Соціально-економічний розвиток України у складі царської Росії у середині XIX століття

План

Вступ

1. Розвиток феодально-кріпосницької системи. Селянське самоврядування

2. Криза кріпосництва

Висновки

Література

Вступ

Боротьба за загальнолюдські політичні права - за свободу слова, думки, за право народу самостійно вирішувати свою долю, право кожної людини на гідний життєвий рівень, власні переконання та можливість їх розповсюдження -- характерна для усієї історії України.

На середину XIX ст. припадає активізація виступів українського народу як за соціальні, так і за національні права, що знаходить вияв у появі та активізації національного вільнодумства.

Соціально-політичне становище України у складі Російської імперії в середині XIX ст. знайшло своє відображення у творах класиків української історії М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, О. Єфименко, І. Крип'якевича,Н.Полонської-Василенко.

Російська держава XIX ст. гальмувала розвиток суспільно-політичного життя країни, свідомо всіляко консервуючи докапіталістичні інститути. Характерними рисами внутрішньої політики самодержавства були поліцейське свавілля, пригноблювання вільної думки, обмежування особистих і національних прав громадян.

Державний апарат Російської імперії діяв через розгалужену систему бюрократії як специфічну соціальну групу, що виступала як безпосередній тлумач потреб суспільства, та спирався для досягнення своєї мети на систему каральних органів. Саме політикою царату, що прагнув зберегти єдину воєнно-поліцейську самодержавну владу на величезній території імперії, населеній багатьма народами різної національно-культурної належності, пояснюється наддержавний статус органів політичної поліції у період царювання Миколи І, їх перетворення на всеохоплюючу структуру, яка узурпувала реальну владу в державі.

Розвиткові російського самодержавства і, зокрема, ролі особи імператора Миколи І в історичному процесі середини XIX ст. присвячено багато праць як дореволюційних, так і сучасних дослідників (Г. Балицький, М. Гершензон, Р. Зотов, П. Лакруа, В. Назаревський, М. Шильдер та інші). Роботи цих авторів можна поділити на дві групи - апологетів особи імператора і його правління (наприклад, Р. Зотов, В. Назаревський) та представників критичного осмислення епохи (наприклад, Г. Балицький, М. Гершензон) політизації національного руху в першій половині XIX ст., змінам у системі державної безпеки імперії присвячені сучасні історичні та історико-юридичні видання.

Важливе місце серед численних досліджень цієї епохи посідають праці, присвячені ролі Кирило-Мефодіївського таємного товариства у формуванні національного вільнодумства, зокрема роботи Д. Багалія, М. Возняка, М. Грушевського, 3. Гуревича, П. Зайончковського, Ю. Ковміра, І. Лисяк-Рудницького, Г. Марахова, Ю. Пінчука та інших дослідників. Велику цінність для висвітлення цієї проблеми мають біографічні та автобіографічні твори М. Костомарова, П. Куліша, а також спогади про них та інших учасників Кирило-Мефодіївського братства. Проте, на сьогодні ще немає спеціальних досліджень, які б комплексно розглядали якісно новий етап у розвитку національного вільнодумства на початку - в середині XIX ст. та діяльність і вдосконалення карального апарату Російської імперії цього періоду, виявляючи тенденції їхнього взаємовпливу.

Антиправова спрямованість органів політичної поліції, відсутність гласності у їхній діяльності, використання у роботі специфічних методів, виконання функцій контролю над суспільною свідомістю є явищами, небезпечними для кожного суспільства, несумісним із принципами правової демократичної держави, що сприяють розвитку тоталітаризму. Підтвердженням цьому є досвід багатьох минулих і сучасних тоталітарних режимів.

1. Розвиток феодально-кріпосницької системи. Селянське самоврядування

У першій половині XIX ст. територія України входила до складу Російської імперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосницьке право на усій території України. В цей час на Лівобережжі з'являться чітко виражена дворянський прошарок, який з'явився з кількості бувшої козацької верхівки - старшини. Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правління дарувало їм всі ті права, які мали російські дворяни. Згодом більша їх частина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами. Влада Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагається усілякими методами довести, що український народ - усього лише невеличка частина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російських людей.

Важливою особливістю соціально-економічного розвитку України у складі царської Росії у середині XIX в. (або, як прийнято казати, у передреформені часи) являвся прогресуючий процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другої половини XVIII в., більш чітко він став проявлятися в останнє його тридцятиріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр.

Широке використання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів із застосовуванням праці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицької мануфактури і збільшення частки купецьких мануфактур, які ґрунтувались на найманій праці. Це значно змінило склад робітників. Вільнонаймані робітники формувались з вільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданих заводам «в оренду». У 30-50-і роки XIX в. протиставлення між старими феодальними виробничими відносинами й виробничими силами суспільства досягає ступеню конфлікту, тобто переростає у кризу.

У надрах кріпосницької системи в цей період набувають розвитку нові капіталістичні відносини, які з часом одержали повну перемогу над поміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то у 1861 р. підприємства становили вже 94,2%. Це яскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванням машинобудівної, металургічної і вугільної промисловості заклалися основи майбутнього індустріального розвитку країни.

