Соціально-економічний і політичний розвиток України в 20-ті - 30-ті роки ХХ ст.

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«Соціально-економічний і політичний розвиток України в 20-ті - 30-ті роки ХХ ст.»

Виконала:

Костенко Л.М.

План:

1. Становище УРСР на початку 20-х років ХХ ст. НЕП: сутність, реалізація, наслідки

2. Утворення СРСР. Входження України до складу Радянського Союзу

3. Індустріалізація та колективізація сільського господарства

1. Становище УРСР на початку 20-х років ХХ ст. НЕП: сутність, реалізація, наслідки

Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру економічну кризу, яка була викликана великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей час велика промисловість України і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж в 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робітників. В містах з'явилась велика кількість безробітних.

Після першої світової війни, революції, громадянської війни на країну випало нове тяжке випробування: небачений голод 1921-1922 років. Головна причина голоду полягала в продрозкладці, оскільки весною у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви.

Мільйони селян, які брали участь в громадянській війні на боці більшовиків, все настійливіше виражали незадоволення політикою “воєнного комунізму”, оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського виробництва.

Визначивши курс на економічне співробітництво з селянством, Х з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком. Таким чином було покладено початок новій економічній політиці. Продподаток визначався як частка від загальної кількості продукції. При цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість мешканців у сім'ї і т.ін. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20% від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10% врожаю.

В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась державна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом і іншою сільськогосподарською продукцією. Продукцію, яка становила надлишок, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що в свою чергу, помітно стимулювало розширення виробництва в сільських господарствах.

Розвиваючи ідею державного капіталізму, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, в тому числі і їхні колишні власники. Була денаціоналізована невелика кількість державних підприємств. Приватним особам дозволялось відкривати власні підприємства з числом зайнятих не більше 20 осіб. До середини 1920-х років на долю приватного сектора приходилось від 20 до 25% промислової продукції.

Однією з ознак НЕПу був розвиток концесій, тобто підприємств, які діяли на основі договору між державою і іноземними фірмами, зокрема у добувній і металооброблюваній галузях. З допомогою іноземних підприємств радянська влада розраховувала встановити необхідні міжнародні зв'язки, проникнути на світовий ринок.

Зарубіжні фірми жорстоко конкурували між собою, пропонуючи послуги Радянському Союзу. Вони отримували концесії, постачали нову техніку, обладнання, запрошували на стажування радянських спеціалістів. Так, в 1925-1926 рр. стажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського Союзу, в 1927-1928 роках - більше 400, а в 1928-1929 роках більше 500 осіб.

Одночасно з цими перемінами, значні зрушення відбувалися в системі управління економікою . Одночасно з утворенням трестівської системи, стали виникати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів з метою збуту продукції, покупки сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку.

Важливе значення для проведення НЕПу мало створення стійкої грошової системи і стабілізації карбованця. З метою стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто змінена їх наявна вартість в певному відношенні старих і нових знаків. Одночасно з грошовою була проведено податкова реформа. Уже в кінці 1922 року основним джерелом надходжень до державного бюджету стали нарахування з прибутку підприємств, а не податки з населення.

Поступово відроджувалась кредитна система, розпочалось кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. До тих пір поки не відбулася стабілізація карбованця, Слід підкреслити, що, не дивлячись на бурхливий розвиток ринкових відносин в роки НЕПу, зберігалось жорстке державне регулювання економічних процесів. З одного боку, допускалось функціонування різноманітних ринкових елементів (госпрозрахунок, вільна торгівля, кредитно-грошові відносини), з іншого, в руках держави зберігались провідні позиції в галузях великої і середньої промисловості, на транспорті, в банківській системі, зовнішній торгівлі. При цьому вважалось, що соціалістичний (усуспільнений) сектор повинен поступово витіснити інші форми власності із господарського життя країни.

Держава знову стояла перед необхідністю поступок сільськогосподарському виробнику. В 1924-1925 господарському році відбулись деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена оренда землі і використання найманої праці. Відбувся перехід до грошового оподаткування селянства, що надало їм більшої свободи для розвитку своїх господарств.

