1

1. Концепції розвитку світових цивілізацій

Головним чинником формування цивілізацій стає рельєфно визначена територія загального проживання і культурно-ментальна спільність народів, що складають ту або іншу цивілізацію. Саме чинник унікального простору того або іншого континенту визначає загальну історичну долю і ментальність народів, що формуються в єдину цивілізацію, у кожній із яких переважає вплив одного або декількох ознак культурно-історичних типів, що розвиваються. Синтезуючи їхню наукову спадщину на рубежі тисячоріч, за географічно-континентальними і культурно-ментальними критеріями можна виділити новий порядок наступних восьми цивілізацій:

1.Північно-Американсько-Австралійсько-Новозеландська (західна);

2.Південно-Американська (латино-американська);

3.Західно-Центрально-Європейська (європейська);

4.Східно-Європейсько-Азійська (євразійська);

5.Південно-Східно-Азійська (китайсько-японська);

6.Південно-Азійська (індійська);

7. Північно-Африкансько-Західно-Центрально-Азійська (ісламська);

8. Центрально-Південно-Африканська (африканська).

У просторі, що постійно змінюється у процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важливо сформувати умови, що забезпечують, по визначенню видатного російського культуролога Михайла Бахтіна, “діалог культур”. Причому, по визначенню іншого російського культуролога Володимира Біблера, необхідно дотримувати “основні вимоги до визначення культури, при яких виникає можливість і нагальність говорити про “діалог культур”. Перше, це розуміння культури через ідею одночасності культур, виникаючих у різному часі, тобто - розуміння культури як форми взаємного спілкування культур. Тобто тільки тоді, коли вводиться це тавтологічне, заборонене логічне коло і культура визначається через спілкування культур, через вихід цивілізації - у формі культури - на межу з іншою культурою, тільки при такому визначенні культури має сенс і виникає “логічне право” говорити про діалог культур”.

Вперше на проблему взаємодії цивілізацій ще 120 років тому звернув увагу Микола Хлєбников. При цьому він відзначав, що спілкування цивілізацій сприяє виникненню того самого “духовного підйому”, що сторіччям пізніше Гумільов назвав “пассіонарним поштовхом”, що веде до активізації діяльності етносу і шляхом його етногенезу - до формування і розвитку цивілізації. Хлєбников звертав увагу і на небезпеку сприйняття іншої цивілізації через духовну асиміляцію, у результаті чого відбувається процес уподібнення, що рідко приносить позитивні підсумки. Чи не це трапилося на пострадянському просторі з країнами СНД, що зустрічають нове тисячоріччя з дуже жалюгідними підсумками у всіх галузях їх духовного і матеріального життя, включаючи деградацію не тільки економік цих країн, але й культур? Україна, що розташована в центрі Європи, у зоні перетинання геополітичних і геоекономічних інтересів на стику трьох сучасних цивілізацій, випала важка доля налагодження діалогу їхніх культур одночасно з вирішенням проблем власної самоідентифікації і самозбереження у процесі формування нового їхнього порядку.

Світова цивілізація й світова культура до кінця ХХ століття стали історичною реальністю. Але якщо людство йде до єдності, то й у культурології повинен взяти гору монізм. Однак це зовсім не той монізм, при якому одну єдину культуру видають за культуру всього людства. Принципом сучасної світової культури повинен стати принцип "єдності різноманіття". А для того, щоб розібратися в суті цього поняття, уточнимо різницю між класифікацією й типологією.

Кожен учений знає, що створити класифікацію - це значить розподілити види по родинних групах на основі зовнішніх ознак. На відміну від цього, типологія дозволяє довідатися, яке місце кожного виду в межах роду. "При класифікації всі "види", так сказати, рівні перед "родом", - писав із цього приводу В. М. Межуев у давньому збірнику "Проблеми філософії культури", - при типологізації кожен "вид" перебуває в особливому відношенні до роду".

