Українські землі в складі Речі Посполитої

Військово-політичний наступ Литви та Польщі на українські землі почався в 1330 - 1340 рр., коли литовський Великий Князь Любарт захопив Волинь. Розподіл земель Галицько-Волинського князівства між двома іноземними державами було завершено в ході литовсько-польської війни 1351-1352, коли Галичина опинилася під владою польського короля (пізніше західно-волинські, Холмську та Белзьку землі також було віддано до польської корони). За часів наступника Любарта Ольгерда, Подільська, Київська, Сіверська та Переяславська області також стали частиною Литовської держави.

Місцеве населення значного опору поширенню литовської влади на українські землі не чинило. Це може бути пояснено тим, що уряд в Вільно не намагався зламати традиційні соціально-політичні інститути та економічну систему, яка існувала в той час. Держава не хотіла втручатися в духовне життя українського населення. Більше того, литовці інтенсивно засвоювали українські культурні та релігійні традиції. В 1458 році навіть було сформовано окрему Київську метрополію, що стало додатковим поштовхом для розвитку відцентрової сили на українських землях. Можливість впливу Заходу та Греції і Візантії на православний Київ створювало підґрунтя для засвоєння та адаптації на українських землях найважливіших досягнень європейської цивілізації.

З огляду на необхідність чинити опір натиску німецьких лицарів та золотоординських ханів, а також опозиції всередині країни, литовським та польським урядом було сформовано унію, підкріплену династичним шлюбом. Умови союзу передбачали інтеграцію Великого Князівства Литовського до Польського королівства. Водночас було необхідно вжити заходів для політичної централізації Литви. Зокрема, було ліквідовано цивільну незалежність Волинського, Новгород-Сіверського, Подільського та Київського князівств. Відтоді вони підпорядковувалися намісникам Великого Князя Литовського. В майбутньому, незважаючи на певні успіхи, українським князям не вдалося відродити колишню незалежність. Водночас політичний та культурний вплив місцевих князів та бояр в державі був досить значним. Зокрема, українська мова була офіційною мовою Литви. В державі діяли традиційні норми та установи самоврядування. Вільно також мало враховувати позицію української політичної еліти під час здійснення внутрішньої та зовнішньої політики. Все це визначило відносну внутрішню стабільність литовсько-руської держави.

Однак невдовзі литовсько-католицький елемент в державі почав домінувати. Природно, це призвело до певного опору місцевої аристократії. Наприкінці 15 - початку 16 століть на українських землях відбулося кілька повстань, участь в яких приймали князі І.Ольшанський, М.Олелкович, Ф.Більський (1481) та М.Глинський (1508).

В Галичині і Західному Поділлі, які були у складі Польщі, - князі Даніловічи, Гербурти, Язловецкие, Ходецкие і ін. До середини XVI р. вільних громадських земель майже не залишилося. Головною галуззю економіки було землеробство. Переважала трипольная система. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, льон, а також городні культури.

Основну масу населення України складало селянство, яке було головною робочою силою на землі феодала. З розвитком феодально-кріпосницьких відносин збільшувалися повинності селян, посилювалося прагнення феодалів ліквідовувати общину. В XV - першій половині XVI вв. на українських землях відбувається подальше закріпачення селян, посилення прав феодала на працю, майно і особисту свободу селян. Ремесло.

В складних умовах розвивалося ремесло в Україні. Його центрами були крупні міста: Київ, Львів, Луцьк і ін. Часто міські ремісники об'єднувалися в цехи. Багато ремісників було в селах - це в основному бондарі, гончарі, кушниры, ковалі і т.д.

Торгівля

Розвиток землеробства і ремесла, збільшення товарного виробництва сприяли подальшому розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Важливу роль в розвитку внутрішньої торгівлі грали ярмарки і торги, які регулярно проходили в крупних містах. Зовнішня торгівля України найбільш інтенсивно здійснювалася з Росією - Новгородом, Москвою, Тверью, а також з країнами Західної Європи - Англією, Голландією, Італією, Шотландією і Кримом.

