Причини, характер і наслідки І-ї світової війни

26

Контрольная работа

по дисциплине: «История Украины»

Причини, характер і наслідки І-ї світової війни

Зміст

1. Причини, характер І-ї світової війни

2. Головні воєнні дії на території України

3. Український національно-визвольний рух у роки війни

Список використаної літератури

1. Причини і характер І-ї світової війни

Жодна із війн в світовій історії не обходилась без жертв і розрух Особливих масштабів вони віщували набути в ході військового зіткнення, до якого з невідворотністю наближались провідні європейські країни, а за ними і держави на інших континентах уже з рубежа XIX і XX століть.

Війна, яка почалася 19 липня 1914 р. і незабаром переросла у світову, була викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними країнами. На 1914 р. склалися два великі угруповання держав: Троїстий союз, до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія і Антанта, або Троїста згода,-- Англія, Франція й Росія. Саме імперіалісти цих угруповань і, передусім, Троїстого союзу, й розв'язали першу світову війну. Уже в ході війни від Троїстого союзу відійшла Італія і примкнули до нього Туреччина й Болгарія. Так створився Четверний союз. На боці Антанти проти Німеччини та її союзників у війну вступили: Японія, Італія, Румунія і США.

Війна, яку розпочали імперіалісти, велася ними за переділ уже поділеного світу, за захоплення колоній, ринків збуту й джерел сировини, за пригноблення інших народів.

Отже війна, що почалася в 1914 p., була війною несправедливою, загарбницькою, імперіалістичною.

Серед основних суперечностей, що викликали перманентну напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною і вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.

Ставлячи метою у війні загарбати чужі землі, німецькі й австро-угорські імперіалісти зазіхали й на Україну. Німецькі юнкери й буржуазія намагалися розгромити й розчленувати Росію, відірвати від неї Україну, Прибалтику, Польщу, Кавказ і, підпорядкувавши їх своєму впливові, створити «Велику Німеччину», що мала завоювати світове панування. Намагаючись ввести в оману українських трудящих, вони заявляли про створення «Самостійної України» під егідою Німеччини. Насправді йшлося про перетворення України в колонію німецького імперіалізму, звідки б Німеччина черпала сільськогосподарські продукти, сировину, вугілля, руду та інші багатства і збувала б товари своєї промисловості. Українці ж, як «нижча раса», мали стати рабами німецьких панів. Разом із тим Україна розглядалася німецьким імперіалізмом як зручний плацдарм для їх проникнення на схід, в Азію, аж до Індійського океану.

На приєднання до себе українських земель Бесарабії й частини Буковини на сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія.

Мріяли про загарбання всієї України й перетворення її на складову частину «Великоавстрії» і правлячі кола Австро-Угорської монархії.

Царська Росія мала на меті приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання до Росії давніх «русских» земель і про возз'єднання українського народу. Крім того, після включення до війни на боці Німеччини й Австро-Угорщини Туреччини були висунеш вимоги про приєднання до Росії проток Босфора і Дарданелл, міста Константинополя (Стамбула) з прилягаючими до них прибережними смугами території.

Панівні класи Росії -- поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. Через це з перших днів вони активно підтримали царський уряд і разом з ним розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як «оборонну», що начебто ведеться заради захисту своєї «вітчизни» від «прусських варварів», а також на захист «братів-слов'ян». На початку війни шовіністичні настрої охопили широкі верстви міської буржуазії, частину селянства.

Загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла: захист вітчизни, війна до переможного кінця. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні Державної думи заявив: «У цій боротьбі ми всі заодно: ми не ставимо умов І вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника». Соціалістичні партії Росії вважали світову війну імперіалістичною. Але щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина соціал-демократів -- більшовики зайняли інтернаціоналістську позицію. Вони були проти підтримки царизму у війні і висунули гасло поразки «свого» уряду у війні і перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Серед меншовиків та есерів склалися три напрямки: патріотичний або оборонський, центристський або пацифістський і революційно-інтернаціоналістський.

Партії II Інтернаціоналу підтримали імперіалістичну війну, їхні представники в парламентах голосували за військові кредити своїм урядам, а лідери соціалістів Англії, Франції і Бельгії ввійшли до складу буржуазних урядів. Національний фактор виявився сильнішим інтернаціонального.

З початком першої світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів -- у Росії і Австро-Угорщині. З цього приводу В. Винниченко 22 серпня 1914 р. записав у своєму «Щоденнику»: «Спочатку дуже вражають виступи соціалістів Франції, Германії, Бельгії за війну. Але треба погодитись, що Іншої ради нема... Але як бути пригнобленій нації якоїсь держави?»

За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй книзі «Відродження нації» В. Винниченко писав, що склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт І наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувались на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація,-- не російська, й не німецька, а українська. «Це,-- писав Винниченко,-- була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас... До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії.

