Західноукраїнські землі у другій половині 17-18 століть

Західноукраїнські землі у другій половині 17-18 століть

План

1. Західна Україна в період національної революції

2. Занепад національного життя. Остаточне утворення церковної утопії

3. Карпатьські опришки . О. Довбуш

1. Західна Україна в період національної революції

Насамперед слід визначити причини, що призвели Україну до цього грандіозного вибуху непокори 1648 р., адже на перших етапах нової історії Європи навряд чи можна виділити повстання аналогічних масштабів. По-перше, слід зазначити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, Україна не мала жодних шансів на повноцінний політичний та національно-культурний розвиток. Правлячі кола Польщі не визнавали за потрібне надання українським землям хоча б часткової самостійності. Польська державна ідея була провідною, що призводило до денаціоналізації української еліти й інтелігенції шляхом вимушеної консолідації з польською шляхтою. Українці цілеспрямовано не допускались до участі в процесі керівництва і розпорядження власними землями, а також до занять наукою, ремеслами, торгівлею тощо. Отже, економічне і політичне життя зосереджувалось в руках іноземців, переважно поляків.

До того ж козацтво почало виробляти нові, власні принципи соціальної організації, що радикально різнились від середньовічних принципів Речі Посполитої. По-третє, особливо гостре протистояння окреслилось в релігійно-національній сфері. Політика Речі Посполитої відносно православної Церкви була вкінець неприйнятною для етнічного населення України. Прикладались всі можливі зусилля по її ліквідації і впровадження католицизму чи уніатства: закриття православних монастирів і церков, насильницьке навернення до католицизму (уніатства), в той же час будівництво костьолів, жвава діяльність місіонерів католицьких орденів. Дискримінація за релігійною й мовною ознаками в управлінській діяльності, в системі освіти і т. ін., що значно посилювало національне обурення і ненависті до гнобителів. Отже, дія цих чинників, постійні жорстокі репресії колоніального режиму, напрямлені на придушення найменших виявів непокори, до того ж постійні виснажливі напади татар призвели населення до розуміння нестерпності й неспрйнятності свого становища. І це почало давати свої плоди. Бродіння серед найбільш свідомих умів революційних ідей, розвиток і становлення козацтва, як виразника національних інтересів, ядра, навколо якого гуртувались невдоволені маси, утворення ним зародків державних інституцій, і, нарешті, визрівання національно-визвольної боротьби на Європейському континенті в цілому - все це й призвело до того “вибуху”, що сколихнув і привів до баєвої готовності націю, що вже почала занепадати й вироджуватись під гнітом колоніального становища.

Отже повалення гнобительської влади було вигідне усім верствам населення: селянству, міщанству, духовенству, козацтву, інтелігенції, що й об'єднались задля спільної мети. А саме: добитися ліквідації національно-релігійного гноблення, побудувати власну незалежну державу, знищити феодальне землеволодіння, кріпацтво й утвердити нову систему соціально-економічних відносин на основі приватної власності і праці вільної людини. Що ж до хронологічних меж і типологічної класифікації події, то й досі серед дослідників не існує єдиної думки з цього предмету. Характеризують її як “велике повстання” (Орест Субтельний), “війна” (козацька, селянська, національно-визвольна і т. ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національно-визвольна і т. д.). Найсучасніші дані (група істориків на чолі з В.Смолієм) говорять за те, що за характером, масштабами, метою, формами, змінами, що відбулися в соціальному, політичному, економічному й духовному житті суспільства, подія становила собою саме “Українську національну революцію”, яка продовжувалась на протязі 1648 - 1676 рр. І, відповідно до цього , має місце така її періодизація:

1 період (Лютий 1648р. - червень 1652р.).

Найбільший розмах визвольної боротьби. Нова Українська держава фактично виборює незалежність. Селянська війна завершується ліквідацією феодальних відносин.

2 період (червень 1652р - серпень 1657р).

Активні пошуки союзників для розгрому Речі Посполитої й воз з'єднання етноукраїнських земель. Намічається тенденція щодо утвердження монархічної форми правління (спадковий гетьманат).

3 період (вересень 1657р. - червень 1663р.).

Різке зростання соціально - політичної боротьби. Громадянська війна. Розкол України на два гетьманства.

4 період (липень 1663р. - червень 1668р.).

