Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики

Росіяни, як демографічно і політично домінуючий етнос колишнього Радянського Союзу, майже не зазнали асиміляції. Вважає рідною українську мову лише 3,5% росіян. У порівняні з попереднім переписом ця частка дещо зросла (на 2,3 %). Найбільша їхня питома вага (від 10 до 20%) є у тих регіонах, де, з одного боку, росіяни розселені найбільш дисперсно та, з другого, - порівняно цілісним є українське мовно-культурне середовище.

На основі аналізу широкої сукупності етнодемографічних та етносоціальних показників виділяються, як окремі етногеографічні райони, такі групи областей:

1) Закарпатська і Чернівецька області;

2) Волинсько-Галицький район (Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області);

3) Центральний район (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області);

4) Донецький район (Донецька і Луганська області);

5) Одеський район (Одеська область);

6) Центрально-Причорноморський район (Миколаївська і Херсонська області);

7) Дніпровсько-Харківський регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська);

8) Кримський район (АР Крим).

У п'ятому розділі дисертації “Етнополітичний простір України: конфігурація, співвідношення, проблеми гармонізації” розкриваються функції етногеографічного чинника в організації державно-територіального устрою та географічні особливості політичної активності етнонаціональних спільнот і груп. З огляду на те, що Україна не формувалася шляхом об'єднання кількох державно-політичних суб'єктів і не є сукупністю ареалів автохтонних націй, в основі форми її державно-територіального устрою важливо зберегти конституційно закладений принцип унітаризму. Враховуючи типологічні особливості етногеографічної структури, історичні передумови та уже закладені конституційні принципи, Україна має усі підстави розвиватись як національна держава з однією регіональною автономією, Автономною Республікою Крим, у формуванні і функціонуванні якої провідну роль відіграють етнонаціональні відмінності.

Важливою передумовою етнополітичної консолідації України є забезпечення недоторканості, цілісності і економічної освоєності її державної території. Стратегічно важливе значення в системі геополітичних аргументів щодо політичної цілісності державної території України має, окрім історично-правових підстав, і той факт, що у її основі - українська етнічна територія. Реґіональні природні і соціально-економічі відмінності території України є досить помітними, але не є настільки значними, щоб бути потенційним детермінатором реґіональних конфліктів, а у багатьох аспектах є взаємодоповнюваними. Перспективи становлення етнополітичної системи України залежать і від етногеографічних параметрів та функціонування її державного кордону, який відповідає межі української етнічної території, яка склалася на початок ХХ ст., лише на деяких ділянках. Водночас державно-політичний чинник (переселення і депортації населення, насильна і природна асиміляція) уже значною мірою призвів до того, що крайні межі західного українського розселення збігаються із західним державним кордоном, особливо з його польсько-українською ділянкою, хоча в Україні прикордонні ареали розселення національних меншин зазнали лише незначного звуження. Саме у прикордонній смузі розміщено 9 адміністративних районів з усіх 23, де етнічні українці становлять меншість (абсолютну чи відносну).

В структурі територіальної етнополітичної системи держави визначне місце належить столицям, які подають імпульси загальнополітичного і етнокультурного розвитку, створюють передумови забезпечення національно-політичної консолідації усього населення. В цьому контексті для виконання столичних геоетнополітичних функцій сучасної України м. Київ має низку переваг геоетнополітичного положення, а його етнонаціональна структура населення за кількісними співвідношеннями між основними суб'єктами від загальнодержавної істотно не відрізняється. Водночас у багатьох сферах культурного життя Києва помітною і навіть визначальною є інерція попередніх кількісних співвідношень в етнонаціональній структурі населення міста, не даючи змоги призупинити процеси мовної асиміляції етнічних українців.

Дослідження представництва етнонаціональних меншин у Верховній Раді і інших вищих і центральних органах державної влади України засвідчило відсутність будь-яких дискримінаційних обмежень щодо них та наявність сприятливих передумов для реалізації своїх прав і свого потенціалу, що загалом є позитивним чинником.