Частина членів Української соціал-демократичної партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, які видавали в Москві журнал «Украинская жизнь», стали на оборонні позиції. 30 липня 1914 p. C. Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю «Війна і українці:», яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Разом з тим висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм «і відповідних прав». Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога. «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї» -- так закінчувалася ця стаття.

Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.

Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати Інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті говорилось: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України». Українська Головна Рада організувала Легіон січових стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914 p., коли до Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до Відня.

4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів-наддніпрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено «Союз визволення України» (СВУ). До нього ввійшли члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бендзя), групи українських есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій та організацій.

Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У серпні 1914 р. він опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій австрійці та німці змальовувались як визволителі, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя». Тоді ж було опубліковано звернення «До громадської думки Європи», в якій Союз намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. З наближенням російських військ до Львова Союз переїхав до Відня.

5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати «Вісник Союза визволення України», в першому номері якого було опубліковано «Платформу» Союзу. У платформі Союз заявляв, що українці «голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичннх і економічних устремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати конституційного монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів Великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.

Тонкий аналітик В Липинський передбачав такі найголовніші гіпотетичні можливості для України в разі військового зіткнення Роси та Австро-Угорщини.

Якщо на території України залишиться все як і було й війна закінчиться розширенням Австрії в напрямі Адріонополя, то тоді Україна заплатить за цей конфлікт кров'ю українських солдатів з російської та австрійської армій і в результаті виявиться ще більше ослабленою,

Якщо ж Росія у війні з Австрією захопить Східну Галичину й Буковину, то це для українського національного руху буде катастрофою,

Якщо Австрія окупує частину Правобережної України, то захоплена територія опиниться в такому ж становищі, в якому тоді знаходилась Східна
Галичина -- тобто неминуче стане об'єктом польської експансії

Посилена увага до українського питання пояснювалась не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу -- майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів.

2. Головні воєнні дії на території України

З початком у липні 1914 р. імперіалістичної війни у її вир був втягнутий і український народ.

Багато робітників та селян були мобілізовані до армії і брали участь у боях. На українських землях відбувалися бої Безпосередньо в Україні вів воєнні дії Південно-Західний фронт, який простягався на 450 км від Іван-города до Кам'янця-Подільського (командуючий спочатку генерал Н. Іванов, з березня 1916 p. -- генерал О. Брусилов). До його складу входили чотири російські армії: 4-а і 5-а, що стояли в напрямку на Перемишль і Львів, і 3-я та 8-а, націлені на Львів і Галич. їм протистояли чотири австро-угорські армії: 1-а, 2-а, 3-я І 4-а. Російські армії мали завданням наступати на австро-угорські війська в Галичині, відрізати їм шляхи відходу на захід від Кракова та на південь за Дністер і розгромити їх. Австро-угорське командування ставило метою оточити й розгромити російські війська, що дислокувалися між Віслою і Бугом.

Україна в І-й світовій війні

Одночасно з Східнопрусською операцією російських військ на Північно-Західному фронті, на Південно-Західному фронті розгорнулася грандіозна Галицька битва, яка тривала з 6 серпня до 13 вересня 1914 р. У ній взяли участь близько 700 тис. чол. російських військ і понад 830 тис. чол. австро-угорської армії. Спочатку на правому фланзі, в районі дій 4-ї і 5-ї армій, ситуація склалася несприятлива для російських військ, і вони під натиском австрійської армії стали відходити від міст Красника і Томашова на північ. Лівофлангові армії: 3-тя під командуванням генерала Рузського (з району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з району Проскурова) -- розгорнули успішний наступ в напрямку на Львів і Галич. На притоках Дністра -- річках Золота Липа (13--15 серпня) і Гнила Липа (16--18 серпня) опір австрійських військ був подоланий, і вони стали відступати. 21 серпня російські війська зайняли Львів, а 22 серпня -- Галич.

У наступних боях 24--30 серпня біля містечка Городок (40 км на захід від Львова) австрійські війська були розгромлені й відступили спочатку на р. Сян, а на початок вересня до р. Дунаєць. Російські війська оточили й блокували добре укріплену фортецю Перемишль. На 13 вересня російська кіннота вийшла на р. Віслока за 80 км від Кракова.

Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли всю Східну Галичину, частину Західної і майже всю Буковину з м. Чернівці. Австрійська армія втратила 400 тис. чол., втому числі 100 тис. полоненими, і 400 гармат. Плани німецького командування утримати Східний фронт силами однієї Австро-Угорщини зазнали краху.