Звичайно, система взаємин у світовому співтоваристві є рухливою. І в ній діють як доцентрові, так і відцентрові сили. У певні періоди у світі починають переважати тенденції, що уніфікують. Яскравий приклад - агресивно, що нівелює вплив, американської "масової культури", що протягом десятиліть випробовують розвинені й країни, що розвиваються. Культурологи США схильні вважати, що в сучасних умовах у Північній Америці існує особлива спільність - американський народ як носій цивілізації нового типу. Сполучені Штати, будучи "плавильним казаном" для безлічі народів, затверджують вони, змогли створити синтетичну цивілізацію, що відповідає особливостям постіндустріального суспільства. Особлива діловитість населення, швидке освоєння науково-технічних досягнень, максимальний розвиток цивільних воль і новий варіант релігійності, пов'язаний із протестантизмом, визначають вигляд Сполучених Штатів як батьківщини нового людства.

Багато в чому це дійсно так. Але уніфікація, що йде з боку Сполучених Штатів як сьогоднішнього світового лідера, не за смаком всім і вся. І першими вступили на шлях культурного ізоляціонізму у відповідь на агресію американської "масової культури" країни мусульманського миру: Іран, Ірак, Лівія, Алжир. Саме від них сьогодні виходять відцентрові тенденції у світовому культурному співтоваристві.

Установка на культурну ізоляцію або, навпаки, експансію, як правило, наділяється в яскраві ідеологічні одяги. Европо-, афро- і американоцентризм є саме тими ідеями, якими користуються різні сили для досягнення своїх групових цілей. У такому випадку регіональна або національна винятковість стає міфом, за допомогою якого впливають на масову свідомість. Але міфи можуть використатися й там, де народ або регіон ставить собі за мету інтегруватися у світове співтовариство.

Ефективні способи входження у світове співтовариство - одна зі найважчих проблем XX століття. Довгий час модернізація господарського життя й зміни в духовній культурі відбувалися зовсім стихійно. Але XX століття показало, що цими процесами можна керувати. І найбільш позитивних результатів тут досягла Японія. Вона довела, що можна зайняти своє місце у світовому співтоваристві, опираючись на місцеві й більше того - патріархальні традиції. Досвід Японії й інших країн далекосхідного регіону спростував європоцентриську догму про те, що ринок несумісний з колективізмом, а постіндустріальний розвиток несумісний зі східними традиціями. Сучасна Японія - яскравий приклад органічного синтезу східних і західних елементів у рамках єдиної світової культури.

На сьогодні користується популярністю гіпотеза професора Гарвардського університету С. Хантингтона про те, що на зміну боротьбі між правителями, державами й політичними ідеологіями повинна прийти боротьба між цивілізаціями. Майбутні фронти, затверджує американський професор, пройдуть по лініях розламу між 7-8 цивілізаціями, такими як японська, ісламська, індуїстська й ін. Такого роду прогнози, звичайно, відбивають певні тенденції світового розвитку, доводячи їх однак, до абсурду. Швидше за все, ми стоїмо на порозі часу, колись, що Хантингтон іменує "цивілізацією", стане оптимальною регіональною формою для культурного розвитку, подібної тієї, який у свій час з'явилася національна держава.

Отже, досвід ХХ століття показав, що існують два типи монізму в культурі. У першої випадку під світовою культурою мають на увазі одну єдину культуру, як це було в Новий час. У другому випадку світова культура є не єдиною, а єдиною культурою людства, у рамках якої кожен народ і регіон намагається зайняти своє особливе місце. При цьому ідея самобутнього, а точніше автономного розвитку стає міфом, що різні сили використають у корисливих й амбіційних цілях.

2. Карл Густав Юнг. Психологія і художня творчість

«Бессознательное, как совокупность архетипов, является осадком всего, что было пережито человечеством, вплоть до его самых тёмных начал. Но не мёртвым осадком, не брошенным полем развалин, а живой системой реакций и диспозиций, которая невидимым, а потому и более действенным образом, определяет индивидуальную жизнь.»