З України вивозили сіль, мед, віск, полотно, ювелірні вироби, горілку, а також продукти сільського господарства. Ввозили хутра, зброя, вироби з металу і дерева, предмети розкоші.

Міста

Люблінська унія

На сеймі, що проходив у Любліні з 10-го січня по 12 серпня 1569 р., в результаті об'єднання Польського королівства (Корони) і Великого князівства Литовського, була утворена нова держава - «єдина спільна Річ Посполита». Це була подія надзвичайної політичної ваги. З одного боку, подолавши традиції персональної унії, вона, нарешті завершила об'єднавчі змагання, започатковані 1385 р. у Крево. З іншого, - поява на карті Європи нового державного утворення призвела до кардинальних змін у геополітичній ситуації в регіоні та вплинула на зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав. Окрім того, польська шляхта через державні інститути Речі Посполитої отримала, нарешті, можливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Кожна з держав-учасниць Люблінської унії йшла до об'єднання своїм шляхом. Найбільшу зацікавленість виявляла Польща. Польська шляхта, сформувавшись у першій половині XVI ст. як привілейований стан, прагнула до зміцнення своїх політичних та економічних позицій за рахунок включення до сфери своїх інтересів Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини, що перебували у складі Великого князівства Литовського. В українських землях уній ні прагнення підтримувала місцева шляхта (середні та дрібні землевласники), сподіваючись в разі об'єднання отримати такі самі привілеї, як і польська. До проунійних чинників історики відносять також настрої на литовсько-польському порубіжжі. Населення Волині та Підляшшя сподівалося, що об'єднання покладе край постійним прикордонним конфліктам.

Неприхильне ставилися до унії верхівка Литви, яка не бажала втратити своє політичне всевладдя, та литовсько-руські магнати, що побоювалися за свої велетенські маєтності. Побоювання викликало рішення польського сейму 1566 р., яке передбачало примусове повернення раніше отриманих маєтностей на правах феоду. Надання ж нових могло відбуватися лише за згоди Великого Сейму. Уніційні тенденції у польському та литовсько-руському суспільстві значно посилилися після невдач Литви у Лівонській війні (1558-1583). Виснаження матеріальних та людських ресурсів, систематичні пограбування південноруських земель татарами вели Велике князівство Литовське до занепаду, вихід із якого правлячі кола Литви вбачали в унії з Польщею.

10 січня 1569 р. у Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав ухвалити остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. За польським проектом Литва входила до Польської держави на чолі зі спільним володарем і спільним сеймом, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Запропонована модель майбутньої держави викликала негативну реакцію литовської сторони. На сеймі розгорнулася гостра боротьба між прихильниками та супротивниками унії. Литовські, українські та білоруські магнати, розуміючи, що така унія обмежить їх привілеї, намагалися саботувати польський проект. Не досягнувши згоди в ході переговорів, що тривали цілий місяць, вони таємно залишили Люблін і виїхали до своїх володінь, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права та не допустити унії.

Польща рішуче відреагувала на демарш Литви. Вже 5 березня до неї були приєднані Підляшшя та Волинь. А на початку червня з Польщею возз'єднано Брацлавщину і Київщину. Так, усі українські землі опинилися поза державним кордоном Литовського князівства. Водночас Польща готувалася до воєнних дій проти Литви.

Під тиском цих обставин литовська делегація повернулася на сейм. На подальших його засіданнях дискусії не припинялися. Литовці безуспішно намагалися опротестувати захоплення українських земель. Продовжували виступати проти унії й українські магнати: О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Змушені в цих умовах підписати унію, вони заявляли: «... ми приєднуємося як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, крім того, враховуючи, що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Вже з перших днів центральна влада приводить життя на українських землях у відповідність до норм польського адміністративного та політико-правового устрою. Українські терени, за винятком Чернігівщини та Новгород-Сіверщини, які лише періодично входили до складу Речі Посполитої, становили найбільшу питому вагу у новій державі і адміністративне утворювали 6 воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське.