Коли розгорталися бої на західноукраїнських землях, виросла загроза і з півдня. Наприкінці липня 1914 p., при підозрілому потуранні англо-французької ескадри, що перебувала в Середземному морі, у Чорне море через Дарданелли ввійшли німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау». В ніч з 15 на 16 жовтня 1914 р. німецько-турецький флот раптово обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Туреччина включилася у війну на боці австро-німецького блоку. Для Росії створився ще один -- Кавказький фронт.

На кінець 1914 р. як на Західному, так і на Східному фронтах почалася позиційна війна. Стало ясно, що німецький план блискавичної війни -- розгрому Франції, а потім Росії і закінчення війни за три місяці, -- зазнав краху. Велику роль у провалі цього плану відіграли російські війська, які своїми активними діями відтягли на Східний фронт значні німецько-австрійські сили. Антанта примусила воювати Німеччину на два фронти, але перемоги теж не домоглася.

Німецьке командування вирішило в 1915 р. перенести основний тягар війни на Східний фронт, розгромити Росію, поповнити за її рахунок матеріальні ресурси, а потім навалитися на Англію і Францію. Російська ставка, під натиском Англії І Франції, планувала наступ на Берлін, а також, на Південно-Західному фронті,-- в Карпатах, з метою виходу в Угорщину. Але ці широкі плани не підкріплялися матеріально: у російських військ не вистачало озброєння, боєприпасів, особливо снарядів, одягу, взуття, харчових припасів.

У лютому -- березні 1915 р. російські війська вели тяжкі бої в Карпатах. 9 березня капітулював австро-угорський гарнізон Перемишля. Російські війська взяли 120 тис, полонених, захопили 900 гармат.

А в цей час німецьке командування зосереджувало на сході за рахунок перекидання з Західного фронту великі військові сили, готуючись розгромити російські війська і, отже, вивести Росію з війни. Головний удар намічалося завдати в Галичині. Для цього була створена Із перекинутих з заходу військових частин нова, 11-та німецька армія, якою командував генерал Макензен. Разом з нею діяла 4-та, австрійська армія. У районі прориву -- на 35-кіло-метровІй ділянці фронту між містами Горлиця і Громнік -- Макензен створив подвійну перевагу в живій силі, а перевагу в артилерії -- в 6 разів, у тому числі у важкій -- у 40 разів.

Увечері 18 квітня німецька артилерія почала масований обстріл позицій російських військ, який тривав майже добу. Після цього 19 квітня 11-та німецька армія перейшла в наступ. Відчуваючи гостру нестачу артилерії, снарядів, гвинтівок і патронів, 3-тя російська армія, якою командував генерал Радко Дмитрієв, змушена була відступити до Сяну, а з 30 квітня і за Сян. Почали відступ і інші російські армії Південно-Західного фронту -- 8-ма, яка 21 травня залишила Перемишль, 11-та і 9-та, що перейшли за Дністер. 9 червня російські війська залишили Львів, а на кінець червня -- більшу частину Галичини.

Російське командування, щоб не допустити оточення й розгрому своїх військ у «польському мішку» -- між Віслою і Бугом, почало їх відводити. До осені 1915 р. російські війська залишили Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі. Під німецько-австріЙську окупацію потрапили й українські землі -- Східна Галичина, Північна Буковина і 5 повітів Волині.

На жовтень 1915 р. Східний фронт став проходити по лінії від Чернівців до Риги через Тернопіль --Дубно -- Пінськ -- Барановичі -- Свенцяни -- Двінськ. Німецьке командування не змогло досягти поставленої мети -- вивести Росію з війни, хоч вона й зазнала великих втрат. Війна знову стала позиційною.

У 1916 р. найбільш активні й широкі воєнні дії на сході мали місце на Південно-Західному фронті. Наступ на цьому фронті за планами російського командування мав бути допоміжним до головного удару на Західному фронті, але через катастрофічну поразку союзної Антанті італійської армії в Трентіно, під натиском Англії і Франції, російські війська Південно-Західного фронту змушені були почати наступ раніше, не чекаючи готовності інших фронтів.

На весну 1916 року лінія Південно-Західного фронту тяглася на 480 км від Пінських боліт до румунського кордону. Тут діяли чотири російські армії: 8-ма, 11-та, 7-ма і 9-та загальною чисельністю понад 639 тис. солдатів і офіцерів. Вони мали 1770 легких і 168 важких гармат. Австрійські армії налічували 475 тис. бійців, 1300 легких і 545 важких гармат.

Під керівництвом командуючого Південно-Західним фронтом генерала Брусилова була проведена ретельна й добре замаскована підготовка прориву, причому не в одному місці, а по всьому фронту, так, що австрійське командування не змогло встановити головного місця удару.

22 травня на світанку всі армії, розташовані від Луцька до Чернівців -- 8-ма, 11-та і 9-та, почали масовану артилерійську підготовку, що тривала від 8 до 48 год. Після цього всі чотири армії перейшли в наступ і незабаром прорвали фронт австрійських військ, які почали відступати. 25 травня, розгромивши 4-ту австрійську армію, 8-ма російська армія зайняла м. Луцьк і вийшла на р. Стохід. За три дні наступу російські армії взяли 100 тис. полонених.

