Стародавня історія України

Періоди історії первісного суспільства та особливості життєвого устрою перших людей на території України, порядок її заселення. Зміни у соціальній сфері у пізньопалеотичному періоді. Неолітична революція. Перші державні об'єднання на півдні України.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 29.04.2009
Размер файла 44,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Стародавня історія України (1 млн. років тому - до початку VІІ ст. н.е.)

1. Первісна людина на території України

Історію первісного суспільства, залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, поділяють на кілька періодів:

Перший період: кам'яний вік (приблизно 1 млн. років тому - IV тисячоліття до н.е.).

Другий період: енеоліт (мідний або мідно-кам'яний вік) - IV-ІІІ тис. до н.е.

Третій період: бронзовий вік (ІІ-І тис. до н.е.).

Кам'яний вік був самим тривалим в історії розвитку людини. Він займає понад 99% історії людства. У цей період основним матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь.

Кам'яний вік в свою чергу поділяється на: палеоліт (стародавній кам'яний вік) який охоплює період від 1 млн. років тому до X тис. до н.е.) В палеоліті виокремлюють: ранній палеоліт (1 млн. років - 150 тис. років тому); середній палеоліт (150 тис. - 35 тис. років тому); пізній палеоліт (35 тис. - 11 тис. років тому); мезоліт (середній кам'яний вік) - Х-VІ тис. років тому; неоліт (новий кам'яний вік) - VI-IV тис. до н.е.

Палеоліт. На думку учених, початкове розселення людства з Африканського континенту на нові території почалося в ранньому палеоліті.

Ранній палеоліт (від появи людства до 150 тис. років тому). На українських землях найдавніші люди (архантропи) з'явилися майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту, у так звану ашельську епоху. Найвірогідніше архантропи прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція тривала протягом багатьох тисячоліть. Заселенню сприяв теплий клімат, різноманіття флори і фауни. В пошуках їжі первісні люди постійно пересувалися з місця на місце.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 стоянок первісних людей. Найдавніші стоянки ашельської епохи знайдені біля с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина), м. Амвросіївка (Донбас) та ін.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське суспільство. Воно базувалося на основі кровно родинних стосунків.

Господарство архантропів було присвоюючим. Основні їх заняття - це полювання на диких тварин, у тому числі великих та збирання рослинної їжі (плодів, ягід, коріння).

Основним знаряддям праці первісних людей було ручне рубило (вагою приблизно до 1,5 кг). Використовувалися також дерев'яні палиці, скребла, гостроконечники тощо.

Архантропи широко використовували вогонь. Освоєння вогню мало величезне значення для життя стародавнього населення: він забезпечував захист від холоду, давав можливість освоювати нові території, використовувався для приготування їжі тощо.

Середній палеоліт (150-35 тис. років тому). Наприкінці раннього палеоліту розпочалося чергове похолодання. Клімат став холодним і сухим. Наслідки цих змін стали особливо відчутними у наступному періоді - середньому палеоліті (мустьєрська епоха). На території України межа зледеніння орієнтовано проходила повз сучасні міста Львів, Житомир, Суми та ін.

Подальша еволюція людини привела до появи її нового типу на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині). Він був корінної статути, з міцною мускулатурою, трохи сутулий. Неандерталець більш розвинена, порівнянно з архантропом, людина. Це був наступний ступінь фізичного та розумового розвитку людини, що розширила межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини.

Зміни в природі призвели до зміни занять та знарядь праці людини:

- традиційне для попереднього періоду збиральництво поступається полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль;

- відбувся розподіл праці між чоловіками і жінками: чоловіки займалися полюванням; жінки вели домашнє господарство, переробляли здобич, підтримували вогонь, виховували дітей;

- поліпшилася технологія виготовлення знарядь праці, стає різноманітнішою їхня форма та призначення: удосконалюється ручне рубило, з'являються кам'яні гостроконечники, поширюються скребла для обробки шкури тварини;

- люди почали виготовляти одяг із шкур тварин, заселяти печери, будувати штучні житла; не тільки використовувати, а й добувати вогонь.

У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини:

- неандертальці, у порівнянні з архантропами, володіли більш розвинутою мовою;

- мали більш тісні родинні зв'язки;

- у цей час зароджуються релігійні уявлення та вірування (ритуали під час поховання), елементи образотворчого мистецтва (зображення на кістках контурів тварин тощо).

- неандертальці мали елементи абстрактного мислення: подібність рахування (лічення), перші ознаки мистецтва тощо.

Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому). Протягом цього періоду відбулися значні зміни в економіці, соціальній сфері, мистецтві. Найважливішою подією цього періоду є завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу - homo sapiens або «людини розумної». В Європі його ще називають кроманьйонцем за місцем першої знахідки кісток цієї людини у гроті Кро-Маньйон (Франція).

На території України знайдено майже 800 пізньопалеотичних стоянок. Вважається, що саме на основі кроманьонця сформувалася європеоїдна раса.

У пізньому палеоліті значно прискорився процес удосконалення знарядь праці: почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, із кісток та рогів тварин виготовляли гарпуни, шила, голки тощо. Вперше почалося використовування знарядь з вкладишами. Загалом археологами знайдено майже 100 типів знарядь праці.

В умовах останнього, четвертого, зледеніння, що відбулося у пізньому палеоліті, колективне полювання на великих тварин (бізонів, оленів, мамонтів) перетворилося в основний вид занять кроманьйонців.

Свої житла будували на берегах річок (землянки, напівземлянки), які у своїй сукупності утворювали первісне поселення - стоянку.

Новим явищем пізнього палеоліту стало виникнення господарсько-побутових комплексів, що утворювалися із стоянок, на яких розташовувалися: житла, ділянки для обробки кременю, кісток тощо; ями - сховища, а також вогнища (за межами жител).

У пізньопалеотичному періоді відбулися суттєві зміни у соціальній сфері:

- на зміну первісному стаду прийшла родова община;

- основою родової організації був рід, який складався з кровних родичів за материнською лінією;

- головною особою роду була жінка, родовід в умовах групового шлюбу (жінки одного роду вступали в шлюб з чоловіками іншого роду, тому відома була лише мати дитини) міг вестися тільки за жіночою лінією. Крім того, жінка виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами;

- виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи, що сприяло зближенню різних родів;

- на основі родинних стосунків відбувається консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл результатів праці.

У добу пізнього палеоліту сформувалися першооснови релігійних вірувань:

- тотемізм: віра в спільного для конкретного колективу предка із тваринного чи рослинного світу;

- анімізм: віра в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом;

- фетишизм: поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей;

- магія: обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

Помітно ускладнюється духовне життя людини. Мистецтво кроманьйонця вже існує у різноманітних формах: декоративно-прикладній, образотворчій, музичній, скульптурній (особливо стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів), печерний живопис, обрядові танці.

Мезоліт (10-6 тис. років тому). Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат стає більш м'яким, урізноманітнюється флора і фауна.

Зростає чисельність населення, розширюється ареал їх розселення. На території України налічується майже 1000 відомих нині пам'яток мезоліту.

У період мезоліту відбулися суттєві зміни в удосконаленні знарядь праці: вони стають значно меншими, зручнішими та ефективнішими. Але головним було те, що у цей період створюються нові знаряддя, особливо для обробки дерева: долото, сокира, вкладишеві знаряддя (ножі, списи тощо). Особливо важливе значення мало впровадження лука і стріли - це досить складне, як на той час, механічне знаряддя, що давало змогу полювати на звірів на відстані.

Поява цього знаряддя мала важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців; по-друге - зменшилась кількість мисливців, вивільнивши їх для інших робіт; по-третє, багатолюдні мисливські колективи розпадалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва; по-четверте, за цих умов помітно зросла роль парної сім'ї; по-п'яте, значно зменшився травматизм серед мисливців.

Зникнення великих стадних тварин, поява значно дрібніших і рухливіших (кабан, вовк, бобер тощо), зростання населення, масове винищення дичини внаслідок застосування лука і стріли зумовили кризу мисливського господарства. За цих умов активно починає розвиватися рибальство, удосконалюється його техніка: з'являються гачки, сіті з поплавками, будуються системи загородок на річках та озерах тощо. Однак, загалом присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі форми.

В епоху мезоліту почалося приручення диких тварин: спочатку собаки, потім свині.

Розвиваються релігійні вірування, померлих почали ховати вже не серед живих, тобто на території стоянок, а за її межами - у давніх родових чи племінних могильниках.

Неоліт (VI-IV тис. до н.е.). Новий кам'яний вік вважається переломним в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Це сприяло не тільки помітному зростанню продуктивних сил, а й створило сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з'явилися харчові запаси.

Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості у різних регіонах. Археологи виділяють у межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну де розвивалося землеробство і скотарство і південно-східну де ще переважало мисливство та рибальство. Тобто на півдні, у степовій зоні, (де бракувало дичини, були більш сприятливі кліматичні умови) перехід до відтворюючого господарства розпочався раніше.

На території України виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту. Серед них найвідоміші: Кам'яна Могила поблизу Мелітополя, біля с. Бондариха на Сіверському Дінці та інші.

