Економічне життя в Речі Посполитій

6

Реферат з історії України на тему:

Економічне життя в Речі Посполитій

План

1. Вступ………………………………………………………………………….3

Політичне становище України у складі Речі Посполитої………………..5

Соціально-економічні умови українських земель у складі Речі Посполитої………………………………………………………………………13

Висновки……………………………………………………………………..18

Література……………………………………………………………………20

1. Вступ

Проблема становища українських земель у складі Речі Посполитої є надзвичайно важливою в період національного відродження нашого народу, в розбудові незалежної Української держави. Питання про колонізоване положення України, має сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне значення.

Актуальність вивчення проблеми сьогодні зумовлюється також тим, що, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до історії.

Дослідження проблеми дозволить зрозуміти історичні процеси в контексті соціально-економічного розвитку суспільства, визначити роль видатних історичних діячів в процесі державотворення.

Отже, актуальність дослідження даної проблеми зумовлюється не лише необхідністю її методологічного переосмислення, а й потребою історіософського підходу до питань політичного та соціально-економічного становища українських земель у складі Речі Посполитої, участі національно-свідомого козацтва та народних мас в історичному процесі, впливу на події 1569-1795 рр. Актуальність та значення теми виходить з недостатньої розробки її в науковій літературі. Обрана тема в задуманому плані не була ще об'єктом спеціального дослідження, не дивлячись на її актуальність в науковому, практичному і виховному відношеннях. Тому назріла потреба її розробки.

Цілі:

показати політичне становище України під владою Речі Посполитої;

показати соціально-економічне становище України в зазначений період;

виявити внесок козацтва та народних мас в процес боротьби за становлення української державності.

Дана тема не була ще предметом монографічного дослідження, але до питання становища України у складі Речі Посполитої звертались Грушевський М. ¹¹ Грушевський М. Історія України-Русі. В 11 томах, т. 6. - К., 1991, С. 30-187. , Крип'якевич І. ²² Крип'якевич І. П. Історія України. - Львів. - 1990. - С. 250-352. , Шокалюк О., Литвин В., Мордвінцев В., Слюсаренко А., Яворницький Д., Субтельний О., Полонська-Василенко Н., Бойко О., Грабовецький В., Аркас М. та ін. (див. у списку літератури).

2. Політичне становище України у складі Речі Посполитої.

За Люблінським трактатом, Польща і Литва утворили нову державу - Річ Посполиту (1569 р. ). негативним наслідком цієї унії стало повне панування Речі посполитої на українських землях, яке тривало до кінця 18-го століття (1795 р. ), утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення, знищення решток українських державних традицій, що зберігалися під формою автономії у Великому князівстві Литовському. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке.

Разом з тим у сучасній історіографії висловлюється думка про позитивні наслідки Люблінської унії, зокрема, в питанні об'єднання всіх українських земель Заходу і Сходу. Також Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці 16-17-го століть.

Берестейська унія (1569р. ) об'єднала Православну та Католицьку Церкви з ініціативи частини українського православного духовенства за підтримки польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать - посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство - отримати місця в цехах, магістратах, судах.

Вона мала також політичні мотиви: тісніше зв'язати Україну та Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Московщини, які йшли шляхом релігійної пропаганди. Внаслідок унії виникли релігійні протести: простий люд, а почасти й українська шляхта виступили на захист православної віри. В Придніпров'ї проти унії виступило Запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним . В наступні роки проти унії та засилля польських феодалів відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Трясила (1630р. ), гетьмана Івана Сулими (1635 р. ) та ін. боротьба за волю і православну віру в 1 пол. 17 ст. зростала, що привело до визвольної війни українського народу.

На Прикарпатті головним осередком православ'я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три Церкви: Православну, Католицьку та уніатську (Греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. В 1572р. польський король Сігізмунд 11 Август створює для захисту південних кордонів наймане військо із козаків (300 чоловік). Вони були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво, яким надавалась низка привілеїв. Створенням прошарку реєстрових козаків польська влада намагалась внести розкол в українське козацтво. Слід зауважити, що козацтво не тільки захищало Україну від нападів турків і татар, але й виступало проти експансії Польщі.

В сер. 17 ст. українські землі стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху. У політичній сфері - українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі і тепер "законно" повертались до її складу.

У національно-релігійній сфері - проводився курс на усунення
українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась
дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на
ліквідацію православної віри.