К. Г. Юнг, «Структура Души», раздел «Проблемы души нашего времени» (Москва, 1993, с. 131).

Карл Густав Юнг - основоположник одного з напрямків глибинної психології - аналітичної психології. Завданням аналітичної психології Юнг вважав тлумачення архетипічних образів, що виникають у пацієнтів. Юнг розвив навчання про колективно несвідомий, в образах (архетипах) якого бачив джерело загальнолюдської символіки, у тому числі міфів і сновидінь («Метаморфози й символи лібідо»). Ціль психотерапії, за Юнгом, це здійснення індивідуації особистості. Також одержала популярність концепція психологічних типів Юнга: екстравертірованих й інтровертірованих.

У зв'язку зі смертю Юнга, не опублікована його узагальнююча праця із систематизованим понятійним апаратом. Але от уже без малого сторіччя, а особливо останні п'ятдесят років - його ідеї викликають зростаючий інтерес у світі, а послідовники його методу - «психології - юнгіанці» - продовжують розвивати його методологію стосовно до аналізу явищ людської психіки. Юнг також вплинув на культурологію, порівняльне релігіозне вчення й міфологію.

Юнг народився 26 липня 1875 року в сім'ї пастора швейцарської реформаторської церкви в Кесвиле в (Швейцарії). Дід і прадід з боку батька були лікарями. Карл Густав Юнг закінчив медичний факультет університету в Базелі. З 1900 по 1906 рік працював у психіатричній клініці в Цюріху як асистент відомого психіатра Э. Блейера. В 1909-1913 роках співробітничав із Зіґмундом Фрейдом, відігравав провідну роль у психоаналітичному русі: був першим президентом Міжнародного психоаналітичного суспільства, редактором психоаналітичного журналу, читав лекції по вступу в психоаналіз. В 1907-1910 роках Юнга в різний час відвідували московські психіатри Михайло Асатіані, Микола Осипов й Олексій Певницький.

Надалі Юнг відійшов від фрейдизму й розробив власну теорію, названу ним «аналітичною психологією». Своїми ідеями він вплинув не тільки на психіатрію й психологію, але й на антропологію, етнологію, порівняльну історію релігії, педагогіку, літературу.

У своїх працях Юнг охопив широкий спектр філолофсько-психологічної проблематики: від традиційних для психоаналізу питань терапії нервово-психічних розладів до глобальних проблем існування людини в суспільстві, які розглядалися їм крізь призму власних подань про індивідуальну й колективну психіку й навчання про архетипи.

В 1935 році Юнг був призначений професором психології швейцарської політехнічної школи в Цюріху. Тоді ж він стає засновником і президентом Швейцарського суспільства практичної психології.

З 1933 по 1942 знову викладав у Цюріху, а з 1944 - у Базелі. З 1933 по 1939 рік видавав «Журнал по психотерапії й суміжних областях» («Zentralblatt fьr Psychotherapie und ihre Grenzgebiete»). Серед його публікацій - «Відносини між Я и несвідомим» («Die Beziehungen zwischen dem Ich und dem Unbewussten», 1928), «Психологія й релігія» («Psychologie und Religion», 1940), «Психологія й виховання» («Psychologie und Erziehung», 1946), «Образи несвідомого» («Gestaltungen des Unbewussten», 1950), Символіка духу («Symbolik des Geistes», 1953), «Про джерела свідомості» («Von den Wurzeln des Bewusstseins», 1954).

У квітні 1948 року в Цюріху був організований Інститут Юнга. Інститут вів підготовку на німецькій й англійській мовах. Прихильники його методу створили Суспільство аналітичної психології в Англії й подібні суспільства в США (Нью-Йорку, Сан-Франциско й Лос-Анджелесі), а також у ряді європейських країн.

Густав Юнг умер у своєму будинку 6 червня 1961 у Кюснахте.

