Причини розпаду федеративної Югославії

14

План

Вступ

Розділ І. Історичні причини розпаду Югославської федерації

Розділ ІІ. Етнічні причини розпаду Югославської федерації

Розділ ІІІ. Політичні причини розпаду Югославської федерації

Розділ VІ. Хронологічний ланцюжок розпаду країни

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Головні причини розпаду федеративної Югославії важкі для розуміння, якщо брати до уваги виключно перебіг подій, що відбувалися наприкінці XX ст. Усі ці історичні явища необхідно розглядати, по-перше, в контексті змін геополітичної ситуації в європейському масштабі, по-друге, в широких межах взаємодії як інтеграційних, так і відцентрових тенденцій, що проявлялися впродовж XX ст.; третій аспект пов'язаний із національно-економічною перспективою. Усе це стосувалося кожного югослов'янського народу окремо.

Неминучість розпаду була обумовлена й тим, що в країні не сформувалося поліетнічне цивільне суспільство - югославізм так і залишився панетнічною ілюзією, не ставши ідеологією й психологією поліетнічного суспільства, основою безконфліктної свідомості, моделлю співробітництва в рамках розвиненого цивільного суспільства - єдиного фундаменту для збереження цілісності сучасної держави, що неминуче є поліетнічним. Державній системі югославізму протягом всієї її історії були властиві як конфлікти етнічних общностей між собою, так і конфлікт етносу й держави.

Вантажу югославізму не витримала ні централістська авторитарна "буржуазна" монархія, ні федеративна тоталітарна соціалістична держава. Югославська держава, виконавши свою історичну роль, виявилося наприкінці XX століття нежиттєздатним і звалилося під вагою внутрішніх протиріч і системних криз, не витримавши закінчення "холодної війни" і блокового протистояння, у якому воно довго відігравало роль посередника й буфера. СФРЮ, успадкувавши проблеми й протиріччя Австро-Угорщини, Сербії й міжвоєнної королівської Югославії, додала до них і свої власні.

Розділ І. Історичні причини розпаду Югославської федерації

Розпад соціалістичної Югославії був неминучий - історично вичерпалась й ідея югославізму, і форма етнотериторіальної федерації й розподільна економіка у формі "самоуправлінського" соціалізму Процес самовизначення кожного народу вимагав нових форм.

Найважливішими чинниками кризи СФРЮ стали: 1) крах комуністичної ідеології й тоталітарної політичної системи; 2) нездатність етнотериторіальної федерації гарантувати політичне самовизначення окремих етнічних спільнот на тлі глибокої кризи центризму; 3) неспроможність концепції югославізму на ідеологічному та психологічному рівнях об'єднати й примирити різні народи та створити міцну основу єдиної держави. Отже, така форма національно-державного устрою, як етнотериторіальна федерація, наприкінці XX ст. вичерпала себе. Щоб усвідомити витоки цього процесу, слід зробити певний історичний екскурс.

Так, спроби Королівства СХС, що виникло в грудні 1918 р., піти шляхом монархи Габсбургів, яка створила певну систему погодження інтересів різних народів, успіху не мали. Югослов'янська держава зіткнулася з тими самими труднощами, що свого часу й Австро-Угорщина: чим настійливішими були нав'язати етнічний унітаризм, тим більше зростала взаємна наці нетерпимість, тим менше залишалося шансів зберегти т державне утворення.

У королівській Югославії проблеми національного самовизначення і створення етнотериторіальної федерації не тільки не були розв'язані, а, навпаки, загнані в глухий кут. Саме це стало головною причиною не тільки поразки Югославії в 1941 р. від Німеччини та її сателітів, а й небаченого доти зростання міжетнічних суперечностей і конфліктів, які вилилися в специфічних умовах німецько-італійської окупації в криваву громадянську війну. Югославські народи опинилися розколотими як між собою, так і за своїм ставленням до завойовників. Колабораціоністи та керівники створених за допомогою окупантів маріонеткових утворень взяли на озброєння як расистські теорії, так і традиції догмату національного руху. Унаслідок цього сербські четники, хорватські усташі та словенські «білогвардійці» самовіддано протистояли один одному. Для югослов'янського населення, незважаючи на національне походження, збройне протистояння різних військових формувань означало постійну загрозу фізичного знищення за етнічною ознакою, репресії, пограбування, насильницьку мобілізацію та інші знущання. Ця загроза надходила як від окупантів, так і від четників, усташів та комуністичних партизанів. У четницькому («великосербському») русі існувало два головних напрями: 1) прагнення створити сербську державу, яка охоплювала б значну частину Югославії, і в першу чергу сербські етнічні території; 2) орієнтація на реставрацію монархії, а разом з нею й довоєнного суспільно-політичного ладу. Усташсь («великохорватський») рух прагнув до створення етнічно чи та єдиної в конфесійному відношенні хорватської держави. У нерівноправному становищі Хорватії в королівській Югославії усташі обвинувачували всіх сербів. Тому в НДХ здійснював акції по знищенню та депортації сербського населення. Яровий В.І. Новітня історія центральноєвропейських та балканських країн ХХ ст. - К. - 2005. - С. 52-53.

