Господарство України у міжвоєнні роки

ПЛАН

ВСТУП

Стан господарства України у 1917 - 1920рр

Нова економічна політика в Україні

Індустріалізація та колективізація

Західноукраїнські землі в 20-30-х роках ХХ ст.

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці 4 млн. жителів України. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.

Під час війни зріс попит на метал, особливо для воєнних потреб, а виплавлення його зменшувалося. Отже, металургійна промисловість України йшла до занепаду і розрухи, хоча кількість робітників, зайнятих у ній, аж до 1917p. збільшувалася за рахунок некваліфікованих кадрів і військовополонених. Після деякого пожвавлення занепадала й кам'яновугільна промисловість Донбасу.

Катастрофічно зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості.

Внаслідок першої світової війни зазнало великої розрухи й сільське господарство. Від виробництва було відірвано більшість чоловічого населення. В 1917p. 1/3 селянських господарств України не мала чоловіків. Сільськогосподарські машини та реманент, яких і так було мало в ті роки, зношувались, а випуск нових машин майже припинився, обмаль було і мінеральних добрив. Все це разом призвело до скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності.

Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий паливний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безперервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізничних колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень.

Нестримна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств працюючих. Для них інфляція означала збільшення податків, підвищення цін на предмети першої необхідності, різке скорочення реальної заробітної плати, катастрофічне зниження життєвого рівня.

Величезних матеріальних і людських втрат завдала перша світова війна західноукраїнським землям, які були одним з основних театрів воєнних дій.

Стан господарства України у 1917 - 1920 рр

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917--1919 pp. Першочерговим завданням Центральної ради була підготовка та проведення аграрної реформи. Передбачалося, що землі казенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки "повинні бути забрані", а землі землевласників треба було викупити коштом українського державного скарбу (скарбниці) і роздати в користування тим, хто на них працюватиме.

На початку 1918p. в УНР з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні. Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки).

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати "соціалістичні експерименти" Центральної ради, насамперед в сфері економіки.

П. Скоропадський виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Неабиякого значення у державі набуло аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 p. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця -- карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон.

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. 26 грудня 1918 p. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".

Згодом українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 p. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той самий час, по суті, не відповідав на головне запитання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою.

Взимку 1919р. на переважній частині України було встановлено радянську владу. Одним з перших законодавчих актів Уряду УРСР було проголошення 26 січня 1919p. державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет "Про розгортку лишків урожаю 1918p. та попередніх років", який встановлював обов'язкову розгортку лишків продовольчих товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилученні лишків розгортка передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозгортка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації промисловими товарами.

Продрозгортка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва і занепаду всього господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух. З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі.

У системі "воєнно-комуністичних заходів" була спроба негайно запровадити "соціалістичний ідеал" і в промисловості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку здійснювали насамперед місцеві органи влади. Спостерігалися випадки стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робітники без відповідних санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати та організувати процес виробництва.

Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала очевидною.

Нова економічна політика в Україні

Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи. Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського, економічною політикою більшовиків і примусило В.І. Леніна визнати повний крах політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (НЕПу).

Запровадження НЕПу повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам щодо піднесення продуктивності сільського господарства на основі заінтересованості селянина в своїй праці. З цією метою в країні запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки, розміри якого доводилися до селянина навесні (перед посівною), хоча ці розміри протягом року могли збільшуватися. Всі надлишки зерна після внесення податку залишалися селянинові, якими він міг вільно розпоряджатися.

Натуральний податок розглядався як частина відрахувань від виробленої продукції з урахуванням розмірів урожаю, матеріального становища, кількості членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Бідні селяни повністю звільнялися від податку. На 1923--1924 pp. і на наступні роки був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок, який замінив численні натуральні податки. Після проведення грошової реформи (1924 p.), яка зміцнила грошову систему, податок сплачували в основному грошима.

Для реалізації надлишкової продукції, що залишалась у селян, необхідно було відновити вільну торгівлю, яка була заборонена в період "воєнного комунізму". Відновлення торгівлі в країні давало змогу оживити господарство, дістати продукти харчування і сировину, необхідну для відбудови промисловості.