У соціально-економічній сфері (одна з головних причин вибуху
повстання 1648 р. ) -- протиріччя між двома типами господарства:
фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським - новим по суті, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

У військово-козацькій сфері - скасування польським сеймом (1638 р. ) так званою "Ординацією Війська Запорозького реєстрового” значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення. (Скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полковників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Глибоко за змістом, переконливо розкрив причини визвольної війни Богдан Хмельницький, який стверджував: "Причиною, спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що позбавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх роботами, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стерпіти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ".

Слід підкреслити, що характер війни визначався метою, в якій в нерозривній єдності переплелися: національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку й окреслили її національно-визвольний характер. Масова участь у війні представників більшості верств українського народу дає підставу визначити її як всенародну. Рушійною силою стало селянство, а лідером - козацтво, союзниками - українські ремісники, міщани, дрібна шляхта, нижче православне духовенство.

Метою війни було повалення польсько-шляхетського феодального гніту, встановлення політичної, територіальної автономії в Запорозькій Січі, а на наступному її етапі визрівала ідея створення незалежної національної держави.

“До 1648 р. козацтво, яке стало авангардом національно-визвольної боротьби, спромоглося виробити в узагальненій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацьких поглядах все ще переважали соціальні й релігійні інтереси над національно-політичними. ”¹¹ Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. - К., 2002, С. 137.

Надалі Б. Хмельницький, переосмислюючи військові події 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки формулює національну державну ідею: створення незалежної держави. Як вказував М. Грушевський, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час українсько-польських переговорів у Переяславі (лютий 1649 р. ) Б. Хмельницький кілька разів наполягав на своєму намірі звільнити "з лядської неволі . . . народ всієї Русі", відірвати "від ляхів всю Русь і Україну". При чому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі "по Львів і Галич".

Б. Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що знаходилася в складі Речі Посполитої: "І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо".

Наслідком битв козаків та облоги Львова, Замостя, повстання в Галичині під проводом С. Височана був повний розгром польської адміністративно-політичної системи в краї. Деякі сучасні дослідники Хмельниччини (В. Смолій. В. Степанков та ін. ) вважають, що виведення козацьких військ з Галичини в кінці 1648 року стало однією з політичних помилок гетьмана як державного діяча.

Про повстання під проводом Семена Височина. Основним ядром 15-тисячної повстанської армії були селяни Прикарпаття, яке поповнювалось також міщанами і дрібною українською шляхтою. Головним опорним центром стало містечко Отинія. В кінці 1648 року під владою С. Височана перебувала більша частина Прикарпатської землі. Однак після того. як визвольна армія Б. Хмельницького залишила Галичину (осінь 1648 року), Височан з частиною повстанців під натиском польських військ змушений був відступити з Покуття на Брацлавщину. Тут він у козачому полку прославленого героя Івана Богуна продовжує боротьбу з шляхетськими військами. В 1659 році С. Височан перейшов на Лівобережну Україну, де отримав звання козацького полковника.

На початку 1666 р. його було несправедливо звинувачено у зраді (за однією з версій), що стало причиною смерті. Діяльність С. Височана вписана в героїчний літопис національної козацько-селянської боротьби. Він, за словами істориків, - "Хмельницький Галицької землі".

“Важливо дати оцінку ситуації, яка склалася в Україні в першій половині 1649 р., відновленню військових дій на західноукраїнських землях. Головне - з'ясувати зміст і суть Зборівського договору (серпень 1649 р. ), наголосивши, що він був певним компромісом між Польщею та Україною і український народ здобув (уперше) національно-територіальну автономію в складі Речі Посполитої. ”¹¹ Шокалюк О. І. Історія України. Навчальний посібник. - Київ. - 2004. - С. 43. Основні положення договору:

- Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств;

на території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти;

чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис. ;

усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія;

- Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті;

- питання про ліквідацію церковної унії і повернення Православній Церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі;

- у Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за винятком "купецьких справ":

- водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно. Король мав призначати лише православних, шляхтичів (київським воєводою було призначено Адама Кисіля);

- селяни і міщани зобов'язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилася нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору: по-перше, засвідчили невдачу намірів Б. Хмельницького домогтися створення незалежної Української держави; по-друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і міщанства.

“І все ж у ході національно-визвольної війни розпочався інтенсивний процес ліквідації органів влади та адміністративно-територіального устрою Польщі і творення натомість українських державних інституцій, центральних і місцевих органів влади, закріплення територій, судових установ, армії, нової соціальної структури. ”

У 1654 р. було укладено союз з Москвою. Внаслідок численних порушень Москвою “Березневих статей” І. Виговський у 1658 р. у м. Гадячі уклав договір, в якому польські політики пішли на визнання елементів української державності. Цей договір так і не був реалізований, хоч польський сейм його ратифікував. В добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Польщею і Росією, які у 1667 р. уклали між собою Андрусівський договір на 13,5 років. Російській державі повертались Смоленськ і Сіверська земля; Україна поділялася на 2 частини по Дніпру - Лівобережжя залишалося за Росією, Правобережжя, крім Києва, знову переходила під владу Польщі; Київщина на 2 роки залишалася за Росією, а потім мала відійти до Речі Посполитої; Запорожжя за договором мало бути під владою обох держав.

