфестації солідарності. Однак проведена угорським урядом обмежена аграрна реформа, репресії проти учасників селянського і робітничого руху посіяли у словаків недовіру до Будапешта. Великого розмаху набув національно-визвольний рух на польських землях, що входили до складу Австрії, зокрема Зх. Галичини, на яких жила значна кількість польського населення. Революція широко відлунила на підвладних Австрії західноукраїнських землях. У Галичині активною революційною силою виступило селянство, яке добивалось радикального розв'язання аграрного питання. Невдоволене обмеженою аграрною реформою, воно бойкотувало панські фільварки, силою повертало собі захоплені дідичами землі, ліси і пасовища. Найактивніші селянські виступи австрійська влада влітку 1848 та весною 1849 втихомирила з допомогою військ.

Список використаної літератури

1. Историография истории южных и западных славян. - М., 1987.

2. История Чехословакии: В 3 т. - М., 1959. Т. 2.

3. История южных и западных славян: В 2 т. - М., 1998. Т. 1.

4. Краткая история Венгрии. - М., 1991.

5. Краткая история Чехословакии. - М., 1988.

6. Кузьмин М. Н. Школа и образование в Чехо-Словакии. - М., 1991.

7. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения. - М., 1988.

8. Освободительное движение народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма. - М., 1981.

9. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. - М., 1989.