Проблема Квебеку в Канаді та особливості франкоканадського націоналізму

- 28 -

Курсова робота (реферат)

на тему:

« Проблема Квебеку в Канаді та особливості франкоканадського націоналізму »

План

1. Вступ

2. Розділ 1. Витоки «проблеми Квебеку» в Канаді

3. Розділ 2. «Тиха революція» 1960-70-х рр.

4. Розділ 3. Боротьба за особливий статус Квебека

5. Розділ 4. Сучасний стан проблеми

6. Висновки

7. Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що упродовж тривалого часу проблема Квебеку є найгострішим питанням внутрішньополітичного розвитку Канадської федерації. Суть цієї проблеми полягає у намаганні частини франкомовних жителів провінції досягти такого правового статусу, завдяки якому можна було б зберегти свою національну ідентичність. Це зі свого боку підриває міцність системи канадського федералізму і слугує каталізатором відцентрових тенденцій і в інших регіонах країни.

Франкоканадці розглядають Канаду як федеративну державу, створену 1867 р. двома націями - франко - та англоканадською, тоді як англоканадці схильні тлумачити федерацію як рівноправне об'єднання не націй, а окремих провінцій. Ця розбіжність провокує конфлікт, який загострюється тим фактом, що абсолютна більшість франкоканадців компактно проживає у Квебеку, мешканці якого вважають його особливим регіоном. Окрім мовного чинника, Квебек вирізняється з-поміж інших канадських провінцій релігійною специфікою, оскільки квебеканці - головно католики. До того ж, провінція є територіально найбільшим суб'єктом федерації, у межах якого могли б розміститися Україна, Польща, Німеччина, Австрія, Угорщина та Чехія разом узяті. ( Див. Додаток № 1)

З проявами регіонального сепаратизму стикаються й інші країни світу, наприклад, Іспанія (каталонці, баски), Франція (корсиканці), Бельгія (фламандці), Велика Британія (шотландці, валлійці), Сербія (косовські албанці), Росія (чеченці), Іран і Туреччина (курди) тощо. Проте проблема Квебеку має притаманні лише їй особливості, головною з яких, безумовно, є мирний характер руху за самовизначення. Враховуючи це, канадський досвід у врегулюванні національних проблем має практичне значення для багатьох країн світу, зокрема й України, для якої особливу цінність становлять здобутки і прорахунки Канади у вирішенні мовного питання та у сфері врегулювання міжрегіональних суперечностей.

Дослідження проблеми Квебеку та її впливу на систему канадського федералізму викликає інтерес ще й тому, що в Канаді проживає одна з найчисельніших українських діаспор у світі, і загострення франкоканадського національного питання протягом 1960-1982 рр. опосередковано зачепило і її.

Метою мого дослідження є всебічний аналіз проблеми Квебеку, її впливу на еволюцію системи канадського федералізму у період 1960-1982 рр. та сучасний стан проблеми. Основними завданнями цієї роботи є:

- з'ясувати суть проблеми Квебеку, її витоки та причини загострення;

- розкрити особливості франкоканадського націоналізму;

- дослідити феномен “тихої революції” у регіоні і визначити її вплив на подальший розвиток провінції;

- розглянути процес становлення сепаратистського руху в Квебеку й окреслити його специфіку;

- охарактеризувати кроки федеральної влади, спрямовані на розв'язання проблеми Квебеку і на збереження державної єдності;

- проаналізувати позицію української громади Канади стосовно франкоканадського національного питання.

Дослідження зазначеної проблематики було здійснено на основі різноманітних за походженням, змістом, значимістю й характером джерел, серед яких є і збірники офіційних документів, і мемуари та праці канадських і французьких політиків - учасників досліджуваних подій, і публіцистичні матеріали (здебільшого журналістські розвідки), преса та видання інформаційного характеру, а також матеріали з глобальної мережі Інтернет.

Розділ 1. Витоки «проблеми Квебеку» в Канаді

Квебек - це найбільша за площею і друга за кількістю населення провінція Канади. (Див. Додаток № 1) Сучасну назву провінція отримала від її теперішньої столиці, що означає "місце, де звужуються води". Неофіційна ж назва провінції - "Французька Канада", адже її заснували піддані французької корони ще в 1534 році.

У Канаді історично склалось суспільство з наявністю двох основних етнічних компонентів - франко - та англоканадського походження. Прoтиріччя між англо - та франкоканадцями практично у всіх сферах життєдіяльності після підкорення в 1763 році Англією Нової Франції (Канади) стало початком виникнення квебекського національного питання.

Еволюція канадської федеративної системи та інститутів федеральної влади значною мірою обумовлена тим фактором, що одна з десяти канадських провінцій - Квебек, на території якої проживає близько чверті населення країни, за етнічним складом відрізняється від інших провінцій, оскільки переважна більшість населення є нащадками вихідців із Франції.

Квебекці схильні розглядати Канаду як політичний союз, що забезпечує співіснування двох культурних спільнот, які відрізняються не тільки мовою, але і етнічним походженням. Мова в даному випадку стає основною ознакою, що диференціює дві спільноти. Таким чином, дуалістична концепція канадського федералізму має певні історичні обгрунтування, що визначило позицію Квебеку у формуванні федеративного устрою Канади. Критика канадської федеративної системи провінційними лідерами почалась відразу з дня заснування федерації в 1867 р. Квебек став першою провінцією, що почала вимагати реформування Конституції та органів державної влади. Вимоги Квебеку були найрадикальнішими і передбачали всебічне оновлення федеративної системи країни.

