Входження українських земель до Литви та Польщі

Реферат на тему

Входження українських земель до Литви та Польщі

ПЛАН

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського

1.1.І етап (1340--1362) -- «оксамитове» литовське про-никнення.

1.2.II етап (1362--1385) -- «ослов'янення» литовських правителів.

1.3.III етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії.

1.4.IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-росій-ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV -- в середині XVI ст.

3. Література.

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського

Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом іс-нування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських зе-мель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за три-валістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

1.1.І етап (1340--1362) -- «оксамитове» литовське про-никнення.

Литовське князівство розпочало своє проник-нення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Голов-ним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскра-вим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протисто-яння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочина-ється хвиля міжусобиць, протягом 1359--1361 pp. у золо-тоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), ли-товці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345--1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татар-ських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про-тистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере-важно між литовцями та іншими чужинцями -- претен-дентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри-мувало утвердження литовського правління, яке витісня-ло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толе-рантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви зем-лях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збиран-ня українських земель Литвою «проникненням, включен-ням, приєднанням»¹.

1.2.II етап (1362--1385) -- «ослов'янення» литовських правителів.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа-ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По-ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних заво-йовницьких зусиль новий державний організм являв со-бою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та ук-раїнці»¹.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про запо-чаткування аналогічного процесу -- «ослов'янення» ли-товських правителів у другій половині XIV ст. -- свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської прав-ди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фор-тець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон-тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува-ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Ство-рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асимі-ляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377--1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден-ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе-но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів-денно-західних руських земель.

1.3.III етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії.

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас-тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Ве-ликого князівства Литовського до складу Польської дер-жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоли-чити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литов-ські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392--1430). Підтриманий зброєю литовських фео-далів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаю-чись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держа-ви, максимально централізувати управління, Вітовт незаба-ром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств -- Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управ-ляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього поси-люється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня ав-тономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудо-вував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени-городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід бу-ло припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі заги-нули найкращі військові формування Литви та Русі. Вод-ночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвід-чила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у дер-жавному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископ-ських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. По-дальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає ан-тилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внут-рішню політику, литовська верхівка спершу іде на віднов-лення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452--1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

1.4.IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-росій-ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навко-лишні землі, воно трансформувалося в єдину централізо-вану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординсько-го іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос-ковсько-литовського протистояння. Війни та збройні су-тички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507-- 1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби росій-ська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дис-кримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях поміт-но поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-ські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олель-ковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства ко-роля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та пересе-ленні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили про-ти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укла-дають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиня-ються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Вели-кого князівства Литовського тривало декілька віків. У се-редині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але до-сить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки ав-тономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-ли-товського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV -- в середині XVI ст.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. га-лицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрід-ним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та погра-бувавши княжий палац на Високому Замку, польський ко-роль Казимир III готував розширення агресії з метою ово-лодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії по-ляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволи-ли власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спус-тошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений ви-знати Дедька правителем Галичини, а той -- формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмит-ро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна респуб-ліка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для ак-тивізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщи-ну Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Ка-зимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну екс-пансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторг-нення стало поширення католицизму на схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойов-ницький напад називав Хрестовим походом проти язични-ків-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву -- місцеве українське населення, польська держава підпо-рядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок екс-пансії до коронних польських земель було доточено май-же 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адмі-ністративну систему, витіснити православ'я шляхом ут-вердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династич-ної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби-рає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх во-лодінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке зго-дом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права нада-ються винятково польській шляхті та католицькому насе-ленню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бо-яр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглину-ти Велике князівство Литовське, проте активний опір ли-товської, української та білоруської знаті зашкодив вті-ленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литов-ського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Город-лі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існу-вання політично самостійного Великого князівства Литов-ського, українські землі після смерті Вітовта не мали пере-ходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зов-нішній тиск розширити сферу польського впливу на ли-товські території поступилися місцем спробі розв'язати цю проблему іншим способом, із середини -- через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віроспові-дання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землево-лодіння мало умовний характер), обіймати державні по-сади. Отже, унія, забивши два клини -- між православ-ними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських зем-лях глибокий розкол, посилила соціальний та національ-но-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Лит-ві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проник-нення в українські землі. Чергове польсько-литовське про-тистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне -- за-лишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжу-валося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства -- Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування.

У другій половині XV -- на початку XVI ст. розгорта-ються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Мос-ковським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закін-чилися 1569 р. компромісом -- укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле -- Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі напри-кінці XIV -- в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від ли-товського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колоніза-цію краю, чим запрограмували загострення релігійних, со-ціальних та етнічних відносин.

Література.

Грушевський М. Города великого княжества Литовского в ХІV - ХVІ вв. - К., 1918.

Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. - К., 1985.

Пашуто В. Образование Литовского государства. - М., 1959.

Сидоренко О. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ - середина ХVІІ ст.). - К., 1992.

Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. - К., 1987.