Юнг був настільки відомим, що сама назва «юнгіанський» у його додатку до кого б то не було, крім самого Юнга, у певній мері виглядає не зовсім доречною. Тільки сам Карл Густав Юнг є автентичним юнгіанцем. Нам же лише залишається просівати те, що він сказав і написав через свій особистий досвід, свою ментальність.

Спочатку Юнг розвивав гіпотезу, відповідно до якої мислення ставилося до чоловічої функції, а почуття приписувалося функції жіночій. Згодом Юнг від цієї гіпотези відмовився.

Юнг заперечував ідеї, згідно яких особистість повністю детермінована її досвідом, навчанням і впливом навколишнього середовища. Він вважав, що кожен індивід з'являється на світ «цілісним особистісним ескізом ... представленим у потенції із самого народження». І що «навколишнє середовище зовсім не дарує особистості можливість нею стати, але лише виявляє те, що вже було в ній закладене».

Юнг думав, що існує певна наслідувана структура психічного, що розвивалася сотні тисяч років, що змушує нас переживати й реалізовувати наш життєвий досвід цілком певним чином. І ця визначеність виражена в тім, що Юнг назвав архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки.

3. Культура, романський стиль, егоцентризм, Софіївський собор, катарсис, примітивізм

Культура - сукупність практичних матеріальних і духовних надбань суспільства і людини втілюється в результатах продуктивності діяльності. У вужчому розумінні - це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, гуртки та ін.). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, виховання людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності. Джерелом культури є суспільна праця, здатна перетворювати дійсність і саму людину.

Романський стиль (від лат. romanus -- римський) повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Будови романського стилю різноманітні за типами, за конструктивними особливостями, за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків.

У межах романського стилю водночас з архітектурою й у тісному зв'язку з нею розвивалися монументальний живопис та скульптура. За художніми ознаками мистецтво цього періоду схематичне, умовне. Романська композиція давала змогу використовувати простір, позбавлений глибини, різномасштабні фігури, утрирувані жести.

Важливу роль зіграло орнаментальне мистецтва, яке в романському стилі вражає багатством і різноманітністю мотивів. В орнаменті своєрідно спліталися традиції античності Візантії, Ірану й навіть Далекого Сходу.

Романський стиль, стиль раннього евр. середньовіччя кін. 10-12 ст., що виявився гол. в архітектурі: застосування круглих склепінь та компактної, замкнутої конструкції мурів. Романське мистецтво є результатом великого рел. піднесення 11-12 ст. Притаманною рисою Романського будівництва є багата зовнішня різьба в камені, не тільки святих осіб, а й фантастичних звірів і багатої орнаментики. Як в архітектурі, так і в різьбі домінують круглясті, гармонійні форми, які наближають цей стиль до візантійського.

На Україні Романський стиль відбився в низці будов на всій території, проте найбільше у будовах Чернігова і Галича, в якому збереглася церква св. Пантелеймона (1200), що в ній форми романські значно переважають візантійські.

Особливо портали з колонками та внутрішніми багаторізьблені фризи з аканту і плетінки, близькі до подібних пам'яток Заходу. Також будови Чернігова своєю монументальною простотою і деталями відбивають романські впливи (Успенський собор Єлецьхого монастиря), хоч вони в своїй основі мають усі типові риси староукраїнської візантики. Ці романські риси мали місце в будовах України: у Галичі («княжий собор Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та, особливо, кілька церков-ротанд у Галичині, на Волині й Закарпатті. Ці романські впливи могли прийти на Україну з Польщі, Угорщини й Чехії. Одночасно давня Україна передавала ці впливи далі (церкви Володимиро-Суздальської Руси перебрали з Чернігова й Галича деякі типові риси саме Романського стилю).