На лівому фланзі 9-та російська армія перейшла р. Прут, а 5 червня зайняла м. Чернівці. За місяць вона просунулася на 120 км. На середину серпня російські війська підійшли до карпатських перевалів, визволивши від австрійських військ усю Буковину й південну Галичину. На початок вересня Південно-Західний фронт займав позиції по лінії р. Стохід--Киселин -- Золочів -- Бережани -- Галич -- Станіслав -- Ворохта.

Але через нестачу боєприпасів, не діставши підтримки інших фронтів і союзників, війська Південно-Західного фронту продовжувати далі наступу не змогли. Проте й за таких умов прорив лінії оборони австрійських військ і наступ Південно-Західного фронту мав велике значення в ході війни. Остаточно була підірвана боєздатність австро-угорської армії, яка втратила вбитими й полоненими понад 500 тис. чол. Німецькі війська змушені були припинити наступ на Верден і перекинути з заходу 11 дивізій на російський фронт, Була врятована від розгрому Італія. У серпні 1916 р. у війну проти Німеччини вступила Румунія.

На кінець 1916 р. на фронтах, в тому числі й на Південно-Західному, знову почалася позиційна війна.

3. Український національно-визвольний рух у роки війни

З початком війни більшість українців як у Росії, так і в Австро-Угорщині взяли участь у праці і безпосередньо у військах, на фронтах на користь своїх держав. Так, близько 4 млн. українців служили в російській армії і 250 тис. чол. -- в австро-угорській. І незважаючи на це, правлячі верхи і Росії, і Австро-Угорщини проводили політику гноблення й денаціоналізації українського населення, придушували національно-визвольний рух.

Коли почалася війна, австрійський уряд і, особливо, місцева адміністрація Галичини, де переважали поляки, розгорнули пряму нагінку на українську інтелігенцію і українців взагалі. Почали начебто з переслідування москвофілів, а потім лише на підставі підозріння в політичній непевності хапали, арештовували, висилали, а то й вішали без суду всіх, кого хотіли. Тисячі людей, переважно невинних, було арештовано і відправлено до спеціальних таборів Австрії, де їх без суду й слідства роками тримали в жахливих умовах. Найбільш жорстоким був режим у таборі Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло понад тисячу чоловік. Статистичні дані свідчать, що 36 тис. цивільних українців, у тому числі стариків і жінок, розстріляно і по8Ішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

Царський уряд уже в перші дні війни став здійснювати широкомасштабну антиукраїнську акцію, маючи на меті повністю ліквідувати український рух, вважаючи його «сепаратизмом» і «мазепством». «Кінець українству!» -- таке було гасло царської адміністрації.

Всі українські політичні видання, «Просвіти», клуби було закрито. У Києві припинено випуск газети «Рада», місячників «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата», популярного тижневика «Село». Редактора «Української хати» П. Богацького було вислано до Східного Сибіру. Редактора журналу «Шлях» було заарештовано за статтю про Лесю Українку, а журнал заборонено. Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Після повернення у листопаді 1914 р. з-за кордону, з Австрії, до Києва М. Грушевського, його було заарештовано і вислано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.

Винищуючи на початку війни українство на території Наддніпрянської України, царський уряд розгорнув бойові дії за завоювання Східної Галичини й Буковини. При цьому царські сановники, зокрема головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович (5 серпня 1914 p.), відверто заявляли, що Східна Галичина-- „подъяремная Русь” -- є російською територією і її назавжди слід «возз'єднати» з «матір'ю-Росією» і цим «завершити справу великого князя Івана Калити». У веденні цієї великодержавницької пропаганди царському урядові допомагали москвофіли, які перед початком війни втекли до Росії і 29 липня 1914 р. створили в Києві «Карпато-русский освободительньїй союз», що і мав інформувати царські власті про становище в Галичині і допомагати їм насаджувати там російські порядки.

Внаслідок Галицької битви у серпні -- першій половині вересня 1914 р. російські війська зайняли всю Східну Галичину з м. Львовом, частину Західної і майже всю Буковину з м. Чернівці. Галичина й Буковина були перетворені на Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став чорносотенець граф Олексій Бобринський. Царський уряд був упевнений, що Східна Галичина назавжди буде російською провінцією. Про це відверто заявив Бобринський: «Східна Галичина і Лемківщина -- споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій». Генерал-губернаторство було поділено на губернії Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку.