Сучасна вітчизняна історіографія відмовляється від існувавшої раніше трактовки кризи феодально-кріпосницької системи як часу існування повного занепаду. Поряд із проявами кризи (регресивними процесами, що відбувалися у поміщичим селі, що базувалися на кріпосницькій праці) спостерігався й помітний розвиток виробничих сил. Щоправда, відбувалося воно, перш за все, на базі дрібнотоварного й капіталістичного виробництва.

В умовах аграрної країни ці процеси найбільш рельєфно виявилися в сільськогосподарській сфері. Для феодалізму в цілому характерна феодальна власність на землю (поміщика чи феодальної держави) при наявного дрібного селянського господарства, який мав свій земельний наділ й інші засоби виробництва та включеного в економічну структуру господарства феодала. При цьому господарство носило натуральний характер, а примушення було позаекономічним (особиста залежність селянина від поміщика), властивим для цього способу виробництва був й низький рутинний рівень використовуваної техніки.

Проте, найбільш характерною рисою розвитку селянського самоврядування було все глибше проникнення в них товарно-грошових відносин, розширення сфери поміщицького підприємства. В кріпосному господарстві України вироблялась значна кількість товарного хліба, збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалось вівчарство, будувались вотчинні фабрики і заводи, що посилювало експлуатацію селян.

Прикладом прогресивного господарювання може бути маєток поміщика В.Н.Каразіна (засновки Харківського університету) в с.Кручики Харківської губернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стати вільними, відробивши вартість землі, будівель, реманенту та худоби. На Каразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці не була схвалена царем.

Спроби деяких поміщиків використати у господарстві машини, дотримуватись нових агрономічних вимог, ввести п'ятипільну сівозміну не повертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян була незначна - 1,5% загального їх числа. Один із поміщиків Лівобережної України, власник кількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку про поміщицьке господарювання:якщо весь хліб обмолоти восени, то що будуть робити селяни та їхні родини взимку? Молотарка коштує гроші, вимагає ремонту і утримання коней, а праця кріпака нічого не варта. ”

Основна маса українських поміщиків бачила можливості прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного примусу кріпаків. Поміщики збільшували панську ріллю. Але підриваючи основи селянського господарства, дворяни тим самим підривали економіку своїх володінь.

Царська Росія з її практично необмеженими природними и людськими ресурсами набувала розвитку в першій половини XIX в. дуже повільно. Зріст товарно-грошових відносин, викликаючи зацікавленість поміщиків в підвищенні прибутку своїх господарств, за збереженням барщинної форми експлуатації неминуче вів до розширення власної запашки поміщика.

Здійснюватися це могло лише за рахунок распашки інших угідь (лісних масивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земельних наділів селян.

У першому випадку це призводило до порушення складеного балансу в структурі угідь, скороченню поголів'я скота (та, як наслідок, зниженню кількості здобрення, виносного на поля). По-друге - підривалася економіка селянського господарства. В Україні в першій половині XIX в. спостерігалися випадки, коли поміщики зовсім відбирали землю в своїх селян, переводячи їх на місячний пайок ("місячину"). Селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, що викликало спад її продуктивності.

В обробних господарствах посилення експлуатації призводило до збільшення розмірів оброку, який, до того ж, поміщики взивали у грошовій формі. Різке збільшення розмірів оброку примушувало селян відриватися від землі й шукати заробітки на стороні, що також знижувало рівень сільськогосподарського виробництва.

Для кріпосницького господарства цього періоду були характерні обіднілі селяни, зріст заборгованості селянських господарств поміщикам, приймавший хронічні форми. У неврожайні роки, які систематично повторювалися, ці господарства виявлялися повністю безпомічні й постійно балансували на межі розорення. Однак сільське господарство України продовжували розвиватися навіть у цей період. Сучасні історики пояснюють це тим, феодальна система господарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.

2. Криза кріпосництва

Одним з симптомів кризи кріпосництва стало скорочення межової ваги кріпаків. Якщо на початку XIX в. кріпосні селяни складали більшість населення країни, то к кінцю 50-х років їх доля знизилась до 37%. Скоріше за все, це пояснюється не стільки скороченням природного приросту кріпосницького населення України, скільки переводом кріпаків в інший стан.

Важливим джерелом соціальної напруженості в країні стали воєнні поселення.

Уже влітку 1819 р. спалахнуло повстання чугуєвських поселян на Україні, подавлене царською владою; у 1832-1835 рр. на Правобережній Україні характер справжньої партизанської війни набув рух під керівництвом Устима Кармалюка.

У 1853 - 1856 роках Росія потерпіла поразки у Кримській війні від провідних європейських країн. Ця поразка продемонструвала величезну віддаленість держави. Тому було закономірним те, що наприкінці 50-х рр. XIX ст. криза феодалізму досягла своєї кульмінації. Кріпосництво стримувало розвиток промисловості і торгівлі, консервувало низький рівень сільського господарства. Зростали недоїмки селян, збільшувалась заборгованість поміщиків кредитним установам.

