Розвиток державницьких ідей українськими дисидентами

2

ЗМIСТ

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Мета та основні цiлi дисидентів………………………………………………5

2. Дiяльнiсть шестидесятників…………………………………………………8

3. Придушення дисидентства………………………………………………….15

Висновки………………………………………………………………………..17

Список літератури………………………………………………………………18

Вступ

Дисидентсво ( вiд лат. dissident - незгодний ) - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певно країни, протистояння офiцiйнiй ідеології та полiтицi. Виділяють 3 основнi напрямки, течії дисидентсва: правозахисне, релiгiйне та національно-орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за нацiональнi iнтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї дiяльностi національного фактора.

У 60-70-х роках у Радянському Союзi виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кiлькiсть людей, яких звичайно називали дисидентами й якi вимагали ширших громадянських, релiгiйних i нацiональних прав. Як пiсля десятилiть терору, в атмосферi жорсткого контролю й при всiх наявних засобах ідеологічної обробки мiг зародитися цей гiдний подиву виклик режимовi?

Дисидентство великою мірою виросло з десталiнiзацi, з послаблення «паралiчу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лiбералiзацiю викликала протести й опозицію, особливо серед iнтелiгенцi.

Помiтний вплив на формування інакодумства справляли зовнiшнi фактори. Передусiм це стосується антикомунiстичних виступiв у країнах "соцiалiстичного табору", зокрема 1956р. в Угорщинi, потiм Польщi, Схiднiй Нiмеччинi, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Українi з 1963 року "Загальною декларацiєю прав людини". Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналiстiв найбiльш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників росiйської iнтелiгенцiї, серед провiдникiв якої були такi свiточi, як письменник Олександр Солженiцин та фiзик-ядерник Андрiй Сахаров. Iншою формою «антигромадської поведiнки» був релiгiйний активiзм. На Українi, як i в iнших неросiйських республiках, дисидентство викристалiзовувалося у змаганнях за нацiональнi й громадянськi права, а також за релiгiйну свободу.

Серед західних аналiтикiв українського дисидентського руху iснують розбiжнiсть щодо умов, котрi спонукали людей до вiдкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження диссидентства на Українi, як i в Радянському Союзi взагалi, спричинився насамперед полiтичний курс радянського керiвництва, особливо хрущовська «вiдлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Вiдверто проукраїнська лiнiя Шелеста, поза всяким сумнiвом, давала українськiй iнтелiгенцi додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко пiдкреслюють, що дисидентство було тiсно пов'язане насамперед iз соцiально-економiчною напруженiстю. З огляду на органiзований Москвою величезний наплив на Україну росiян вони вважають, що конкуренцiя за вигiдну роботу мiж привiлейованими росiйськими прибульцями та амбiцiозними українцями часто схиляла останнiх до пiдтримки вимог дисидентiв надати Українi бiльшо самостiйностi.

Так чи iнакше, в даному контекстi дисидентство було найновiшим проявом вiкового протистояння мiж укрнською iнтелiгенцi ю та бюрократi ю росiйсько імперією.

1. Мета та основнi цiлi дисидентів

Як i в кожнiй групi iнтелектуалiв, у дисидентiв iснувала велика рiзноманiтнiсть i вiдмiннiсть у поглядах. Iван Дзюба, лiтературний критик i один з найвидатнiших дисидентiв, однаково прагнув здобути як громадянськi свободи, так i нацiональнi права. Вiн чiтко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину рiч: свободу - свободу чесного публiчного обговорення нацiонального питання, свободу нацiонального вибору, свободу нацiонального самопiзнання i саморозвитку. Але спочатку i насамперед має бути свобода на дискусiю i незгоду».

Нацiонал-комунiста Дзюбу непокоїла велика розбiжнiсть мiж радянською теорiєю та дiйснiстю, особливо в галузi нацiональних прав, тому вiн закликав властi усунути для блага як радянської системи, так i українського народу. На вiдмiну вiд нього iсторик Валентин Мороз продовжував iнтелектуальнi традицi українського iнтегрального нацiоналiзму, вiдкрито виражаючи свою вiдразу до радянсько системи та надiю на крах. Проте взагалi українськi дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революцi чи вiдокремлення, й виступали проти нацiональних репресiй на Українi та за громадянськi права в СРСР.