Туди були призначені російські урядовці -- галицькі москвофіли, «великополяки» (польські москвофіли) і найгіршого гатунку російські адміністратори, серед яких немало було хабарників, злодюг, п'яниць. Як потім визнали самі російські офіційні кола, Галичина під час окупації була віддана в руки поліцейської і чиновничої наволочі, котру посилано туди на посади, а вона, користуючись із воєнного стану, робила все, що хотіла -- буквально грабувала доми і людей, знущалася з людності, української і єврейської, нещадно руйнувала українські культурні сили, українське життя.

Вся політика російської адміністрації переслідувала мету якнайшвидше винищити всі місцеві особливості українського населення, витруїти національну свідомість («мазепинський дух») і перетворити галицьких українців у «настоящих русских». Ця політика, зрозуміло, цілком схвалювалася царем Миколою II, який відвідав Східну Галичину.

З перших днів приходу російських військ до Галичини було припинено видання всіх українських газет і журналів, закрито українські товариства й школи, заборонено продавати або брати з бібліотек будь-які українські книги. Почалося переслідування і насильне вивезення в Сибір українських діячів, які не втекли у глиб Австрії. Як писав у своєму офіційному звіті жандармський полковник Мезенцев, лише за кілька місяців ним було проведено тисячу двісті арештів і тисячу обшуків. Тільки через київські тюрми по шляху на Схід було вивезено понад 12 тис. чол.

Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква та її священнослужителі. Її голова митрополит Андрей Шептицький був заарештований, вивезений через Київ на Схід і перебував у тюрмі Суздальського монастиря до революції 1917 р. Було ув'язнено й депортовано на Схід багатьох інших діячів греко-католицької церкви. Синод московської церкви надіслав до Галичини фанатиків православ'я архієпископа Євлогія з Холму і владику Антонія з Харкова, які з усіх сил прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення на православ'я. Майже у двісті парафій було призначено священиків із Росії. Одночасно замість українських шкіл у Галичині відкривали російські, повсюди заводили російську мову.

Але в квітні 1915 р. розгорнувся наступ німецьких і австро-угорських військ і на кінець червня російські війська змушені були залишити більшу частину Східної Галичини, в їхніх руках залишалося вісім неповних повітів. Відступаючи, царські війська нещадно руйнували і спустошували край, масово вивозили й виганяли на Схід населення. Вони пограбували багато українських установ, зокрема Наукове товариство ім. Шевченка, вивезли найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештували багатьох українських діячів, взяли 700 заложників. З Галичини, а з наближенням німецьких військ до російського кордону і з Холмщини, Підляшшя, Волині, Поділля російські власті стали силоміць виселяти українське населення, в тому числі стариків, жінок, дітей, багато яких на шляху на Схід загинули. Як писав М. Грушевський, від часів великої Руїни XVII ст. Україна не переживала такого спустошення і руїни.

З поверненням в Галичину австрійські війська стали знову переслідувати багатьох українців, обвинувачуючи їх у шпигунстві на користь росіян, влаштовували облави, нагальні суди, розстрілювали й вішали ні в чому невинних людей.

Головна Українська Рада, що продовжувала діяти у Відні, на початку травня 1915 р. реорганізувалась у Загальну Українську Раду, яка мала бути найвищою єдиною репрезентацією українського народу в Австрії на весь час війни. До неї ввійшли 25 делегатів від Галичини (14 представників національно-демократичної партії, 6 -- радикальної і 5 -- соціал-демократичної), 6 делегатів Буковини (5 націонал-демократів і 1 делегат народної партії) і 3 делегати «Союзу визволення України» як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної Української Ради було обрано Костя Левицького.

12 травня 1915 р. Загальна Українська Рада опублікувала програмну декларацію «до всіх народів цивілізованого світу», в якій заявила, що вона має на меті створення з українських земель, які перебувають під владою Росії, «вільної самостійної української держави», а з українських земель в Австро-Угорщині домагається створення української національно-територіальної області, побудованої на основах свободи і демократії, з забезпеченням прав національних меншостей. Щоб домогтися цього, Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.

Загальна Українська Рада вела переговори з урядом і окремими міністрами Австро-Угорщини. Вона домагалася поділу Галичини на дві адміністративні одиниці -- східну українську і західну польську, відкриття українського університету у Львові, дозволу відкрити українські школи в окупованих районах Холмщини й Волині та ін. Але добитися Раді вдалося небагато.

Ще на початку війни, у серпні 1914 p., під керівництвом Бойової управи Головної Української Ради, за її закликом у Східній Галичині почалося формування легіону Українських січових стрільців, який мав брати участь у війні проти Росії і стати зародком української національної армії. Протягом двох тижнів записалось близько 30 тис. добровольців, які зібрались у Львові. Але австрійський уряд дозволив створити легіон лише з 2 тис. вояків. їх перевели до Стрия, а потім до Мукачева в Закарпаття. Легіон було перетворено на перший полк січових стрільців.