2. Утворення СРСР. Входження України до складу Радянського Союзу

30 грудня 1922 р. представники Російської, Білоруської, Закавказької Української радянських республік, заснували Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другою за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка.) Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столицею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з колишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній 1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, 1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукраїнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих 12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Ці західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновив над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістська будова являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкий радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських народів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішну спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співіснувати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалювалися; валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XV

3. Індустріалізація та колективізація сільського господарства.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

* Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

* не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

* низький рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об'єктивним економічним законам.

Ф Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, над швидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. -по 45%, на 1932 - 36%! Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами впровадження ринкових відносин в економіку.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

© Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

© Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

© випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між: промисловістю і сільським господарством, між: важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтована на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до уповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

© 3 індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви "і" прориви". Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

Поряд з цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

* Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

* у 1940р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913р. збільшився у сім разів;

* за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

* за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів фабрик, шахт, електростанцій. Серед них сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь", "Запоріжсталь ", "Криворіжсталь ". ^ Звичайно, це були результати історичного значення. Але українському народу довелося заплатити за них занадто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.

В результаті перших п'ятирічок в країні відбулись значні соціально економічні зрушення. Вся влада безроздільно перейшла в руки партійно-державного апарату, який здійснював жорсткий централізований контроль за розподілом ресурсів і готової продукції, за кредитно-фінансовими закладами, механізмом ціноутворення і іншими економічними інституціями.

Наприкінці 20-х років у Радянському Союзі завершилася боротьба партійних угрупувань. Перемогу отримали прихильники командно-адміністративних методів управління господарством. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи часів “воєнного комунізму”. З цією метою, наприкінці 1927 р. розпочалась конфіскація хлібних “надлишків”, незаконні обшуки селянських господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів по відношенню до куркулів, а місцями і до середняків.

Ціленаправлений наступ на НЕП здійснювався в усіх напрямках. В 1927 році для промислових підприємств було встановлено державний виробничий план. Наприкінці 1929 року трести втратили господарську самостійність і поступово перетворилися в опосередкований елемент системи управління. В роки першої п'ятирічки вони взагалі припинили своє існування.

На початку 1930-х років відбувається майже повне витіснення приватного капіталу із різних секторів економіки. В цей же період були практично анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулась податкова реформа. Протягом 1930-1932 років фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит, як такий, було замінено централізованим фінансуванням. В зв'язку з ліквідацією кооперативних банків, всі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97% всього об'єму короткострокового кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування.

Таким чином, починаючи з 1929 року, в економіці утверджується адміністративна система управління, яка фактично повернула країну до політики “воєнного комунізму”, але уже в нових умовах. Директивне планове розподілення ресурсів і продукції в кінці - кінців витіснило ринкові відносини. Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними модифікаціями проіснувала в СРСР до кінця 1980-х років.

На XV з'їзді більшовистської партії (1927 р.) було затверджено курс на колективізацію сільського господарства. При цьому стверджувалось, що створення колективних господарств повинно стати справою самих селян. Але вже влітку 1929 р. колективізація набула далеко не добровільного характеру.

В грудні 1929 р. керівництво партії і держави запропонувало провести “суцільну колективізацію”. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема в Центрально-Чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на Лівобережній України - до весни 1932 року, в інших районах - до 1933 року.

На першому етапі колективізації не зовсім було зрозуміло, яку форму набудуть нові господарства. Але поступово основною формою об'єднання селян стає сільськогосподарська артіль. Пізніше сільськогосподарські артілі (колективні господарства) повсюдно отримали назву “колгосп”, під якою вони увійшли в історію СРСР.

Поряд з колгоспами, в цей період отримали розвиток і радянські господарства - “радгоспи”, тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. Одночасно з процесом об'єднання селян в колгоспи йшов процес розкуркулення, в ході якого у заможних селян вилучали майно, землю, а їх самих із сім'ями виселяли у віддалені необжиті райони, обмежуючи у політичних і громадянських правах. Розкуркулення призвело до того, що село втратило найбільш працелюбних, підприємливих господарів.

