Українська революція
Початок української революції, утворення Центральної Ради. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів Скоропадського. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР. Значення боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.01.2009 |
| Размер файла | 28,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1. Початок української революції, утворення Центральної Ради
Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.
Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше -- й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.
Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.
Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно-визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови -- українського соціал-демократа Д.Антоновича, писарем -- члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником -- іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.
До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал-демократи і соціалісти-революціонери, представники культурно-освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.
Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів-тупівців і став на радикальну позицію.
2. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського
Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1-го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько-австрійських окупаційних військ.
29 квітня 1918 р. у Києві зібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від 8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеність політикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого ще називають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. Характер державної системи, якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, -- найвірогідніше, то мала бути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системи в Росії.
Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів -- «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом і головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взяв на себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законах підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви «Українська Народна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночас відбувався процес формування нового уряду -- Ради Міністрів, першим головою якої призначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітня на посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього -- Ф.Лизогуба.
Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії -- губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.
Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерство спромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.
Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створити дієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.
Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києві було відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня -- другий Український університет у Кам'янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, а також Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця; Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.
У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидію німецького командування гетьман зміг створити лише 65-тисячну армію. А ще 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого боку -- мати надійне військо. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Україні кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.
Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.
У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігся встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемовини про повернення окупованих етнічних українських земель.
Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках із білою Росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією, але це його режим не врятувало.
3. Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади -- Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, членами: соціал-демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст-самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.
Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир -- Є.Коновалець), який базувався у Білій Церкві.
15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.
18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади.
Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало- та безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.
Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада -- на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними -- 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР -- Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. -- напередодні формального розпуску Директорії.
Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.
4. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.
Українська національна революція 1917-1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XX ст.
Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти -- центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.
Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни-переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців -- відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.
Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона -- і тільки вона! -- покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні -- механічне злиття з радянською Росією.
Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.
Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.
Водночас поразка національної революції в 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.
Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети -- незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.
Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.
Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.
Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.
5. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика
На початку XX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро-Угорської монархії. Під час Першої світової війни цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р. декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації національного руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акцію було призначено на 1 листопада 1918 р.
Тим часом 19 жовтня УНРада проголосила, спираючись на передбачене 14 пунктами Вільсона право націй на самовизначення, Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії й відмови австрійського намісника Галичини К.Куйна передати всю повноту влади в Галичині й на Буковині УНРаді, у ніч проти 1 листопада 1918 р. українські січові стрільці під орудою сотника Д.Віткозського розпочали збройне повстання й зайняли головні пункти міста. 13 листопада було проголошено нове державне утворення -- Західноукраїнську Народну Республіку.
Відповідно до «тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», прийнятого 13 листопада 1918 р. , державна територія ЗУНР охоплювала землі, населені переважно українцями та означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеній 1855 р. у Відні бароном К.Чернігом: коронні краї та округи Східної Галичини до р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на заході від неї, територія Північно-Західної Буковини зі Стороженцем, Чернівцями і Серетом, з округами Спиш, Шариш, Замплин, Уг, Берег, Угоча й Мармарош. Усього територія ЗУНР становила 70 тис. км2, а населення -- 6 млн. душ.
Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором -- жовто-блакитне полотнище (опису прапора в документі не було, хоча його п'ятий артикул і називався «Герб і прапор»).
На відміну від Центральної Ради, яка тривалий час зволікала з прийняттям законів, спрямованих на становлення державно-політичного та економічного життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту тощо. Уряд ЗУНР -- Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким -- сформував ефективну систему управління від центральних до місцевих органів; ЗУНР також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати їм до 30% місць у майбутньому парламенті. Досить швидко було створено Українську Галицьку армію -- збройні сили ЗУНР, -- яка навесні 1919 р. налічувала понад 100 тис. вояків.
В умовах польсько-української війни, яка розпочалася в Західній Україні на початку листопада 1918 р. , й румунського наступу (у листопаді румунські війська захопили Чернівці, а потім і всю Північну Буковину), 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів. Уряд ЗУНР перебрався спершу до Тернополя, а наприкінці грудня -- до Станіслава.
У проміжку між цими подіями 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписала у Фастові з Директорією УНР договір про злуку двох українських республік, яку було урочисто проголошено 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовувалася в Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР). Водночас ЗОУНР до скликання Всеукраїнських установчих Зборів продовжувала зберігати свої законодавчі (Національна рада) та виконавчі (Державний Секретаріат) вищі органи влади.
На міжнародній арені ЗУНР зіткнулася з серйозними труднощами. Попри те, що її посольства були відкриті в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва -- у Чехо-Словаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії, більшість держав світу не визнали її. Відсутність підтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину з наданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Розпочався наступ польської армії, внаслідок якого УГА відійшла до р. Збруч, а згодом і залишила західноукраїнські терени. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під контроль Угорщини. Наприкінці листопада 1919 р. диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич та уряд республіки перебралися до Відня.
Уряд ЗУНР (рішення про спілку з УНР було скасоване після укладення С.Петлюрою Варшавської Угоди з Ю.Пілсудським, яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину), упродовж 1920-1923 рр. перебуваючи у вигнанні, неодноразово намагався домогтися від західних держав відновлення ЗУНР, але його спроби успіху не мали. 15 березня 1923 р. цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.
Подобные документы
Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Причини і суть гетьманського перевороту. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського. Національно-культурна політика гетьмана. Підсумки перебування у влади Скоропадського. Основні причини падіння гетьманату.
реферат [13,2 K], добавлен 22.12.2010Загальна характеристика Центральної Ради – крайового органу влади. Основні особливості партійного складу Центральної Ради. Значення права Української держави на заснування консульства в багатьох містах Росії. Зовнішня політика Центральної Ради та причини
реферат [32,6 K], добавлен 24.12.2011Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення в Україні влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика. Затвердження радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для української держави.
контрольная работа [42,0 K], добавлен 30.04.2009Оголошення відновлення Української Народної Республіки 19 грудня 1918 року. Склад Директорії: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець та інші. Внутрішня, зовнішня політика, аграрні реформи. Економічна ситуація за часів Директорії. Падіння уряду.
реферат [47,5 K], добавлен 29.03.2013Аналіз соціально-політичного становища української держави гетьманської доби. Встановлення влади Директорії в Україні, її внутрішня і зовнішня політика. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР. Встановлення радянської влади в Україні. Ризький договір 1921 р.
курсовая работа [61,3 K], добавлен 21.02.2011Розвиток пізньої Римської імперії за часів Костянтина І Великого. Внутрішня і зовнішня політика імператора. Зміни політики, реформи. Передумови до легалізації християнства. Еволюція ставлення Костянтина до аріанства і складних церковних суперечок.
курсовая работа [39,6 K], добавлен 26.11.2012Програма революційних перетворень. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Друга війна більшовицької Росії проти України. Кінцевий етап визвольних змагань. Втрата української державності: причини і наслідки. Відновлення Української народної Республіки.
презентация [2,5 M], добавлен 20.05.2014Дослідження історії виникнення УНР, хронології подій та її міжнародного визнання. Вивчення складу, політичного курсу (внутрішня, зовнішня політика) Директорії УНР - найвищого органу державної влади відродженої УНР. Причини поразки визвольних змагань.
реферат [34,9 K], добавлен 10.01.2011Зовнішня та внутрішня політика Лівії. Економічні основи внутрішньої політики Джамахірії. Особливості відносин з США. Початок революції у Лівії з Інтернету. Протести, хід революції, причини Лівійської трагедії. Громадянська війна в Лівії та реакція Заходу.
курсовая работа [207,0 K], добавлен 09.06.2014Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014
