Умови ґрунтоутворення та ґрунти заплав і гірських областей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Географічний факультет

Кафедра землезнавства і геоморфології

Реферат

Умови ґрунтоутворення та ґрунти заплав і гірських областей

Виконала

студентка другого курсу

другої групи екологія

Сидорчук Наталія Володимирівна

Перевірив:

доцент

кандидат географічних наук,

Підкова Оксана Миколаївна

Київ 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Заплавні грунти

1.1 Умови ґрунтоутворення заплави

1.2 Зональність алювіальних грунтів та їх коротка характеристика

1.3 Сільськогосподарське використання алювіальних грунтів

Розділ 2. Гірські грунти

2.1 Умови ґрунтоутворення гірських областей

2.2 Типи гірських грунтів

2.3 Грунти Українських Карпат

2.4 Сільськогосподарське використання гірських грунтів

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

З давніх-давен людина поклонялася землі, а точніше - Грунту. Йому присвячувала легенди і билини, його оспівувала у поемах і піснях. Вона наділяла його генетичною властивістю живого - родючістю.

Так що ж таке грунт? Грунт - це особливе природно-історичне тіло Природи, «шкіра» планети, пам'ять життя або, висловлюючись мовою кібернетики, керуюча система біосфери. Це тіло природи, що мовчить, але це може бути мовчання і вірного друга, і грізного ворога. Недбале поводження з грунтом коштувало життя багатьом цілим народам. Грунти мовчать, але грунти мстять. Інакше чим пояснити, що за останні два століття вкладення капіталу в сільське господарство збільшилось в тисячі разів, а врожаї - всього 2-3 рази? Технічне і хімічне насильство повинно поступитись місцем розумному біосферно-біогеоценотичному ставленню до нього, основаному на системному підході. Адже, системний підхід - це не що інш, як добра стара мудрість: перед тим, як щось зробити, треба подумати.

Ми якось звикли, говорячи про грунт, мати на увазі тільки сільське господарство, забуваючи що на грунтах розташовуються сотні мільйонів гектарів лісів, величезні масиви лугів, степів, боліт і т.д.. Забуваємо, що без ґрунтознавства неможливо обійтись в біогеоценології, екології, географії, лісництві і всіх інших природничих науках. Ґрунтознавство - це наука про грунти, яка вивчає походження, розвиток, будову, склад, властивості, географічне поширення та раціональне використання грунтів. Саме ці властивості грунту ми детальніше розлянемо у цій роботі на прикладі заплавних і гірських грунтів.



Розділ 1. Заплавні грунти

1.1 Умови ґрунтоутворення заплави

грунтоутворення заплава гірський грунт

Заплава - частина річкової долини, яка періодично затоплюється повеневими або паводковими водами. Алювіальні грунти - це ті, які утворюються в заплавах рік, озер, у приморських дельтах рік тощо.

Заплаву мають практично всі ріки: чим ріка крупніша, тим ширша заплава, хоча бувають і винятки. На території СНД заплавні грунти займають площу 57,5 млн. га, на Україні - 1,4 млн. га, з них 0,9 млн. га - сільськогосподарські угіддя. Найбільше алювіальних грунтів у нас у лісостепу. Заплава - найнижча і наймолодша тераса річкової долини. Територія заплави ділиться на 3 частини: прируслову, центральну та притерасну.

Прируслова заплава. Для неї характерні найвищі відмітки поверхні, найбільша швидкість води під час повені. Ширина її коливається від 20 м до декількох кілометрів; відкладається найбільш крупний галечниково-піщаний алювій; у період межені грунтові води опускаються глибоко й не впливають на грунтоутворення; рослинність - збіднені ксерофітні, часто псамофітові луки, чагарники.

Центральна заплава - найширша, до декількох десятків кілометрів, поверхня п дещо знижена порівняно з прирусловою частиною, швидкість води при повені менша, тому відкладається алювій більш тонкий, пилувато-суглинковий; грунтові води в період межені знаходяться неглибоко й охоплюють своїм впливом нижню частину профілю; рослинність - найбільш продуктивні заливні луки.

