19

Реферат

Причини і наслідки Розпаду Київської Русі

пЛАН

1. Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення від Києва

2. Галичина і Волинь в XI - XII ст.: територія, географічні умови, соціально-економічний розвиток

3. Внутрішня і зовнішня політика галицьких і волинських князів

4. Утворення єдиної галицько-волинської держави. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького

5. Галицьке королівство за наступників Данила (друга половина xiii - перша половина xiv століть)

6. Боротьба українських земель під час монголо-татарської агресії

Список використаної літератури

Київська Русь залишалась об'єднаною державою до 1132 р. Пізніше князівства починають порівняно самостійно проводити свою внутрішню і зовнішню політику. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Серед князівств на білоруській землі головним було Полоцьке, з-поміж князівств на російських теренах виділились Владимиро-Суздальське і Новгородська земля.

Інколи посилення князівств називають "розпадом" Київської Русі. Це неточно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком згуртування споріднених племен, входження яких до Київської Русі ще не мало тривкої основи. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст -- осередків ремесла й торгівлі. Виникають і численні нові міста як адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, попри періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, господарські зв'язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали територію князівств. Культурним зв'язкам між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Нерідко утворювались коаліції князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, своєю чергою, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князівствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішення про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народоправства слов'янських племен попередньої доби, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних містичів, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників віч.

Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними, коли зросла загроза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в XI ст. зайняли величезні степові терени -- значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Половецькі загони не раз доходили до Підкарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Захист від половецьких набігів вимагав спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського. Водночас правителям великих князівств доводилось боротися проти спроб відокремлення окремих удільних князівств, земель і навіть волостей. Нерідко поділу прагнули найпотужніші місцеві боярські роди, і водночас об'єднавча діяльність князів знаходила підтримку міських ремісників та купців, частини бояр, особливо дрібних та середніх.

Стабільність території деяких князівств зумовлювалася природними межами, давніми культурними традиціями, складом населення. Так, до Київського князівства увійшли землі колишніх племінних об'єднань полян і деревлян, до Чернігівського і Сіверського князівств -- землі сіверян. Волинське князівство з центром у Володимирі включало в основному територію колишнього племінного об'єднання дулібів--бужан--волинян. Основою території Галицького князівства, найбільш ймовірно, були терени карпатських хорватів і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні, політичні та культурні зв'язки. Згуртування споріднених племен приспішилося після виділення князівств, територія яких формувалася з урахуванням давніх племінних поділів.

Найбільш стійкими виявилися ті князівства, де утвердилися свої окремі династії -- відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверській землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві -- Ростиславичі, а пізніше об'єднане Галицьке-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі. У Київському князівстві не витворилася власна династія, бо за володіння Києвом вели боротьбу представники усіх тодішніх княжих родів. Успіх чи невдача окремих князів часто залежали від позиції місцевих бояр і верхівки містичів -- міського торговельно-ремісничого населення.

На сході до Київського князівства належала лише вузька смуга на лівому березі Дніпра, а основна частина його території розкинулась на Правобережжі. На півночі до князівства входила значна частина Полісся, на заході воно межувало з Волинню, на півдні -- з Половецьким степом.

Київ не тільки був столицею князівства, а й залишався найбільшим економічним та культурним центром всієї Східної Європи.

За багатством пам'яток культури Чернігів поступався хіба що Києву. Окрасою Чернігова були Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська церква. Про творчі пошуки архітекторів свідчить струнка, прикрашена орнаментами, викладеними з цегли, П'ятницька церква у Чернігові. Цікавими архітектурними спорудами були і храми в Новгороді Сіверському та Путивлі, які не збереглися. Чернігівський літопис XII ст. не дійшов до наших днів, але сліди його знаходимо в пізніших літописних зведеннях.

2. Галичина і Волинь в XI - XII ст.:

Територія, географічні умови, соціально-економічний розвиток

Наприкінці Х -- в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир -- місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові -- своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а в окремі періоди -- також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Їзяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об'єднавча політика Романа Мстиславича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які "ввели у місто" Звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З подивом говорить про Ярослава автор "Слова о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе

Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними полками,

заступивши королеві шлях,

зачинивши Дунаю ворота,

метаючи тягарі через хмари,

суди рядячи по Дунаю.

3. Внутрішня і зовнішня політика галицьких і волинських князів

Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі -- товару, від якого залежала вся Русь.

У 980 - 990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об'єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і Волинь у XII--XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш вражаюча відмінність між ними -- у природі верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. На думку окремих учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, але й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї причини об'єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не галицькі.

