Україна в Першій світовій війні

16

Реферат

з історії України

на тему:

«Україна в першій світовій війні»

учня 10 класу

Степанецької спеціалізованої

школи І - ІІІ ступенів

Кучера Олександра

Вчитель: Трофимчук О. Г.

2008 р.

ПЛАН

1. Україна в Першій світовій війні………………………………….……………3

2. Українці в Першій світовій війні……….……………………………………..5

3. Громадсько-політична активність західноукраїнської інтелігенції……..….9

4. Література……………………………………………………………………..14

Україна в Першій світовій війні

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету -- створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду -- міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви -- як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання -- Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння -- все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

Українці в Першій світовій війні

Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування. Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців -- як учасників боїв з обох сторін -- змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попервах, ця можливість була ще занадто віддаленою.

Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угорської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.

Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові політичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що перебували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї організації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленевським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що називалася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Згодом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до австрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити.

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який одразу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його називали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтікали до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями. Русофіли виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депортували вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові -- все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква -- цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політиці тепер Прийшов кінець.

Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастрофічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати українські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію для України.

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган -- Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат -- понад 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування.

Громадсько-політична активність західноукраїнської інтелігенції у Російській імперії у роки Першої світової війни

Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне й епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни стали могутні революційні катаклізми, що мали своїм добутком розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів; почався незворотний процес руйнування колоніальних імперій - Великої Британії, Франції; на історичну арену вийшли нові держави, серед них і Українська Народна Республіка.

Вплив подій Першої світової війни в Україні та розгортання громадсько-політичних процесів в українських землях є проблемою, яка ще потребує детального і ґрунтовного дослідження. Маловисвітленою полишається і проблема впливу Першої світової війни на зміни у становищі української інтелігенції.

Деяким аспектам цієї проблематики присвячені праці та дослідження таких українських істориків, як В. Сарбей, Я. Грицак, О. Рента, В. Литвин, О. Сердюк, А. Степаненко, О. Донік, Н. Загребельна.

Актуальною та науковозначимою полишається проблема впливу Першої світової війни на зміни у становищі української інтелігенції у воєнні роки.

На початку XX ст. західні українці добилися значних успіхів у справі національного відродження, що розпочалося ще в середині XIX ст. Перша світова війна внесла свої корективи у цей процес.

Вона поставила Україну в епіцентр військово-політичних подій. Українську «карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, свої інтереси у цьому регіоні намагалися відстояти Велика Британія та Франція. Контроль над українською територією з її величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту у Центральній та Східній Європі.

Так, збройними силами Росії з 1914 р. до 1917 р. було мобілізовано 4,5 млн українців (близько 35 % усієї кількості призваних до армії). Ця цифра в чотири рази перевищувала число солдат і офіцерів - білорусів (1,2 млн чол.); у шість - вісім разів - поляків (600-650 тисяч чол.); у вісім - десять разів - євреїв (400 тисяч чол.); у десять - дванадцять - грузинів та азербайджанців (по 350 тисяч чол.) [1, с. 40].

Українці також воювали в австрійській армії у складі 1-го полку січових стрільців (близько 2 тисяч чол.) Всього у складі австрійських військ воювало понад 250 тисяч чол. [1, с. 40].

Німецьке командування з українських військовополонених сформувало так звані «Синю дивізію» та дивізію «сірожупанників» [1, с. 40].

Тому всі країни, які вступили у війну, враховували важливість українського чинника.

З початком війни український національний рух в Австро-Угорщині опинився у надзвичайно складній ситуації. Поряд з обмеженнями військового часу, які однаково впливали на всі політичні сили, його діячі у повній мірі відчули недовіру до себе панівних кіл імперії. Далеко не кращою стала ситуація, коли Галичину було окуповано російськими військами.

З приходом до Львова російських окупантів на початку жовтня 1914 р., згідно з розпорядженням І.О. Бобринського, українцям довелося пережити хвилю жандармських переслідувань, арештів і заслань. У середині лютого 1915 р. у Львові російська жандармерія кинула за ґрати близько півсотні українських діячів. Найбільших втрат зазнали: Українське педагогічне товариство, «Крайовий Союз кредитового», «Товариство взаємних забезпечень “Дністер”», «Союзний Базар», «Народна торгівля», греко-католицька семінарія, «Товариство взаємних забезпечень “Карпатія”» [2, с. 311-315].