Притерасна заплава - найвіддаленіша від русла, поверхня найнижча, швидкість повеневого потоку мінімальна, відкладається найтонкіший глинистий алювій; тривалість затоплення найбільша; у межень виклинюється грунтовий потік, що йде з водозбору, вода застоюється на поверхні - це основні причини заболочення території; рослинність - вологолюбна, часто болотна (осока, мохи, очерет тощо).

Основи вчення про грунтоутворення в заплавах розроблені В.Р.Вільямсом. Головну роль тут відіграє повеневий процес - періодичне затоплення заплави повеневими водами після сніготанення, дощів. Другий складовий процес - алювіальний, тобто накопичення річкового алювію в результаті осідання на поверхню заплавних грунтів твердих часток з повеневих вод. Алювій має різний характер, що залежить не тільки від частини заплави, в якій він відкладається, а й від розміщення уздовж течії річки. У верхній частині річки алювій найбільш грубий, піщаний, у середній частині і далі вниз умови дренажу в заплаві погіршуються, зменшується швидкість потоку, зростають мінералізація вод, засолення грунтів, тенденція до заболочення.

Найголовніші особливості заплавного процесу грунтоутворення:

- формування акумулятивної, наносної кори вивітрювання за рахунок відкладання рухомих продуктів із усієї площі водозбору. В грунтах акумулюються глинисті часточки, гумус, СаСО3, Р, К, N, Fe, Mn тощо;

- заплавний водний режим при періодичному затопленні поверхні й більш-менш постійній участі грунтових вод у грунтоутворенні. Це викликає гідроморфізм грунтів, розвиток болотного процесу. Але, як зазначає Ф.Дюшафур, хоча в усіх алювіальних грунтах на певній глибині завжди є грунтові води, які дуже динамічні, алювіальні грунти відрізняються від інших гідроморфних: верхня їх частина добре аерується в сухий сезон, органічна речовина швидко мінералізується, грунти збагачуються киснем з річкової води, тому сильних відновлювальних процесів не спостерігається;

- постійне омолодження грунтів у результаті систематичного залучення в грунтоутворення нових порцій алювію, воно йде одночасно з формуванням материнської породи, тому грунти часто слаборозвинені, зі слабко диференційованим, шаруватим профілем;

- вирівняний тепловий режим завдяки високій обводненості грунтів: у жарких районах грунти прохолодніші, а в холодних - тепліші, ніж на навколишній території;

- переважання дернового процесу при грунтоутворенні, але можуть проявлятись також інші, як зональні, так і інтразональні процеси.

1.2 Зональність алювіальних грунтів та їх коротка характеристика

У кожній заплаві вплив зональних умов проявляється тим сильніше, чим коротший період затоплення. Прояв зональності пояснюється різницею в тепловому режимі, атмосферному зволоженні, характерній рослинності в різних природних зонах. Наприклад, алювіальні грунти тайгово-лісової зони близькі до дернових із ознаками заболочення, на рідко затоплюваних ділянках під лісовою рослинністю утворюються дерново-підзолисті грунти. У лісостепу та степу добре розвивається лугова рослинність, багато бікарбонатів, активно йде гуміфікація, накопичується гумус, грунти мають риси чорноземів. На рідко затоплюваних ділянках утворюються чорноземи, сірі лісові грунти тощо. Але алювіальні грунти різних зон відрізняються менше, ніж грунти, розташовані поза заплавою.

Вона ускладнюється тим, що розвиток і властивості алювіальних грунтів залежать як від зональних, так і азональних факторів. Найбільш розповсюджені три типи алювіальних грунтів: дернові, лугові, болотні. їх поділ на підтипи залежить від зони. Нижче наводиться класифікація алювіальних грунтів, придатна для України.

Алювіальні дернові грунти формуються під луговою, чагарниковою та лісовою рослинністю в прирусловій заплаві. Грунтові води, хоча й не знаходяться дуже глибоко, більшу частину року не впливають на грунтовий профіль, тому ці грунти сухі. Ознаки оглеєння слабкі або відсутні. Грунти слабо гумусовані (1-3%), більшістю сильно шаруваті, що за старою номенклатурою дозволило їх називати "заплавними шаруватими"; переважно малопотужні з невеликою ЄП (10-15 мг-екв на 100 г грунту).