² Дейвіс Н. Європа Історія. - К., 2001. - С. 746.

Очолюваний КПЮ народно-визвольний рух мав власний план відновлення країни, який спирався на радянський досвід рішення національного питання: Югославія мала перетворитися на територіальну федерацію, основою кожного суб'єкта якої мала бути «титульна нація», а його кордони повинні були частково збігатися з етнічними. Водночас етнічний склад населення в кожній республіці мав бути збережений. Югославія уявлялася централізованою федерацією республік, заснованою на принципах «пролетарського інтернаціоналізму».² Лідери КПЮ прагнули відновити багатонаціональну державу в новій формі, відкидаючи «інтегральний югославізм» або націоналізм у будь-яких його виявах. Не розглядаючи національну спільноту як суб'єкт державного права та політичних відносин, «батьки-засновники» нової Югославії на відміну від своїх опонентів з націоналістичного руху (четників і усташів) виступали проти ототожнення релігійної та національної належності. У програмі КПЮ, в якій містилися головні принципи побудови нової Югославії, поєднувалися ідеї «традиційного югославізму» та «пролетарського інтернаціоналізму». У практичному вимірі це привело до утворення етнотериторіальної федерації з автономними краями, ідеологічним підґрунтям якої стала концепція «братерства та єдності всіх народів і народностей, націй та національностей». Так, конституція ФНРЮ 1946 р. проголошувала принцип рівноправності народів, закріплювала федеративний устрій та, як тоді уявлялося, забезпечувала права всіх націй на самовизначення.

Здавалося, що причини для виникнення міжетнічних конфліктів усунуті, а процес політичного самовизначення югославських народів завершений. На питання про національну належність громадян Югославії дедалі частіше можна було почути: «Я - югослав». Упродовж певного часу поєднання тоталітаризму комуністичного режиму та етнотериторіальної федерації, освяченої югослов'янською ідеєю, досить переконливо демонструвало свою плідність. Але поступово напруженість у міжнаціональних відносинах почала наростати, а етнотериторіальна федерація - прямувати до кризи. Флере С. Причини роспада бывший Югославии // Социс. - 2003. - №5. - С. 53.

² Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. - К. - 1997. - С. - 247.

Спроби керівництва СКЮ здійснити конструктивні реформи федеративного устрою успіху не мали. До цього додалися економічні труднощі, збільшення розриву в темпах розвитку та рівнях життя різних республік.² Поступово з союзної держави Югославія почала трансформуватися в союз держав, у яких дедалі більшу владу здобувала національна партія, що стало однією з причин децентралізації. Але якщо процес національного самовизначення у 60-70-х роках торкався здебільш етнокультурних та конфесійних компонентів свідомості громадян, то вже у 80-х - на початку 90-х рр. він набрав політико економічного характеру. Якщо логіка реалізації національної ідеї в кожній республіці та краї підштовхувала до необхідності створення власної незалежної держави, то логіка економічного розвитку водночас вимагала якомога більшої інтеграції. Яровий В.І. Новітня історія центральноєвропейських та балканських країн ХХ ст. - К. - 2005. - С. 56

² История южных и западных словян в 2-х томах. Т. - 2. Под ред. Г.Ф. Матвеева. - М. - 1998. - С. 197.

Специфіка та особливість комуністичного режиму в СФРЮ полягала в тому, що адміністративно-політичні структури (а в умовах етнотериторіальної федерації - також і етнічні) збігалися з економічними. Це неодмінно породжувало прагнення не тільки до етнічної відокремленості, а й до політичної самостійності та економічної автаркії. В умовах зміни суспільно-політичного ладу економічні та господарські зв'язки між республіками та краями, які не ґрунтувалися на ринкових засадах і конкуренції, були приречені на руйнування.²

Розділ ІІ. Етнічні причин розпаду Югославської федерації

Глибока криза багатонаціональної федерації була неминучою, оскільки в країні так і не сформувалося єдиного поліетнічного громадянського суспільства як запоруки її цілісності. Побудована на конфлікті етносу і влади, ідея поліетнічної держави була дискредитована в очах населення її тоталітарним комуністичним підґрунтям. Югославізм і комунізм, завдяки яким була створена видимість розв'язання соціальних та етнічних проблем, насправді лише загнали їх у глухий кут.