Характерні риси неолітичної революції. На думку О.Д. Бойко, до найбільш характерних її рис можна віднести:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. З'являються такі нові форми обробки каменю, як шліфування, пиляння, свердління.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. Людина переходить від пасивного присвоювання, використання дарів природи до активного перетворення навколишнього світу. Один із найважливіших досягнень стає виготовлення глиняного посуду, який використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів тощо. Випалені на вогні глина (кераміка) стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Згодом виникло прядіння, а пізніше на його основі виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт - тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво було продуктивнішим, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінили осілість.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин: бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже у мідному віці (енеоліті - IV-ІІІ тис. до н.е.). Худоба використовується як тяглова сила.

5. Суттєві зрушення відбулися в демографічній сфері. Зростання населення зумовило збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Зросла тривалість життя людини (в середньому - 30-32 роки). Деякі учені вважають, що внаслідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний «демографічний вибух» і населення світу зросло з 5 до 80 млн. осіб. Інші вважають, що в неоліті лише дещо зменшилася дитяча смертність.

6. В період неоліту відбулися значні зміни в суспільному житті первісної людини: зросла роль парної сім'ї; розширилася і зміцніла племінна організація суспільства; зароджувалися інститути родової влади.

7. У духовному житті неолітичної людини під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам.

Загалом, на думку О.Д. Бойко, у період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стає панівною в Європі, аж до виникнення і розбудови міст. Її характерними рисами були:

- аграрне господарство і ручна праця;

- мінімальне споживання і простий побут;

- уповільнений темп життя;

- органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природнокліматичних ритмів;

- природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлювало посилену народжуваність людей, зменшення їх вимирання).

Енеоліт (IV-ІІІ тис. до н.е.). Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного віку до епохи металу.

В період енеоліту з'являються перші металеві вироби - мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, відтак з'являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла призвів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестись по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною.

Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Зростання продуктивності праці створювало умови для регулярного обміну і появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу.

Трипільска культура. Трипільська культура - це давньо-землеробська культура мідно-кам'яного віку, яка розвивалася на території України упродовж IV-III ст. до н.е. Свою назву вона отримала за місцем першої характерної археологічної знахідки біля села Трипілля Київської області, дослідженої археологом В. Хвойкою наприкінці XIX ст. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України, Молдови та Румунії.

В Україні виявлено понад 1000 пам'яток трипільської культури. Вони згруповані в трьох районах: у Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі; у Наддніпрянщині; у Покутських Карпатах (область обмежена Карпатами й річками Дністер і Черемош). На всій території трипільської культури населення часів енеоліту становило близько 1 млн. осіб. Носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеною у Південно-Східній Європі. Це були невисокі вузьколиці люди з тонкими рисами обличчя.

Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок. Це були родові або племенні поселення, які налічували 10-100 жител, культових і господарських споруд. Селища забудовувалися за чітким планом: житла споруджувалися кількома рядами або концентричними колами навколо майдану з громадськими спорудами - святилищами. Площа жител становила 30-150 м2. Підлога викладалася на дерев'яному помості з глиняних обпалених вальків і замазувалася зверху глиною. Стіни споруджувалися на дерев'яному плетеному каркасі й теж обмазувалися глиною, й зовні і всередині розфарбовувалися вертикальними смугами червонуватого, рожевуватого, золотаво-жовтого, чорного й білого кольорів. Двосхилий дах укривався солом'яними або очеретяними снопиками. Житла мали маленькі округлі віконця. На вході було символічне зображення одвічного дерева. У середині могли бути одна, дві чи три кімнати. У кімнатах були: піч, лежанки, кам'яні плити для розтирання зерна, полиці з різноманітним розписаним посудом (горщики, миски, чаші, сковорідки), сімейний вівтар-жертовник, який мав вигляд хрестоподібного глиняного підвищення, розписаного фарбами, на ньому стояв культовий посуд і глиняні жіночі фігурки. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, у яких проходили свята, пов'язані з культами природи, що вмирає й відроджується. Інколи в храмах або поряд із ними, на майданах поселень знаходять жертовні людські поховання, що робилися для збільшення родючості землі, збереження достатку, захисту від злих сил.

Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Тальянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста - найбільші на той час в Європі. Ці величезні поселення площею до 400 га налічували близько 2000 жител і 25 - 50 тисяч мешканців. Багато будинків були двоповерховими.