Канада повинна була утворюватись після попереднього з'ясувуння всього спектру думок відносно умов її утворення. А думки з приводу цього існували різні, навіть полярні. Так, для Джорджа Картьє (голови уряду Квебеку) та його прихильників компроміс 1867 р. був договором між двома націями - засновницями Канади, які мали рівні права, та вибирали федералізм для того, щоб мати можливість жити краще разом. Для Джона Макдональда (голови уряду Онтаріо), котрий став першим прем'єр-міністром федерального уряду, Канада утворювала домініон на чолі з сильним централізованим урядом, який користується безмежною владою і представництвом. Результатом стала перевага авторитарної концепції федералізму, проти якої Квебек в наступні періоди виступав знову і знову. Таким чином, слід зазначити, що досить суперечливе формування федералізму в Канаді було тісно пов'язане з квебекським фактором у формуванні федеративного устрою Канади.

Важливою подією в історії взаємовідносин англо - та франкоканадців слід вважати утворення в 1867 р. канадського Домініону, що об'єднав у федеративний союз більшість британських колоній в Північній Америці, а саме: Онтаріо, Квебек (раніше утворювали провінцію Канада), Нова Шотландія і Нью-Брансуїк. Саме представники Квебеку були найбільш зацікавлені в утворенні самоврядної федерації. В основі цієї зацікавленості знаходяться дві взаємопов'язані причини. По-перше, утворення федерації дозволило б франкомовній та католицькій більшості в майбутній провінції Квебек утворити інститут самоуправління. Звичайно, Квебек став би частиною федеративного союзу, в якому центральний уряд контролює питання зовнішньої політики, оборони та економічного розвитку, але питання культури і соціальної сфери при цьому регулюються законодавством провінції. По-друге, амбіції лідерів франкоканадців сягали можливості утворення в майбутньому двонаціональної (аборигенне населення до уваги не приймалось) держави на території від Атлантичного до Тихого океанів. Але, як показав час, франкомовне населення залишилось переважаючим тільки в провінції Квебек, що не заважало лідерам Нижньої Канади наполягати на дуалістичній природі федеративної держави в Канаді.

Прийняттю Акта про Британську Північну Америку 1867 р. передували багаторічні переговори між регіонами майбутньої Канади з одного боку, і між регіонами та британською метрополією, з іншого. Під час цих переговорів представники Квебеку послідовно виступали на користь максимальної децентралізації нової держави (тобто, вже тоді зайняли позицію, яка стане основною в політиці Квебеку на федеральній арені). В зв'язку з цим, важливе місце в політичних дискусіях, що передували прийняттю Акта, посіло питання щодо характеру - федеративного чи конфедеративного - нової держави. Представники Квебеку на конституційних переговорах послідовно відстоювали конфедеративну модель, оскільки конфедерація розглядалась як союз держав; останнє передбачало можливість інтерпретувати конфедеративний устрій як максимально децентралізований і, головним чином, такий, що не може перешкоджати виходу тієї чи іншої частини зі складу конфедерації. Федерація в свою чергу розглядалась як єдина союзна держава.

Після утворення Канадської федерації в 1867 р. основні проблеми взаємовідносин англійської та французької спільнот у Канаді стосувались питання мови та освіти. В зв'язку з цим доречно буде згадати про два положення конституційного Акта 1867 р. По-перше, це стаття 133, яка гарантувала англо-французьку двомовність в легіслатурі та судах Квебеку і таких федеральних інститутах влади, як Парламент Канади та суди. Обидві мови були визнані офіційними в провінції Квебек, але при цьому мова не йшла щодо прав французької мови в інших регіонах Канади.

Наприкінці XIX - на початку ХХ ст. асиміляція та обмеження, які створювались федеральною владою у сфері освіти та культури франкоканадців, стали ключовими передумовами виникнення квебекського націоналізму, що в свою чергу призвело до посилення регіоналізму в Канадській федерації. Довгий час Квебек був однією з самих бідних провінцій Канади. Всі багатства належали англоканадцям та американцям. У квебекському суспільстві розвинулося своєрідне почуття - суміш комплексу неповноцінності (з-за своєї бідності й пригніченості) та комплексу зверхності (з-за своєї католицької духовності). Треба сказати, що канадська федеральна влада час від часу йшла на певні поступки франкомовній меншості, які одначе не задовольняли франкоканадців.

Таким чином, Канадська федерація, яка на момент свого утворення відзначалась високим ступенем централізації політичної системи, перетворилась в одну з найбільш децентралізованих систем світу, що характеризується широкими повноваженнями регіонів. Цей процес був пов'язаний, насамперед, із двонаціональним характером Канади, котрий став наслідком домінування двох націй-засновниць Канади - англоканадської та франкоканадської. Головну роль в цьому відіграв Квебек, починаючи із заснування конфедерації, коли саме через протест і тиск цієї провінції, замість унітарної, було утворено федеративну Канаду.

Саме на прикладі Канадської федерації, можна прослідкувати, що федералізм - це шлях, який вибирають народи з різними культурами, мовами, традиціями. Однак Канадська федерація не змогла забезпечити функціонування та розвитку франкоканадцям французької мови та культури, що є важливими чинниками самовизначення особистості, на рівноправному з англоканадцями рівні, крім того франкомовне населення страждало від бідності та дискримінації на ринку праці - все це і призвело до сепаратистських настроїв, що зародились у провінції Квебек.

Розділ 2. «Тиха революція» (1960-1970 рр.)

У внутрішньополітичному житті Канади найгострішою проблемою ХХ ст. була національна проблема. В країні існує три великі етнічні групи: англо-канадці - близько 40% населення, франко-канадці - близько 27%, інші національні меншини - близько 33% (українські канадці - одна з найчисленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 60-х рр. відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 60-х рр. корінним чином змінила ситуацію.