Намагання польського і російського урядів поділити Українську державу.

Боротьба за збереження єдності.

5 період (липень 1668р. - вересень 1676р.).

Нове загострення політичної боротьби. Втручання іноземних держав у справи козацької України. Ліквідація держ. інституцій на Правобережжі. Поразка революції.

Отже, почалися рішучі дії. У 1648 р. Б. Хмельницький укладає договір з Іслам-Гиреєм, згідно з яким на боці козаків виступили 4 тис. татар. Тож із Запоріжжя виступило 9 тис чоловік війська. На зустріч рухалось не менш могутнє польське військо. Хмельницький пішов на переговори і висунув найнеобхідніші вимоги, щоб вирішити питання без військового конфлікту: виведення польського війська з українських земель, ліквідація “управління Речі Посполитої”, надання права самостійно укладати міжнародні договори. Вимоги прийняті не були і відбулась відома битва на Жовтих Водах 16 травня 1648 р. Польське військо було розбите. Поляки не очікували такого повороту обставин і тому були вражені й налякані. До того ж козак, навмисне підісланий Хмельницьким переконав їх, що сили повстанців значно переважають чисельність вояків Речі Посполитої. І ті почали відступати, покинули вигідні позиції, і 26 травня наскочили на козацьку засідку під Корсунем і знову зазнали поразки. Козацькі сили зросли до 15 тис (за рахунок рєєстровиків). Повстанці захопили в полон 80 вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів. В той же самий час, коли на півдні збираються юрми повстанців, і Річ посполита втрачає армію й командирів вона втрачає й короля - за час корсунської битви помирає Владислав ІV.

Грандіозні перемоги Хмельницького згнітили й приголомшили поляків і, в той же час надихнули, й підняли бойовий дух українців. Козаки, міщани й селяни об'єднуються у само створені полки, і, під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання, або ж пристають до гетьманських. Безліч козаків і селян отримали нагоду вимістити наболілу ненависть. Вмістах і селах велися розбійні напади, грабунки, насилля - подекуди це переходило а справжні безчинства: “…шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міські - усе забияли, не щадячи ані ж он и дітей їх, маєтності грабували, костели палили, обвалі овали, ксіонзов забивали, дворі зась и замки шляхецкі і двори жидовскі пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той крові рук свої не умочил и того грабленя тих добр не чинил”, - описується у “Літописі Самовидця” картина тих страшних подій. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, ксьондзів, урядників. В той же час польська шляхта й магнати відповідали різаниною за різанину. Особливо відзначився в цій борні - Ярема Вишневецький. На території своїх володінь він мобілізує 6-тисячне військо, збирає залишки шляхти, ксьондзів, євреїв і починає відступати на захід. На протязі всього шляху він полишає за собою гори трупів закатованих козаків і їх прибічників. Це визвало масове обурення, так що посталі й слухати не хотіли про мирні переговори і заклялись боротись на смерть.

В той же час Б. Хмельницький об'являє про мобілізацію і створення організованої дисциплінованої армії. Козацькі полки очолювали - Ф. Джалалій, І. Гиря. М. Несторенко, також талановиті вихідці із знаті - Д. Нечай, М. Кричевський, І. Богун, та із міщан - В. Золотаренко та М. Небаба а також відомий повстанський ватажок - Максим Кривоніс. До того ж створювались нові частини з добровольців і під кінець літа військо Хмельницького налічувало до 100 тис. чоловік . Поляки ж у свою чергу намагались відволікти Хмельницького переговорами що дозволило мобілізувати до 40 тис. польського війська.

Тож 23 вересня1648р. під Пилявцями, армії зустрілися на бій, під час якого польські полководці зрозуміли свою нездатність і пішли у відступ, але їх військо було знищене дощенту. Це відкрило українцям шлях на захід і вони дійшли переможною ходою аж до Львова, якій взяли в облогу, але залишили, не бажаючи руйнувати і отримавши великий відкуп. І через місяць, готуючись до облоги польської фортеці Замостя, Хмельницький отримує і приймає від новообраного короля Яна Казимира пропозицію про перемир'я. Тож в січні 1649 Богдан Хмельницький на чолі переможного війська повертається до Києва, де радісний натовп зустрічає його як героя, що “звільнив свій народ від польського рабства”.