Трипільське суспільство було конфедерацією племенних союзів, а гігантські протоміста - їхніми столицями. Основу суспільного устрою племен складали спочатку матріархальні, а згодом патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, роди становили плем'я, а группа племен - об'єднання, яке мало яскраві етнокультурні риси. Найбільш самобутнього й високого рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині й Буковині - там, де виникла і звідки поширилася трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберегли традиційні культурні елементи.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли північно-східну Україну. Як самобутня етнокультурна спільність вона зникла внаслідок змішування з іншими народами й вторгнення войовничих племен, які прийшли з північного заходу та південного сходу.

Очевидно, що прямими предками українців трипільські племена не були, оскільки за чотири тисячоліття з населенням території майбутнього панування слов'янства відбулися дуже серйозні етничні зміни, спричинені масовими переселеннями представників різноманітних етносів. Втім, деякі вчені вважають, що є наукові підстави визнавати автохтонність (місцеве походження) частини населення майбутньої слов'янської держави починаючи від ІV тис. до н. е.

Зміни в житті людей протягом бронзового віку. Бронза (сплав міді й олова) стала першим штучним сплавом, виготовленним людиною. Хоча виплавляти бронзу, яка має більшу твердість й нижчу температуру плавлення ніж мідь можно було в примітивних печах і на відкритих вогнищах, праця стародавніх металургів була складною й вимагала спеціальних знань і досвіду. На терени України перші бронзові вироби потрапили з Балкан і Кавказу. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло в XV-IX ст. до н. е. Металургійні осередки тоді існували на Закарпатті та Північному Причорномор'ї.

Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою того часу. Витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила кам'яних і крем'яних виробів. Суттєві зміни відбувалися у суспільному житті. Удосконалювалися землеробство і скототарство, розвивалися ремесла. Збільшувалася кількість населення, великі племена розпадалися, заселяли нові землі, завойовуючи місцеві племена, або мирно співіснуючи з ними.

На території України в епоху бронзи існувало майже 20 археологічних культур. Це свідчить про зростання певної відособленості господарського та культурного розвитку окремих людських колективів. Племена і народи утворювали три етнічно культурні зони, які розрізнялися за походженням населення, особливостями господарства, міфічних вірувань. На Поліссі сформувалася етнічно-культурна зона, яку утворили нащадки місцевих мезолітичних племен, які потрапили до Європи за часів палеоліту, а також племена південної группи праугрофінів. В Степу кочові й напівкочові племена, походження яких пов'язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами й населеннями, яке прийшло зі Східних степів Кавказу. Основу етнічно-культурної зони лісостепу становили предки праслов'ян - індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробських культур, у тому числі трипільської.

Отже, в епоху бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Починається і другий - виділення ремесла в самостійну галузь господарства. На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна) - людські колективи формуються за ознакою не лише кровного споріднення, а й спільної території. У цей період почала проявлятися майнова нерівність - племінна верхівка, користуючись владним авторитетом, нагромаджує багатства (насамперед, худобу й запаси продуктів землеробства) на користь власних родин. У суспільстві утвердились патріархальні родові відносини - чоловіки посіли панівне становище в господарській і громадській діяльності.

2. Перші державні об'єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Застосування міцніших і гостріших за бронзові залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах виробництва. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близько XVIII ст. до н. е. на Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV-XIV ст. до н. е. Наприкінці ІІ тис. до н. е. залізні предмети використовували в степовій зоні України. У XI-IXст. до н. е. залізоробні майстерні з'являються в праслов'янських культурах Правобережної України, а починаючи відVIII-VII ст. до н. е. залізо вже витісняє з ужитку бронзу.

Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. У степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства. Південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного. Стосунки між кочовиками причорноморських степів і землеробами лісостепової зони загострилися. Осілі племена праслов'ян через постійну загрозу нападу степовиків мусили об'єднуватися, краще організовувати військову справу, укріплювати поселення. Поява союзів племен створювала передумови виникнення державних об'єднань.

Перші державні об'єднання на степовому півдні України за часів ранньої залізної доби були утворені кіммерійцями, таврами, скіфами, сарматами, а також греками-переселенцями.

Кіммерійці. Для території України початок залізної доби пов'язаний з культурою кочовиків-кіммерійців (ІХ - перша половина VІІ ст. до н. е.). У поемі Гомера «Одіссея» північне узбережжя Чорного моря назване землею «людей кіммерійських». Це, напевне, і є найдавніша писемна згадка про землі України. Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу з Кавказу. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Існує також точка зору про спільне походження кіммерійців і фракійців.

Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Найдокладніше й найдостовірніше про них написав давньогрецький історик Геродот. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але від Х ст. до н. е. вони стали кочовим народом. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Усі згадки про кіммерійців у давніх писемних джерелах пов'язані з їхніми військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, наводило жах на сусідів. Праслов'яни вдало оборонялися, захистивши південні кордони своїх земель фортецями і створивши власні бойові загони на зразок кіммерійських. Вплив кіммерійської культури простежується в предметах озброєння і кінській упряжі.

