Характеристика Китаю

Сянган (Гонконг) має площу 1 тис. км кв, населення 6 млн. чоловік. Цей острів з прилеглою материковою частиною був захоплений англійцями в 1842 і 1898 pp. Населення Сянґана -- китайці, державні мови -- англійська, китайська. В системі Британської колоніальної імперії роль Гонконга була аналогічною ролі Сінгапура. Гонконг зразу ж став своєрідним «вікном у Китай», а після 1949 р. і «вікном з Китаю».

Зараз це транспортний, фінансово-торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. Його порт, включаючи контейнерну гавань, аеропорт і морський торговий флот, належить до найбільших у світі. Банківська діяльність доповнюється торгівлею алмазами та золотом. У промисловості традиційним залишається виробництво текстилю. За експортом білизни, іграшок і спортивних товарів Гонконґ стоїть на першому місці в світі. В останню чверть XX ст. Гонконґ разом із Сінгапуром, Тайванем і Південною Кореєю увійшов до складу «далекосхідної четвірки», яку назвали «азіатськими тиграми». Найважливішим сектором його промисловості стали електронні та пластмасові вироби побутового призначення, включаючи іграшки, гральні автомати, транзистори, годинники тощо. В середині 90-х років ВНП Гонконгу з його 6 млн. чоловік населення становив 142 млрд. доларів США, тобто був лише в п'ять разів меншим від ВНП Китаю з його 1200 млн. жителів.

Умовами розвитку Гонконгу завжди були дешева робоча сила і сировина з Китаю й одночасно гарантовані ринки збуту в розвинених країнах. Після 1949 р. Гонконґ набув великого значення і для самого Китаю. Купуючи в Китаї сировину, продовольство і прісну воду, він постачав країні іноземну валюту й технологію. В 1997 р. Китай поновив свій суверенітет над Гонконгом, який одержав статус «особливого адміністративного району Сянґан КНР». Упродовж 50-ти років у Сянґані буде зберігатися існуючий лад і не діятимуть закони КНР.

Макао (Аоминь) з територією 16 км2 і населенням 400 тис. чоловік є найстарішим поселенням європейців у Східній Азії. В 1557 р. його захопила Португалія. Ранній занепад цієї колоніальної держави стримав і розвиток її володіння. Функції Макао щодо Китаю такі ж самі, як і Гонконгу, але в значно менших масштабах. Макао з його казино й азартними іграми отримав назву «Азіатського Монако». Суверенітет Китаю над Макао поновлено в 2000 р. на тих самих умовах, що й над Гонконгом.

Шеньчжень і Чжухай -- два з п'яти «особливих економічних районів», створених у Південному Китаї після 1978 р. Чжухай лежить на кордоні з Макао, Шеньчжень -- на кордоні з Сянґаном. Найбільшого розвитку досяг Шеньчжень -- «вітрина особливих економічних районів». Створений на «порожньому» місці, він вже має понад 2 млн. чоловік населення, модерну забудову і новітні галузі виробництва, розраховані на експорт.

Дунбей (Північний Схід) об'єднує три провінції. їх частка в Китаї: площа -- 13 % (1230 тис. км2), населення -- 9 % (101 млн. чоловік), продукція сільського господарства -- 9 % і продукція промисловості -- 13 %. Історична назва цієї території -- Маньчжурія. Лежить вона на північ від Великого Китайського муру і довгий час була місцем проживання народів тунгусо-маньчжурської мовної групи, які вели кочовий спосіб життя. Китайська колонізація території почалася лише в середині XIX ст. Зараз 96 % населення району -- китайці (хань). Серед чотирьох районів Східного Китаю Дунбей є найбільш розвиненим.

Більша частина Дунбею вкрита горами. Населення та економічна діяльність зосереджені на рівнинах річок Ляо і Сунґарі. Клімат помірно холодний, мусонний. Літо жарке і вологе, зима холодна й суха. Територія в природному стані являла собою ліс, лісостеп і степ. І зараз багатством району є найбільші в Китаї запаси деревини і чорноземні ґрунти колишніх степів. У незвичайних для них природних умовах китайські селяни зуміли створити дуже інтенсивне господарство, яке за якісними показниками не поступається сільському господарству басейну Янцзи чи Південного Китаю.