Рішення про перехід до нової економічної політики дали ефект не відразу. Проте країна повільно почала виходити з економічної кризи. Поступово ліквідовувалися дефіцит, "підпільна торгівля", "тіньова економіка" тощо. З 1921p. вільна торгівля знову почала виконувати органічно притаманну їй функцію наочного і безстороннього "зважувача" всіх товарів, що надійшли на ринок, за їхньою ціною для споживача.

4 грудня 1921p. було прийнято Декрет про денаціоналізацію дрібних ремісничих майстерень, а також середніх підприємств, їх повернули колишнім власникам. З 1921-- 1922pp. було дозволено оренду засобів виробництва. В Україні було зроблено спроби залучити іноземний капітал. Виникли концесії (оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями). Утворювалися й змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Однак слід підкреслити, що значного розвитку ці концесії не одержали. Приватні підприємці (особливо іноземні концесіонери), як правило, не виявляли бажання вкладати кошти у відбудову і розвиток промислових підприємств на території більшовицької Росії, в тому числі України.

Працюючи в нових умовах, селяни України почали швидко підвищувати продуктивність праці в своїх господарствах. У 1927p. в Україні обробляли на 10% більше землі, ніж у 1913p., а виробництво зерна досягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишалася невисокою. Причинами низьких урожаїв були відстала культура землеробства, екстенсивне рільництво.

НЕП сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самодіяльних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації. В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921p. з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася сільськогосподарська кооперація, в якій було створено машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства.

В умовах НЕПу досить швидко відбудовувався транспорт і налагоджувалась його робота. Переборювалась інфляція, зміцнювалася грошова система. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств встановлювала зв'язок державної промисловості з селянством. Було відкрито ряд банків -- Банк споживчої кооперації, Торгово-промисловий банк та ін.

Однак і другий ленінський експеримент -- НЕП -- в Україні, як і в СРСР в цілому, не було завершено. Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до демонтажу НЕПу стала хлібозаготівельна криза 1927--1928pp. У січні 1928p. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати "надлишки" зерна державі за низькими закупівельними цінами, їх оголошували куркулями, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозверстку.

НЕП було остаточно відкинуто. Зміна політики потребувала застосування інших методів управління економікою. НЕП з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва.

Індустріалізація та колективізація: позитивні і негативні наслідки

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів -- все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924--1927pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося на 20% українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,-- це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку), Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928p. в Україні. З другого кварталу 1928p. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935p. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня -- на всі інші продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої необхідності були скасовані у 1936p.

Щодо промислового розвитку України перший п'ятирічний план виявився найбільш сприятливим. У харчовій промисловості виникли нові галузі -- маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

У січні--лютому 1928 p. було закрито ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як в часи продрозгортки, власників лишків зерна притягували до суду. Все це викликало незадоволення селян.

Для того щоб зламати опір заможних селян, з другої половини січня 1930p. в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої без суду та слідства сотні тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано. Земля і засоби виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім'ї виселені з рідних місць.

Після завершення колективізації на селі остаточно було знищено стимули до праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Знову фактично відновлювалася продрозгортка, як в роки "воєнного комунізму", з тією лише різницею, що об'єктом обов'язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп (держава могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого опору).

Розрив торгових зв'язків села із своїми споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися переробка і збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна міському населенню і давала прибуток селянам.

Праця в колгоспах грунтувалася на примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян. Можливості державних машинно-тракторних станцій (МТС), які створювалися досить швидкими темпами (в 1932-р. в Україні діяло 592 МТС) були обмежені. Вони могли обслуговувати близько половини колгоспів.

Проте культура землеробства і в тих колгоспах, які обслуговували МТС, залишалася низькою.

Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932--1933pp. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили на людей "другого сорту", заляканих репресивними заходами.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли Україна не змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було послано надзвичайну комісію на чолі з Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно, в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів.

Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932-- 1933р. в селах України розпочався масовий голод.

Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української нації.