Археологічні пам'ятки, залишені кіммерійцями на території України, - це здебільшого підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Власної металургійної бази кіммерійці також не мали і для виготовлення зброї користувалися залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами.

На початку VII ст. до н. е. в українських степах з'явилися племена скіфів, які переважили кіммерійців кількістю і рівнем військово-політичної організації. Утікаючи від скіфів, кіммерійці, перейшовши Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилися в південному Причорномор'ї. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва міста Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, які залишилися в українських степах, загубилися серед нових прибульців - скіфів.

Греки-переселенці, які з'явилися в українському Причорномор'ї в VІ ст. до н. е., зберегли пам'ять про кіммерійців у географічних назвах (Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), місто і гора Кіммерік).

Скіфи (VII ст. до н.е. - III ст. до н.е.). Ранні скіфи - північно-східні давньоіранські племена, які походили зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом, - були войовничим кочовим народом. Агресія скіфів спочатку була спрямована проти давньосхідних держав. Вплив цивілізацій Ассирії, Вавилона, Лідії відбився на скіфській культурі.

Війна для скіфів була головним заняттям, джерелом збагачення. Усе їхнє життя було пронизане військовими традиціями і звичаями. Успіхі скіфів у воєних діях значною мірою зумовлювалися наявністю у них найдосконалішої на той час зброї. Ударну силу складала кіннота. Головним засобом захисту воїна - скіфа був панцир, хоча використовувалися і звичайні шкіряні куртки. Воїн мав бойовий пояс і щит, голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь. Основною зброєю був лук складної конструкції: за невеликих розмірів він відзначався далекобійністю. Збереглося свідчення про те, що стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла 521 м. Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали, короткі мечі. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили облог і оборон. Відзначалися вірністю до бойових побратимів, жорстокістю до ворога. Вони пили кров першого вбитого ними воїна, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих, прикрашали кінську збрую людськими скальпами.

Наприкінці VII ст. до н.е., зайнявши причорноморські степи, скіфи завершили там політичне формування власної держави - Великої Скіфії. Переміщення політичного центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим надало їм можливість контролювати торговельні шляхи, які сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло значному збагаченню скіфської знаті. Частина скіфів поступово змішувалася з місцевими, у тому числі праслов'янськими племенами. Великий вплив на розвиток культури і суспільного ладу Скіфії справила грецька колонізація Причорномор'я, яка сприяла поширенню досягнень античної цивілізації.

У 512 р. до н.е. скіфи, об`єднавшись із сусідніми народами, перемогли перське військо на чолі із царем Дарієм І. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів. Розквіт Великої Скіфії припадає на часи, коли там правив Атей, який загинув у віці 90 років у битві проти Македонії у 339 р. до н. е. Військо македонців тоді очолював батько О. Македонського Філіпп II. Міць Скіфії похитнулася, і на межі IV-III ст. до н.е. почався поступовий занепад скіфської держави.

Скіфська держава об'єднувала багато різних племен. Власне скіфами, азійським народом були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в причорноморських та приазовських степах. Вони панували над іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра жили скіфи-орачі, або сколоти. Це були не етнічні скіфи, а осілі хліборобські племена праслов'ян, підвладні скіфам.

Вождь царських скіфів мав величезну владу. Він очолював раду царів і військо, був верховним суддею. Царство поділялося на номи (округи), на чолі яких стояли вихідці із царської родини. Вищим органом влади були народні збори, які могли усувати царів від влади й обирати нових із представників царської родини. Більшість скіфів були вільними воїнами. Із часом серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунки сусідніх племен збагачували головним чином владну верхівку. Накопичені багатства перетворювали на коштовності: у грецьких містах Причорномор'я багато ювелірних майстерень виконували замовлення багатих скіфів. Згодом золоті речі потрапляли до усипальниць знаті.

Скіфська біднота й перетворені на рабів полонені працювали в господарстві багатіїв. Провідною господарською галуззю було скототарство. Воно забезпечувало людей усім необхідним для життя: м'ясом, молоком, шкірою. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. За житло їм служили вкриті повстю вози. Осілі лісостепові племена розташовували свої поселення на високих, зручних для оборони пагорбах, займалися орним землеробством - вирощували пшеницю, ячмінь, жито. Серед ремесел було поширене ковальське, гончарне, ткацьке, бронзоливарне.