У 60-ті рр. Квебек рівнем економічного розвитку і соціальної структури вже не поступався Онтаріо й північному сходу США. Але це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, які характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, ніж сусідня провінція Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й супроводжувалося зростанням національної асиміляції. На підприємствах, у конторах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня платня франко-канадців була на 40% нижчою, ніж в англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж знаходилася в руках церковників, великою мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації. Франкоканадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети ІІ у 1964 р.

Суспільство чекало на зміни. Підростало повоєнне покоління - так звані "бебі-бумери". Вони хотіли жити по-новому: цікаво, забезпечено, достойно. Їм набридло бути бідними, набридло страждати. Їм не хотілося, щоб священик розповідав, що одягати і скільки мати дітей. Вони вже могли дозволити собі машини і телевізори. Вони бачили, що їхні американські та англо-канадські однолітки живуть цікавим життям. Що вони мають добрі школи та університети, отримують кращу платню, займають високі посади у бізнесі, політиці та суспільстві. А доля франкоканадця - важка праця за крихітну платню, злидні, бідність, закрите ізольоване суспільство і церква, що втручається у кожний елемент життя. "Je suis nй pour un petit pain" - казали цілі покоління квебекуа - водоносів та лісорубів. "Я народжений для "маленького хліба". Вони були другим сортом на власній землі. Англійці використовували їх як дешеву робочу силу. У найкращих магазинах, ресторанах, готелях було заборонено розмовляти французькою. Навіть якщо і продавець і покупець були корінними квебекцями. У офісах крупних фірм не було жодного франкомовного. Єдиною робочою мовою бізнесу та промисловості була англійська. Реклама та оголошення на вулицях теж були переважно англійською. Особливо якщо йшлося про дорогі магазини та товари. Тому гасло "Квебек для квебекців!" ("Quйbec aux Quйbйcois!") мало досить конкретне значення.

Зміни почалися в 1960 році, коли на виборах до влади у Квебеку прийшли молоді ліберали під керівництвом Жана Лесажа. Їхнім гаслом було: «Час для змін!». Новий уряд почав реформи, які й отримали назву «тиха революція», і за 10 років Квебек значно змінився. До речі, цю назву вигадав не квебекуа, а саме англоканадський журналіст. У черговій статті він зауважив: у Квебеку відбувається "quiet revolution". Назва була дуже влучною.

Спочатку реформували систему освіти, модернізували суспільні відносини, а потім взялися за економіку. Церква позбавлялася влади. Все менше людей ходило на служби. Журнали з релігійними назвами змінювали їх, ставали цілком світськими. Змінювалися уявлення про сім'ю. Якщо раніше жити разом не одружуючись вважалося чимось жахливим, то після «тихої революції» це стало цілком нормальним явищем. Якщо раніше більшість сімей мало від 8 до 10 дітей, то покоління 1960-х років мало три-чотири, а наступні - одного, двох, або взагалі жодної дитини. Почалася боротьба за національні права франкоканадців та за місце французької мови у суспільстві. З'явився рух за державний суверенітет Квебеку. А вже у 1967 році колишній міністр уряду Лесажа і колишній тележурналіст Рене Левек (Renй Lйvesque) об'єднав кілька незалежницьких організацій у єдину політичну партію - Parti quйbйcois (Квебекська партія).

А реформи йшли. У Квебеку було створено Міністерство освіти, якому передали університети, коледжі та школи (раніше всім цим займалася церква). Лікарні було передано Міністерству охорони здоров'я. Сотні монахів та монахинь залишали свої ордени та вступали на державну службу. Вони продовжували викладати та допомагати хворим, але тепер отримували за це гідну заробітну плату. Уряд націоналізував виробництво електроенергії - компанія Гідро-Квебек (Hydro-Quйbec) стала державною. Все це вимагало грошей і уряд взяв великі займи у США, спрямувавши отримані інвестиції на розвиток і освоєння ресурсів тайожної Півночі, а також на допомогу своєму дрібному та середньому бізнесу. Але щоб повертати борги, чи хоча б сплачувати проценти, треба було запровадити нові податки. Наступні уряди мали продовжувати цю тенденцію, і сьогодні у Квебеку - найвищі податки у Північній Америці.

Після виборів 1966 року до влади повертається Національний союз. Його гасло: "Рівні права, або незалежність" ("Йgalitй ou indйpendance"). Тобто, або Канада визнає національні, соціальні і політичні права франкомовних квебекців та провінції взагалі, або - незалежність Квебеку. Проте, це було лише гасло: уряд не прагнув незалежності. Завдяки «тихій революції» тисячі пересічних громадян отримали можливість вчитися в університетах. Раніше це могли собі дозволити або діти багатих, або монахи та священики. Старих університетів вже не вистачало. Тому у 1968 році було створено нову університетську мережу - знаменитий Квебекський університет (Universitй du Quйbec), що має філіали чи не у кожному помітному місті провінції. Не можна не згадати візит до Квебеку у 1967 році генерала Шарля де Голля - тодішнього президента Франції. Виступаючи перед монреальцями, де Голль закричав: "Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек!" ("Vive le Quйbec! Vive le Quйbec libre!"). Це було очевидною підтримкою сепаратистів. Фраза наробила шуму, а англоканадська громадськість сприйняла її, як початок незалежницьких прагнень квебекців.

У квітні 1970 року ліберали під керівництвом Робера Бурасса (Robert Bourassa) повертаються до влади. Вони керуватимуть Квебеком до 1976 року, і навіть встигнуть прийняти перший серйозний закон про захист французької мови (1974). Потім їх змінить молода і енергійна сила - незалежницька Квебекська партія, під проводом Рене Левека. У 1976 році ця партія прийшла до влади, протрималася там до 1986, потім повернулася у 1994 і знов пішла у опозицію у 2003. Вона влаштувала два референдуми щодо державного суверенітету Квебеку - у 1980 та 1995 роках. Але жоден з них не дав позитивного результату.