Українські січові стрільці брали участь у багатьох боях проти російських військ. Думаючи, що вони борються за визволення України, січові стрільці виявляли високий героїзм, самовідданість і мужність. Особливо тяжкими були бої, що їх вели січові стрільці в 1914-- 1915 pp. в Карпатах, зокрема бої на горі Маківці весною 1915 р. Запеклими були бої за висоту Лисоня на Тернопільщині в 1916 р. та щ. Хоч більшість провідників галицьких українців залишалися вірними Німеччині й Австро-Угорщині, їхні уряди не зважали на інтереси українців Східної Галичини. 5 листопада 1916 р. кайзер Вільгельм II і цісар Франц Иосиф І проголосили утворення Польської держави, так званого Царства Польського, а цісар Франц Йосиф надав Галичині, без поділу на дві частини, повну автономію, що означало цілковите підпорядкування українців полякам.

Це викликало велике незадоволення серед галицьких українців. На знак протесту Президія Загальної Української Ради склала свої повноваження, а керівну роль в українському громадському житті Східної Галичини перебрала Українська парламентарна репрезентація (представництво в австрійському парламенті).

Від часу організації у серпні 1914 р. до кінця червня 1918 р. широку політичну діяльність проводив Союз визволення України. Насамперед, його члени на західноукраїнських землях, у державах Четверного союзу і нейтральних країнах розповсюджували інформації про становище в Україні, пропагували ідею визволення України і створення незалежної української держави. Для цього представники Союзу побували в багатьох країнах: у Берліні -- О. Скоропис-Йолтуховський, у Туреччині -- М, Меленевський, у Болгарії --Л. Ган-кевич, у Швеції і Норвегії --О, Назарук та ін. Союз видавав багато книжок про Україну різними мовами -- німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін.

Але найбільше уваги Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині і Австро-Угорщині. Союз добився, що українців-полонених зосередили а спеціальних таборах, зокрема у Фрайштадті, Дуна-Сардателю в Австрії, Раштадті, Зальцведелі і Енцлярі в Німеччині. Члени Союзу піклувалися про поліпшення умов життя полонених, направляли в табори учителів та Інструкторів, які організовували там школи грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, освітні курси, пробуджували в полонених національну свідомість.

Ставлення до Союзу визволення України, який орієнтувався на Німеччину та Австро-Угорщину й отримував від них кошти для ведення своєї роботи, не було однозначним уже в ті часи. Хоча в публікаціях СВУ вказувалось, що його програму і тактику підтримують М. Грушевський і українські політичні партії, це не відповідало дійсності. Так, Рада Товариства українських поступовців у листопаді 1914 p., заслухавши повідомлення М. Грушевського про СВУ, ухвалила, що Союз не має права виступати від імені українців Росії. Різко негативно до діяльності СВУ поставилася група лівих українських соціал-демократів на чолі з Л. Юркевичем, яка перебувала в Швейцарії. У своїй газеті «Боротьба» ця група оцінювала діячів СВУ як «запроданців» і «агентів австро-угорського імперіалізму». Так само характеризувалась діяльність Союзу і в радянській історіографії. Мабуть, не можна прямолінійно ні виправдати, ні огудити політику й діяльність Союзу визволення України. Прагнення його членів до створення самостійної Української держави відповідало корінним інтересам українського народу. Але лінія на досягнення цього з допомогою імперіалістів Німеччини й Австро-Угорщини і під їхньою егідою була явно помилковою, її схвалити не можна. Цілком зрозуміло, що урядові кола Німеччини й Австро-Угорщини намагалися поставити Україну в залежність не для того, щоб була створена самостійна Українська держава, а для того, щоб перетворити її в свою колонію, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили, сировини, сільськогосподарських товарів.

Поразки російських військ і їх відступ у 1915 р. викликали велике незадоволення в суспільстві урядом, посилили виступи робітників, селян, антивоєнні настрої в армії. Дедалі більше міцніла «патріотична тривога» за долю армії і наслідки війни. Розгорілись гострі дебати і критика уряду в Державній думі, внаслідок чого у серпні 1915 р. там склався опозиційний так званий Прогресивний блок, який висунув гасло створення уряду «громадського довір'я».

Аналізуючи причини поразки російської армії на фронті, депутати Думи критикували й політику уряду в Галичині. На засіданні 19 липня 1915 р. лідер кадетів П. Мілюков заявив, що російський уряд своєю політикою «відіпхнув рідну нам українську людність і затьмарив світле лице великої визвольної війни». Мілюков назвав політику уряду в Галичині «європейським скандалом».

Різко в Думі проти політики уряду в Галичині виступили лідер трудовиків О. Керенський і лідер меншовиків М. Чхеїдзе, вважаючи, що адміністрація й військові поводили себе в Галичині як окупанти. «Визволителі», що прийшли до галицьких селян, говорив Керенський, «піддали їх всім мукам і приниженням ворожої сили. Потрібні будуть величезні зусилля, щоб зруйноване ставлення до нас українського народу відновити».