В іконографії не збереглися твори, які показували б якісь впливи Романського стилю на давнє українське малярство. Тільки в збережених мініятюрах Трірського Псалтиря з другої половини 11 ст. можна помітити деякі романські риси, що й спонукало дослідників мистецтва вважати їх творами західно-українських майстрів.

Егоцентризм -- це відчуття себе центром світу і всіх подій. Це потреба бути головним, завжди привертати увагу свого оточення.

Бути егоїстом це означає відчувати себе не просто центром, а єдиним центром світу. Хоча людина знає, що є інші люди, вона живе і поводиться так, наче вони не існують, і не помічає нікого іншого, окрім самої себе. В даному випадку в буквальному сенсі слова можна навести відому притчу, яку розповідає Платон в своїх «Діалогах». Після довгих розмірковувань, журавлі які зустрілися на таємних зборах, доходять до висновку, що істоти які зустрічаються в світі, діляться на дві великі частини на журавлів і «не журавлів». Те саме відбувається з людиною-егоїстом. Для неї світ складається з двох очевидних і зрозумілих речей: з неї самої, основної, головної і єдиної в своєму роді, і решти, «не-я», що лише примарно існують в уяві егоїста де-небудь в його власному затінку.

Річ навіть не в тому, що егоїст ізолюється від світу як розмірковують інші. Навпаки, егоїст добре бачить все розмаїття життя. Річ у тому, що це розмаїття його не цікавить, так само як не цікавить те, що може статися з іншими людьми, якщо він задоволений собою і його бажання і вимоги задовольняються. Крім того, що він егоцентрик, до того ж стає байдужим та холодним до всього іншого, йому «наплювати» на інших людей і вже недостатньо того, що він є центром уваги.

Софійський Собор (Собор Святої Софії) -- Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» знаходиться в центрі Києва. Загальна площа території заповідника становить 5 гектарів. На території знаходиться ансамбль пам'яток українського зодчества XI--XVIII століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор -- всесвітньовідома пам'ятка архітектури і монументального живопису XI століття.

Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею України-Русі та центром Київсько-руської метрополії.

Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cвятої Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Храм був закладений Ярославом Мудрим. Його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Навколо Софійського собору -- центральної споруди Ярославового міста -- стояли кам'яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір'я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт - парадного в'їзду в древній Київ.

Храм присвячено Софії - Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа - втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня - день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд - образ Граду Божого - Небесного Єрусалима.

Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму - 54,6 м, довжина - 41,7 м, висота до зеніту центральної бані - 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів -- граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли -- плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

Катарсис - (гречок. кЬибсуйт, «очищення, піднесення») - естетична категорія, що характеризує вищий ступінь реалізації естетичного досвіду. Передбачається, що катарсис - це внутрішнє потрясіння, просвітління.

Введення даної категорії у філософське світосприймання сходить коріннями до часів античності. Піфагорейська школа виводила катарсис, як засіб очищення душі від шкідливих страстей або афектів. Зокрема, особлива роль віддавалася музиці, точніше того її різновиду, що благотворно впливає на характер, особистість й емоційний настрой людини. Платон пов'язував катарсис із мистецтвами взагалі, позначаючи його як вище естетичне переживання (очищене від усього тілесного, від афектів). Дані погляди одержали своє продовження як в античності, так й у середньовічній естетиці.

Примітивізм - напрям в мистецтві, що набув поширення наприкінці 19-го - початку 20-го століття. Його основною ознакою є свідоме, навмисне спрощення художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва - народної (селянської) та дитячої творчості, архаїчного та середньовічного мистецтва, творчості народів Африки, Америки, Океанії, Сходу і т.д. Також терміном "примітивізм" описують так зване "наївне мистецтво" - творчість художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу (наприклад, Анрі Руссо). Примітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності.

Вплив примітивізму більшою або меншою мірою відчувається у більшості авангардистських течій 20-го століття - фовізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, течії "нових диких".

Видатні представники примітивізму: Поль Ґоґен, українці: Никифор Дровняк, Марія Приймаченко.