Поступово в 1960-1980-х рр. Квебек перетворився у багату і процвітаючу провінцію Канади. І, що дуже важливо, значна частина цього багатства була спрямована на захист і підтримку національної культури і французької мови, яка у 1974 році була проголошена єдиною офіційною мовою провінції Квебек. Нове покоління квебекців, що з'явилося внаслідок «тихої революції», успішно займається бізнесом, наукою і навіть технікою на рідній французькій мові.

Розділ 3. Боротьба за особливий статус Квебека

Ідеї незалежності Квебеку існували давно. Можна, на приклад, пригадати Повстання Патріотів. Потім, у 1930-ті роки, ідею незалежності захищав аббат Ліонель Гру (Lionnel Groulx) - квебекський історик і націоналіст. Він передбачав створення у Квебеку Французької держави. Цю думку поділяли деякі інтелектуали, щоправда, нечисленні. Вони мріяли створити на берегах ріки Сен-Лоран нову незалежну Лорантіну (la Laurentine). В 1960-х з'явилися і власні терористи - Фронт визволення Квебеку (FLQ - Front de libйration du Quйbec). Це була ліворадикальна організація - купка молодих хлопців та дівчат. Вони мріяли про революцію, в наслідок якої Квебек мав стати незалежною соціалістичною державою. Вони підкладали бомби у поштові скриньки багатих англійських кварталів, у шикарні готелі, на військові бази. За дуже рідким виключенням жертв не було. Проте 5 жовтня 1970 р. Фронт викрадає британського дипломата Д. Р. Кросса, а 10 жовтня - квебекського міністра праці П'єра Лапорта. Останнього потім вбивають. Федеральний уряд - а точніше, прем'єр-міністр Канади П'єр Еліот Трюдо (до речі, сам квебекуа і - у юні роки - сепаратист) - вводить у Квебеку військовий стан. На вулиці міст виходять війська. Сотні людей, що симпатизували сувереністам, було заарештовано без звинувачень. Для тихої демократичної Канади це було страшною подією. Проте, такі заходи виявилися ефективними: з FLQ було покінчено. Найактивнішим членам дозволили виїхати на Кубу, де Фідель Кастро зустрів їх, як героїв. Всі ці події отримали назву «Жовтнева криза» (Crise d'octobre). Подальша доля підпільників склалася по різному: за багато років дехто повернувся до Квебеку та зайняв помітні державні посади.

Але у більшості випадків боротьба за національну гідність носила цілком мирні форми. Наприклад, не можна не згадати Жан-Поля Дебьєна (Jean-Paul Desbiens) та його книгу «Insolences du Frиre Untel» ("Frиre Untel" - дослівно - "брат Такий-то"; "брат" - у сенсі, монах, що працює у школі; вчитель). У цій книзі він критикує якість французької мови у Квебеку. Він вживає термін «жуаль» (joual) - груба примітивна мова неосвічених людей. "Але це не тільки мова, - зауважує він. - Жуаль - це спосіб життя". Бідна, зіпсована англіцизмами мова до добра не доводить. Але чому ми так говоримо? - питає він і починає аналізувати систему навчання. Брат "Такий-то",який сам був монахом і викладав у провінційній школі, робить висновок: треба міняти систему. Вона архаїчна, неефективна і не здатна до змін. Він пропонує зробити освіту світською. Після перших публікацій, Брат "Антель" отримує море листів від коллег - монахів та монахинь, що викладають у школах. Вони погоджуються з ним. Чимало з ідей «Брата» було втілено у життя після створення Міністерства освіти Квебеку. Минуло більш ніж 40 років з першої публікації «Insolences du Frиre Untel», а «жуаль» ще й далі існує - особливо у далеких селах та у бідних районах. Проте загалом якість французької мови у Квебеку значно покращилася.

Під час «тихої революції» ідея незалежності отримала багато нових прихильників - від революціонерів-терористів з FLQ, до відносно поміркованих Зборів за національну незалежність (Rassemblement pour l'indеpendance nationale (RIN)) і зовсім вже тихих і врівноважених прихильників "суверенітету-асоціації" - тобто, автономної держави у вільному альянсі з рештою Канади. Рух за суверенітет-асоціацію (Mouvement Souverainetй-Association (MSA)) заснував Рене Левек (Renе Lеvesque) - колишній тележурналіст, а потім - міністр в уряді Жана Лесажа. Він вийшов з Ліберальної партії Квебеку, коли та остаточно відмовилася виступити за суверенітет. У 1968 році Левек об'єднав більш-менш помірковані сувереністські рухи у єдину політичну силу - Квебекську партію. У 1976 році Квебекська партія вперше прийшла до влади. Це була велика подія. В багатьох квебекців - навіть федералістів - було враження перемоги: бачите, і ми чогось варті. У англомовних громадян Квебеку навпаки було враження трагедії: до влади прийшли не просто націоналісти, а переконані сепаратисти.

Почалася боротьба за національне відродження. У 1977 році було прийнято знаменитий "Закон 101" - Хартію французької мови. Відтепер, всі вивіски мали бути французькою. Англійські написи можна було додавати лише за умов, коли їхній розмір менший від розміру французьких. Всі магазині, фірми, ресторани мали надавати послуги французькою, якщо того вимагав клієнт. Всі практикуючі лікарі мали скласти іспит на знання французької. Робочою мовою крупних та середніх фірм мала бути французька. Право на безкоштовні англійські школи мали тепер тільки ті діти, чиї батьки самі колись ходили до англійської школи у Квебеку. Всі інші квебекуа та іммігранти мали віддавати дітей тільки до французьких шкіл. Чи треба казати, що англоканадці вважали цей закон "фашистським"? Тисячі англомовних мешканців Квебеку (у тому числі, чимало українських та інших іммігрантів) переїхали до інших провінцій. Головні офіси багатьох великих компаній переїхали до провінції Онтаріо. Якщо раніше фінансовим та економічним центром Канади вважався Монреаль, то тепер їм стало Торонто. На тих англомовних, хто залишився, чекав новий сюрприз: референдум щодо суверенітету-асоціації 1980 року. Референдум було програно у значній мірі завдяки втручанню канадського прем'єр-міністра П'єра Трюдо, який пообіцяв реформувати канадську конституцію з тим, щоб надати Квебеку гідне місце у оновленій федерації. Нову Конституцію і справді прийняли у 1982 році, і хоча вона значно розширила права провінції, але Квебек нічого не виграв від запропонованих змін. З того часу, жоден квебекський уряд - хоч сувереністи, хоч федералісти - не визнавав Конституцію 1982 року.

