10

Вступ

Тема роботи - «Києворуське літописання XI - XIIIст. і усна народна творчість».

Вибір теми обумовлений кількома причинами, серед яких провідну роль відіграє її актуальність для сучасного стану вивчення давньої української літератури.

Об'єктом дослідження є Києворуські літописи XI - XIIIст.

Предметом дослідження є жанри усної народної творчості використані в літописах XI - XIIIст.

Метою даної роботи є виявити особливостей використання фольклорних мотивів та образів в літописах XI - XIIIст. та визначити особливості жанру літописання. Для досягнення мети визначені такі завдання:

1. Розглянути теоретичні відомості стосовно жанру літописання та основних жанрів усної народної творчості.

2. Дослідити багаторічний розвиток жанру літописання, розглянути образну систему жанру.

Структурна робота складається з двох розділів, що відповідають завданням.

У ході роботи біли використані наступні методи та прийоми:

1. дослідження, що полягає у розгляді Києворуських літописи XI - XIIIст. і жанрів усної народної творчості, які в них присутні;

2. аналіз наукової літератури, що становить теоретичну базу курсової роботи;

3. описовий, що полягає в описанні образів усної народної творчості, використаних в літописах XI - XIIIст.

Під час роботи були використані теоретичні матеріали та літературознавчі праці відомих науковців. Матеріали стосовно самого жанру літописання були використані з праці Олександра Олександровича Шахматова, Дмитра Сергійовича Ліхачова, а також з М.С. Грушевського, Махновця, і дані з літературознавчих словників. Матеріали, стосовно усної народної творчості, які були використані в літописах, становлять роботи С.Н. Адбелева, Б.А. Рибакова, Д.І. Нижевського.

Літопис як літературний твір

Історична пам'ять східнослов'янських народів з покоління в покоління передавались перекази і легенди про заселення і розселення слов'янських племен, про боротьбу слов'ян з аварами, про заснування Києва, про славні діяння перших київських князів.

Виникнення писемності дозволило зафіксувати усні історичні перекази і спонукало в подальшому писемному виді регіструвати всі важливі події свого часу. Так виникло літописання, якому судилося на декілька століть, до 17 ст. стати не простим записом поточних подій, а одним з провідних літературних жанрів.

Літопис - це хронологічний опис важливіших подій очевидцем яких був сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з письмового джерел - «військових повістей», монастирських переказів, «повчань» тощо. Літописи мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Літопис - інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, житіє святого, і розмаїті документи.

Дослідники 19 ст. і початку 20 ст. вважали що руське літописання виникло як наслідування візантійської хронографії. Але на думку Ліхачева, це не вірне судження: візантійські хроніки були використані руськими книжниками не на початковому етапі розвитку літописання. Крім того, більшість літописів збудовано по іншому принципу аніж візантійські хронічки. Для хронік характерна вказівка не на рік царювання того чи іншого правителя, , а на тривалість його царювання. Структура літописання була іншою: літописець фіксує події, які відбулись в той або інший конкретний рік, тут присутня не послідовність царювання та правління, а послідовність подій. Кожна літописна стаття присвячена одному року і починалася словами «В літо…»- звідси назва жанру; саме слово літопис утворилося від слів «літо» (рік) і писати.

І літописи і хроніки зображували собою зводи або компіляції. Літописець не міг викладати всі події по особистим враженням і спостереженням, хоч би вже як літописи, так і хронічки прагнули почати розповідь «с самого початку» і отже літописець повинен був звертатися існуючим до нього джерелом, розповідаючи про більш давні часи, з іншої сторони літописець не міг просто продовжити літопис свого попередника. По - перше, не міг тому, що кожний літописець, як правило мав яку-небудь свою політичну тенденцію і відповідно з нею переробляв текст свого попередника, не тільки опускаючи менш значні або які не улаштовували його в політичному відношенні матеріали, але в доповнення його витягів із різних джерел, створюючи таким чином свій, відмінний від попередніх варіантів літописного оповідання. По-друге, щоб труд його не набув непомірний об'єм від з'єднання багатьох великих джерел, літописець повинен був чимось пожертвувати, випускаючи повідомлення, котрі йому вважались менш значущими.