Але насправді не все було так просто. Хмельницький розумів, що поляки зовсім не настроєні назавжди розпрощатися з ласим шматком - українськими землями. І, насправді, вже навесні 1649 р. поляки пішли в наступ. Сам Ян Казимир на чолі 25-ти тисячного війська рухався з Волині. А через Галичину просувався Я. Вишневецький. Хмельницький, проявив себе як блискучий стратег, і вже коли от-от він мав одержати перемогу під Зборовом і під Збаражем, Іслам Гірей, підкуплений шляхами, поставив перед Хмельницьким вимогу про укладення договору з королем. Отже 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мир, за яким польське військо мало бути виведене з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини, урядові посади на цих землях дозволялось займати лише козацькій старшині та православній шляхті. Православному митрополитові обіцялось місце в сенаті. Але польській шляхті дозволялось повернутись до своїх володінь, а більшість повсталих селян повернулось у кріпацтво.

Так, по всій Україні цей невигідний договір викликав широке невдоволення, до того ж не всі пункти цієї угоди були виконані з боку непорядного польського можновладства. До того ж , слід зазначити, що подібне відношення до закріпаченого селянства (як за Зборівським договором), не було нав'язане польською стороною, бо ж і для самого Хмельницького остаточне знищення кріпацтва не було вигідним, адже означало підрив давно усталеної системи. Саме тенденція подібного відношення до селянського стану намітила той розкол між козацькою верхівкою й черню, що й призвів значною мірою до поразки революції в майбутньому. Тим часом, вже у 1651 р. починається новий етап козацько-польської війни. 150-ти тисячне військо, на чолі з Яном Казимиром зустрічається з менш могутнім військом Хмельницького під Берестечком 18 червня 1651. Битва тривала два тижні і закінчилась поразкою козаків. Велику негативну роль зіграли все ті ж невірні союзники - татари, що самі покинули поле бою у вирішальний момент та ще й викрали головнокомандуючого - Хмельницького.

Але польське командування все ж пішло на переговори, і 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківській мир. Тут вже поляки диктували свої умови. За цим договором козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, гетьману заборонялось самостійно вступати у зовнішні зносини з іноземцями, особливо з татарами. Після цього, польська шляхта мало-помалу починає повертатись до своїх володінь. Намагаючись уникнути неминучого закріпачення тисячі селян й козаків тікали на землі, порубіжні з Росією, де й створили так звану Слобідську Україну (територія Сучасної Харківщини). Хмельницький, у той час, не зважаючи на умови останнього договору, збирає таємну раду в Чигирині, на який вирішено збирати нове військо і відновити воєнні дії.

Вже через кілька тижнів Хмельницький нападає на 30-ти тисячну армію Речі Посполитої, що перебувала під Батогом і в травні 1652 р. розгромлює її. Звістка про перемогу швидко рознеслась по Україні, і підняла нову хвилю повстань, так що козацькі війська знову змогли зайняти частину території, що була під їх контролем до поразки під Берестечком. Ці події потягли за собою зміни в соціально-економічній структурі країни: ліквідується фільварково-панщинна система господарства, значна частина землі переходить до рук селян, провідна роль у суспільстві переходить до козацького стану, зростає землеволодіння православних монастирів тощо. Б. Хмельницький звертається до уряду Речі Посполитої з пропозицією про створення незалежної України. Ця пропозиція, звичайно ж , була відкинута, адже поляки в той час проводили підготовку до нового наступу. У 1653 р. 8-тисячне польське військо переходить у наступ. Уряд Речі Посполитої категорично відмовляється від переговорів. 21 жовтня 1653 розпочинаються воєнні дії біля м. Жванець. Вже вкотре, будучи зрадженими татарами козаки зазнають поразки. Ці події наводять Хмельницького на думку про необхідність пошуку могутньої військово-політичної допомоги ззовні. На думку Хмельницького вигідною кандидатурою був турецький султан, що був достатньо могутнім щоб допомогти покінчити з польським засиллям, і достатньо віддалений, щодо не втручатись у внутрішні справи.

