Соціально-економічні процеси в Україні у XIV—XVI ст.

15

Реферат на тему

Соціально-економічні процеси в Україні у XIV--XVI ст.

ПЛАН

1. Вступ.

2. Еволюція системи землеволодіння.

3. розвиток торгівлі.

4. Соціальна структура населення.

5. поширення Магдебурзького права

6. Література.

1.Вступ.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Як-що ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація ве-ликих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, -- бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства і ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то починаючи з XV ст. ситуація змінюється. Спочатку в За-хідній Європі підвищуються ціни на худобу, що зумовило її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку інших містах волів продавали тисячами, потім вони по-трапляли далі на захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та україн-ських землях, які входили до її складу. Така зміна торго-вельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти ско-тарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширен-ня асортименту сільськогосподарських культур -- почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат та ін., появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро постави-ли питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

2.Еволюція системи землеволодіння.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV--XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей процес був до-сить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в україн-ських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. багатими землевласниками стали понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого зростання феодального землеволодіння були кня-зівські дарування, захоплення феодалами общинних зе-мель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках відо-мих магнатів. На Волині найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщині та Подніпров'ї -- Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі -- Замойські, Потоцькі, Яз-ловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV--XVI ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широ-комасштабний наступ феодалів на територію та права се-лянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв'язках і відігравала роль організу-ючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київ-ської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5-- 11 «димів» -- окремих господарств селянських сімей-ро-дин. Населення дворищ становили як повноправні общин-ники, так і залежні селяни. Загалом дворище було суспіль-ним господарчим комплексом із садибами, орними земля-ми, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV--XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе-мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост і намісників, обмеженні та ліквідації коп-них (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи-ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння су-проводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV--XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро-шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо-дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар-ки -- багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

3. розвиток торгівлі.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV--XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аграр-ний характер (жителі міст займалися землеробством, ско-тарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки нату-рою і грішми). Водночас за міськими мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища й процеси: поглиблювалася спеціалізація реміс-ництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. -- 200, а на почат-ку XVII ст. -- до 270). У XV ст. набули поширення ярмар-ки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання -- цехи, з'являються перші зародки мануфактурного вироб-ництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право.

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин. Після падіння Константинополя ак-тивізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, че-рез Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживають-ся елементи нової торговельної культури -- набуває поши-рення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпо-течна система (землю давали під заставу).

4.Соціальна структура населення.

Зрушення в економіці XIV--XVI ст. були тісно пов'яза-ні з соціальними процесами. В соціальній сфері україн-ських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привіле-їв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралельно ет-нічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у про-цесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в кня-зя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого за-конодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своє-рідним стрижнем шляхетського стану в українських зем-лях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже ЗО княжих родів литовської та давньоруської динас-тій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатніс-тю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та наизаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоругов-ні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну еліт-ну, аристократичну групу, яка була основою для форму-вання верхівки державного апарату і підлягала тільки су-ду великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою вій-ськову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчи-нами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були най-ближчими до суспільних низів і становили проміжну лан-ку між селянством і аристократичною верхівкою військо-во-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова-ний стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно ві-докремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 р., став наступ-ним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верс-тву. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки -- до станів мі- щанства і селянства.

Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти -- розширені, що зумовило зближення і внутрішню консо-лідацію шляхетського стану, ядром якого поступово ста-ли пани.

У середині XVI ст. паралельно до процесів виокрем-лення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віленський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване пред-ставництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, ор-ганізованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8--10% населення (серед-ній показник у Західній Європі -- 1--2%), а в українських землях Литви -- майже 5% (за даними Н. Яковенко -- майже 2,5%)'.

