Втрати України в роки Другої світової війни

1. Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін. Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з-під німецької окупаційної влади. На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км². У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН-УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець-Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору. На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР -- Героя Радянського Союзу, із них 32 -- двічі, а І.Кожедуб -- тричі. Із 7 млн. нагороджених 2,5 млн. складали воїни-украінці. Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами -- українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населення України).

Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ. Було знищено 16150 промислових підприємств. Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі -- тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська. Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах -- за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн. жителів. Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10-й день вступив до ладу механічний цех, на 12-й -- складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т-34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв'язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців. Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р. Голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідк

1.1. Голодомор 1921-1923 р

На початку 20-х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921-1923 рр. у селах України померло щонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно-комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

1.2. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня -- листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. - 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. - 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора -- 261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси -- сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях. У страшні роки голодомору (1932-1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства -- колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

1.3. Голод 1946 -- 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. -- 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Радянізація західних областей України в 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію. Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.

Із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності.

Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України.

Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки-но роздана їм земля, інвентар стали об'єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.

Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією -- адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави.

Стан економіки України наприкінці 50 -- у першій половині 60-х рр.

У 50-ті рр. у світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії -- класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування -- вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьому заводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування, з'явилися можливості більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50-х років стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих. У ті роки підприємства машинобудування розпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальних верстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторної сталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливо сільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькою залишалась якість виробів і великою їх металомісткість. До середини 60-х рр. частка машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. У цей час у республіці виникла нова галузь промисловості -- легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок було здійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ-124.

За період з 1959 р. по 1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%, зростав видобуток вугілля, нафти, газу.

У 1962 р. в Україні було введено в експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким через українські землі без будь-яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині, Чехо-Словаччині, Угорщині. З'явилася нова галузь -- трубопровідне транспортування нафти.

У сфері енергетики головна увага концентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворити Дніпро на «енергетичну артерію». На початку 50-х рр. вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська і Київська гідроелектростанції. Одначе негативним наслідком їх створення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільському господарству і природі України. У роки семирічки 1959-1965 рр. на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно-побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічки розвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання. У 50-60-ті рр. Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР. Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій, змінювалися закупівлями. За 1952-1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури -- майже в 7 разів, на продукцію тваринництва -- в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами приріст сільськогосподарської продукції був досить значним у 1954-1959 рр. -- понад 7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950-1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур. Проте основна увага партійно-державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетні негаразди, особливо пов'язані з розвитком військово-промислового комплексу, оборони, взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства.

Не дали позитивних результатів реорганізація машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-технічні станції (РТС) та обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело до тяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідків не дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також чергова реорганізація сотень колгоспів у радгоспи.

Негативний вплив справило і примусове впровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових. З 1958 р. по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р. проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва -- 93%. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління, не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена була розпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більші суми валюти. 50-ті -- середина 60-х рр. ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50-х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення -- в середньому з 642 крб. 1950 р. до 806 крб. 1960 р.

У 1956 р. на 80% було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж таку можливість мали не всі.

Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. У 1951-1958 рр. в республіці було збудовано майже 2 млн. квартир загальною площею 85,7 млн. м², а в 1959-1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн. м² житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основному малогабаритне житлове будівництво -- «хрущовки». У 1961 р. було проведено грошову реформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв'язку з чим в обіг було випущено нові гроші. Одначе підсумки економічного розвитку країни в першій половині 60-х рр. виявилися невтішними. Семирічний план було зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництва була найгіршою й найвідсталішою серед промислово-розвинених країн, виробничі фонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життя більшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення. Мільярди карбованців перекачувалися через «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важку та оборонну.