Витоки кризи СФРЮ знаходилися у сфері міжетнічних відносин. Навіть певні економічні успіхи режиму І. Тіто в реалізації моделі «самоврядного соціалізму» не змогли зупинити процес погіршення міжнаціональних стосунків у країні. Так, більшість сербів вважала, що федеративні органи мають надто багато повноважень, а хорвати та словенці - навпаки, що їх занадто мало. З іншого боку, частина сербських політиків вважала за можливе реалізацію головних завдань сербського національного руху лише в межах Югославії за умови збереження існуючого державно-політичного устрою. Домбровська М. Отрута лихої пам'яті [Народи балканського півострова] // Ї. - 1997. - № 10. - С. 76 - 85.

² Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. - К. - 1997. - С. 251.

Серед хорватів, навпаки, поширювалася думка про те, їхній етнос у межах югославської держави завжди перебував у нерівноправному становищі. У засобах масової, інформації дедалі частіше лунали натяки на засилля сербів як у федеративних органах, так і в самій Хорватії, на пограбування республіки тощо. Хорватський національний рух мав міцну підтримку з боку римо-католицької церкви, яка сприяла поширенню уявлення про причетність хорватів-католиків саме до західної цивілізації. Водночас культивувалася концепція очищення хорватської літературної мови від сербізмів.²

Прихильники словенського національного руху наголошували на економічних темах, підкреслюючи високий рівень освіти та розвитку промисловості в республіці. Так, серед словенців поширювалася думка про те, що лише вони працюють по-справжньому, а республіка робить найбільший внесок до федерального бюджету, особливо до фонду сприяння іншим регіонам федерації, які розвиваються винятково за її кошти. У засобах масової інформації було розгорнуто антисербську кампанію. Націонал-радикальна частина інтелігенції оприлюднила «словенську національну програму», в якій не тільки обґрунтовувалася ідея здобуття незалежності, а й твердилося, що ЮНА окупувала Словенію. Флере С. Причини распада бывший Югославии // Социс. - 2003. - №5. - С. 52 - 61.

Новим явищем для Югославії стало виникнення ісламського національно-визвольного руху, якому передував тривалий період формування «боснійської мусульманської народності». До 1948 р. жителі БіГ, які сповідували іслам, класифікувалися різними офіційними документами як «мусульмани невизначені», з 1953 р. -- як «югослави невизначені», з 1961 р. їх стали називати «мусульмани», відносили до різних етнічних категорій, а з 1971 р. за ними була закріплена назва «мусульмани» як окрема народність. Все це було пов'язане також з процесом формування та визначення мусульман як певної національної ознаки та зумовило ідейно-змістову спрямованість самого боснійського національно-визвольного руху мусульман. Так, «Ісламська декларація» (1970) проголошувала головною метою утворення. Валецкий О. Югославская война (1991 - 1995). - М., 2006. - 528 с.

Сам факт визначення національності за належністю до певної конфесії - явище унікальне, яке вказує на специфічність суспільного буття БіГ та складність не тільки етнічних процесів, а й особливостей історичних міграцій, асиміляції та етногенезу на цій території Балканського півострова. Воно почалося з розколу єдиного слов'янського етносу наприкінці І тисячоліття спочатку на хорватів-католиків і сербів православних, а з середини XIV ст. - ще й на «мусульман». Останні, вірогідно, мали єдині або близькі етнічні корені.

Дедалі більшу владу здобувала національна партократія, що стало однією з причин децентралізації. Але якщо процес національного самовизначення у 60-70-х роках торкався здебільшого етнокультурних та конфесійних компонентів свідомості громадян, то вже у 80-х - на початку 90-х рр. він набрав політико-економічного характеру. Якщо логіка реалізації національної ідеї в кожній республіці та краї підштовхувала до необхідності створення власної незалежної держави, то логіка економічного розвитку водночас вимагала якомога більшої інтеграції.