Головні культури в Дунбеї -- «грубі» зернові і яра пшениця. Збирають тільки один врожай на рік. Це район сої, картоплі, цукрових буряків, дубового шовкопряда, овочів і фруктів помірних широт.

Сировинні та енергетичні ресурси Дунбею різноманітні та великі: кам'яне вугілля, нафта, горючі сланці, залізні та марганцеві руди, руди кольорових металів, гідроресурси, деревина. Особливе значення має розміщення практично поруч коксівного вугілля та залізних руд. Вже в 30-ті роки тут виник комплекс виробництв на зразок Руру чи Донбасу. Він включає видобуток палива і сировини, енергетику (ГЕС і ТЕС), виплавку чорних та кольорових металів, хімічне виробництво (спершу коксохімія, а тепер і нафтохімія), важке машинобудування (обладнання для шахт, металургійних та хімічних заводів, електростанцій, локомотиви, вагони, судна, вантажні авто). До 1949 р. нічого подібного в Китаї не було, і зараз вугільно-металургійний комплекс Дунбею залишається унікальним для Китаю. Вартість виробленої тут промислової продукції на душу населення є вищою, ніж у басейні Янцзи або в Північному Китаї. Дунбей має також найрозвинутішу в країні транспортну інфраструктуру (залізниці, внутрішні водні шляхи, трубопроводи, ЛЕП, морські порти).

Високий рівень розвитку Дунбею досягнуто як завдяки його природним ресурсам, так і завдяки історичним обставинам. Аграрні відносини тут були не такими застарілими, як у власне Китаї. Звичайно, все тут створювалося працею китайців, але одночасно сюди надходили значні іноземні кредити і технології. В 1896-1905 pp. чималі кошти були вкладені Росією в будівництво місцевих залізниць та морських портів. У 30-х роках XX ст. Японія, для якої це були багаті на ресурси тили, форсувала тут розвиток вугільної та металургійної галузей. З 1945 по 1959 р. сюди на розвиток важкої промисловості була спрямована головна допомога з боку тодішнього Радянського Союзу.

Найбільшими містами Дунбею є Шеньян (Мукден) і Далянь (Дальній, Дайрен). Ціцікар, Харбін, Чанчунь і Ґірін -- також важливі господарські центри. Шеньян і його найближче оточення є уособленням вугільно-металургійного комплексу району. Сам Шеньян -- центр важкого машинобудування, науково-технічних інститутів і дослідних лабораторій. Його оточує сузір'я відомих промислових міст: Аньшань з найбільшим в країні металургійним комбінатом, Беньсі -- вугільний та металургійний центр, Фушунь, де в роки другої світової війни виробляли синтетичний бензин із сланців для японської армії. Шеньян -- стародавнє місто. В XVII ст. він був столицею держави маньчжурів, а в 1644--1911 pp. під час панування в Китаї Маньчжурської династії -- другою після Пекіну столицею країни. За своїми історичними пам'ятками (імператорський палац, храми, парки і мавзолеї) він поступається лише Пекіну.

Далянь був заснований в 1898 р. росіянами на відібраній у Китаю території Ляодунського півострова. За 50 км від нього було створено військово-морську базу Порт-Артур (Люйшунь), яка контролювала вхід у Бохайванську затоку і підходи до Пекіна. Цією базою почергово володіли Росія (1895--1905 pp.), Японія (1905--1945 pp.) і Радянський Союз (1945--1955 pp.). Далянь -- другий після Шанхаю (не рахуючи Сянґана) порт і важливий промисловий центр (металургія, загальне машинобудування, суднобудування і судноремонт, нафтопереробка тощо). Місто зрослося з Люйшунем, центр якого має європейський вигляд, поруч з ним -- велика курортна зона.

Західний Китай. За площею це 4,7 млн. км , але тут живе лише 41 млн. чоловік. Порівняно зі Східним Китаєм це інше природне середовище, некитайські народи, інші звичаї, побут, культура та релігія, інший спосіб господарювання. Китайці тут не колоністи, а завойовники. Внутрішня Монголія була приєднана до Китаю в XVII ст., Сіньцзян і Тибет -- у XVIII ст. Зараз більшість населення

Заходу становлять китайці (хань). Вони є урядовцями, солдатами, в їхніх руках торгівля і живуть вони в містах.