У 1651 році була формально підписана угода, за якою Оттоманська Порта приймала своїми васалами Військо Запорозьке на чолі з гетьманом, але через внутрішні зміни в самій Оттоманський Порті угода залишилась нездійсненою. Значно доречнішим кандидатом на роль покровителя-союзника був московський цар. Раніше, ще на початку повстання, Хмельницький звертався до нього по допомогу, в ім'я православної віри. І у 1653 р. українці, погрожуючи союзом з турецьким султаном, прискорили рішення Москви. Був скликаний Земський Собор, на якому було вирішено, що “заради православної віри і святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій ухвалили перехід України під зварність Москви. 21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані “Березневі статті” (“статті Богдана Хмельницького”), що визначали становище України в складі Російської держави. Основні положення домовленості були такими:

1) підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького на маєтності;

2) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи;

3) право козацтва обирати гетьмана;

4) 60 -ти тисячний козацький реєстр;

5) право зносин гетьмана з іноземними державами (крім Туреччини і Польщі);

6) невтручання царських воєвод у внутрішні справи України;

7) збереження прав київського митрополита;

8) зобов'язання обороняти Україну від татар;

9) похід російського війська на Смоленськ.

Отже, подіями 1654 р. завершується етап великих народно-визвольних повстань і починається період суперечок, протиріч, поступового обмеження і остаточної ліквідації української державності. Особливо різко ускладнюється становище одразу після смерті Богдана Хмельницького(6 серпня 1657 р.). Бажання гетьмана передати булаву синові - Юрію Хмельницькому було виконане. Але проголошення гетьманом 16-тирічного хлопця викликало бурхливе невдоволення серед козацької старшини. Тож, на старшинський раді “при зачинених воротах”, виконання гетьманських обов'язків було доручено Івану Виговському. Виговський завжди стояв за незалежність України.

Активне втручання Росії в справи гетьманщини, численні порушення Переяславської угоди викликали невдоволення старшини й гетьмана. Можливо, саме це зумовило різку пропольську орієнтацію Виговського, що викликала бунт козацьких мас. Мартин Пушкар та Яків Барабаш очолили збройний виступ проти гетьмана, що був таємно підтримуваний Москвою. Виговський при допомозі татар придушує повстання і починає переговори з польським королем про входження України до Речі Посполитої.

16 вересня 1658 був підписаний Гадяцький договір, за яким Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, України й Литви, Україна одержувала назву Великого князівства Руського, православна віра урівнювалась в правах з католицькою, на чолі князівства - воєвода київський - Виговський, князівство мало власні: суд, казну, монету, військо тощо. Хоч цей договір і не був реалізований, Москва розцінила його як початок війни. На Україну рушила 150-ти тисячна російська армія, яка була розбита польсько-українськими військами при допомозі татар.

Однак, незадоволені політикою Виговського, козацькі полковники заколотили повстання проти гетьмана ( Іван Сірко Іван Безпалий, Іван Богун). Виговський відмовляється від влади, тікає до Польщі. Тим часом старшина обирає на гетьманство Юрія Хмельницького. Москва, з допомогою війська, примусила гетьмана скликати козацьку раду, на якій було переглянуто статті Переяславської угоди, що означало утвердження на Україні російської влади із більш жорсткими умовами і обмеженням суверенітету держави. Недовго перебуваючи під таким тиском, Юрій, вже в 1660 р., виступає на боці Польщі, відновлюючи Гадяцький договір. При цьому лівобережні полки під командуванням Я. Сомка залишаються вірними російському цареві, виступають проти Хмельницького. Так Україна розділяється на дві частини - Правобережну й Лівобережну. Відчуваючи себе безсилим в подібній ситуації Юрій у 1663 р. складає булаву і постригається в ченці.

Тож територіальний розкол призводить до виникнення двох гетьманств, початку довгої, спустошливої війни - періоду Руїни.

Гетьманом Лівобережної України на так званій “Чорній раді” обирають Івана Брюховецького, що надалі проводив виключно промосковську політику - віддав Україну у повне розпорядження царя, за що зажив собі багатьох привілеїв від російського правительства. В той же час Москва, таємно, без відома України, підписує з Польщею Андрусівський договір про перемир'я на 13 років, за яким сторони відверто поділили між собою українські землі( Лівобережна Україна - Росії, Правобережжя - Польщі). Ця домовленість викликала глибоке обурення українського суспільства, вибухнуло повстання, у червні 1658 Брюховецький був убитий натовпом розгніваних козаків.