Розділ ІІІ. Політичні причини розпаду Югославської федерації

У результаті послаблення зв'язків між республіками і краями вже у 80-ті роки югославська федерація дедалі більше набувала рис конфедерації, що в цілому віддзеркалювало нову політичну та економічну ситуацію, яка поступово визрівала в межах системи самоврядування й децентралізації. Так, під тиском міжнаціональних антагонізмів улітку 1987 р. розпалася перша загальноюгославська організація - Спілка письменників Югославії, а у країні розпочалося обговорення різноманітних проектів «нової Югославії». У цих умовах правлячий СКЮ поступово втрачав ознаки єдиної централізованої партії, а республіканські та крайові етнопартійні клани прагнули до політичного повновладдя. Фактично став розпадатися єдиний економічний простір та загальноюгославський ринок. Економічний сепаратизм привів до утворення восьми відокремлених народногосподарських комплексів, але найвиразніше він виявлявся у функціонуванні восьми замкнених енергетичних систем. Яровий В.І. Новітня історія центральноєвропейських та балканських країн ХХ ст. - К. - 2005. -253 с. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях промисловості, банківській справі тощо. Дезінтеграція в економічній сфері стала грізним передвістям етнополітичних конфліктів. Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. - К. - 1997. - 253 с.

Республіканські та крайові етнопартійні клани в другій половині 80-х рр. знайшли в національному русі не тільки надійну опору та ідеологічне обґрунтування своїх прагнень, а й засіб боротьби із супротивниками у федеральних структурах. Практично в кожному етнічному регіоні Югославії вже точилося жорстке протистояння між двома угрупованнями претендентів на владу: старою партократичною номенклатурою та молодою національною етнократією. Проте в цьому змаганні обидві групи спиралися на демократичні та популістські гасла, апелюючи до національно ангажованої інтелігенції. Але протистояння в боротьбі за владу не заважало їм блокуватися проти федерального центру та проявів «великосербізму». Кузнєцов Д. В. Распад Югославии (1989 - 1995 года ) и общественное мнение в странах Запада // Новая и новейшая история . - 2008. - № 3. - С. - 28

² Флере С. Причини роспада бывший Югославии // Социс. - 2003. - №5. - С. - 60.

При всіх складнощах міжетнічного конфлікту, що назрівав і перетворився на громадянську війну, його основу станові процеси самовизначення хорватів і сербів. Однак, оскільки етноси споконвічно мешкали (черезсмужно або спільно) в р районів Хорватії, Боснії І Герцеговини, утворення моноетнічного суспільства виявилося неможливим без використання насильницьких способів «етнічних чисток», переселень, депортацій та анексії спірних територій.

Головними факторами дезінтеграції та розпаду югославської федерації стали:

- розпад єдиного економічного простору наслідком чого став економічний ізоляціоналізм республік

- спроби федералізації СКЮ, розпад правлячої партії та комуністичної «самоуправлінської» ідеології як цементуючого єдність федерації фактору;

- крах ідеї югославізму та заміна її націоналізмом;

- криза політичної системи, ослаблення вертикалі влади та „внесення центру ваги влади з федеративного на республіканський рівень;

- параліч союзних органів влади, відсутність політичної волі обмеження засобів у керівництва країни для подолання відцентрових тенденції;

- протистояння двох концепцій подальшої долі Югославії,одну з яких (дезінтегруючу) підтримали США та країни НАТО;

- ускладнення міжнаціональних суперечностей, історична пам'ять про сербсько-хорватські конфлікти;

- відсутність певної гнучкості, прагнень до компромісу та впертість керівництва Сербії і Чорногорії у відстоюванні ідеї югославізму, ілюзорність сподівань на об'єднання усіх сербських земель.²

Розділ VІ. Хронологічний ланцюжок розпаду країни

1989.09.27 - Національний парламент Республіки Словенія схвалює виправлення до конституції, які дають їй право на вихід зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія.

1990.01.22 - Члени Комуністичної партії Югославії голосують за скасування монополії комуністів на владу.

1990.09.28 - У Югославії сербський парламент голосує за позбавлення округу Косово статусу автономії.

1990.12.09 - Слободан Мілошевич, представник Сербської соціалістичної партії, на перших за останні 50 років вільних виборах у Сербії обирається президентом.

1990.12.23 - У Югославії громадяни Словенії на плебісциті висловлюються за вихід республіки зі складу Югославії й державотворення

1990.12. - У Хорватії пройшов плебісцит про вихід з Югославії (переважна більшість - за вихід)

1991.03.17 - Влада Югославії припиняє дію конституції округу Косово. 1991.05.09 - Президія Югославії надав особливі повноваження Югославської національної армії для проведення воєнних операцій у Хорватії. Урядовий контроль за діями військ ослаблений.