Першi прояви цього руху мали мiсце наприкiнцi 50-х-на початку 60-х рокiв, коли на Захiднiй Укрїнi було органiзовано кiлька невеликих груп. Видiлялася серед них так звана «Група юристiв» на чолi з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здiйснення законного права України на вихiд iз Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхнiх учасникiв на закритих процесах було засуджено до тривалих термiнiв ув'язнення.

Iнерцiя десталiнiзацi продовжувала розбурхувати неспокiй серед iнтелiгенцiї. Проведена у 1963 р. в Київському унiверситетi офiцiйна конференція з питань культури та мови, участь у якiй взяли бiльше тисячi чоловiк, перетворилася на вiдкриту демонстрацiю проти русифiкацiї.

Приблизно в цей час студенти та iнтелiгенцiя стали постiйно сходитися до пам'ятника Тарасовi Шевченку в Києві не тiльки для публiчних читань творiв поета, а й також для того, щоб критикувати культурну полiтику режиму.

Пiдозрiла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бiблiотеки Академi наук України, викликала бурю протестів провідних дiячiв лiтератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-пiд контролю, Кремль вирiшив ударити по дисидентському руховi в усьому Радянському Союзi. Наслiдком цієї полiтики на Українi став арешт наприкiнцi 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, властi вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильнiшi протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст i відданий комуніст В'Ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» - збірку документів, що викривали свавiльнi, протизаконні й цинiчнi маніпуляції властей правосуддям. У палкiй промові перед великою аудиторією в Києвi засудив арешти Iван Дзюба. Вiн також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?» - тонкий, ерудований i безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні.

Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агiтацiю та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж iз заповідника iм. Берiї», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офiцiозу та руйнування ним окремого iндивiда й цiлих народiв. Щоб не дати властям iзолювати дисидентiв одного вiд одного й вiд суспiльства, щоб iнформувати свiт про подробицi переслiдувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали поширювати часопис «Укрнський вiсник». Хоч КДБ й змiг обмежити розповсюдження цих матерiалiв на Українi, йому не пiд силу було запобiгти їх проникненню на Захiд. Там за допомогою українських емiгрантiв вони публiкувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбiжнiсть у поглядах. Однi прагнули здобути нацiональнi права та громадянськi свободи, iншi закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти нацiональних репресуй на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовiнiзм, імперську політику центру, форсовану русифiкацiю. Але як реальна опозицiйна сила дисидентство фактично не мало нi власних органiзованих структур, нi цілісної загальної програми.

2. Дiяльнiсть шестидесятникiв

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» - нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Лiна Костенко, Василь Симоненко, Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Микола Вiнграновський, Алла Горська та Iван Дзюба. Пізніше до них при приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Iгор та Iрина Калинцi, Iван Гель та брати Горинi. Вражаючою рисою цієї групи було те, що члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собi багатообіцяючу кар'єру. Деякi були переконаними комунiстами. Хоча дисиденти дiяли переважно в Києвi та Львовi, вони походили з рiзних частин України. Бiльшiсть складали схiднi українцi, проте багато з них мали тi чи iншi зв'язки iз Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Iнша варта уваги риса полягала в тому, що чимало iнтелiгентiв були в своїх родинах першими, хто залишив село й приєднався до лав мiської iнтелiгенцi. Звiдси й той наївний iдеалiзм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний i неорганiзований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч. Євген Сверстюк писав у 1993 роцi:" Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний iдеалiзм, який просвітлює, підносить i єднає. Другою ознакою я б назвав шукання правди i чесної позиції. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї iндивiдуальностi. Насправді - за шукання істини - замість ідеї, спущеної зверху для оспiвування. Як третю ознаку я б видiлiв неприйняття, опiр, протистояння офiцiальнiй лiтературi та всьому апаратовi будiвничих казарм.

Отже український дисидентський рух мав три основних течії.

1. Правозахисна, або демократичне дисидентство, представлене Украї нською Гельсiнською Спiлкою (УГС), тобто групою сприяння виконанню Гельсiнських угод вiдносно прав людини, що були пiдписанi СРСР у 1975 р. у Києвi.