Розділ 4. Сучасний стан проблеми

Квебекська партія протрималася при владі до 1986 року. Потім знов повернулися ліберали. Вони розпочали переговори з федеральним урядом та іншими провінціями щодо статусу Квебеку у Канадській конфедерації. Квебекський уряд вимагав широкої автономії. Інші провінції не розуміли, за що Квебеку такі привілеї. Хіба не всі провінції однакові? Вони не могли зрозуміти, що у Квебеку давно вже склалася своя окрема нація і навіть національність, яка за мовою, культурою та менталітетом відрізняється від решти канадського населення.

У 1987 році канадські провінції підписали Домовленість Озера Міч (Accord du lac Meech), за якою Квебек мав визнати Конституцію 1982 року і, натомість, отримати більшу автономію. Проте, парламенти провінцій не ратифікували цю домовленість. У відповідь, частина квебекських депутатів федерального парламенту створила нову партію - Квебекський блок (Bloc quеbеcois), яка мала захищати інтереси Квебеку на федеральному рівні і водночас сприяти його незалежності. У 1992 році було підписано Шарлоттаунська Домовленість (Accord de Charlottetown), яку було винесено на всеканадський референдум. Виявилося, що умови цієї домовленості нікого не влаштовують. Квебекуа вважали, що їм пропонують замало, решта Канади - що забагато. Не дивно, що під час референдуму, який відбувся 26 жовтня 1992 року, більшість канадців та квебекців проголосували проти, щоправда - з різних причин. Для Квебеку ці події були шоком. В квебекців складалося враження, що решта Канади ні за яких умов не визнає їхнє право на автономію.

Квебекська партія виграла вибори 1994 року і повернулася до влади. 30 жовтня 1995 року у Квебеку відбувся новий референдум - цього разу щодо незалежності. Цей референдум майже вдалося виграти. 49,41% виборців проголосувало «За»: для перемоги не вистачило менш ніж 1% (всі тоді були згодні з тим, що для перемоги достатньо 50% + 1 голос). Можна собі уявити, наскільки розчаровані були сувереністи... Стало відомо, хто як голосував. «За» проголосувало 60% корінних квебекуа, «проти» - 40%. Зрозуміло, що всі англо-квебекці голосували проти. Більшість громадян іншого походження - українців, італійців, євреїв, греків, китайців - також проголосувала проти.

Передбачаючи такі тенденції, федеральний уряд штучно прискорив процес видачі канадського громадянства іммігрантам, що мешкали у Квебеку. Напередодні референдуму у провінції з'явилося біля 40 тисяч нових виборців. Кажуть, що це приблизно та кількість голосів, якої не вистачило для перемоги. Частина цих людей взагалі не знала французької. Інші мали достатньо хибну уяву про історію та культуру Квебеку. Решта просто не бачила ніякої особистої вигоди у відокремлені від Оттави. Виключення складали одиниці. Також перед референдумом федеральний уряд влаштував за державний кошт у Монреалі пишне «Свято любові» ("Love-in") решти Канади до Квебеку. Маніфестантам з інших провінцій оплачували авіаційні білети та проживання. Після референдуму, прем'єр-міністр Квебеку Жак Парізо (Jacques Parizeau) звернувся до розчарованого натовпу: "Ми програли через що? Через гроші та етнічні голоси!" Висловлювання було сприйнято як расистське. Опоненти доводили, що некорінні квебекці не зобов'язані голосувати за незалежність, що сувереністи самі не зуміли їх загітувати, що франкомовне суспільство недостатньо їх інтегрувало. Натомість, прихильники Парізо казали: але ж це правда - понаїхали до нас і голосують проти нашої незалежності! Дуже мало хто помітив, що йшлося про елементарну маніпуляцію інформацією, швидше за все, навіть підсвідому. Корінні квебекці складали 83% населення провінції. Якби абсолютна більшість з них прагнула до суверенітету, жоден «чужинець» не міг би їм завадити. Проте, тільки 60% з них голосувало за незалежність. 40% нащадків колоністів Нової Франції голосувало проти створення власної держави. Це майже половина. Звісно, легше звалити вину на «некорінних», аніж сказати собі правду: справжня причина поразки - недостатній патріотизм «своїх».

Протягом десятиліть у франкоканадців не було ніякої змоги інтегрувати новоприбулих іноземців у своє середовища. Захищаючись від асиміляції, цей народ закрився від сусідів, залишивши з ними лише ділові стосунки. З одного боку бідне, консервативне та ізольоване франкоканадське суспільство не притягало до себе іммігрантів. З іншого, якщо якись «чужинець» і хотів інтегруватися, його інстинктивно відштовхували. Виключень було дуже мало. Ще до війни один священик помітив, що іммігранти не мають іншого виходу, як інтегруватися до англомовного суспільства. Він звернув на це увагу співвітчизників, але в тих були більш важливі проблеми. Ситуація почала мінятися після «тихої революції», особливо, коли народжуваність впала, а імміграція збільшилася. На якись час Монреаль ризикував стати переважно англомовним містом... І це, до речі, була одна з причин прийняття Хартії французької мови. До того, вперше з часів Нової Франції, франкомовні відчули себе господарями у Квебеку. А господар має дбати за все - у тому числі й за інтеграцію іммігрантів. Проте, процес інтеграції проходить дуже повільно, і формула «ми» та «вони» існує і дотепер. Хоча, коли оцінити, скільки стало змішаних шлюбів, і як швидко францизуються останнім часом діти новоприбулих, можна сподіватися, що колись словом "квебекуа" називатимуть не тільки тих, чиї предки приїхали сюди 300-400 років тому.