Важлива роль та особливе місце в українському сус-пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус-пільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У ціло-му духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафі-яльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок -- після смерті батька парафію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парафій по сусідніх селах. Духовенство вима-гало від своїх парофіян різні «треби», відповідно до звича-їв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою -- яйцями, ковбасою, насінням то-що. Деякі церкви та монастирі, зокрема Луцька, Пере-мишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир, володіли значними земельними угіддями, села-ми і навіть містами. Тому часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну держав-ність, сприймало церкву не тільки як духовного наставни-ка, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осе-редок громадського життя. Протягом XIV--XVII ст. стано-вище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви пра-вославна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у сус-пільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верхо-венством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константи-нопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, станови-ще православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втрачається під-тримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи; у православ'ї поглиблюється інте-лектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а като-лицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла ук-раїнцям, з одного боку, європейську культуру та цивіліза-цію, а з іншого -- окатоличення, ополячення, тобто дена-ціоналізацію.

Третім станом, що в XIV--XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була од-норідною. На вершині міської піраміди перебував патри-ціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших і найвпливовіших купців та промисловців. Се-редньою ланкою міщанства було бюргерство -- цехові майстри й торгівці середньої заможності. Основу соціаль-ної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова орга-нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе-лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, бу-дівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста-тут, органи управління з виборними «цехмаистрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в ук-раїнських землях датується 1386 р. -- у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Євро-пою розвиток міст в українських землях мав свої особли-вості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована, як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як прави-ло, на захист феодалів, а не міст.

5. поширення Магдебурзького права.

За польсько-литовської доби поширилося в містах Ук-раїни Магдебурзьке право. Вперше воно було запровадже-не в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувало-ся як система правових норм ще в XIII ст. Суть його поля-гала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення ор-ганів місцевого самоврядування. З німецьких земель про-тягом XII--XVIII ст. ця система правових норм пошири-лася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти -- у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині вхо-дить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494--1497) та іншим містам. Протягом XV--XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебі-гом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан бо-ротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для цен-тральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магде-бурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок мі-щан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодаль-ну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало вибор-ну систему органів міського самоврядування та суду, виз-начало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських зем-лях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспіль-не життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебур-зьке право сприяло формуванню в Україні засад громадян-ського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське сус-пільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обме-ження прав місцевого населення. Заохочення централь-ною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де сер-йозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самовря-дування, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зро-бив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права ха-рактеризується значно більшим втручанням, ніж у Захід-ній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручали-ся королівські або великокнязівські намісники -- воєводи і старости. До того ж голову органу міського самовряду-вання (магістрату) -- війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували, порівняно з селянством, у привілейо-ваному становищі. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля за-безпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юри-дичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоврядування форму-вало і фіксувало в ментальності міщан незалежність по-глядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рі-шень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і гене-рація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та ак-тивним контактам із зовнішнім світом відбувалися швид-шими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се-лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неод-норідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, ха-рактеру повинностей його поділяють на три групи:

Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феода-лам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники -- це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

Тяглі селяни. Так називали селян, які вели госпо-дарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (се-ребщина), державні повинності (будування мостів, про-кладання доріг, ремонт замків тощо).

Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання ос-новної спеціальної служби, залучалися до відбування пан-щини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (ви-робництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово пере-росла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн-ських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборони-ли селянам залишати свій наділ без згоди пана та узакони-ли дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) об-межили право власності селян на землю. «Устава на воло-ки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тоб-то юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпо-ряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували про-тягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литов-ському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По-дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших по-винностей тощо) та активною протидією (напади на маєт-ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організа-ція повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490--1492 pp. -- повстання під проводом се-лянина Мухи).

Суспільні процеси XV--XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви -- козац-тва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником іс-торичного процесу.

Отже, в період XIV--XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбули-ся масштабні зміни не тільки в техніці та технології госпо-дарювання, а й у сфері форм земельної власності та органі-зації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обеззе-мелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила по-яву нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спе-ціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення пер-ших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі про-цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та мі-щанський стани; православне духовенство починає втра-чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству -- кріпа-ків; виникає нова соціальна група -- козацтво.

Література:

Бойко І. Селянство України в другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. - К., 1963.

Боплан Гільйон Левассер. Опис України. - К., 1990.

Грушевський М. Города великого княжества Литовского в ХІV - ХVІ вв. - К., 1918.

Сидоренко О. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ - середина ХVІІ ст.). - К., 1992.