Слід підкреслити, що основною метою колективізації було вирішення “зернової проблеми”, оскільки вилучати сільськогосподарську продукцію із колгоспів було набагато зручніше, ніж у мільйонів розрізнених селянських господарств. Але форма вилучення продукції на користь держави була знайдена не відразу. На перших порах колгоспи були включені в систему контрактації, тобто в систему договорів про обов'язкове постачання сільськогосподарської продукції державі в обмін на товари промислового виробництва. В 1933 році даний принцип було замінено системою обов'язкового постачання продукції за визначеними нормами з кожного гектару посівних площ і твердими державними цінами. Таким чином, колгоспи поступово втрачали свій початковий кооперативний характер і перетворювались в державні підприємства.

З 1930 року в колгоспах розпочалось широке використання трудоднів, які виступали умовною одиницею визначення затрат праці окремих членів колгоспу і їх частки в кінцевому результаті діяльності господарства. Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю призвела до величезних витрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн.). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М. Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала ця комісія, були репресії.

Села, що мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товару боржникам, заборонялась для них торгівля, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села опинились в оточені регулярних військ і фактично були приречені на голод. Так було застосовано терор голодом для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни тікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

В червні 1929 р. в країні створюються державні машинно-тракторні станції (МТС), де зосереджувалася сільськогосподарська техніка для обробітку сільськогосподарських угідь і збору врожаю. Кожна МТС обслуговувала декілька колгоспів. За виконану роботу МТС отримувала натуральну оплату - приблизно 20% врожаю. МТС обробляли близько половини всіх посівних площ.

На II з'їзді колгоспників-ударників в 1935 р. було прийнято “Статут сільськогосподарської артілі”, у відповідності з яким колгоспники отримували право мати невеликі присадибні ділянки, тримати корову, свиней, овець, птицю. Надлишки продукції з присадибної ділянки дозволялось реалізувати на міських ринках.

Таким чином, колективні господарства відігравали провідну роль лише в виробництві зерна, цукрового буряка, соняшника і інших технічних культур, а основна частина продуктів харчування, як і до колективізації, надходила від одноосібних господарств і присадибних ділянок колгоспників.

Селянство, в основному було об'єднане в колгоспи. Наприкінці 1930-х років одноосібні селянські господарства були практично витіснені з допомогою податків і адміністративних заходів. Наприкінці 1930-х років радянська економіка набуває “табірного” образу. В результаті масових репресій значна частина населення опинилась за колючим дротом. Праця ув'язнених включалась в п'ятирічні плани. В роки перших п'ятирічок система Головного управління таборів за об'ємами виробництва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів.

Таким чином, в кінці 1930-х років в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають “державним соціалізмом”. Її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної власності. Крім того, до основних характеристик “державного соціалізму” можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офіційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що “державний соціалізм” в СРСР набував чітко вираженого тоталітарного характеру.

Термінологічний словник:

Ідеологія -- система концептуально оформлених уявлень ідей та поглядів на політичне життя яке відображає інтереси світогляд ідеали умонастрій людей класів націй, суспільства, політичних партій громадських рухів та інших суб'єктів політики

Культ особи -- єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння “божеству”.

Модернізація -- оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог.

Тоталітаризм -- політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутністю пептичного плюралізму й демократичних свобод обмеженням політичних прав усього населення

Література:

1. Рибак І.В. Соціальна структура українського села: зміст, труднощі, проблеми (20-ті - початок 90-х рр. ХХ ст.) .- К., 1997.

2. Кульчицький С.В., Мовчан О.П. Невідомі сторінки голоду 1921-1923 рр. в Україні. - К., 1993.

3. Панченко П.П., Славов В.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України. - К., 1996.

4. Вакуленко О. Здійснення нової економічної політики у сільському господарстві України в 1921-1928 рр.//Економіка України.-1992.- № 3.

5. Ганжа О. Державне регулювання соціально-економічних відносин на селі в умовах НЕПу //Укр. іст. журнал. - 1990. - № 10.

6. Ефимкин А.П. Идею рождает время: О денежной реформе 1922-1924 гг.//Деньги и кредит. - 1991. - № 1.

7. Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929 рр.).- Харків, - 1991.

8. Кульчицький С.В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР // Укр. іст. журнал.- 1989.- № 10.