На початку березня 1915 р. у Східній Галичині відбулася чергова хвиля арештів «мазепинців» - було ув'язнено близько 300 українців, переважно представників інтелігенції. Серед них адвокати Данило Стахура (1860 - 1938), Андрій Чайковський (1857 - 1935), посол до австрійської Державної ради Тимофій Старух (1860 - 1923), священики Володимир Громницький, Михайло Цегельський (1848 - 1944), Стефан Юрик (1868 - 1937), співробітники «Дністра» Сидір Британ, Михайло Губчак, Осип Кузьмич та ін. [2, с. 311-315].

Спочатку осіб, яких висилали адміністративно, направляли до Томської губернії (137 осіб), з січня 1915 р. - до Симбірської (214), з квітня того ж року - винятково до Єнісейської губернії (163 особи). Отже, місце заслання «неблагонадійних» зі Східної Галичини поволі дрейфувало на північ. До внутрішніх губерній Росії потрапили 54 висланці, до Полтавської - 20 [2, с. 311-315].

Відтак до адміністративно висланих і біженців долучилися й галицькі заручники («заложники»), яких масово брала царська влада на території Східної Галичини під час відступу росіян з окупованих теренів Австро-Угорщини 1915 р.

Загалом 1915 р. з теренів Східної Галичини росіяни під час відступу вивезли, за одними даними, 554 заручника, за іншими - 700 [2, с. 311-315].

Така репресивна політика не могла не вплинути на український рух і активність української інтелігенції.

Відзначаючи прикре зниження відпорності, активності й організованості українства у роки Першої світової війни, М.С. Грушевський водночас наголошував на такій позитивній якості національного руху тих часів, як невпинний пошук ним нових форм і сфер діяльності: активна участь у роботі Червоного Хреста, праця у товаристві допомоги населенню Півдня Росії (опіка над біженцями) тощо, що здобували «в сій новій сфері не раз такі визначні позиції, які їм не снились перед війною»: «В різних доброчинних організаціях, що стали під опіку «Юга России», патронованого жінкою в[еликого] кн[язя] Миколая Миколайовича, йшла тиха, невидиме маленька, але цінна робота коло опіки над вивезеними галичанами, особливо дітьми, організацією бурс і шкільного навчання для них і своїх біженців - зав'язками української школи, так давно і гаряче бажаної громадянством. Київські приюти, котрими займались жінки з виднійших українських родин, давали деяку сатисфакцію за всі скорпіони, принесені українству війною» [3, с. 113-114].

Воєнні дії під час Першої світової значно активізували й зробили масовими контакти східних та західних українців. Йдеться насамперед про військовополонених вояків-українців, бранців австрійського та російського війська. Микола Ковалевський зауважував, зокрема, що «велике оживлення в життя тогочасного Києва внесли галицькі українці», які прибували до міста двома шляхами - як цивільне населення і як військові бранці [4, с. 10].

Попри усю свою «незбагненність» і «непрактичність», галицькі заручники були реалією життя підросійської України часів Першої світової війни. Д. Дорошенко свідчив, що більша частина заручників потрапила до Києва й тут залишилася. Декого вивезли до Орла (д-р С. Британ), трьох до Полтави (директор гімназії І. Прийма, адвокат І. Боцюрків, о. Й. Чайковський) і ще кілька осіб опинилися у Новгороді-Сіверському. У Києві, за словами згадуваного мемуариста, утримувалося понад 150 заручників [5, с. 45].

Галицькі заручники й виселенці, які потрапляли до українських губерній Російської імперії, назагал підсилювали діяльність місцевих «мазепинців», оскільки у міру можливості брали активну участь у роботі українських культурно-освітніх (і водночас криптополітичних) інституцій. Наприклад, жандармський документ, датований червнем 1916 р., ретельно фіксує, що постійними відвідувачами «Українського клубу» у Полтаві є «галицийские заложники», які мешкали у місті. Порівняно ліберальні умови утримання галицьких заручників у Києві уможливило створення такої специфічної установи як національний арештний дім. Невдовзі, знову ж таки за польським прикладом, було одержано дозвіл звільняти заручників і розташовувати їх по приватних помешканнях за поручительством відомих громадян міста. Таким чином істотно полегшився режим утримування для понад 60 заручників (серед них І. Левинський, К. Паньківський, М. Рудницький, І. Свєнціцький, С. Федак, о. М. Цегельський та iн.) [6, с. 113].