2. Релiгiйне дисидентство

3. Нацiонально орієнтоване дисидентство, що засуджувало московський (росiйський) шовiнiзм, iмперську полiтику центру, форсовану русифiкацiю, виступало на захист прав i свобод усiх народiв i їхнє «спiвробiтництво в боротьбi проти входження в СРСР на умовах життя, гiдних цивiлiзованого свiту». До цього напряму належали I. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновiл та iн.

У вереснi 1965 р. пiд час презентації у київському кiнотеатрi «Україна» картини С. Параджанова «Тiнi забутих предків» з різкою критикою арештів серед iнтелiгенцї, якi відбувалися влітку 1965 р., виступили Iван Дзюба, Василь Стус i В'Ячеслав Чорновiл. Пiд їх листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Iвана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» i виключили з аспірантури Київського педінституту, В'Ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

У 1966 р. зi своєю першою «самвидавською» роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» виступив молодий журналiст В'Ячеслав Чорновiл. Незважаючи на переслідування, він не полишав правозахисної дiяльностi. У 1967 р. В. Чорновiл завершив роботу над збіркою матерiалiв про долю двадцяти засуджених iнтелiгентiв пiд промовистою назвою «Лихо розуму», що й послужило приводом до його арешту i ув'язнення. Після масових арештів дисидентів, проведених у 1972 р., iдеологiчною платформою українських дисидентів стала ідея відродження української незалежності. Після Гельсінської наради з питань безпеки i спiвробiтництва в Європi (1975) та прийняття нею правозахисних документів дії дисидентства стають бiльш органiзованими, спрямовуються на захист прав громадян. Це особливо демонструвала створена в 1976 р. Українська гельсінська спілка (УГС).

Даний період тривав аж до початку 80-х рокiв, коли зусиллями влади дисидентство було фактично повністю загнане до таборів. Однак, вiдправивши людей за грати, влада не змогла задушити ідею незалежності. Нова генерація українського національного визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосувала рiзноманiтнi форми й методи дiяльностi. Радикально налаштовані дисиденти об'єднувалися в пiдпiльнi групи та органiзацi . Для поширення своїх iдей вони видавали «самвидавськi» документи, критичнi статтi, у яких розкривали антинародну полiтику державно-партiйно верхiвки. Уперше такi «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 роцi. У них можна було ознайомитися з маловiдомими творами Василя Симоненка, Лiни Костенко, Iвана Свiтличного, Iвана Дзюби та інших представників українських шiстдесятникiв. Найбільш поширеними зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля i Батькiвщина» Українського національного фронту та «Український вiсник», заснований В'Ячеславом Чорноволом. Як форма нацiонально-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозицiйна ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум i душу людей. Пiдтримуючи iдеали нацiонально-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституцiйними методами, шляхом проведення агiтацiйно-пропагандистських акцiй.

По-друге, цей рух уже мав свої чiтко визначенi органiзацiйнi форми (гуртки, спiлки, об'єднання, комiтети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем i проявлялося в усіх регіонах України: в центрi i на сходi (Київ, Харкiвщина, Донеччина, Луганщина); в захiднiй частинi (Львiвщина, Iвано-Франкiвщина, Тернопiльщина, Буковина); на пiвднi (Одеса, Микола в, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як полiтично-нацiональна течiя, охоплювало рiзнi соцiальнi прошарки населення - iнтелiгенцiю (письменники, журналiсти, лiтературознавцi, вчителi, юристи, спецiалiсти рiзних галузей народного господарства), студентство, робiтництво тощо.

У травнi 1961 р. у Львiвському обласному судi вiдбувся судовий процес над Українською робiтничо-селянською спiлкою (УРСС), органiзованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу України зi складу СРСР, це право було зафiксовано конституцiйними положеннями. Органiзатор спiлки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, згодом заміненої 15-рiчним ув'язненням у таборах та 10-рiчним засланням. До рiзних строкiв були засудженi й iншi члени спiлки.

Група Л. Лук'яненка була не єдиною самостiйницькою органiзацiєю України. Подiбнi позиції обстоювали Об'єднана партiя визволення України, що iснувала у 1953-1959 рр., створенi у 60-х роках Український нацiональний комiтет (УНК), Український нацiональний фронт (УНФ) та iншi органiзацiї.