Літописи формально не належать до художньої літератури, це жанр історичній, науковий, тому що в літопис автори стратилися зафіксувати відомості про раніше записані історичні події або про ти битви, вчинки князів, напади ворогів, що в продовж власного життя бачили самі. Але в літописах є також і вставні оповідання, основані на давніх переказах, історичних піснях, легендах. Під час переписування літопис доповнювався, змінювався; переписувач відповідно до свого розуміння описуваних подій, надавав творові іншого спрямування, вносив мотиви та образи усної поетичної творчості народу. До того ж виклад у літописах часто образний, емоційний, присутнє також художнє відображення картин. Отже, літописи є не лише історичними, а й літературними творами.

Хоча автори літопису широко використовували усні джерела історії Русі, вони порівняно з усною традицією, стояли на вищому ступені свідомості. Дані усної традиції вони інтерпретували так, як цього вимагала ідейна спрямованість усього твору. Історію літописці подавали вже не як серію оповідань, як постійний рух і розвиток подій від всесвітнього потопу до їхньої сучасності.

Виникнення і розвиток жанру літописання (IX-XVIII ст.)

Перші записи історичних подій Київської Русі зберігалися від X ст. Як жанр літописи поширилися у добу Ярослава Мудрого (1019 - 54) з метою обґрунтування появи християнства у тогочасній Київській державі. Наступний період літописання пов'язаний з діяльністю Никона, ненця Київсько-Печерської лаври, що припадає на 60-70-ті роки XIст. Форма щорічних статей запроваджувала в ті часи різнить Київське - руський літопис від візантійських хронік . Саме в цей літопис починає набувати більш виразного характеру, аніж хроніки. Після смерті Никона (1088) його наступники у Печерському монастирі продовжували літописну справу. У 1093 -1095 рр. тут складене нове літописне зведення, яке умовно називають початковий.

Початковий літопис складено на основі найдавнішого (кінець 30-х початок 40-х рр.XV ст.) і никоновського зведень хронологічно доведено до 1093 р. його укладач також вніс нові матеріали, використав додаткові усні й письмові джерела. Серед них було «Житіє преподобного Антонія», «Поученія о казнях Божих», «Княжий пам'ятник». [7; 86]

Автором початкового літописного зведення був, мабуть, Ігумен Печерського монастиря - Іван. Завдяки підтримці Святопояка у печорському монастирі починається робота над новим літописним зведення. На початку XII ст. тут з'являється повість врем`яних літ.

Для складання повісті «Врем`яних літ» Нестор відмовлявся від традиційного початку перепаду про Кія, та його братів, можливо це відбулося і за того, що він писав загальноруські зведення і прагнув освіти всю історію не тільки полян, але й інших східнослов`янських племен, об'єднаних в тому часу, складі Київської Русі. Мабуть тому літописець створив етнографічне введення до «Повісті …», де розповів про походження і походження слов'ян.[7; 89]

«Повість …» стала епохальною не тільки в культурному житті Київської Русі. Вона наклала відбиток на все наступне літописання східних слов'ян. Літописці майбутніх поколінь, що не тільки були свідками феодальної роздробленості Русі, а й прореченім ярмом татарської неволі, починаючи свої літописні зведення «Повістю», полягало шукати не ідеї єдності руської землі, ставили минуле в приклад сучасникам.

Українське і російське літописання XVI - XVII ст. у висвітленні давньої історії Русі чинно використано в «Повісті …» як майже єдине джерело знань про Київську Русь.

Безпосереднім продовженням «Повісті …» в Ігнатіївському списку є умовно названий Київський Літопис, що охоплює події на Русі XI до XII ст.. Складено його очевидно біля XII ст. у Видбудніцькому монастирі на основі якихось інших істпитаних зведень, що не є дійсними до нас.

Київський Літопис складено за тим самим принципом, що й «Повість врем`яних літ» - шляхом поличних записів в яки вплітаються літописні оповідання про боротьбу літ Махновичами - нащадками Володимира Мономаха - і Ольговичами - нащадками Олега Святославича, яка призводить до спустошення Києва.