Скіфи вірили в існування багатьох богів. Головними вважалися богиня домашнього вогнища Табіті та повелитель неба й родоначальник скіфів Папай. У жертву богу війни Арею приносили людей - військополонених і рабів. У скіфів існувала привілейована каста жерців і ворожбитів, були особливі священні місця для проведення великих загальних свят.

Скіфи шанували та оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя створила складний і пишний поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабів. Особливим ритуалом відзначалися похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах протягом сорока днів, потім ховали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовних речей, зверху насипали величезний курган. Дослідження в Україні таких грандіозних скіфських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова могила, Товста могила, відкрили світові чудові зразки мистецтва, для якого був характерним так названий звіриний стиль. Зброю, вуздечки, предмети побуту, коштовності прикрашали зображеннями фантастичних грифонів, пантер, вовків, оленів, баранів, птахів, риб тощо.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI-IV ст. до н. е. на межі IV-III ст. до н. е. почався раптовий спад й занепад Великої Скіфії. Серед його причин історики називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів; тривале витолочування трав'яного покрову численними стадами худоби; занепад економічних ресурсів степу тощо.

Окрім цього, у III ст. до н.е. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворили нову державу - Малу Скіфію. Її столицею став Неаполіс, залишки якого й досі зберігаються у передмісті Сімферополя.

Скіфи поступово переходили до осілого способу життя, займалися землеробством, садівництвом, торгівлею. Вели жваву торгівлю з грецькими містами - полісами.

Найвищого розвиту Мала Скіфія досягла у II ст. до. н.е. Вона встановила владу над Ольвією й почала воювати з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Однак, у 110 р. до н. е. скіфи зазнали поразки від понтійського царя Мітрідата, що поклало край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому економічному просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. Одночасно посилилися напади сарматів, а згодом й інших загарбників, що привело до остаточного занепаду й загибелі скіфської держави. У III ст. Мала Скіфія фактично припинила своє існування, а ті скіфи які залишилися поступово асимілювалися серед інших народів.

Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов'ян скіфи не мали, хоча скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися на тодішні праслов'янські племена.

Таври. У середині I тис. до н. е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів. Існують різні думки щодо їх походження: таврів пов'язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями, то з піратами із Середньоморських островів.

У таврів довго зберігався первісний родовий лад, мешкали вони в невеликих гірських селищах, іноді в печерах. У цього народу існували жорстокі звичаї. Войовничі племена жили головним чином за рахунок грабіжництва, полонених приносили в жертву, відрубуючи їм голови. Культура таврів була замкненою і відсталою попри близьке сусідство античних міст.

Від другої половини I тис. до н.е. в суспільстві таврів стала помітною майнова нерівність і почала формуватися державність. Держава Таврика існувала як рабовласницька. Таври довго боролися проти Боспору та Херсонесу, інколи в союзі зі скіфами, але греки поступово освоюючи територію Причорномор'я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. У I ст. н.е. таврійські племена підпали під владу Риму.

Сармати (III ст. до н.е. - III ст. н. е.). У III ст. до н.е. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Межиріччя Дніпра і Дунаю сарматські племенні союзи захоплювали трьома хвилями: у III ст. до н.е. - на чолі з так званими царськими сарматами і язиками; у II ст. до н.е. - на чолі з роксоланами; у II ст. до н.е. - на чолі з аланами. Це був союз споріднених скіфами племен. Уже в II-I ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а деякі їхні поселення сягали навіть Південного Бугу і Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова «саоро-мант», що означає «оперезаний мечем». За іншою легендою сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків володіли зброєю разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

У 372 р. н. е. домінуючі у сарматській племінній конфедерації алани були розбиті гунами, що привело до втрати сарматами пануючого положення в Північному Причорномор'ї.

Античні міста Північного Причорномор'я. Грецькі міста й селища виникли в Причорномор'ї під час великої грецької колонізації (майже одночасно із скіфською) у VIII-VI ст. до н.е. Деякі вчені зазначають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, і вважають, що доцільніше називати створення грецьких міст «переселенням». Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів, у внутрішній соціально-політичний боротьбі.

Північне Причорномор'я приваблювало своїми природними багатствами і сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста - засновника колонії).

Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н.е. у поннизі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше у пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму - Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Тірітака, Кіммерік.

Грецька колонія складалася із центру - поліса та сільсько-господарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа - агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка - теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар-некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, у яких вода подавалася керамічним водогоном.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ - демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія і Херсонес.

Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор'я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об'єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. Спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона сформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов'ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV-III ст. до н.е.) Боспор вдався на спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. У 107 р. до н.е. під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перкада V. Повстання негативно позначилося на Боспорській державі: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а в 70-х рр. IV ст. до н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках - з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця, її вивозили до Греції у величезній кількості. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.

