Формування і розвиток Галицько-Волинської держави. Державний устрій Галицько-Волинського князівства
Передумови утворення Галицько-Волинської держави, процес об’єднання Волині та Галичини. Данило Галицький та розбудова держави за його владарювання. Державний устрій Галицько-Волинського князівства. Органи влади в державі та сфери їхнього впливу.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 22.12.2008 |
| Размер файла | 29,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
21
1
Зміст
- Вступ 3
- 1. Формування і розвиток Галицько-Волинської держави 4
- 1.1 Передумови утворення 4
- 1.2 Об'єднання Волині і Галичини 5
- 1.3 Розбудова держави за Данила Галицького 6
- 2. Державний устрій Галицько-Волинського князівства 12
- 2.1 Система органів влади і управління 15
- Висновок 20
- Перелік використаної літератури: 21
- Вступ
Темою моєї курсової роботи є висвітлити Галицько-Волинська держава, історія її утворення та розвитку, характеристика системи органів влади. Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували.
Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин, форм права, що існувало на її території.
Ідучи поряд, історія держави і історія права найчастіше вплітаються одне в одне, дають нам розуміння історичних фактів не тільки як перелік хронологічних дат, а й як сукупність чинників, що привели до формування держави з характерним їй політично-правовим устроєм.
Об'єктом мого дослідження є Давня Русь в період феодальної роздробленості на початковому етапі раннього феодалізму, предметом дослідження є Галицько-Волинське князівство, як прямий нащадок політичних, правових і культурних традицій Київської Русі - держава, що на 90% співпадала по території з нашою теперішньою Україною.
Для розкриття тем мною була використана література як українських, так і зарубіжних авторів, що дало змогу висвітлити теми з точки зору істориків та правознавців різних епох, наших співвітчизників і вчених інших держав.
1. Формування і розвиток Галицько-Волинської держави
1.1 Передумови утворення
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.
На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). [4,158]
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. [5,84]
1.2 Об'єднання Волині і Галичини
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об"єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.
Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, „царем на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.[8,131]
Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман „одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."
Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).[6,132]
1.3 Розбудова держави за Данила Галицького
Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.
Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.
Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі -- це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.[7,218]
Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі - міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доброго князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.
В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.
Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. З наказу Данила і його брата Василька Романовича були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати -- все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю.[8,662]
Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.
В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" -- написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.
2. Державний устрій Галицько-Волинського князівства
Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".[12,58]
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'".
Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.
Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-волинською землею.[14,107]
У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.
Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.
Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.
Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.[13,69]
2.1 Система органів влади і управління
Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче.
Верховна влада
На чолі держави стояв князь, якому належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою, очолював військову організацію, через його уповноважених збиралися податки, чеканились монети, здійснювалось керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими країнами.
Однією з форм правління князівством був дуумвірат, коли з 1245р. і до своєї смерті Данило-Галицький правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.
В кінці ХІІІ ст. була можливість встановити дуумвірат Лева Галицького і Володимира Волинського, але через їхні чвари вона не була реалізована. Спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях сини князя Юрія - Андрій та Лев. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.
В зосередженні всієї державної влади в руках великого князя не було зацікавлене заможне боярство, особливо галицьке, воно намагалося всіляко обмежити його владу і князь був змушений допускати бояр до управління державою.
В окремі періоди Галицько-Волинської держави значення князівської влади знижувалось настільки, що князі не могли зробити ані кроку без згоди з місцевим боярством, що походило з племінної знаті, на відміну від бояр інших князівств - вихідців з княжих дружинників.
Незважаючи на це, в цілому боярська аристократія підтримувала владу великого князя, оскільки він був виразником їх соціальних інтересів і захисником їх земельних володінь.
Боярська рада
Постійним державним інститутом влади була Боярська рада, що діяла вже з першої половини ХІV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники. Збиралася Боярська рада з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою самого князя. Але князь не мав права її скликати проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя, що привело за правління Юрия-Болеслава до фактичного спільного правління князя і боярської олігархії. В окремі періоди вся повнота влади належала боярам, так під час князювання малого Данила Галицького державою фактично правив боярин Володислав Кормильчич.
Віче
Також існувала така форма виявлення народної волі, як віче, але воно не отримало великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі і запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в випадках, коли державі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів. За вічем було закріплене формальне право - право заключення договору (“ряду”) з кожним новим князем, що заступав на престол. Тим самим віче признавало владу князя, який зобов'язувався не перевищувати традиційних меж своєї влади [1,58].
Приймати участь в вічі мали право всі голови родин, але тон на них задавала купецька еліта.
Система управління
Центральне та місцеве управління Галицько-Волинської землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління зі сформованими двірцевими чинами.
Центральною фігурою серед них був двірський - своєрідний заступником князя у військових, адміністративних і судових справах, противага боярській опозиції. Він управляв княжим двором і стояв на чолі апарату управління господарством. Від імені князя двірський часто здійснював судочинство, був “суддею князівського двору”
І в цій якості входив до Боярської ради. В його обов'язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства [3,59].
Також в літописах згадується канцлер (печатник), який відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот, або керував процесом їх складання. Він також зберігав князівські грамоти та інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця.
Серед чинів князівства згадують стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з земельних володінь, збройника, який відповідав за князівське військо, отроків, що супроводжували князя у військових походах
Системою місцевого управління у містах керували тисяцькі і посадники, яких князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.
Важливою системою державної системи було військо, яке перш за все використовувалось для боротьби з зовнішніми агресорами, а іноді і для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'являтися на чолі своїх загонів. Для послаблення залежності від боярства Данило Галицький в середині 40-х років ХІІІ ст. створив регулярну піхоту з числа середніх та дрібних бояр та їхніх селян. Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення.
Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, що призначався князем і був йому підлеглим. Під час військових дій князь міг збирати військову раду.
Все це дозволяє зробити висновок, що Галицько-Волинське князівство за формою правління було монархією обмеженою впливом аристократичного олігархічного боярства і мало розвинену систему центрального та місцевого управління, що надійно виконувала свої функції.
Судові функції в Галицько-Волинському князівстві тісно перепліталися з адміністративними. Вищими судовими інстанціями були князь, та Боярська рада, на місцях - воєводи, волостелі, намісники. Право суду також мали чини центрального та місцевого управління. Також існував і церковний суд, юрисдикція якого визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.
В системі судочинства панував обвинувально-змагальний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого -- недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .
У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство. пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого -- недостатньою розвиненістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу
Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців.
Отже, незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об'єктивність давнього судочинства, воно в кінцевому рахунку послідовно відстоювало інтереси пануючого класу феодалів. Феодал міг привести в суд найбільшу кількість послухів і більш успішно організувати "звід" і "гоніння сліду”. Він мав кращу зброю і кращого бойового коня, міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку і, звичайно ж, на його боці завжди стояли судді -- представники того ж пануючого класу.
Територіальний поділ Галицько-Волинського князівства був здійснений на основі воєводств з воєводами на чолі, воєводства були поділені на волості, на чолі яких стояли волостелі. І тих і інших призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Тисяцькі, посадники, воєводи, та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались у виконанні обов'язків з управління підвладною територією. В сільській місцевості управління здійснювали місцеві старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.
Висновок
Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, що захиталася в період феодальної роздробленості Русі. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, почуття культурної та політичної ідентичності, забезпечили подальший розвиток руської етнічної спільності і зберегли при цьому етнографічні регіональні особливості .
За своєю класовою сутністю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою - єдина держава з двірсько-вотчинною системою управління, на чолі якої стояв монарх - великий князь.
Сформований в Галицько-Волинській державі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас. Разом із формуванням і розвитком Галицько-Волинської держави складалося і продовжувало розвиватися право Давньої Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою права є Руська Правда. В той же час вона являє собою одну із найважливіших пам'яток середньовічного права. Право Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі в цілому, створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті - “звичаєвому праві”, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Галицько-Волинського князівства було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас. Магдебурзьке право закріплювало привілеї іноземних майстрів, які оселялися в українських містах, церковне право - привілеї церкви і священиків.
Перелік використаної літератури:
1. Субтельний О. Україна Історія. - К.: Либідь, 1991.
2. Історія України. Під редакцією В.А.Смолія. - К., Альтернативи, 1997.
3. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник: У 2-х ч. - Одеса, 1999
3. Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1992.
4. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.
5. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.
6. Велика історія України: У2-х томах: Том ІІ.-К: Глобус, 1993. - с. 131-132.
7. Власов В. Історія України: Підручник для 8-го кл. загально освіт. нав. закл. - К: Генеза, 2002. - с. 218-222.
8. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для серед. загальноосвіт. навч. закладів/ за заг. Редакцією І.Підкови, К.Шуста. - К.: Генеза, 2001, - с. 662-663.
9. Історія України XV-XVIII ст. 8 кл. навч.-метод. Посібник для вчителів, студентів, - Х. - Скорпіон.
10. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - с. 223.
11. Смолій В.А. Володарі гетьманської булави. - с. 535-553.
12. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.
13. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1999.
14. Українознавство. В 4-х книгах. - К., 1994-1996.
Подобные документы
Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
контрольная работа [34,5 K], добавлен 27.10.2007Виникнення Галицько-Волинської держави, етапи розвитку. Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави. Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави. Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань. Архітектура та малярство.
курсовая работа [7,4 M], добавлен 04.05.2014Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства. Мстиславичі. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст. Соціально економічний розвиток Волинської землі. Культурне життя Волині.
дипломная работа [92,0 K], добавлен 04.02.2004Галицько-Волинське князівство за часів правління Романа Мстиславича і Данила Галицького. Боротьба князівства проти монголо-татарської навали. Особливості розвитку культури та літератури Галицько-Волинського князівства періоду феодальної роздробленості.
реферат [22,1 K], добавлен 27.10.2010Створення Галицько-Волинського князівства та боротьба за галицькі землі. Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького. Бій під Ярославом як один з найвидатніших боїв галицько-волинського війська. Судова система та князівська адміністрація.
реферат [41,2 K], добавлен 26.08.2013Дослідження соціально-економічних і політичних передумов утворення Давньоруської держави. Аналіз основних етапів історії Київської Русі. Характерні риси державного ладу Давньоруської держави. Галицько-Волинське князівство та його історичне значення.
реферат [23,0 K], добавлен 18.05.2010Галицько-Волинське князівство і Київська Русь. Галицько-Волинський літопис - найвидатніший історико-культурний документ. Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-Волинської Русі. Роль Галицько-Волинської Русі у розвитку української культури.
реферат [16,3 K], добавлен 28.01.2008Дослідження історії боротьби населення Київської Русі і Галицько-Волинського князівства зі степовими народами (гуни, авари, болгари), що прямували з Азії чорноморськими степами у західну Європу. Перипетії степових походів на печенігів, торків та половців.
реферат [36,0 K], добавлен 22.12.2010Галицько-Волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі. Князівство Данили Галицького та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель. Кінець династії Даниловичів та історії Галицько-Волинського князівства.
реферат [40,9 K], добавлен 24.04.2014Походження Київської Русі. Перші князі. Піднесення та розквіт держави в періоди правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Втрата державної єдності, політична роздрібненість Русі (ІХ-Х ст.). Історичне значення Галицько-Волинського князівства.
презентация [6,9 M], добавлен 25.11.2014