Феодальне дроблення Русі, особливо яке підсилювалось в ролі монголо-татарського іга, призвело до роздроблення загальноруського літописання і виникнення літописання місцевого, обласного. Це призводило до двох наслідків. З однієї сторони, зір літописців у відомій мірі звужувався. З миті - виникнення обласного літописання сприяло включенню в літопис місцевого матеріалу. Разом з тим в літописанні на багато століть (з XI до XVI) закріпляється традиція починати розповідь з «Повісті врем`яних літ». Цим підтримувалась свідомість єдинства Русі. Літописи ведуть своє оповідання про свою історію Русі. Тим самим вони нагадували про єдинство всіх Курських княжеств.

Розвиток місцевого літописання не призвело до самооблишення літописів інтересами тільки даної області, даної землі; не перетворювало літописи у вузько обласні твори. Місцеві літописці постійно використовували в своїй роботі матеріали літописів інших княжеств. Далеко не завжди можна прослідити і пояснити шляхи і характер взаємодії літописання різних княжеств, повість ворожих літ соболю, але наївність такої взаємодії безперечна [4,144-145].

Продовженням літературної традиції Київської Русі у нових історичних умовах був насамперед подальший розвиток жанру літописання. Видатною літературною пам'яткою XIIIст. є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицький і Волинський землях від 1201 до 1292 р. Зберігся він в Іпатіївському і споріднених з ним списках, що іншим після Київського літопису.

За змістом Галіцько - Волинський літопис розділяється на дві самостійні частини - Галицький (1201-1261) і Волинський (1262-1292). Складалися обидві частини поступово, з виду оповідань і повістей, які зводилися докупи щонайменше п'ятьма переписувачами. Спочатку Галицько-Волинський літопис писався як один суцільний твір, у хронологічних подіях, за роками, зроблено пізніше, тому літопис потребує уточнень.

Перша частина літопису, тобто галицької, присвячена князю Данилу, описується його боротьба з політичними супротивниками. Другу, волинську частину літопису, складену 1289-1292 рр. присвячено внутрішнім справам князівства. Вона, описує події, що відбувалися навколо волинського князя Володимира Васильковича.

У Галицько-Волинському літописі переважають світські мотиви. Автори відводять друге мале місце церковній історії Галичини і Волині. В центрі їх уваги доля Романовичей, їх боротьба за престол, військові проходи, оборона Руської землі від іноземних нахабників.

Деякі місця Галицько-Волинського літопису запозичені або не перефразовані з творів перекладної літератури - хроні Георгія Амартола та Іоана Малали.

До часу перебування українських земель у складі Литовьскої держави належить виникнення так званого Литовського, або Західноруського літопису - колективного твору, що постав у XV ст. сведений в один в XVI ст.

Західноруський літопис писано російською мовою, тоді явною офіційною мовою Литовської держави.

На основі вивчення 14 списків літопису, що дійшли до нас, дослідники встановили, що він мав три редакції - старшу (1440 р.) складну (1550 р.) і повну (1560 р.) які в своїй сукупності передають історію Литви від найдавніших часів до середини XVI ст. Давня історія Литви сповідається на основі міфічних переказів. Автори виводять легендарну генеалогію литовських князів від стародавніх часів, з'ясовують топографію Литви.

У складі Литовського літопису збереглося кілька повістей та оповідань, що відіймаються із суцільного літописного тексту не тільки змістом, а й стилем, манерою викладу. Основне місце в цих творах займає «Похвала о великомь князи Витовте», вміщена в літописному тексті між 1431 та 1432 рр. З інших повістей литовською Литовського літопису безпосередньо України стосується повість про Подім'я - «О Продольской земляни». У ній мова йде про завоювання Подіння Литвою.

Автори літопису використали як джерела загальноруське літописне зведення московського походження, смоленські літописи, літопис великих князів литовських а також літописи - Київський, Волинський, Подільский і Володимировський.

На першу половину XVI ст. припадає складання умовно названого Кокотного Київського літопису. Перша, основна частина Короткого Київського літопису у формі стислих порічних записів викладає історію київських, московських і литовських князів від 862 до 1500 р. Автора цікавлять різні події битви, народні лиха, але найбільше уваги він приділяє Смоленську і Новгороду, описуючи події у Москві, Твері, на Волині, у Литві.