Профіль типового алювіального дернового грунту:

Нд - дернина, сіра або бурувато-сіра, потужністю 5-7 см;

Н - потужністю 3-20 см, гумусовий, сірий, шаруватий, найчастіше -піщаний ;

HP - перехідний, шаруватий;

Р - алювій різного гранскладу, шаруватий.

Підтипи:

- опідзолені, в них виділяється освітлений He-горизонт та горизонт НРі, характерний Е-І перерозподіл (Но+Не+НРі+Р);

- примітивні, в яких горизонти не розвинені, являють собою шари алювію різного гранскладу та гумусованості (Ph+ +Р1h1+P2h2+...+Pnhn);

- буроземні, які зустрічаються в зоні Карпат, мають бурувате забарвлення, перехідний горизонт ущільнений, Е-І диференціації нема.

Роди: кислі, в яких рН<7, СНО<50%; насичені, рН = 6-7, СНО ~100%; карбонатні, які киплять по профілю; шаруваті, які мають типову будову профілю, потужність 30-50 см, увесь профіль явно шаруватий, гумусу ~2%; глейові, в яких у материнській породі спостерігається оглеєння (Pgl).

Види: короткопрофільні, потужність менше 45 см; слаборозвинені - менше 10 см; нормальні - 45-80 см; потужні - більше 80 см.

Алювіальні лугові грунти утворились під трав'янистою луговою рослинністю в центральній заплаві. Будова профілю типового грунту:

Нд - дернина, потужністю 3-5 см, щільна, багато коренів;

Н - гумусовий, потужністю 30-50 см, темно-сірий, зернистий;

HPgl - перехідний, бурий, з плямами оглеєння;

PGl - шаруватий алювій, оглеєний, часто безструктурний, іноді з шарами торфу.

Коренева система лугової рослинності інтенсивно оструктурює грунтову масу, тому стара назва цих грунтів "заплавні зернисті". Гумусу в них багато, до 8-10%, ЄП - до 20-30 мг-екв/100 г грунту.

Алювіальні болотні грунти утворились у притерасних або старичних зниженнях. Для їх генезису характерна спільна дія болотного й алювіального грунтоутворення. Залежно від їх співвідношення, алювіальні болотні грунти діляться на лугово-болотні (сильно глейові, не мають Т) та оторфовані (мають шар Т). Оторфовані поділяються за потужністю та ступенем розкладу торфу. Типовий профіль: H(T)+HPGl+PGl. Болота, звичайно, низинного типу, гумусу від 5 до 20%, реакція кисла або слабокисла, ЄП різноманітна, містять мало Р і К, торф сильно замулений, у мінеральній частині профілю - іржаво-вохристі плями.

1.3 Сільськогосподарське використання алювіальних грунтів

Заплавні грунти - одні з найцінніших складових земельного фонду будь-якої країни. Особливою родючістю відрізняються алювіальні лугові грунти. У природному стані вони зайняті продуктивними луками, пасовищами. Окремі ділянки розорюються для вирощування коренеплодів, картоплі, овочевих культур. Рекомендуються для ефективного використання алювіальних грунтів такі заходи: поліпшення природних лугів і пасовищ, науково-обгрунтоване внесення мінеральних добрив. Для захисту від берегової водної ерозії не допускається розорювання алювіальних грунтів при швидкості течії, що перевищує 0,2-0,25м/сек, а також ділянок, близьких до русла, місць виходу та входу^повеневих вод в заплаву, грив, тальвегів, рекомендується насадження дерев'янисто-чагарникової рослинності вздовж берегів.

У заболоченій частині заплави потрібно регулювати водний режим, тривалість затоплення.



Розділ 2. Гірські грунти

2.1 Умови ґрунтоутворення гірських областей

Гірські грунти широко розповсюджені на земній кулі, займаючи більше 20% усієї поверхні суші й біля третини території СНД (650 млн. га). Найбільше їх в Азії (47%) і Північній Америці (45%). На Україні ці грунти зустрічаються в Карпатах і Кримських горах.