Судовi процеси над iнакодумцями вiдбувалися у рiзних регiонах республiки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналiст Григорiй Гайовий. У 1962 роцi в Запорiжжi пройшов суд над групою з шести осiб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та iншi. Аналогiчнi полiтичнi процеси вiдбувалися в Рiвному, Тернополi, Чернiвцях, Луганську, Києвi. На основi судових рiшень бiльшiсть пiдсудних була репресована. I при цьому радянський уряд без кiнця лицемiрно заявляв, що в СРСР нема випадкiв притягнення до судової вiдповiдальностi з полiтичних мотивiв, що в СРСР нема полiтичних в'язнiв. У числi дисидентiв виявилося чимало «шiстдесятникiв».

У 1962 i 1963 рр. М.Хрущов провiв широко розрекламовані зустрiчi з дiячами лiтератури i мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соцiалiстичного реалізму», так i «прояви формалізму i абстракцiонiзму».

Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалi, вiн це визнав. «Я ничего не понимал», - так охарактеризує він незадовго до смерті своє тодішнє розуміння процесів, що відбувалися у мистецькому життi.

Однією з жертв критиканства М.Хрущова був талановитий російський скульптор Ернст Нєiзвсєтний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на могилi М.Хрущова на Новодiвочому кладовищi в Москвi виготовив розкритикований ним той-таки Е. Нєiзвсєтний.

Слідом за московськими «проробками» відбулася ревiзiя «відхилень» у творчостi митцiв України. Проходила вона пiд виглядом «задушевних» бесід у вiдповiдних спiлках у Києвi, Львові, Харкові, вiдвiдин майстерень художників, розмов у державних та партiйних кабiнетах. Засоби масової iнформацi критикували за «формалiстичнi викрутаси» Л.Костенко, М.Вiнграновського, I.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференцiя в Київському університетi з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифiкаторську акцiю, виступи iнтелiгенцi бiля пам'ятникiв Т. Шевченковi в Києвi та Каневi.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фондi українських рукописів Київської публічної бiблiотеки Академії наук УРСР. Характерно, що пiдпалили бiблiотеку пiд час шевченкiвських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали iдеологiчнi основи iснуючої системи. Бiльше того, деякі з них звинувачували владу у вiдходi вiд «справжнього» марксизму. Зрештою, вони самi були продуктом системи i в «покращеннi», «вдосконаленнi» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шiстдесятники» прагнули «соцiалiзму з людським обличчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всi вони потрапили в поле зору каральних органiв режиму.

Залежно вiд «провини» i «впертостi» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуджував чи не засуджував свою попередню дiяльнiсть) визначалася i мiра покарання. Одних було «профiлактовано» в КДБ чи кабiнетах партiйних функцiонерiв, iнших притягли до судово вiдповiдальностi.

Пiсля усунення вiд влади М.Хрущова стала швидко проявлятися тенденцiя до посилення репресiй щодо дисидентiв. У серпнi-вереснi 1965 р. було проведено арешти близько двох десяткiв правозахисникiв. Серед них були лiтературний критик Iван Свiтличний, художник Опанас Заливаха, iсторик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресiям пiддано i одного з лiдерiв українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У вiдповiдь на правозахисну дiяльнiсть, виступу на пiдтримку справедливо боротьби кримських татар за повернення на iсторичну батькiвщину його спочатку було запроторено до психiатрично лiкарнi, а влiтку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у квiтнi 1965 р. його припинили примусово «лiкувати» i тодiшнiй Голова Ради Мiнiстрiв СРСР О.Косигiн дав вказiвку поновити П.Григоренка в генеральському званнi, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його вiдпустили. Шкода». Арешти свiдчили про початок рiшучого наступу системи, кiнець «вiдлиги». Однак реакцiя на це українських дисидентiв засвiдчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком дiяльностi дисидентів часів «вiдлиги» була праця літературного критика з Києва Iвана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», перекладена потiм на кiлька вропейських мов. Книга була своєрiдним протестом проти проведених у 1965 р. арештiв українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянський дiяльностi. Свiй твiр I.Дзюба адресував П.Шелесту, тодiшньому першому секретаревi ЦК КП України. Автор смiливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Комунiстичної партiї в Українi. Праця, хоч i базувалася на iдеологiчних засадах нацiонал-комунiзму, дала могутнiй поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю I.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свiй розрив з тоталiтарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою власним життям. Але то не були даремні жертви. «Віра виникла тоді, коли мученики», «знищені стають прапором», - писав про українських дисидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньою дiяльностi.