Після своєї промови Парізо мав піти у відставку. Його спадкоємці не знали, що робити. З одного боку, головна мета Квебекської партії - суверенітет Квебеку. З іншого, для суверенітету потрібно виграти референдум. Враховуючи, що два референдуми вже програно, третій мав почекати. Сувереністи не мали права програти ще й його. Треба було обрати момент, коли перемога не викликатиме жодного сумніву. Проте, опитування не додавали оптимізму. Лідери партії мислили приблизно так: за останнім опитуванням суверенітет підтримує 40% населення; що треба зробити, щоб підняти цю цифру до 51%? Однозначної відповіді не було.

Партія очікувала сприятливих умов для референдуму. А поки що намагалася більш-менш вирішити поточні проблеми Квебеку. Це не завжди вдавалося. Зрештою, народові набридла така ситуація і у 2003 році до влади прийшла Ліберальна партія Квебеку.

Суверенітет Квебеку ще й тепер залишається мрією багатьох людей. Проте, майже всі розчаровані у традиційних сувереністських партіях, які звинувачують у відірваності від реального життя. Квебекська партія все більше нагадує клуб старіючих борців за незалежність, які так довго за неї боролися, що вже й забули, навіщо їм це було потрібно і що робити після неї...

Сьогодні Квебекське суспільство знаходиться у кризі. Стара соціал-демократична модель, що діяла у провінції з 1970-х років вже не працює. Медицина - не у найкращому стані. Не вистачає лікарів, медичних сестер, а головне - фінансування. Медицина у Квебеку безкоштовна. У 1970-1980-ті роки впала народжуваність, результат - старіння населення. А значить - все більше людей звертається до лікарів і все менше працює і сплачує податки, які дозволили б утримувати лікарні у робочому стані. У Квебеку - найдешевша вища освіта у Північній Америці, але на це також вже немає грошей. Так само не стає грошей на інші соціальні гарантії. Провінція фактично живе у кредит: борг квебекського уряду перевищив 117 мільярдів доларів. Відсотки, що їх треба сплачувати, складають все більшу частину бюджету. Профспілки почуваються господарями. Будь-яка спроба реформ зустрічає хвилю страйків і громадських протестів. Захищаючи і без того вже непогані умови роботи своїх членів, профспілки фактично б'ють по добробуту пересічних громадян. Саме працівники приватного сектора, які мають тижневу відпуску на рік та не дуже високу зарплатню, страждають від страйків водіїв автобусів (що мають зарплату випускника університету), викладачів університетів, вихователів дитячих садків, та інших членів потужних профспілок. Старіння населення народжує й іншу проблему: потрібні робочі руки. Треба замінити тих, хто йде на пенсію. Треба, щоб було кому сплачувати податки. Треба, щоб хтось доглядав за старшими людьми. Яке рішення? Імміграція. Але хто такі іммігранти? Чи сприймуть вони квебекську культуру? Чи вивчать французьку (адже роботу, в принципі, можна знайти навіть з англійською)? Політика мультикультуралізму призводить до того, що замість гармонічної інтеграції новоприбулих відбувається «геттизація» населення: російськомовні монреальці переконані, що корінні квебекці складають 10% населення; квебекці поза Монреалем взагалі не підозрюють про існування «російськомовної громади»; китайці не знають, що робиться у гаїтян, гаїтяни - у пакистанців, пакистанці - у латинос, латиноси - у арабів, араби - у євреїв, євреї - у українців, українці - у китайців і так далі. Щодо квебекців, то десь половина з них досить відносно уявляє собі різниці між румуном і в'єтнамцєм. Тут ми виходимо на іншу проблему? Квебек складається з Монреалю, міста Квебек і «регіонів» (сел та маленьких містечок). «Регіони» розкидані по величезній території. Колись вони жили за рахунок сільського господарства, рибної ловлі, шахт, заводів... Тепер сільське господарство стало не вигідним, рибна ловля також, шахти вичерпали свої ресурси, а заводи і фабрики переносять до Китаю та Латинської Америки. У регіонах безробіття. Плюс проблеми з соціальними структурами та медичним обслуговуванням. Молодь мусить переїжджати до Монреалю та Квебеку. В решти враження, що про них забули. І справді - політики згадують про «регіони» тільки напередодні виборів і забувають про них відразу після оголошення результатів. У «регіонах» живе десь половина населення провінції…

Але головна, можливо, проблема - національна ідентичність. Тут також криза досягла свого апогею. Традиційно, квебекська національність формувалася навколо двох чинників: католицької релігії та французької мови. У 1960-ті роки квебекці залишили церкви (на це були свої причини). Залишається французька мова. Тривалий час цього чинника доставало: майже всі, хто тут розмовляв французькою, були або корінними квебекцями, або новоприбулими французами та бельгійцями (які швидко змішувалися з франкоканадцями). Тепер все складніше. У світі - біля 200 мільйонів носіїв французької мови. Що спільного з квебекцями має «свіжий» іммігрант з Конго - франкомовний і, до речі, католицький? Чи франкомовний мусульманин з Рабату або Касабланки? Чи румун, що вивчив французьку як іноземну? Чи перуанець, що оволодів французькою у Монреалі, на вечірніх курсах? Всі вони, може, й добрі люди. Всі вони, можливо, люблять Квебек. Дехто з них, можливо, знайомий з квебекською культурою та історією. Дехто знає і те і інше краще від корінних квебекців. Але чи є вони квебекцями? А їхні діти?