Головним фактором формування ландшафтів, а значить і грунтів у горах є вертикальна зональність, відкрита В.В.Докучаєвим ("До вчення про зони природи", 1899): грунти закономірно змінюються по мірі підняття від підніжжя гори до вершини, що зумовлено зміною факторів і умов грунтоутворення.

Умови грунтоутворення в гірських країнах досить специфічні порівняно з навколишніми рівнинними територіями. Клімат характеризується меншими значеннями температури, більшою кількістю опадів, підвищеною вологістю повітря, вищою сонячною радіацією, різкішими амплітудами коливань усіх кліматичних показників. З висотою зменшується вологість повітря, збільшується кількість опадів, радіація (особливо пряма); на кожні 100 м висоти середня температура зменшується на 0,5°С. У горах багато місцевих кліматів і кліматичних інверсій, тобто відхилень від нормальної закономірності клімату. Це зумовлено різними напрямками гірських хребтів, характером долин і ущелин.

Грунтотворні породи гірських територій характеризуються значною різноманітністю та строкатістю. Переважно це щільні продукти вивітрювання кристалічних гірських порід, що зумовлює незначний розвиток грунтового профілю. Кора вивітрювання в горах в основному елювіального типу, рідко - транзитного, і тільки в окремих погано дренованих безстічних міжгірних впадинах утворюються кори акумулятивного типу.

Роль рельєфу в гірському грунтоутворенні надзвичайно велика. В.В. Докучаєв назвав його "вершителем грунтових доль". Загалом рельєф дуже складний, сильно розчленований, характеризується великими перепадами висот, різноманітністю форм, хоча переважають схили різної крутизни, форми, експозиції. У зв'язку з цим у горах при відсутності захисту рослинами сильно розвивається водна ерозія, інтенсивний боковий внутрішньогрунтовий стік. Це одна з причин незначної потужності профілю, відносної молодості грунтів, постійного вивітрювання гірських порід, постійного збагачення грунтів продуктами вивітрювання при постійній їх втраті в результаті геохімічного відтоку. Велику роль в інтенсивності розвитку грунтів відіграє експозиція схилу. Південні схили тепліші, сухіші, сніговий покрив на них тримається коротший час, сніготанення бурхливіше, тому на них інтенсивніше проявляється ерозія порівняно зі схилами північної експозиції.

Для гірської рослинності характерна поясність розміщення за висотою. Для більшості гірських систем найзагальнішою закономірністю є така зміна рослин з висотою: листяні ліси, темнохвойні ліси, світлохвойні ліси, середньотравні субальпійські луки, низькотравні альпійські луки, субнівальний пояс з несуцільним рослинним покривом, нівальний пояс без рослинності.

У зв'язку зі зміною умов грунтоутворення від підніжжя до вершини гори розташовуються ряд вертикальних грунтових зон, багато в чому подібних до відповідних горизонтальних грунтових зон на рівнинах та їх зміни з півдня на північ. Нижній пояс гірських грунтів визначається умовами тієї природної широтної зони, на території якої знаходиться гірська країна. Наприклад, якщо гірська система знаходиться в пустельній зоні, то на її схилах від підніжжя до вершин можуть сформуватись: гірські бурі напівпустельні, гірсько-каштанові, гірсько-чорноземні, гірсько-лісові та гірсько-лугові грунти. Але якщо гори розташовані в тайгово-лісовій зоні, то в цих умовах можуть утворюватись лише зони гірсько-лісових і гірсько-тундрових грунтів.

Часто структура вертикальної зональності грунтового покриву гірської країни залежить від місцевих біокліматичних особливостей. При цьому спостерігаються такі винятки із закону вертикальної зональності грунтів:

- випадання зони (інтерференція). Наприклад, у гірських районах Центральної Азії розвинена гірсько-степова зона, що безпосередньо переходить у гірсько-лугову, а зона гірсько-лісових грунтів випадає. Це викликано різкою засушливістю клімату даної частини континенту;

- інверсія зон - це порушення порядку розташування зон. Наприклад, в окремих районах Закавказзя чорноземи знаходяться вище від лісових грунтів;

- міграція зон - проникнення одних зон в інші по гірських долинах, ущелинах.

