Україна в період повоєнної відбудови. Територіальні зміни

УКРАЇНА В ПЕРІОД ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ. ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об'єднання українських земель.

Питання про повоєнні кордони України постало ще на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях глав урядів трьох держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США, Великобританії. Радянське керівництво наполегливо домагалося закріплення кордону по так званій «лінії Керзона». Це гарантувало об'єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі в 1939-1941 рр.

Але це не влаштовувало Великобританію та США, для яких закріплення такої лінії державного кордону СРСР фактично означало визнання пакту «Молотова - Ріббентропа».

Радянське ж керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій війні, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, рішуче проводило саме таку лінію. З цією метою використовувалися найрізноманітніші форми політичного тиску. Лише після вступу Радянської Армії на територію Східної і Центральної Європи і утворення там лояльних Союзу РСР режимів питання щодо кордонів України вирішилося на основі двосторонніх угод з ними.

16 серпня 1945 р. було підписано радянсько-польський договір про державний кордон. Відповідно до нього нова лінія кордону проходила за 5-6 км від «лінії Керзона» на користь Польщі. Крім того, до Польщі додатково переходила тридцятикілометрова територія в районі р.Солонія і м.Крилов, тобто значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя).

Уточнення кордонів між двома державами відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х рр. Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшли землі довкола м.Кристонопіль (пізніше перейменованого в Червоноград).

Згодом постало питання про Закарпатську Україну. Доля цих земель вирішилася після вигнання із Закарпаття угорських окупаційних військ. 19 листопада 1944 р. відбулася конференція комуністичних організацій краю, яка об'єднала їх у комуністичну партію Закарпатської України. 26 листопада 1944 р. перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. Враховуючи віковічне прагнення українців до возз'єднання, чехословацький уряд погодився підписати договір із СРСР про злиття Закарпатської України з Радянською Україною. Це сталося 29 червня 1945 р. Після цього компартія Закарпаття була включена до складу КПБУ.

ЗО червня 1945 р., виступаючи на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Заключним актом повоєнного врегулювання кордонів України стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія визнали нові політичні реалії, підтвердивши в міжнародних актах згоду змінити свої кордони на користь Радянського Союзу.

Нове розмежування кордонів супроводжувалося переміщенням великої кількості населення. Це пояснювалось як бажанням народів проживати в рамках власних державних утворень, так і етнічним протистоянням, що виникло у зв'язку з тривалим періодом національного та духовного гноблення українців.

Із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944-1946 рр. до Польщі переселилося майже мільйон чоловік польського населення. У ці ж роки з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. З метою недопущення можливих проявів «буржуазного націоналізму» значна частина українців з Польщі направлялась не до близьких їм західних, а до зрусифікованих південних та східних областей.

Польська влада, зі свого боку, вдавалася до жорстоких санкцій проти українців, які залишились на її теренах і переселятись до України не бажали.

Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, була проведена у квітні--травні 1947 р. операція «Вісла». В ході її українці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на захід і північ Польщі, їхнє майно конфісковане, а на кордоні з Радянською Україною утворено так звану « санітарну зону».

Під прикриттям необхідності ліквідації на цих територіях залишків формувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з традиційно обжитих ними земель та розселило фактично по всій Польщі.

З 28 квітня 1947 р. було виселено зі своїх домівок та відправлено на захід Польщі близько 150 тис. чоловік. Переїзд та розміщення українців на нових землях стали справжньою трагедією. Чимало людей померло від голоду та хвороб, на нових місцях українцям передавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже 2-3 роки лежала перелогом.

Важливим моментом переходу до мирного життя в Україні стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада України. Повсюдно в областях, районах, містах і селах відновлювали роботу відповідного рівня місцеві ради. Усі керівні працівники цих рад не обиралися, а призначалися.

У лютому 1947 р. в Українській РСР відбулися вибори до Верховної Ради, а у грудні 1947 р. пройшли вибори до місцевих рад. Та про справжнє волевиявлення народу не могло бути й мови, бо до бюлетенів вносили прізвище лише одного кандидата.