Звертаючись до членів уряду, Чхеїдзе заявив: «А що ваша влада робила в Галичині, про яку тут декілька разів сьогодні говорили? Не встигла армія ступити туди ногою, як стали насаджувати істинно російські основи в цій самій Галичині... Політика щодо поляків, українців, фінляндців та інших народностей залишалась, як і досі, політикою пригноблення, насилля і обману». У вересні 1915 р. думські фракції соціал-демократів і трудовиків висловили протест проти переслідування української преси. Партія кадетів на своїй конференції в Петербурзі у червні 1915 p., на пропозицію П. Мілюкова, у своєму рішенні визнала «права українців на широке культурне самовизначення».

В умовах підтримки частини російської громадськості і послаблення тиску з боку уряду активізувалась діяльність українських громадських діячів. Улітку 1915 р. їм удалося добитися дозволу на створення «Общества помощи населенню Юга России, пострадавшего от военних действий», яке стало організовувати допомогу біженцям-українцям, передусім -- арештованим і висланим галичанам, заложникам, дітям, які втратили батьків, і взагалі всім жертвам російської окупації Галичини. Тоді ж до «Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст» увійшли впливові українські діячі Д.Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський, а незабаром головою цього комітету став барон Ф. Штейнгель. Діячі комітету, використовуючи кошти Союзу, організовували дитячі притулки та школи при них і взагалі подавали допомогу біженцям. У 1916 р. до Союзу земств вступив і став помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті С. Петлюра.

Були спроби відновити українську пресу, але, як правило, після одного-двох номерів видання закривалися. Активізувалася й діяльність деяких українських політичних організацій, які вимагали допуску української мови в школи, свободи української преси, діяльності «Просвіт» та інших українських культурно-освітніх товариств і гуртків.

Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного життя відіграло Товариство українських поступовців (ТУП). Про його характер і вимоги свідчить декларація Ради ТУПу, опублікована у грудні 1916 р.

Відзначалося, що серед недержавних народів, які страждають у боротьбі великих держав за імперіалістичні цілі, становище України особливо трагічне. «її трагедія -- це справжня трагедія живого народу, що за чужий гріх мусить покутувати, і набуває вона найбільшої ваги якраз через непомітність свою, через непризнання од тих великих держав, що українською між іншим кров'ю купити хочуть собі величність. Опинившись між молотом і ковадлом, Україна оддала дітей своїх на жертву кривавому богові війни; її частини, що лежать у районі військових дій, наголо спустошено й зруйновано нахабною солдатчиною... Війна для українського народу стала сущим упирем, що виссав усі життєві соки краю; важенна колісниця історії ще раз переїхала живе його тіло... Що ж дістав за це стражденний народ і знедолений край? Знищення всіх культурних вартостей -- свідоме знищення; руйнування, знов же цілком свідоме, економічного добробуту, десятки тисяч ув'язнених і засланих у сніги й тайги сибірські, сотні тисяч силоміць зігнаних з рідних осель «біженців», безмежну низку репресій і заборон, знущання й насильств...»

«Ми, українські поступовці,-- говорилося далі в декларації,-- ми з найперших днів світової війни стали щодо неї на свою власну стежку Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам імперії. Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін у боротьбі...»

Основні програмні положення поступовці формулювали так: «Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватись і поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше. Йдучи до зазначеної мети, шукаємо спільників собі як серед суголосних елементів поміж недержавних націй у Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заступників російського громадянства, що поділяють основне наше домагання -- автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах».

Наприкінці декларація ТУПу рішуче закликала до припинення війни «Вільна людина серед вільного народу -- ось яке завдання стоїть перед справжніми прихильниками оновлення, і його ставимо на увагу всім щирим чоловіколюбцям нашого часу» -- так закінчувалася декларація

В дуже складних і тяжких умовах з початку війни опинилися соціалістичні партії. їхня робота ускладнювалася небачено жорстокими репресіями з боку царських властей. Як і в ряді інших місцевостей, в Україні було запроваджено воєнний стан, уведено цензуру, закрито багато легальних робітничих організацій, припинено видання газет і журналів. Велике число робітників було мобілізовано і відправлено на фронт. Поліція й жандармерія влаштовували повальні обшуки, через провокаторів вистежували й арештовували революціонерів. Так, протягом війни Харківський комітет РСДРП зазнав поліцейських репресій 24 рази. Одеський -- 16, Київський -- 10. Через це більшість лідерів і активних діячів РСДРП -- більшовиків і меншовиків, есерів, українських соціал-демократів змушені були емігрувати, інші були арештовані й перебували в тюрмах або на засланні, а ті, що залишалися на волі, працювали в глибокому підпіллі. Ускладнювали роботу соціалістичних партій і незгоди в їх середовищі, що розгорялися в основному у керівних верхівках, на місцях у партійних організаціях рядові члени здебільшого працювали пліч-о-пліч, без серйозних суперечок і розходжень.