Процеси грунтоутворення в горах аналогічні тим, що проходять на рівнинній території, але у зв'язку з визначальною роллю рельєфу, мають свої особливості: сильний вплив грунтотворної породи в результаті відносної молодості грунтів, постійного залучення в грунтоутворення нових шарів породи. Тому гірські грунти сильно щебенисті; успадковують переважно всі властивості породи; в них паралельно з грунтоутворенням інтенсивно йдуть процеси вивітрювання, особливо фізичного; профіль слабо диференційований; може містити багато гумусу, але органічні речовини в його складі молоді, слабкогуміфіковані; грунти переважно мають негативний загальний баланс речовин завдяки механічній денудації та геохімічному виносу, що знову ж таки є причиною малопотужності профілю, збагачення його первинними мінералами.

2.2 Типи гірських грунтів

Основні типи гірських грунтів: гірсько-тундрові, гірсько-лугові, гірські лугово-степові, гірські підзолисті, гірські мерзлотно-тайгові, гірські дернові, гірські сірі лісові, гірські дерново-карбонатні, гірські бурі лісові, гірські жовтоземи, гірські червоноземи, гірсько-коричневі, гірсько-чорноземні, гірсько-каштанові, гірські сіроземи, високогірські пустельні, гірські фералітні, гірські ферсіалітні, гірські вулканічні, гірські примітивні. Найбільшу площу займають гірсько-тундрові грунти, за ними йдуть бурі лісові, коричневі, мерзлотні, найменше серед гірських сірих лісових грунтів. Майже всі типи гірських грунтів мають свої аналоги на рівнинах. Класифікація так і розглядає гірський аналог рівнинного грунту як єдиний з ним тип. Самостійними гірськими вважаються тільки такі оригінальні грунти, які не зустрічаються на рівнинах: гірсько-лугові, гірсько-лугово-степові.

Гірсько-лугові грунти - самостійний тип високогірських грунтів, що утворились в умовах великої кількості опадів (1000-1500 мм) на вилугуваних продуктах вивітрювання щільних порід. Займають вершини й верхні частини схилів усіх експозицій. Рослинність - лугова різнотравна альпійського (низькотравного) та субальпійського (високотравного) типу. Тип водного режиму промивний. Головним процесом грунтоутворення виступає дерновий.

Профіль грунту слабо диференційований, невеликої потужності:

Нд - слабооторфована підстилка;

Hq - гумусовий, потужністю 10-20 см, темно-бурий або коричнювато-бурий, грудкуватий з елементами порошистої структури, часто містить кам'янисті включення;

HPq - перехідний, потужністю 15-25 см, світліший, з бурими тонами, дрібногрудкувато-зернистий, багато щебеню;

PQ - грунтотворна порода-елювій, делювій корінних порід або їх сполучення, каменисті відміни різного розміру, жовто-бурого кольору, потужністю 20-30 см;

D - корінна гірська порода.

Гірсько-лугові грунти представлені альпійськими та субальпійськими різновидами. Перші в Карпатах мають обмежене розповсюдження, оскільки залягають на висотах вище 1800 м над рівнем моря. Мають малу щільність верхніх горизонтів, велику вологоємність, високу водопроникність. Високий вміст вільних оксидів Fe, інколи навіть утворюються конкреції. За гранскладом ці грунти переважно легкосуглинкові. Всі вони володіють доброю грудкуватою структурою, що забезпечує пухку будову та велику пористість (щільність дрібнозему не перевищує 0,8 г/см куб, а пористість 70-80%). Дуже своєрідні фізико-хімічні властивості гірсько-лугових грунтів: низька насиченість обмінними основами (20-40% від ЄП), у верхніх горизонтах відбувається накопичення рухомого алюмінію, який на 80-96% обумовлює обмінну кислотність, дуже висока в них гідролітична кислотність - 15-20 і більше мг-екв на 100 г грунту. Містять багато "грубого" гумусу (8-20%), в якому Сгк:Сфк<1. Реакція грунтового розчину дуже кисла - рН сольової витяжки гумусового горизонту не перевищує 4,0, інколи знижуючись до 3,2 (Ф.П.Топольний, 1990).