З національною ідентичністю пов'язана проблема незалежності. Ідеї самостійної квебекської держави існували вже давно. У 1976 році вибори виграла Квебекська партія, яка ставила за мету суверенітет Квебеку. Було два референдуми за незалежність: перший у 1980, другий у 1995 році. Обидва програли. На останньому, для перемоги не стало менше 1%. Деякі націоналісти звинуватили у поразці іммігрантів та їхніх нащадків (які дійсно, у більшості, голосували проти). Проте таке звинувачення - омана самих себе: тільки 60% корінних квебекців проголосувало за незалежність. 40% нащадків Нової Франції проголосувало проти створення власної держави. Квебекці хочуть захистити мову, культуру, національну ідентичність (хоч і не здатні ще її визначити). Вони хочуть поваги та визнання від англоканадців. Хочуть бути господарями на власній землі. Водночас, вони хочуть жити у добробуті і відчувають, що заскора незалежність може викликати економічні проблеми і знизити рівень життя. Найкращим виходом могла б бути автономія...

Як і завжди, криза супроводжується недовірою до старих політичних партій та ідеологій. Квебекцям набридли бійки між ідейними федералістами та радикальними сувереністами. Вони хочуть реального вирішення повсякденних проблем. Тому на виборах 26 березня 2007 року стільки людей проголосувало за Маріо Дюмона (Mario Dumont) та його партію - Демократичну дію Квебеку (Action dеmocratique du Quеbec). Молодий політик просто казав виборцям те, що вони хотіли почути: менше бюрократії, автономія і ніяких поступок релігійним меншинам...

Проблеми сучасного Квебеку дуже добре відображені у прекрасному фільмі "Нашестя варварів" ("Invasions barbares"). Справді, суспільство на перепутті...

Висновки

При розгляді «проблеми Квебека» й у «Англійській» Канаді і за кордоном стало вже загальним правилом - говорити про квебекський «сепаратизм». Можливо, у Квебеку є і «сепаратисти», але в тім, що стосується програми Квебекской партії, то в ній мова йде про «суверенітет», її прихильники називають себе не «сепаратистами» і навіть не «индепандантистами», а «суверенистами». Політичний суверенітет - перша частина формули «суверенітет-асоціація» - це не те саме, що відділення від Канади, і тут необхідно дотримувати термінологічну точність.

Нове покоління квебекців, яке з'явилося в результаті «тихої революції» 60-70-х рр., успішно займається бізнесом, наукою й все в більшій мірі технікою на рідній, французькій мові - за переписом 1996 року рідній для 81,5% жителів провінції, мові домашнього спілкування для 82,8%, мові, якою вільно володіють 93,4% жителів (тоді як англійською - тільки 40,9%). Представляється найвищою мірою нормальним явищем (а ніяким не «проявом націоналізму») те, що французька мова проголошена єдиною офіційною мовою провінції. До речі, це було зроблено не «націоналістичною» Квебекською партією, а федералістською Ліберальною партією Квебеку, тому що «Хартія французької мови» - «Закон № 101», прийнятий Національною Асамблеєю Квебеку в 1977 р. лише урочисто закріпив, а в чомусь навіть пом'якшив, основні положення провінційного «Закону № 22», проведеного лібералами в 1974 р. Не слід забувати і те, що єдиною офіційною мовою сусідньої провінції Онтаріо (з більш чим півмільйонним франкомовним населенням) є англійська. Англійська ж є єдиною офіційною мовою і для всіх інших провінцій і територій Канади, за винятком двомовного Нью-Брансуіка і багатомовних (з 1990 р. - 8 офіційних мов!) Північно-Західних територій. Так, федеральні служби на території всіх цих провінцій двомовні, так вони двомовні й в Квебеці, відповідно до федеральних законів. Так що вважати французьке одномовництво провінційних служб Квебеку «дискримінацією меншостей» і проявом «націоналізму» - типовий прояв «подвійного стандарту».

До того ж варто підкреслити, що горезвісний квебекський «націоналізм» у даний час носить винятково «лінгвістичну» спрямованість і цілком позбавлений якого-небудь ксенофобського, расового відтінку. Етнокультурна політика, тобто політика у відношенні імміграції і етнокультурних меншостей, уряду Квебеку в даний час дуже нагадує «мультикультуралізм» федерального уряду Канади. Імміграційні служби Квебеку заохочують імміграцію в Квебек з будь-якої частини світу - причому, природно, при доборі іммігрантів перевага віддається тим, які володіють французькою мовою, а створені у всіх великих містах і регіонах Квебеку «центри прийому» іммігрантів (COFI) передбачають безкоштовне навчання французькій мові для тих, хто володіє нею у недостатній мірі. Таким чином, у провінції (особливо це помітно в Монреалі) виникло багатоетнічне, багаторасове, багатокультурне суспільство, що дуже нагадує те, що давно склалося в канадських англомовних містах, але говорить на французькій мові.

При всій розпливчастості термінів «суверенітет», «конфедерація» чи «асиметрична федерація» -- це зовсім не синоніми «сепаратизму», «розпаду» чи «розвалу» країни, і що специфічний канадський патріотизм, «переведений» з англійського на французьку мову, необов'язково перетворюється в реакційний «націоналізм». Як показав сумний досвід СРСР, зловживання подібними ярликами може лише привести до взаємної жорстокості. У Канади є всі підстави пишатися своєю «особливою» провінцією - Квебеком. А в Квебеці - Канадою.