Після угоди гетьман Петро Дорошенко посилює боротьбу за об'єднання України, але після гетьманства Дорошенка Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності.

Згідно з Бахчисарайським договором (1681 р.) між Росією та Туреччиною та Кримським ханством Правобережжя було поділено між цими державами. Під впливом невдач з Туреччиною уряд Речі Посполитої погодився на укладення миру з Російською державою(6 травня 1686 р. між цими державами був підписаний договір під назвою “Трактат про вічний мир”). За договором під владою Речі Посполитої залишались Київщина, Волинь та Брацлавщина.

На початку Правобережній Україні активізувався гайдамацький рух, кульмінацією якого стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина.

У 2 пол. 18 ст. відбувається спочатку занепад, а руйнація Польської держави. Українські землі, що входили до її складу, стали розірвані між Росією та Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

3. Соціально-економічні умови українських земель у складі Речі Посполитої.

На економічний розвиток України XVI-- першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи Іспанії занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувале зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Вступаючи в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16--21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину про-дуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками “Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідо-вувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на власників панських наділів. Запровадження панщини зв'язувало ініціативу та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок пере-творили Україну в другій половині XVI ст. на годувальни-цю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували пере-важно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера -- рибою, а ліси -- стукотом сокир і голосами людей. У небі час від часу з'являлися клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. “В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тварин-ництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних ко-рів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й ін-ших магнатів та шляхти. ” Дорошенко Д. І. Нарис історії України. -- Львів, 1991, С. 98.

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI -- першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витісня-тися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI--першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфак-турного способу виробництва -- попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладення торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів.

Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI -- першій половині XVII ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєвод-ствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15--18 тис. жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Біла Церква (10,7). В більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали самовряду-вання на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни “юридик” не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачувала податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спе-ціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування ви-робництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV--на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше б на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15-30 цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.

Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині -- 78, а в першій половині XVII ст. -- до 84 тис. лаштів (лашт--приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня--липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами українського скоту стали магнати. Лише Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р. --220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато ван-чосу -- дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: “Тепер у нас нема вояків, зате є корчмарі, гендлярі й посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...”. ¹¹ Коропецький І. С. Дещо про минуле та сучасне української економіки. -- К. : Либідь, 1995, С. 59.

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

4. Висновки

За роки, коли Україна входила до складу Речі Посполитої, відбувався занепад у всіх сферах життя: національній, культурній, політичній та економічній. Але український народ не припинив прагнути до національної та особистої свободи. Для цього він вживає всіх засобів і шляхів, від революційних зривів до використовування політичних ускладнень раз у раз, шукаючи собі союзників, для яких незалежність України була б основною програмою політичної рівноваги на європейському Сході. Тим то й пояснюються ті манливі й нетривкі концепції української політики, що цілими століттями хитається поміж Польщею-Москвою й Туреччиною-Кримом. “В тому крузі політичних ускладнень лягла вся суть і вся трагедія дальшої історії України. ”¹¹ Крип'якевич І. П. Історія України. - Львів, 1990, с. 350. У 2 пол. 18 ст. відбувається спочатку занепад, а руйнація Польської держави. Українські землі, що входили до її складу, стали розірвані між Росією та Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

У 2 пол. 18 ст. відбувається спочатку занепад, а згодом руйнація Польської держави. Українські землі, що входили до її складу, стали розірвані між Росією та Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька екс-плуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісо-вих масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

Література

Аркас М. М. Історія України-Русі. - К.,1990, С. 56-170.

Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999, С. 89-146.

Грушевський М. Історія України-Русі. В 11 томах, т. 6. -- К., 1991, С. 20-168.

4. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. -- Львів, 1991, С. 35-200.

5. Історія України: Курс лекцій: У 2 т. -- К. : Либідь, 1992, т. 1, С. 32-198.

6. Коропецький І. С. Дещо про минуле та сучасне української економіки. -- К. : Либідь, 1995, С. 16-80.

Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. - К., 2002, С. 188-212.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. - К., 1993, С. 36-89.

Субтельний О. Україна: історія. -- К. : Либідь, 1991, 178-202.

Шокалюк О. І. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2004,276 с.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т. 2. - К., 1990, с. 36-187.