Внутрішня Монголія (1180 тис. км2 і 22 млн. чоловік населення) являє собою плоскогір'я, зайняте пустелями і степами. Головне заняття монголів -- кочове скотарство. Найбільші міста -- Хух-Хото і Баотоу.

Сіньцзян (1600 тис. км2 території і 16 млн. чоловік населення) є східним закінченням величезної аридної зони Старого Світу, яка простягнулась аж до Атлантичного океану через Середню і Південно-Західну Азію та Північну Африку. Звідси -- багато спільного в господарстві і культурі. Ландшафт Сіньцзяну -- це гори, степи і пустелі. Клімат різкоконтинентальний, аридний. Район ізольований і віддалений від моря. Тут між дикими лісами Сибіру і негостинним Тибетом ще задовго до нашої ери проходили шляхи із заходу на схід, а потім і «Великий шовковий шлях». Місцеве населення -- уйгури (переважно) і казахи -- розмовляє мовами тюркської групи алтайської мовної сім'ї, його релігія -- іслам. Тюркомовні народи й іслам прийшли сюди тільки в IX ст. На початку нашої ери місцеве населення розмовляло індоєвропейськими мовами.

Уйгури й казахи займаються оазисним землеробством і кочовим скотарством. Сільськогосподарські культури і тварини тут ті ж, що й в аналогічних місцях Південно-Західної Азії (пшениця, бавовник, сезам (кунжут), абрикоси, виноград, баштанні, тутовий шовкопряд, вівці, кози, верблюди). На вивіз ідуть вироби з вовни (килими), шовк та ізюм. Оазиси Кашгарії і Джунґарії мають тисячолітню історію. В них зрошується до 2,5 млн. га землі. Найвідомішими містами Сіньцзяну є Урумчі, Кашґар і Яркенд. Новим у розвитку Сіньцзяну стало транспортне (транзитне) будівництво, розширення зв'язків з країнами Середньої Азії та форсування експлуатації нафтових багатств.

Тибет і провінція Цинхай. Це відповідно 1220 і 720 тис. км2 території і 2,4 та 4,7 млн. чоловік населення. Тибет -- найвище і найбільше плоскогір'я Землі і дуже важкодоступний район. Щоб потрапити в Лхасу з Ланьчжоу, треба перетнути три перевали (4837 м, 4750 м і 5180 м абсолютної висоти), щоб потрапити в Лхасу з Індії через Дарджилінґ -- чотири перевали (відповідно 4794 м, 5045 м, 5220 м, 5700 м). Авіація лише частково вирішує цю проблему. Природні умови Тибету вкрай суворі: розріджене повітря, перепад температур від -40 °С до 30°С, опадів мало; це безліса високогірна пустеля.

Тибетці -- народ тибето-бірманської мовної групи китайсько-тибетської мовної сім'ї. За релігією вони ламаїсти (ламаїзм -- різновид буддизму). Це хлібороби в долинах і кочовики на високогір'ях. Вирощують ячмінь на зрошуваних ділянках в алювіальних долинах до висоти 4300 м н.р.м., випасають яків на пасовищах до 5000 м. Яків використовують як в'ючних тварин і для отримання молока, м'яса й вовни. Живуть тибетці в юртах або глиняних будинках, їдять ячну кашу, коржі, перепічки, молоко. Національний напій -- чай з маслом і сіллю. Паливом є кізяк (гній яків). Тибет - єдиний район Китаю, який не є самозабезпеченим і живе «на дотації».

Головні міста Тибету -- Лхаса і Шіґадзе. Лхаса (розташована на абсолютній висоті 3650 м, населення -- 70 тис. чоловік) має досить помірний клімат. Вона лежить у найбільшій долині на перехресті важливих транспортних шляхів. У минулому і зараз Лхаса -- головний центр ламаїзму. З XIV ст. і до 1959 р. тут знаходилась резиденція далай-лами. Місто дуже багате на історичні та архітектурні пам'ятки. Шіґадзе, що лежить у долині Брахмапутри на шляхах в Індію, -- другий за значенням економічний, релігійний і культурний центр Тибету. З XVII ст. -- резиденція панчен-лами.

Суворі але величні ландшафти Тибету, ламаїстські храми і зібрані в них культурні багатства, етнічна і релігійна екзотика вже два століття притягують сюди мандрівників, географів і туристів. Але доступ у Тибет обмежений і зараз.

Размещено на Allbest.ru