1991.06.25 - Республіки Словенія й Хорватія заявили про вихід зі складу Югославії й створенні незалежних держав.

1991.09.07 - У Гаазі відкрилася конференція по Югославії (під егідою ЄС).

1991.09.18 - Республіка Македонія проголошує себе незалежною державою. 1991.10. - Хорватія й Словенія вийшли зі складу Югославії

1991.10.01 - Югославська федеральна армія почала штурм Дубровника. 1991.10.07 - Югославська авіація нанесла бомбові удари по Заргебу (столиця Хорватії)

1991.10.15 - Парламент республіки Боснія голосує за проголошення незалежності.

1991.11.08 - ЄС ухвалює рішення щодо торговельних санкціях проти Югославії й про припинення мирної конференції по Югославії. (з 2 грудня санкції збереглися тільки у відношенні Сербії й Чорногорії).

1991.12.20 - Анті Маркович іде у відставку з поста прем'єр - міністра Югославії.

1992.01.01 - Сербія й Хорватія дають згоду на уведення військ ООН.

1992.01.15 - ЄС визнає Хорватію й Словенію як незалежні держави. 1992.02.02 - Сербія дає згоду на мирний план ООН

1992.02. - Війська ООН уведені в Хорватію

1992.03.01 - Референдум у Боснії й Герцеговині, - серби бойкотують його, вимагаючи створення незалежної держави.

1992.03.02 - У столиці Боснії й Герцеговини Сараєво відбуваються зіткнення між збройними загонами сербів, хорватів і мусульман.

1992.04.07 - ЄЕС визнає незалежність Боснії й Герцеговини. Федеральна авіація Югославії надає підтримку боснійським сербам

1992.04.08 - У Боснії й Герцеговині відбувається обстріл Сраєво силами федеральних військ.

1992.05.30 - ООН уводить заборона на торгівлю, повітряне сполучення й спортивні контакти з Югославією, а також ембарго на поставки нафти.

1992.08.13 ООН кваліфікує дії сербів як етнічні чищення, тобто як військовий злочин (в 1999 році експерти, що виїхали в Косово, не виявили ніяких доказів геноциду).

1992.12.20 Слободан Мілошевич обирається президентом Сербії на наступний строк.

Висновки

Наприкінці 80-х - початку 90-х років у Югославії сплелися воєдино застарілий міжетнічний конфлікт, тобто взаємні образи, нанесені народами цих держав один одному за довгий час їхнього проживання на одній території або ж поруч один з одним і соціально-політичні протиріччя. Абсолютизація прав етнічних общин на створення державних утворень у сполученні з важкою психологічною й політичною спадщиною тоталітаризму й ідеологічним комунізму, що вкоренилися у свідомості багатьох політиків і простих людей різних національностей роблять виниклі конфлікти надзвичайно важко розв'язними. Подібні процеси відбуваються й на пострадянському просторі.

Помилка у всіх "зіткнувшихся" у конфлікті на території колишньої Югославії груп і їхніх ідеологів та сама, але її причини різні. Якщо в одних переважає тяга до націоналізму або комуністичному ідеологічному міфу, то в інших прагнення звести вся історична й національна своєрідність до спрощених соціологічних і політологічних схем. Ними абсолютизуються відмітні риси посткомуністичної стадії розвитку країн Східної й Південно-Східної Європи, збіг політичної ситуації, але при цьому упускаються обумовлені історичним, етнічним і регіональним розвитком особливості. За всім цим криється відсутність у свідомості реального почуття історії.

Список використаної літератури

1. Валецкий О. Югославская война (1991 - 1995). - М., 2006. - 528 с.

2. Дейвіс Н. Європа Історія. - К., 2001. - 1463 с.

3. Домбровська М. Отрута лихої пам'яті [Народи балканського півострова] // Ї. - 1997. - № 10. - С. 76 - 85.

4. Кузнєцов Д.В. Распад Югославии (1989 - 1995 года ) и общественное мнение в странах Запада // Новая и новейшая история . - 2008. - № 3.

5. Флере С. Причини распада бывший Югославии // Социс. - 2003. - №5. - С. 52 - 61.

6. История южных и западных словян в 2-х томах. Т. - 2. Под ред. Г.Ф. Матвеева. - М. - 1998.

7. Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. - К. - 1997. - 267 с.

8. Яровий В.І. Новітня історія центральноєвропейських та балканських країн ХХ ст. - К. - 2005. - 816 с.