Гірські лугово-степові грунти розвиваються у засушливішому лугово-степовому поясі гір (наприклад, Кримських, східного Кавказу), на менш вилугуваних породах, в умовах періодично промивного водного режиму. Характеризуються сірими тонами в забарвленні, грудкувато-зернистою структурою, в профілі зустрічаються копроліти, що є ознакою степових грунтів.

Профіль має таку типову будову:

Нд - дернина, потужністю 5-10 см;

Hq - гумусово-акумулятивний, потужністю ~15 см, сірувато-коричневий, грудкувато-зернистий, містить камені;

HPq - перехідний, потужністю 15-20 см, світліший за попередній, містить багато щебеню;

PQ - грунтотворна порода, елювій-делювій корінних порід;

D - корінна гірська порода.

Грунти містять значну кількість обмінних форм Аl та Н, що викликає іноді високу кислотність, рН = 5,5-7,2, ЄП = 30-35 мг-екв, СНО>70%, вміст гумусу досягає 10%, Сгк:Сфк ~1. Підтипи грунтів виділяються за вертикальними зонами, в яких вони розміщені. Окремо виділяються чорноземоподібні лугово-степові грунти, що утворились на карбонатних породах, мають профіль і властивості як чорноземи, містять до 20% гумусу, характеризуються високою ЄП (40-50 мг-екв).

2.3 Грунти Українських Карпат

Карпатська гірська система знаходиться в суббореальному грунтово-біокліматичному поясі, помірно-континентальній області. Ця гірська країна (Українська частина) розташована на території широтної лісостепової зони і є вертикальною гірською буроземною зоною. Українські Карпати - частина Східних Карпат, мають протяжність до 200 км і ширину біля 100 км, площа провінції з передгір'ями складає ~30 тис. км кв.

Клімат у цілому надлишково вологий: південно-західні схили та Закарпаття знаходяться під впливом теплих і вологих атлантичних повітряних мас, а північно-східні схили й Передкарпаття - мас повітря, що проникають зі східної Європи та Азії. З висотою клімат стає вологішим і прохолоднішим, за гідротермічними умовами можна виділити декілька вертикальних поясів. ТВР промивний на дренованих ділянках та водозастійний на недренованих.

На території Карпатської гірської провінції виділяють такі геоморфологічні райони:

1. Передкарпатське передгір'я - слабко похилена розчленована рівнина;

2. Карпати, які поділяються на:

- зовнішні Карпати - крайовий хребет, тобто низькогір'я до 600-800 м а.в. і середньогір'я до 1000 м а.в.;

- Верховинське плоскогір'я, висотою до 600-800 м а.в. з пологими схилами й плоскими вершинами;

- Полонинсько-Чорногірська область, до 1200-1300 м а.в. з крутими схилами, високими вершинами, обривами; південно-західна (Рахівська частина) - до 1000 м а.в., гострі вершини, круті схили;

- західний Ужгород-Хустський вулканічний хребет висотою 600-800 м а.в.

3. Закарпатське передгір'я - розчленована рівнина висотою 215-400 м а.в.

4. Закарпатська низовина

У Карпатах панувала лісова рослинність - бук, дуб, в'яз, вільха, сосна, ялина, ялиця, на вершинах - полонини (субальпійське та альпійське різнотрав'я). В історичний період у складі рослинності відбулися зміни: збільшилась площа полонин, серед дерев переважають штучні ялинові насадження. Грунтотворні породи переважно фліші й продукти їх вивітрюання. Це осадові гірські породи, утворені в глибоких геосинклінальних морських басейнах з характерним ритмічним чергуванням шарів піщаників, аргілітів, алевролітів, мергелів, вапняків тощо. Утворювались ці осади біля 111 млн. років, мають потужність 6-7 тис. м. Виділяють три типи флішів: з переважанням піщаників, з переважанням глинистих сланців, породи з їх чергуванням у відношенні 1:1. Рідше в горах зустрічаються продукти вивітрювання ефузивних порід - андезитів та базальтів. У Закарпатті та Передкарпатті переважають алювіально-делювіальні породи в основному важкого гранскладу.