Найбільш гострими були розходження в РСДРП між лідерами більшовиків і меншовиків Ленін у серпні 1914 р. на нараді групи більшовиків у Берні виступив з тезами «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні». Після схвалення іх більшістю партійних організацій Роси він переробив ці тези в маніфест ЦК РСДРП «Війна і російська соціал-демократія», опублікований 1 листопада 1914 р. в більшовицькій газеті «Социал-демократ». Ленін, більшовики вважали війну імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою. Виходячи з інтересів боротьби за перемогу соціалізму, вони висунули лозунги: перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і поразки свого уряду в імперіалістичній війні.

Весною 1916 р. Ленін написав книгу-- популярний нарис «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», в якій охарактеризував імперіалізм як загниваючий, умираючий капіталізм, переддень соціалістичної революції. Отже, він вважав, що капіталізм уже вичерпав можливості щодо свого розвитку і стоїть напередодні своєї загибелі. Але ці пророцтва не виправдалися.

На основі характеристики імперіалізму Ленін зробив висновок про можливість перемоги соціалізму в одній або в кількох країнах. Вперше цю теорію він висунув у статтях «Про лозунг Сполучених штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916). У статті «Про лозунг Сполучених штатів Європи» Ленін писав: «Нерівномірність економічного і політичного розвитку є безумовний закон капіталізму. Звідси виходить, що можлива перемога соціалізму спочатку в небагатьох або навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні».

Відомо, що у грудні 1914 р. у Харкові створився «Український соціалістичний колектив», який видавав відозви, проводив наради й конференції. У відозві «За робітничий народ, його волю і права» Український соціалістичний колектив вимагав прав людини, перебудови Росії в демократичну федеративну республіку, соціалізації землі і всіх засобів виробництва.

У квітні 1915 р. у Харкові відбувся з'їзд представників від 15 гуртків молоді, на якому було засновано організацію молоді Лівобережної України «Юнацька спілка», метою якої була підготовка свідомих працівників -- «борців за крашу долю робітничого народу». У 1916 р. у Харкові було створено дві студентські організації -- «Коло незалежних» і «Українська студентська громада».

Українські есери не змогли до 1917 року оформитися в самостійну партію. На початку війни вони виступили проти війни й підтримали гасло поразки уряду у цій війні. У їхньому зверненні до української інтелігенції, селян і робітників відзначалось, що поразка царизму у війні полегшить боротьбу українства за свободу і незалежність. З 1915 р. активізувались групи українських есерів у Києві, Чернігові і Харкові, які веди роботу серед студентів, кооператорів, видавали матеріали СВУ, що їх надсилала з Відня група українських есерів на чолі з М. Залізняком. У березні 1915 р. українські есери почали видавати часопис «Боротьба». Найактивнішими діячами серед українських есерів до 1917 р. були М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, А. Заливчий, А. Мицюк, Є. Квасницький, М. Ковалев-ський, Л. Ковалів та ін.

Отже, з початком першої світової війни український народ опинився в дуже тяжкому, прямо трагічному стані. На його землях велися запеклі воєнні дії, які несли великі руйнування й непосильний тягар народним масам. Народ був поділений під владою двох держав -- Росії та Австро-Угорщини і його сини змушені були воювати у двох ворожих арміях, ведучи братовбивчу війну. Уряди обох держав вели політику гноблення українців, нищення українського національного життя. Українські політичні партії й організації не мали єдиної лінії й орієнтації: одні вважали можливим досягти автономії України в складі Росії і підтримували її у веденні війни, інші розраховували на створення самостійної Української держави, спираючись на Австро-Угорщину і Німеччину.

Список використаної літератури

1. Кошик А.К. Рабочее движение на Украине в годы первой мировой войнн и февральской революции. К.,1965.

2. Кравець М.М. Іван Франко -- історик України. Львів, 1971.

3. Кравченко В.В. Д.И. Багалей: научная и общественно-полнтическая деятельность. X., 1990.

4. Рибалка І.К. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст.. до лютого 1917 року: (Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів). - Х.: Основа, 1997. - 480 с.

5. Сарбей В.Г. Очерки по методологии нстории Украины (период капитализма). К., 1989.

6. Сидорчук М. Більшовики України в період світової війни і лютневої революції (1914 --лютий 1917). Львів, 1966.

7. Історія України. Навчальний посібник. Під ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - 416 с.

8. Щербина Я.Т. Робітничий клас України та його революційна боротьба в 1914--1917 pp. K. - 1963.