Разом з тим в економіці Росії в надрах феодального строю пробивав собі шлях капіталістичний уклад, з'являлися стійкі капіталістичні відносини з системою купівлі-продажу робочої сили. Найбільш інтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старих промислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, що призвело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубежі 50-60- х рр. XIX ст.

У 50-ті роки помітно загострилися потреби й тяготи народних мас, трапилося це під впливом наслідків Кримської війни, зчастившихся стихійних лих (епідемій, неврожаїв й, як їх наслідок, - голоду), а також посилюючогося у передреформений період гніту з боку поміщиків та держави. На економіку українського села особливо важкі наслідки оказали рекрутські набори, які скоротили число робітників на 10%, реквізиції продуктів, коней та фуражу. Загострювала стан й сваволя поміщиків, систематично скорочувавших розміри селянських наділів, переводивши селян в дворові (залишаючи їх таким чином без землі), переселяючи кріпосних на гірші землі. Ці акти прийняли такий розмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указами був змушений накласти заборону на такі дії.

Земельний устрій

В Рос. Імперії основна маса земель України розподілялася поміж поміщиками, державою і церквою. З ін. тільки козаки зберегли повне право власності на землю. Серед селян основними групами були поміщицькі (1858 р. -- 2 493 000) . Хоч закон 1808 р. забороняв продавати селян без землі, вже з 1841 р. можна було купувати їх на іншу землю. При самому ж продажу селян із землею одне і друге вважалося відокремленими товарами. Щобільше, у зв'язку з розвитком товарового хліборобства й с.-г. обробної промисловості все частіше застосовувався цілковитий відрив селянина від землі, переведенням його на «місячину», себто на видачу певної кількості харчів за працю. З двох форм обов'язків кріпака супроти поміщика -- оброк і панщина, на Україні існувала майже виключно друга - панщина.

Скасування кріпацтва 1861 р. потягло за собою ґрунтовні зміни в земельному устрої. На 48,1 млн. га землі в 9 українських губерніях селянам виділено 21,9 млн. га, поміщикам залишилося 22,5 млн., державі й церкві тощо -- 3,7 млн. га. Селяни мусили викупити одержану землю у її власників, а розрахунки здійснювала держава, що зобов'язала звільнених селян виплачувати викупні платежі на 40 років. Частину земель залишено без розподілу в спільному користуванні селян, але указ Сенату 1886 р. фактично призвів до того, що ці землі повністю увійшли до поміщицького землеволодіння.

Величина зем. наділів залежала від району, категорії землевласників, розміру попереднього землекористування тощо. Держ. кріпакам припадало пересічно 7,5 десятин на двір, поміщицьким -- 5, а колоністам -- бл. 16. 19% усіх селян взагалі не одержали зем. наділу; це здебільше «дворові», себто кріпаки, що були на хатній і дворовій службі, як і ті, що були на «місячині». Лише частині селянських господарств земля наділялася в подвірне землеволодіння, бо в степових районах і на Харківщині панувала на російський зразок так звана община. На кін. 1870-их рр. 45% дворів на Україні були в общинному землеволодінні (на Катеринославщині -- 95% усієї надільної землі, на Харківщині -- 95,3%, на Херсонщині -- 88,8%, на Поділлі лише 5,4%, на Полтавщині -- 5,9%, на Київщині -- 6,7%) і не могли вільно розвиватися. Недостатнє забезпечення землею далі ще погіршувалося наслідком поділу дворів між нащадками. Селянський земельний фонд дещо збільшувався купівлею й орендою поміщицької землі, однак середня величина селянського двору зменшилася з 12,3 га в 1877 р. до 9,4 у 1905 р., що спричинило дальше загострення аграрних відносин.

Висновки

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.

Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетворивши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну від інших верств суспільства, звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селянських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновниками, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, повинен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Реформа в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьому селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонувався крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам,котрі служили при панських садибах,-- на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові ґрунти. Причому селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,-- меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 %своїх колишніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на ЗО %. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27акрів на сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні -- лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба заземлю.

Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості польської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю.

Інша особливість реформ в Україні зумовлювалася формами землеволодіння. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Понад 80 % селян Правобережжя й майже 70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відповідальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій,включаючи майже 1 млн. колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за поміщицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму розпорядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866р. звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.

Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами -- натомість наділи урізалися, а селянам нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.

Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було місцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими податками. Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни рідко коли мали 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак,спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного суспільства.

Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода, що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки.

Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування - все це примножувало можливості вираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Російській імперії відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими,що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких:культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції,що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

Література:

1.Субтельний О. Україна. Історія - К.:Либідь, 1991 р.

2. Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2.

3. Від Запорізької Січі до кінця ХІХ століття - К., 1993 р.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України - К., 1995 р. (2-й том, третє видання).

5. История СССР XIX начало XX вв. Под редакцией И.А. Федосова - М.,

1981 г.