Основними органами судово-адміністративної влади були гродські та земські суди. Гродські суди очолювали, призначені королем старостами. Староста, у свою чергу, призначав інші чини суду: підстаросту, гродського суддю, гродського писаря. Це був державний королівський суд. До його компетенції належав розгляд усіх кримінальних справ за так званими чотирма артикулами (напад на шляхту, пограбування, грабіжництво, зґвалтування). Гродські суди працювали цілорічне.

У кожному повіті функціонували земські суди. До їхнього складу входили суддя та судові урядовці (підсудок, писар та ін.), які обиралися з числа шляхти на місцевих шляхетських сеймиках. Земські суди розглядали цивільні справи шляхти: про спадок, різні майнові та фінансові справи тощо. На відміну від гродських земські суди засідали періодично, їхні сесії (так звані роки, або рочки) відбувалися декілька разів на рік в різних містах. Вищою апеляційною інстанцією був Коронний Трибунал. Існували ще й спеціальні суди: підкоморний - для розмежування шляхетських володінь; каптуровий - для розгляду кримінальних справ шляхти під час безкоролів'я та інші.

Посилення національного та економічного гніту

Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей. Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини: територій, де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої, впровадження чужих за своєю природою розпорядчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців - призводили до згасання національного життя та державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процеси поляризації в тогочасному українському суспільстві. Українські князі та шляхта не скористалися нагодою, щоби в ході сеймових дебатів заявити право України бути, як і Польщі та Литві, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої. Поступлива позиція української еліти у політичній сфері поклала початок її відмежуванню від інтересів власного народу, відкрила їй шляхи до денаціоналізації і спольщення.

По-четверте, Люблінська унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» особам шляхетського стану не лише «порожні», а й залюднені селянами та козаками. На українські землі, і особливо на Брацлавщину та Подніпров'я, рушили польські магнати: Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські, Язловецькі, Сенявські та ін. Вони позахоплювали велетенські володіння, нещадно гнобили селянство, визискували з міщан, спрямовували свої утиски на козацтво. Збільшували свої володіння й українські магнати - Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Сангушки та ін. Особливою жорстокістю під час загарбання чужих земель відзначалися князі Ружинські. Протягом багатьох років вони на чолі озброєних загонів найманців-гайдуків нападали з Котельні на сусідні маєтки, катували й вбивали селян та міщан, спалювали села.

По-п'яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана». Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до «підданства». Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростали натуральна й грошова рента. Селяни терпіли свавілля орендарів, лихварів та уряду, котрий стягував з трударів великі податки.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. З метою розширення орних площ вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси, щоб продавати потім попіл на поташ за кордон.

По-восьме, Люблінська унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів, обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками (чинш - 20-30 грошів з «диму», церковна десятина, натуральні повинності). У містах господарювали євреї, німці, поляки, вірмени, греки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли, брали на відкуп міста.

По-дев'яте, після Люблінської унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної релігії.

Список використаної літературі

1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. -- К.: Дніпро, 1991.

2. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження . -- К.: Наук. думка, 1970.

3. Грушевський М. С. Історія України - Руси. В 10-ти т. -- К., 1990 - 1997. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. -- К., 1990.

4. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХIV сторіччя. -- К.: Наук. думка, 1991. Голобуцкий В. А. Запорожское козачество. -- К., 1957. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734 - 1775 роки. -- К.: АН АРСР, 1961.

5. Літопис Руський за іпатієвським списком / Під ред. Л. М. Махновця. -- К.: Дніпро, 1991. Літопис Самовидця. -- К.: Наук. думка, 1971. Величко С. В. Літопис. -- К.: Дніпро, 1991. Січинський В. Чужинці про Україну. -- Л., 1991. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. -- Харків, 1993.

6. Толочко П. П. Древняя Русь. -- К.: Наук. думка, 1987.