На Правобережній Україні(1663 - 1665рр.) правив Павло Тетеря, що зажив недоброї слави польського поплічника і в кінці-кінців втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманські клейноди й казну.

Гетьманом Правобережжя став у 1666 р. один із соратників Богдана Хмельницького - Петро Дорошенко. Цей відразу заходився рятувати Україну від того хаосу і розбрату, в якому вона перебувала на той час, намагаючись продовжити справу Хмельницького в творенні української державності. Дорошенко одразу ж проводить військову реформу: набирає полки найманців-сердюків (молдавани, серби), спираючись на яких, приборкує непокірну старшину і придушує заколоти. Зміцнивши внутрішнє становище, розпочинає боротьбу з Польщею, що просувалась з поперемінним успіхом. Після того, як лівобережні козаки вбивають гетьмана Брюховецького і переходять на сторону Дорошенка, він проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Однак цієї єдності надовго зберегти йому не вдалося. На Лівобережжі проти нього виступають російські війська, на Правобережжі насуваються поляки. Тож під час відсутності “гетьмана всієї України”, на Правобережжі запорожці проголошують своїм гетьманом П Суховія, а невдовзі по тому, поляки - Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив по собі на Правобережжі Михайла Ханенка.

Але, коли російські війська зайняли Лівобережжя, той і собі присягнув на вірність цареві - так Україна знову була розділена на дві частин. Дорошенко в розпачі звертається до турецького султана. В результаті походу на Польщу султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир, за яким “Україна в давніх кордонах” віддавалась Дорошенку. Але турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення: населення забирали в полон, церкви перетворювали на мечеті. Поляки ж не виконали умов договору й не вивели свої війська з меж України. Все це й відвернуло народ від Дорошенка. Цього ж року лівобережна старшина скинула Многогрішного і обрала Івана Самойловича.

У 1674 р. на Переяславській раді М. Ханенко передає булаву Самойловичу.П. Дорошенко, втративши підтримку козацьких мас, змушений був підкоритись Самойловичу і складає булаву у 1676 році. До Самойловича прибувають депутати десяти правобережних полків і визнають підданство Москви. Українська національна революція зазнала поразки.

2. Занепад національного життя. Остаточне утворення церковної утопії

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13--15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту. Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.

Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди -- Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.

Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.

В цих умовах посилився наступ на схід католицизму, який під гаслом об'єднання церков намагався поглинути православну церкву, повністю підкоривши її Риму. В рядах православних єпископів України стався розкол. Одна частина підтримувала об'єднання з католицькою церквою, інша виступала проти. Розділилися думки з цього приводу і в українських магнатів. Категорично проти об'єднання були посполиті - українське селянство, міські ремісники та торгівці. Берестейська унія та опозиція проти неї розщепили українську церкву та український народ і викликали довготривалу боротьбу. Розлам поглибився внаслідок висвячення нових православних єпископів з ініціативи і за активного сприяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1620) та протягом Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і внаслідок Переяславської угоди (1654).

3. Карпатські опришки . О. Довбуш

Опришки -- учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської і української шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 - 1-й половині 19 ст.

Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори.

З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті.

Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, глибоке співчуття і цілковита підтримка з боку селянства, яке постачало їм зброю і харчі, давали можливість опришкам вести успішну боротьбу проти гнобителів.

У 16-17 століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст., нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони.

В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Саноцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, Галицько-Угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам'янця-Подільського. В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча та інші.

В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.

Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648-1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. - у Новотанці та липні - в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С.Г.Височана.

В 1649-1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів.

У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

В 2-й половині 17 ст. рух опришків очолювали на Покутті та Прикарпатті І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунги, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. боротьбу проти поміщиків розгорнули І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша.

Олемкса Домвбуш (* 1700, селище Печеніжин Коломийського повіту -- 24 серпня 1745) -- один з ватажків опришків в Карпатах.

Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрижали смілі І сильні, корилися горді? Перед Довбушем! Іван Франко

Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення -- комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування, як засвідчують очевидці, були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був якийсь Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах.

Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М. Грушевського з'ясовано, що Довбуш народився в 1700 р. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався Довбуш з батьком на полонини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим.

З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та дружину, котра стала учасницею походів 1741--1745 рр. Вона, правдоподібно, у 1741 р. перебувала в опришківському загоні, про це свідчить те, що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, «де є жінка Довбуша».

Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Молодий Олекса, без сумніву, не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а й міг бачити їх, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити й добути від пастухів докладні звістки про «шляхетський світ».

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду.

Виступ Олекси Довбуша -- не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. Дії Довбуша -- найбільш яскрава сторінка і історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше, хоч це не зафіксовано в історичних матеріалах. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. Адже тільки стійкого, перевіреного в боях побратима вибирали ватагом. А для цього потрібен був час. У 1738--1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді-таки у рідному с. Печеніжині Довбуш потривожив шляхту. Селяни інколи навіть шукали захисту в Довбуша, бо вже в 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами..

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці. Навесні 1739 р. Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим.

З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі. Не виключено, що згодом Іван і Олекса помирилися та об'єднували свої загони для спільної боротьби у західній частині Галицького Прикарпаття Не випадково Олекса Довбуш у 1744 р. робить далекі походи під Турку і Дрогобич. Десь на заході Іван Довбуш загинув.

Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 р. їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Вже у ці роки виявився основний характер його діяльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру.

У 1740--1741 рр. Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був Залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738--1745 рр. Викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважали Довбуша «своїм спасителем», висловлювали йому щиру подяку. Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме з його допомогою вияв «вірність і хвалебний вчинок», убивши відомого опришка. І не так важливо, хто саме підготував убивство. Важливий сам факт: шляхта це зробила. Це сталося 24 серпня 1745 р. Про Олексу Довбуша досі співають пісні і пам'ятають у народі. Пісня про Довбуша - шедевр української пісенності!

Ой по-під гай зелененький Ходить Довбуш молоденький

На ніженьку налягає, Топірцем ся підпирає.

Ой, ви, хлопці, свистом-свистом, Засипає стежки листом.

Ой, ви, хлопці, бігом-бігом, Замітає стежки снігом.

Аби Кути не минути, До Космача повернути.

До Космача, та й до Дзвінки, До Штефанової жінки.

Добрий вечір, Штефанова! Чи вечеря вже готова?

А вечеря не готова, Бо Штефана нема вдома.

Він поїхав петлювати, Мабудь буде ночувати .

Штефан пішов на роботу, Повернеться у суботу.

Чи будеш нам відкривати? Чи самим ся добувати?

В мене двері тисовії, На них замки сталевії.

Не поможуть замки твої, Як підставлю плечі свої.

Довбуш начав налягати, Стали двері ся ламати.

Довбуш двері відкриває, (Довбуш плечі підкладає,)

Штефан в Довбуша стріляє.

Як устрілив в праве плече, А з лівого кровця тече.

Бо знав добре поціляти, Довбуш буде помирати.

Ой, ви, хлопці, ой, ви мої, Візьміть мене з хати тої.

Ой, ви, хлопці, ви, молодці, Беріть мене на топорці.

Беріть мене на топори, Занесіть мя в чорні гори.

Занесіть мя в Верховину, Де родився, там най згину.

Там родились тато й мати, Там я буду спочивати.

Сріблом-златом поділіться, Та й за мною не журіться.

Штефанові дайте мірку, Бо я любив його жінку.

Штефанисі дайте сала, Бо вона мене кохала.

Тай топірці занехайте, Крови більш не проливайте.

Бо кров людська - не водиця, Проливати не годиться.

Як будемо ґаздувати, Жінкам правди не казати!

Не журіться, пане-браття, - Ще повстане Прикарпаття!

Ой, попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький.

Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.

Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.

Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

Список використаної літератури

1. Довганик Н. М., Дудко І. Д., Кульпинський В. Л., Маманчук О. І., Олійниченко А. М. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник / ІСДО; Київський держ. економічний ун-т. -- К., 1995. -- 248 с. (Шифр зберігання книги в НБУВ: ВА566623)

2. Кулик В. Український націоналізм у незалежній України / Центр досліджень національної безпеки при Національному ун-ті "Києво-Могилянська академія". - К., 1999. - 64 с. (Шифр зберігання книги в НБУВ: ВА590123)

3. Лазарович М. В. Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. - Тернопіль, 2005. - 62 с. - Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Серія «Історія». - Випуск 9. ISBN 966-99230-0-1

4. Політична історія України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. В.Танцюри. -- К. : Видавничий центр "Академія", 2001. -- 488 с.