Підсумовуючи це дослідження «проблеми Квебеку» в Канаді хотілося б сформулювати декілька чітких висновків:

1. Проблема Квебеку має глибоке історичне коріння, проте реальною загрозою для цілісності Канадської федерації вона стала лише під впливом “тихої революції” (1960-1966 рр.), що загострила питання збереження національної ідентичності. Прагнення: “Бути господарем у власному домі!” призвело до кризи системи канадського федералізму, доля якого з того часу безпосередньо залежала від вирішення проблеми Квебеку.

2. До загострення проблеми Квебеку спонукали: 1) нехтування федеральною владою конституційно закріплених мовних прав франкофонів; 2) гірші економічні показники реґіону у порівнянні з іншими провінціями; 3) світові деколонізаційні процеси; 4) відсутність достатніх юридично закріплених гарантій, необхідних для збереження національної ідентичності. Власне, розуміння останнього й спричинило перегляд філософії розвитку провінції та зумовило еволюцію франкоканадського націоналізму. На зміну традиційному (культурницькому) націоналізмові з його консервативністю та політичною інертністю прийшов модерний (територіальний) націоналізм, що відкинув притаманний його попередникові принцип дотримання статус-кво у відносинах з федеральним центром.

3. Утвердження у квебекській суспільній думці ідеології модерного націоналізму сприяло тому, що значна частина франкомовних жителів провінції почала розглядати себе окремою нацією, яка володіє правом на створення власної незалежної держави. Однак сепарація трактувалась, здебільшого, як остання альтернатива, оскільки у квебекському суспільстві не склалося критичної маси, готової беззастережно підтримати відокремлення від Канади.

4. Переважна більшість політичних сил Квебеку прагнула реформувати канадську федеративну систему так, аби вона приносила якомога більшу користь провінції. Таку позицію можна пояснити тією обставиною, що франкоканадці були серед творців Канадської федерації і, вочевидь, політичне утворення, до якого вони належали, не сприймалось зовсім чужим. Щобільше, багатьом квебекцям було притаманне почуття “подвійної приналежності” - до Квебеку (мала батьківщина) і до Канади (велика батьківщина). Тому суперництво централізаторських та відцентрових ідей не стало боротьбою виключно франкоквебекців (прихильників розширення прав провінції) з англоканадцями (переконаними федералістами).

5. Той факт, що головна політична боротьба тривала поміж представниками однієї етнічної спільноти, дозволив уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні “франко - - англоканадці” і, з-поміж іншого, надав рухові за самовизначення провінції мирного характеру. Водночас, намаганням демократично вирішити проблему сприяла й та обставина, що Квебек добровільно увійшов до складу Канадської федерації у 1867 р., і більшість прихильників відокремлення розуміла, що потенційна сепарація має бути мирною.

6. Бажання квебекців зберегти власну національну ідентичність суперечило подібним прагненням однієї з найбільших етноспільнот Канади - українців. Вони декларували себе такими ж будівничими держави, як і франкоканадці, заперечуючи при тому офіційну двомовність та відкидаючи можливість надання Квебекові “особливого статусу”. Така позиція канадських українців ґрунтувалась на переконанні, що розширення прав однієї етноспільноти неодмінно призведе до обмеження прав і свобод іншого народу.

7. Оскільки суть проблеми Квебеку полягає у намаганні квебекців зберегти свою національну ідентичність, ключовим було питання про права і статус французької мови. Проте квебекцям йшлося не стільки про те, яку позицію займатиме французька мова у дев'яти інших, переважно англомовних, провінціях Канади, скільки про те, яку роль вона відіграватиме у Квебеку. Саме боязнь бути асимільованими в англомовному середовищі Північної Америки, спонукала до проведення у провінції політики лінґвістичного протекціонізму.

8. Конституція 1982 р., що базується на принципі рівності усіх провінцій (симетричний федералізм), призупинила децентралізацію Канадської федерації, але проблему Квебеку вона так і не розв'язала. Щобільше, централізаторський характер основного закону держави став ще однією причиною невдоволення серед квебекців. Але навіть попри те вони зберегли необхідний мінімум прав і свобод, потрібних для збереження національної ідентичності. Сучасні ж вимоги провінції мають здебільшого символічний характер, а живильним ґрунтом для проблеми Квебеку, окрім неврахування “особливого статусу” провінції у канадській Конституції (асиметричний федералізм), залишається пам'ять про англійське завоювання і боязнь бути асимільованим.

У результаті проведеного дослідження отримано деякі результати, що визначають його наукову новизну:

- переважно мирні форми руху за самовизначення Квебеку можна пояснити не тільки тим, що провінція добровільно увійшла до складу федерації 1867 р., а ще й тому, що основне політичне протистояння щодо майбутнього Квебеку розгорталося в межах однієї етнічної спільноти (франкоканадці). Це дозволило уникнути посилення міжнаціонального антагонізму на рівні “франко - - англоканадці” й запобігло насильницькому перебігові подій;

- головною причиною розбіжностей серед квебекців щодо майбутнього їхньої провінції була одночасна самоідентифікація і з Квебеком (мала батьківщина), і з Канадою (велика батьківщина), що стримувало процес відокремлення реґіону;

- проблема Квебеку не тільки сприяла децентралізації канадського федералізму, вона перетворила його у гнучку систему, здатну адекватно реагувати на потреби часу;

- канадські українці здебільшого негативно ставились до домагань квебекців (двомовність, “особливий статус” тощо), оскільки їхнє бажання зберегти власну національну ідентичність почасти суперечило подібним прагненням франкоканадців.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що Україна, як і Канада, - багатонаціональна держава з певними етнореґіональними відмінностями, тому канадський досвід у сфері подолання міжнаціональних суперечностей та у боротьбі з відцентровими тенденціями може бути корисним і в українському випадку.