Звістка про лютневі події 1917 р. й повалення царату, а також утворення у Києві 3 - 4 березня 1917 р. представницького органу київських українських громадських організацій - Української Центральної Ради завдяки інформаційним повідомленням російської преси поширилася по найвіддаленіших закутках колишньої імперії Романових. З особливим зацікавленням сприйняли цю інформацію військовополонені австрійського війська - українці, а також галицькі заручники, розпорошені по тилових губерніях Росії.

Отже, повалення царату у Росії та утворення Української Центральної Ради, ентузіастично сприйняте абсолютною більшістю військовополонених галичан і галицьких заручників, спрямували їхні думки від болісних роздумів про термін завершення війни й прийдешню долю власного народу у конструктивне річище необхідності збирання й обліку здатних до державотворчої роботи сил на своїй національній території, аби таким чином не лише покласти край «звичній схемі» австрійської, польської чи навіть і «русской» історії, але й розпочати відлік новітньої української історії, відновивши її тяглість з часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави й козацької України XVII ст. Йшлося, очевидно, й про розв'язання стратегічно важливого для українців завдання об'єднання в єдиній, соборній державі усіх етнічних українських територій. Виразними речниками таких національних аспірацій виступали галицькі інтелігенти, які внаслідок подій Першої світової війни опинилися на теренах Російської імперії, зокрема, на території Наддніпрянської України.

Так, у Києві утворилася доволі численна колонія галичан-урядовців. Вони скупчувалися довкола гуманітарного «Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при Українській Центральній Раді» (таку назву одержав 7 жовтня 1917 року «Комітет допомоги українцям - виселенцям при Українській Центральній Раді», створений, у свою чергу, 4 травня того ж року). Його домівка вже у липні - серпні 1917 р. перетворилася на своєрідний клуб галицьких українців. Комітет не обмежувався лише гуманітарною діяльністю, хоча й сама по собі вона була значною [6, с. 113].

Комітет допомоги українцям-виселенцям при УЦР перманентно й потужно лобіював інтереси галицьких заручників й виселенців перед російськими владними структурами. Так, наприклад, 8 жовтня 1917 року Комісія для розгляду й ліквідації справ про заручників та адміністративно висланих при цивільній канцелярії Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту розглянула за поданням Комітету допомоги українцям-виселенцям справи 63 українців - австрійських підданих, дозволивши їм «свободный выбор местожительства к востоку от реки Днепра» [7, с. 322].

«Галицько-Буковинський Комітет» створив власне бюро працевлаштування, надаючи можливість уродженцям західноукраїнських теренів не лише прожити, але й пра-цювати при українських офіційних і громадських установах.

Упродовж весни й літа 1917 р. у Києві утворилася доволі численна колонія українців з Буковини й Галичини, члени якої брали найактивнішу участь у культурно-національному будівництві. За деякими підрахунками, на початку 1918 р. у місті нараховувалося лише 2652 біженці з Галичини, не рахуючи інших категорій - адміністративно виселених, заручників, військовополонених. Галицькі українці займали посади учителів українських гімназій, працювали інженерами, техніками, кооператорами, газетярами, зміцнюючи своїми фаховими знаннями й національною свідомістю не надто численні лави української свідомої інтелігенції [7, с. 322].

Отже, галичани й загалом уродженці західноукраїнських теренів, яких доля закинула під час війни у Наддніпрянську Україну, не залишалися осторонь важливих, загальнонаціонального значення подій, котрі відбувалися тут з весни 1917 р., й брали активну участь у розбудові нового українського життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914 - 1920 рр.). - К.: Альтернативи, 2003.

2. Мазур О., Патер І. Львів у роки Першої світової війни. - Львів, 2000.

3. Грушевський М. Спомини / Пул. С. Білоконя. - Київ, 1989. - Ч. 2.

4. Рент О. Світова війна і загострення суспільної кризи в Україні // Матеріали Міжнар. наук. конф. «Перша світова війна і слов'янські народи» 14 - 15 травня 1998 року. - К., 1998.

5. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1918). - Львів, 1923. - Ч.1: Галицька руїна 1914 - 1917 рр.

6. Рубльов О. Михайло Козоріс: доля інтелігента // Український Археографічний щорічник. - К., 1993. - Вип. 2.

7. Гермайзе О. Матеріали до історії українського руху за світової війни // Український археографічний збірник. - К., 1926. - Т.1.