3. Придушення дисидентства

На Українi дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр. Незважаючи на всю вiдвагу, натхненнiсть та iдеалiзм дисидентiв i на одiозну поведiнку їхнiх гонителiв, цей рух не набув широко пiдтримки на Українi. Однiєю з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразно полiтично програми. Питання, якi вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють бiльшiсть населення: робiтникiв i колгоспникiв. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з iнтелiгенцi.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всi потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополiєю на засоби комунiкацiї, режим всiляко перешкоджав поширенню iнформацiї про дисидентiв серед громадськостi. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентiв у негативному свiтлi. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офiцерiв, агентiв у цивiльному, донощикiв, КДБ, здавалося, був усюдисущим i всезнаючим у своєму прагненнi не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської дiяльностi. Але на вiдмiну вiд сталiнських часiв таємна полiцiя вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних i потенційних супротивників. Тепер вона намагалася iзолювати дисидентiв вiд суспiльства й, застосовуючи до них методи дедалi більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнiм дiтям й навiть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психiатричних лiкарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистiсть. Знищуючи кiлькох, КДБ успiшно вдавалося залякати багатьох.

У своїй дiяльностi на Українi таємна полiцiя була не такою обмеженою, як у Москвi. Iзольованi вiд столичних західних журналiстiв, українська дисиденти не мали захисту так званої «парасолi гласностi», як їхнi видатнi росiйськi та єврейськi колеги. Та й проблема нацiональних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського нацiоналiзму, режим проводив на Укра\їнi особливо жорстокi репресiї. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів сумління».

Однак завдяки самовiдданiй боротьбi дисидентiв у громадський свiдомостi поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежно держави. З середовища дисидентiв вийшло багато видатних полiтикiв. Отже, уже на початку брежнєвського перiоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні дiячiв української культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресiй: у 1966 роцi вiдбулися полiтичнi процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресiй, яка набирала особливо сили у 1972 р., коли були заарештовані I. Свiтличний, В. Стус, I. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Українi було розгромлено на початку 80-х рр.

ВИСНОВКИ

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзi як форма виступу проти iснуючого державного ладу та полiтичного режиму в країнi. Його поява була певною мiрою викликана десталiназацiєю та новою полiтикою Хрущова. Дисиденти пiдхопили естафету боротьби за громадянськi й нацiональнi права українського народу з рук попереднiх поколiнь українських патрiотiв - учасникiв визвольної боротьби 1917-1921 рр., воякiв УПА i пiдпiльникiв ОУН, котрi не припиняли своєї дiяльностi на Захiднiй Українi протягом 50-х рокiв. Письменники тодi вже iнакше дивилися на речi. По-перше, з рук у руки передавалася праця Iвана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», яка вiдкрила українському народовi очi на смертельну небезпеку нацiонального зникнення. Читали потаємно неопублiкованi поезi i щоденник Василя Симоненка, ходила по руках праця iсторика М. Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?»

Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релiгiйне та нацiонально орiєнтоване, але характерною рисою усiх трьох напрямiв була боротьба за нацiональнi iнтереси українського народу.

У дисидентiв iснувала велика розбiжнiсть у поглядах. Однi прагнули здобути нацiональнi права та громадянськi свободи, iншi закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революцi чи вiдокремлення, й виступали проти нацiональних репресiй на Українi. Дисиденти вiдкрито засуджували шовiнiзм, iмперську полiтику центру, форсовану русифiкацiю. Але як реальна опозицiйна сила дисидентство фактично не мало нi власних органiзованих структур, нi цілісної загально програми.

СПИСОК ЛIТЕРАТУРИ

1. Борисенко В.Й. Курс укра нсько iсторi : З найдавнiших часiв до ХХ столiття: Навч. посiбник. - К.: Либiдь, 1996. - 616с.

2. Довiдник з iсторi Укра ни / За ред. I.Пiдкови i Р.Штуса. - К.: Генеза, 2002. - С. 211-212.3. Сверстюк . Блуднi сини Укра ни. - К., 1993. - С. 23-33