4. Утворення єдиної галицько-волинської держави. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького

З усіх князівств на території сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби -- як чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1124--1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153--1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбароссою з Німеччини. З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187--1199), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали протії нього, змусивши рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацію.

Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173--1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р. після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши разпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199р. він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і талановитим князем.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні, княжої влади, тобто обслабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що складають територію сучасної України.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років -- занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання -- ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові-два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване -- 1213 р. Вони обрали із свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння свого батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай -- Батиєвої столиці на Волзі -- була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий так оцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду. Їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме -- питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1251 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля.

Проте основною турботою князя Данила була організація хрестового походу та іншої допомоги із Заходу. Все це, попри запевнення папи, йому так і не вдалося здійснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив.

Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення того великого впливу, що його справляв Данило Галицький на західних сусідів. Великим авторитетом Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князівстві. Тому литовський князь Міндаугас (Міндовг), країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на територіальні поступки Данилові в Мазовії. До того ж на знак доброї волі Міндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель, Данило брав участь у політичному житті Центральної Європи. Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив спробу, хоч і невдалу, посадити його на австрійський герцогський трон.

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління -- з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині -- до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264--1301) та Володимиром (1270--1289).

5. Галицьке королівство за наступників Данила (друга половина ХШ- перша половина xiv століть)

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна -- Холм і Галич,значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270--1288), у Луцьку -- Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя -- Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій -- володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь входила до складу однієї митрополії -- київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.

У 1308--1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія -- Лев II і Андріи. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, засновника нової династії -- Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-волинських князів -- Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Але, перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі -- Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства.

6. Боротьба українських земель під час монголо-татарської агресії

Втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі, чим і скористалися зовнішні вороги - татаро-монголи, які після утворення на початку XIII ст. могутньої військово-феодальної Монгольської держави об'єктом своїх нападів обрали країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р. Монгольську державу очолив Темучин (Чінгісхан) 1155--1227 рр.). Вперше татаро-монголи з'явилися на кордонах Київської Русі у 1223 р. Вони напали на половців, які звернулися по допомогу до ряду князів. Жорстока і кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока річки Кальміус). Руські війська зазнали великої поразки. Це була перша проба сил. А у 1237 р. орди загарбників під проводом онука Чінгісхана Батия вдерлися на Русь, яка була істотною перепоною на шляху до їх світового панування. Протягом зими 1237--1238 рр. завойовники загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. Потім 1239 р. ворог оволодів Переяславом-Південним і Черніговом, а в грудні 1240 р. здобув штурмом Київ. Історичні джерела повідомляють, що оборона міста тривала досить довгий час, ворог зазнав великих втрат. Так, у Лаврентіївському літописі сповіщається, що Київ було захоплено на Миколин день - 6 грудня 1240 р., у Псковському--що кияни оборонялися 10 тижнів і чотири дні. Що собою являло наше місто, свідчить папський посол де Плано Карпіні, перебуваючи у 1246--1247 рр. у Києві. Не більше 200 будинків він побачив там, де не так давно здіймалося могутнє і красиве місто. Але і ворог поніс величезні втрати. Обороною міста керував воєвода Дмитро, якого призначив князь Данило галицький. Біля Лядських воріт, де ворог завдав основного удару, були найбільш криваві бої. Жителі міста чинили одчайдушний опір. І все ж ворогу вдалося за допомогою досконалої військової техніки, запозиченої в Китаї, увірватися до міста.

Ті, що вціліли, останній притулок знайшли в церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинній церкві), збудованій візантійськими майстрами в 996 р. Могутні стіни церкви не витримали ударів бойової техніки і впали, поховавши під уламками як захисників Києва, так і ворогів. Нині на тому місці залишки фундаменту цієї церкви і ще однієї, збудованої в 1828--1842 рр. Останню зруйнували в 1935 р.

Протягом 1241 р. орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241-го - на початку 1242-го р., спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу - Орду.

Завоювання давньоруських земель ордами татаро-монголів стало можливим завдяки великій чисельній перевазі загарбників над руськими дружинами. Далася взнаки і розрізненість між князями. Більшість міст була погано укріплена, а стіни навіть Києва, Рязані, Галича не могли витримати ударів таранів і снарядів баліст і катапульт.

Батиєва навала принесла колосальні втрати давньоруському народові, уповільнила його соціально-економічний, політичний і культурний розвиток. Була фактично законсервована феодальна роздрібненість, що перешкоджало централізації земель і відродженню нашої державності.

Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська землі увійшли до одного із західних володінь Золотої Орди і змушені були випити до кінця гірку чашу неволі. Нічого, крім нещастя, народ Київської Русі не отримав від завойовників.