Важливе місце в господарському житті міст - держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення великої та дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.

Починаючи з III ст. до н.е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію і сусідні країни захоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор'я. І нарешті, Причорномор'я потрапляє під владу Римської імперії: Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор, об'єднавши припонтійські держави, веде боротьбу проти Риму, але зазнає поразки. До того ж, на південних землях України з'являються нові войовничі племена - сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують й знесилюють колись квітучі міста греків - колоністів. До V ст. до н.е. античні міста-держави припинили існування.

Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов'ян, прискоривши темп їх історичного розвитку:

- у ході грецької колонізації використання демократичного полісного устрою, сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України;

- грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин;

- формування античних міст-полісів зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я;

- контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду й здобутків античної цивілізації.

3. Слов'яни: походження, суспільне життя, господарство, вірування

Походження слов'ян. Одним із найдавнішних народів, що населяв Європу, були слов'яни. Вони - предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі й українського. З приводу походження слов'ян існують дві основні теорії: автохтонна (слов'яни є споконвічними жителями Східної Європи) і міграційна (слов'яни прийшли на свою нинішню територію).

Слов'яни як самостійна етнічна спільнота вийшли на історичну арену на початку І тис. н.е. Місце початкового проживання (прабатьківщина) поки в повній мірі не з'ясовано. Існує декілька концепцій походження (етногенезу) слов'ян. Найбільш поширеними є:

1. Дунайська концепція походження слов'ян. Її започаткував літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» писав, що найдавнішні слов'янські землі - нижня течія Дунаю. Однак археологічні матеріали не підтверджують концепцію дунайської прабатьківщини слов'ян.

2. Скіфо-сарматська концепція слов'янського етногенезу. Вона з'явилася у добу Середньовіччя. Вперше її було викладено на сторінках Баварської хроніки ХІІІ ст. За цією концепцією предками слов'ян були скіфи і сармати, які прийшли з Передньої Азії уздовж Чорноморського узбережжя й осіли в південній частині Східної Європи. Звідти вони згодом розселилися на північ і захід. Ця концепція не мала серйозного наукового обгрунтування, хоча й була популярною серед західноєвропейських вчених ХІV-ХVІІІ ст.

3. Вісло-Дністровська концепція походження слов'ян. Вона була започаткована чеським вченим Л.Нідерлє на початку ХХ ст. Відповідно до цієї концепції слов'яни заселяли землі між Віслою і Дністром, їх центром була Волинь.

4. Вісло-Одерська концепція слов'янського етногенезу. Вона була обгрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським та ін. у 30-40-х роках ХХ ст. Ця концепція локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою.

5. Дніпро-Одерська концепція, яка у 50-60-х рр. ХХ ст. була висунута польським археологом (В. Геньзель) та російськими (Б. Рибаков, П. Третяков). Вчені значно розширили ареал зародження слов'янського етносу. Вони вважають прабатьківщиною слов'ян у ІІІ-ІІ ст. до н.е. землі між Дніпром і Одрою. З появою зарубинецької культури (ІІ-І ст. до н.е.) центр слов'янського етногенезу перемістився на територію між Віслою і Дніпром. Ця концепція розвивається і збагачується сучасними українськими істориками (В. Баран, Р. Терпиловським та ін.).

Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Тацита, Плінія Старшого, Птоломея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Іоанн Ефеський, Менандр та ін. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів» або «Гетика» (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн».

Отже, слов'янство, як самостійна етнічна спільнота сформувалася і вийшла на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний та драматичний час Великого переселення народів (ІІ-VІІ ст). Першопоштовхом цього процесу, на думку О.Д. Бойко, стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Після його смерті (451 р.) гунська держава поступово втрачає силу і розпадається.

Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи слов'ян разом з іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Посилилися міграційні процеси й на інших напрямках. У V ст. частина слов'ян досягла Дніпра. Загалом, у другій половині І тис. н.е. слов'яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на Заході, Межріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор'ї на півдні.

Водночас міграційні процеси започаткували розпад єдиної слов'янської спільноти і формування окремих слов'янських народів. Візантійський хроніст Йордан сповіщає, що в VІ ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди, які проживали північніше верхів'я Вісли; склавіни - у межиріччі Дністра і Дунаю до верхів'я Вісли та анти - північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів (східних слов'ян) більшість істориків вважають предками сучасних українців.

Анти. Склавіни. Східну гілку слов'ян автори хронік VІ ст. називали антами. Як зазначають історики, етнонім «анти» це своєрідний пращур етноніма «українців», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти - жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Втім, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Це лише одна із гіпотез.

Анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом анти зазнали поразки від аварів, які прийшли із Центральної Азії. Аваро-слов'янські війни (568-635 рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, більшість хроністів того часу пишуть про склавинів, які проживали на території України в VІІ-ІХ ст. Цілком ймовірно, що етнонім «склавини» трансформувався з часом у «слов'яни» і дійшов до наших днів.

Спираючись на сучасні археологічні дані, О.Д. Бойко пропонує наступну схему процесу утворення українського етносу: в V-VІІ ст. носії пенківської культури (анти) та празькі (склавини) вирушили у південному напрямку. Антська хвиля прокотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Вони в VІІІ-Х ст. утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угрупування, підгруттям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пенківської (анти) культур. З культурою Луки Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІ-VІІ ст., в ході яких було інтегровано чимало етнічних утворень, які стали основою багатьох сучасних народів. Українці на виняток у цьому процесі. Вони є прямими етно-культурними спадкоємцями склавинів і частково антів.

Розвиток господарства східних слов'ян. Основу господарювання східних слов'ян становило землеробство. Спочатку використовувалися дерев'яні знаряддя праці. Протягом VІІ-ІХ ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс, мотик, жорен. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалася дво- і трипільна система землеробства. Розширюється асортимент вирощуваних злаків. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали також бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Поряд із землеробством традиційним для господарства східних слов'ян було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. На початку нашої ери всі етапи виготовлення речей з металу - від видобутку руди до виготовлення певного знаряддя - були справою одного майстра. Згодом, коли металургія відокремилася від ковальства, почали виникати спеціалізовані виробничі осередки. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центром племінних об'єднань.

Певного рівня досягли зовнішня торгівля. Східнослов'янські племена мали торгово-обмінні стосунки з населенням Північного Причорномор'я, Візантією, Болгарією, Хозарією та іншими територіями. У слов'янські землі ввозилися посуд, вироби із скла, бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

Суспільне життя. Археологічні знахідки переконують, що слов'яни з початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи - об'єднання родів (племена, союзи племен).

Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася; організація оборони під час воєнних подій; спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отже, коли виникала потреба боротися, слов'яни об'єднувалися у великі військові союзи (антський союз). Утворення великих союзів племен свідчить, що слов'яни наблизилися до створення держави. У межах союзів племен поступово додається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства.


Подобные документы

  • Характеристика первісного суспільства і перші державні утворення на території України. Сутність українських земель у складі Литви і Польщі. Особливості розвитку Української національно-демократичнлої революції. Національно-державне відродження України.

    книга [992,2 K], добавлен 13.12.2011

  • Основні політичні сили (партії та об'єднання) сучасної України. Ситуація в соціальній сфері в сучасній України. Внутрішня і зовнішня політика президентів Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича. Розвиток культури України на початку ХХІ століття.

    контрольная работа [94,6 K], добавлен 30.12.2010

  • Перші державні утворення на території України. Виникнення українського козацтва. Українські землі в складі Литви та Польщі. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України.

    курс лекций [278,0 K], добавлен 19.01.2012

  • Поява первісних людей на території України в часи раннього палеоліту. Вдосконалення виробництва і знарядь праці в епоху мезоліту. Формування трипільської спільноти на терені сучасної України. Особливості розвитку суспільства у період бронзового віку.

    реферат [21,9 K], добавлен 29.09.2010

  • Причини, хід та наслідки церковної реформи у Московському царстві у другій половині XVII ст. Побут та звичаї старообрядців. Відмінності "старої" та "нової віри". Перші поселення на території України, стародубщина. Заселення Новоросії старообрядцями.

    курсовая работа [10,8 M], добавлен 17.09.2014

  • Зародження людського суспільства. Теорії розвитку людства та періодизація. Основні заняття людей у первісний період, розвиток знарядь праці. Неолітична революція. Еволюція общинно-родової організації людей. Поділи праці і первісні археологічні культури.

    реферат [19,7 K], добавлен 22.07.2008

  • Хронологія, археологічна та антропологічна періодизація історії первісного суспільства. Періоди кам'яного віку. Епоха переходу до бронзової доби. Початок залізної доби. Влада і соціальні норми у первісному суспільстві. Релігійні погляди та культура.

    реферат [71,4 K], добавлен 01.11.2011

  • Питання про можливість заселення північного Причорномор'я з боку Кавказу. Балканська теорія заселення, її сутність. Особливості і природні умови розвитку людини на території Північного Причорномор'я. Розвиток культури епоху палеоліту на території України.

    реферат [33,1 K], добавлен 06.05.2013

  • Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.

    учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.