Західноукраїнські землі в 20--30-х роках ХХст.

Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і Чехословаччина. Найбільше українських земель відійшло до Польщі. Становище західних українців залишалося невизначеним. Іноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний режим. Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях.

Повоєнна відбудова промисловості відбувалася повільно. Були труднощі в одержанні відповідної сировини і промислового обладнання. Крім того, на темпи відбудови негативно впливала зростаюча інфляція. Занепадали дрібні ремесла. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках кількість робітників зросла, проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських землях.

Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20-- 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук багаті родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові концерни були більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу.

В умовах економічної кризи хронічним явищем було безробіття.

Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були нещасні випадки. Робочий день досягав 14--15 годин.

Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Врожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, залишалася незмінною, продуктивність праці була досить низькою. На полях застосовували в основному робочу худобу та фізичну силу селян. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст.

Непосильні податки, жорстока експлуатація, колоніальний гніт руйнували дрібні господарства, прирікали сільську бідноту на напівголодне існування. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон.

Отже, у 20--30-х роках внаслідок, колоніальної політики іноземних держав економіка Західної України перебувала в застої, ряд галузей промисловості занепали. Промислова криза тісно перепліталася з аграрною. Тяжким було не тільки економічне, а й політичне становище корінного населення регіону. Незважаючи на жорстокі переслідування, дедалі більшого розмаху набував його національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

Визначальну роль в економічному житті Західної України відігравала кооперація. Вона була майже повністю знищена за роки першої світової та національно-визвольної воєн. Відновлення діяльності кооперативних установ розпочалося відразу після припинення бойових дій. 29 жовтня 1920p. на першій сесії польського сейму було прийнято кооперативний закон, який сприяв розвитку кооперації, гарантував основні демократичні принципи.

У період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали сільські, господарсько-споживчі та закупівельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння, продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо). Водночас такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства. Для їх створення не потребувалося ні великих коштів, ні особливих знань. Низька сума паю, нескладна процедура реєстрації, всіляка пропаганда кооперативних ідей дали високі результати.

Для вигідної взаємодії, координації зусиль спілки об'єднувалися у повітові, окружні союзи. В основу такого об'єднання було покладено федералістські принципи. Кооперативи делегували союзам частину своїх повноважень, ставали їх членами, сплачували внески. Уже в 1921 p. було створено 13 союзів.

Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання, господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяни кооператори домоглися зниження їх ціни і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на споживання.

Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного виробництва, підприємництва, інші форми господарського життя. Саме вимоги ринку, експорту, а також проблема коштів змушували установи закупівельно-збутової кооперації створювати виробничі підприємства, розвивати їх, готувати фахівців.

Західноукраїнська кооперація мала чітко налагоджену мережу торгових кооперативів, що реалізовували споживчі товари та вироби широкого вжитку. Це створювало умови для унезалежнення від стороннього, іноземного постачання тих товарів, які можна було виготовляти з місцевої сировини та матеріалів, і що теж дуже важливо -- створювати робочі місця переважно для сільського населення.

Будувати великі виробничі підприємства в тих умовах було неможливо. Тому було обрано довготривалий, поступовий, проте добре продуманий курс. Перші невеликі виробничі підприємства з'явилися як відділи при господарсько-споживчих кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами.

ВИСНОВКИ

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, їі піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.

Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створити основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі економічні експерименти ("воєнний комунізм", НЕП, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7--10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна, хімічна.

Насильницька, антинародна сталінська колективізація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграрний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій -- торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, споживчо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословаччини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.

Список використаної літератури

Новий довідник: Історія України. - Київ: ТОВ «Казка», 2005

Історія України ХХ - початку ХХІ століття. Навчальний посібник. За ред. В.А. Смолія. Київ - «Знання», - 2004

В.Я. Білоцерківський. Історія України. Видання 3-е, виправлене і доповнене, Київ, Центр учбової літератури - 2007.

О.Д. Бойко. Історія України. Видання 2-е, доповнене. Київ, «Академвидав» - 2003.

А. Чайковський, В. Шевченко. Історія України. А.С.К., Київ - 1999.