В описаних умовах головним процесом грунтоутворення є кисле буроземоутворення, а супутніми - дерновий, підзолистий, глейовий, глейово-елювіальний.

Грунти поділяються за термічним показником, глибиною залягання скельної породи, оглеєності, опідзоленості.

За глибиною залягання скельної породи виділяють такі види грунтів:

а) потужні (85-120 см);

б) середньопотужні (65-85);

в) малопотужні (45-65);

г) короткопрофільні (25-45);

д) слаборозвинені (<25 см).

У гірсько-лісовому поясі Карпат переважають бурі лісові кислі грунти: Ho+Hq+HPmq+PQ+D; зустрічаються бурі лісові опідзолені на більш-менш вирівняних елементах рельєфу:Ho+Heq+HPmiq+PQ+D, вони переважно оглеєні; на високих рівнях утворюються дерново-торф'яні: T(HT)+HP(t)q+PQ+D; на терасах рік часто зустрічаються дерново-буроземні грунти:Ho+Hd+HPmq+PQ; на полонинах - гірсько-лугові грунти: Hd+H+HPq+PQ+D.

У передгірній частині Закарпаття переважно утворюються підзолисто-буроземні поверхнево-оглеєні грунти: Ho+He(gl)+PImgl+Pgl на алювіально-делювіальному суглинку. Крім них зустрічаються буроземи, в тому числі й оглеєні. На Закарпатській низовині на терасах р. Тиса, де переважають давньоалювіальні відклади, розповсюджені лугово-буроземні глейо-елювійовані грунти: Hegl+HEgl+PhGHm+PGlm+PGI(K).

У Передкарпатті, де випадає багато опадів, панують важкі породи та безстічні або слабостічні форми рельєфу, значні площі займають бурувато-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти:HEgl+E(h)gl+Igl+PIgl+Pgl.



2.4 Сільськогосподарське використання гірських грунтів

Багато гірських грунтів відводять під пасовища, на деяких вирощують цінні сільськогосподарські культури - виноград, цитрусові, чай, плодові й технічні культури. Але через складний рельєф, малу потужність профілю, каменястість, вони, загалом, мало освоєні, особливо грунти лісових вертикальних областей. Для захисту цих грунтів необхідно регулювати вирубку лісу. Найбільш інтенсивно використовуються гірські буроземи, коричневі та дерново-чорноземні грунти при обов'язковому застосуванні протиерозійних заходів: терасування схилів, якщо їх крутизна перевищує 12°, залісненні відкритих ділянок.



Висновок

Як не хлібом єдиним жива людина, так і не єдиному хлібу служить грунт. Таке багатопланове «служіння» зумовлено його походженням і урізноманітненим функціонуванням, яке чітко ілюстроване вищевказаними прикладами. Саме ця багатоплановість відображає цілісність, велику єдність природи, таємницю, яку відкрив Василь Васильович Докучаєв у вченні про грунт.

А також, слід сказати, що вивчення властивостей і функцій грунтів є досить актуальною темою сучасності.



Список використаної літератури

1. Назаренко І.І., Польчина С.М., Нікорич В.А. «Грунтознавство»

2. Почвы Украины и повышение их плодородия:В 2 т. - К.: Урожай, 1988.Т.1-2.

3. Практикум по почвоведению/Под ред. И.С.Кауричева. -М.: Колос, 1980.

4. Тлумачний словник словник з агроґрунтознавства / за ред.. М.І.Лактіонова, Т.М.Лактіонової. -Харків, 1998.

5. Чорний І.Б. Географія грунтів з основами ґрунтознавства. -К.: Вища шк., 1995.

Размещено на Allbest.ru