Розглядаючи перспективи самоврядування етнонаціональних меншин, яке може здійснюватись у територіальній та екстратериторіальній формах, необхідно виділити такі важливі політико-етногеографічні моменти:

1) територія, де етнонаціональні меншини становлять більшість, у сільській місцевості з часу 20-30 років ХХ ст. зменшилась;

2) такі райони залишаються переважно лише у прикордонній смузі, що актуалізує геополітичні чинники взаємин із сусідніми державами;

3) у межах районів компактного розселення етнонаціональних меншин значну частку становить етнічно українське населення та представники інших етнічних груп, особливо у міських поселеннях.

З огляду на це, створення т. зв. національних районів у сучасних умовах не є конструктивним розв'язанням проблеми, оскільки могло б стати своєрідним аргументом для висунення територіальних претензій до України, не вирішуючи реальних проблем життєдіяльності місцевого населення. А тому саме екстратериторіальна форма (етнокультурна автономія, “національно-персональна” автономія) мала б стати основною формою організації самоврядування етнонаціональних меншин.

Стабільність геоетнополітичної системи держави забезпечується зрівноваженою політичною активністю етнонаціональних спільнот і груп, зумовленою різними (економічними, політико-правовими, соціально-культурними) мотивами. В цьому контексті дослідження показали, що негативний вплив соціальної географії на етнополітичну ситуацію має переважно лише опосередкований характер, передовсім формуючи скептичну налаштованість до можливостей і перспектив української державності та сприяючи консер-вації міжрегіональних бар'єрів.

Чинником політичної активності етнонаціональних меншин є ситуація у культурно-освітній сфері. Рівень задоволення їхніх потреб в освіті на рідній мові як одна з важливих передумов довір'я до політики національної держави є досить сильно диференційованим залежно від компактності їхнього розсе-лення, ступеня асиміляції, історичних особливостей. Найкраще організоване шкільництво мовами етнонаціональних меншин у місцях їх компактного проживання, зокрема, фактично у повному обсязі розв'язана ця проблема стосовно румунської і угорської меншин, менше -- стосовно кримських татар, поляків, словаків, болгар. Найбільш актуальною є проблема організації шкільництва дисперсно розсіяних і значною мірою асимільованих меншин, яка частково вирішується шляхом створення недільних шкіл та шкіл-інтернатів. Негативне геополітичне значення мають поширені суб'єктивні погляди в середовищі російської етнічної групи щодо ніби-то погіршення свого культурно-освітнього становища, які здебільшого не підтверджуються об'єктивними даними.

Важливою організаційною формою активізації громадсько-політичної активності етнонаціональних меншин є створення громадських об'єднань (товариств), які є необхідним елементом громадянського суспільства. Аналіз географії, структури та культурно-інформаційної діяльності товариств етнонаціональних меншин, особливо у порівнянні з етнонаціональним складом, показали і певну диференціацію у громадській активності окремих груп населення різних регіонів.

Релігійно-географічний аналіз, виявляючи збереження істотних, історично зумовлених реґіональних відмінностей показує і деяке переважання відцентрових етнополітичних орієнтацій релігійних структур. Але загалом політичні функції релігійно-територіальної диференціації України не є настільки вагомими, щоб говорити про принципову культурно-цивілізаційну “несумісність” різних частин держави.

Важливі результати етнополітичної активності забезпечує насамперед діяльність політичних партій. Дослідження географії виборів за політичними партіями, насамперед територіально обмежений (в основному локальний і реґіональний) та ситуативний характер їхнього впливу, показує, що формування партійно-політичної структури України відстає від інших загальносуспільних процесів, а сумарний вектор впливу політичних партій хоча й має доцентрове спрямування все ж ще не забезпечує всіх регіональних етнокультуриних поєднань, необхідних для ефективного функціонування цілісної держави. Деструктивним геополітичним моментом у розвитку партійно - політичної системи України стало утворення в останні роки політичних партій, які, опираючись на ідеї російського великодержавництва і заперечуючи принципи незалежного національно-державного розвитку України, відверто орієнтуються на політичну мобілізацію всієї російської етнічної групи. Але позитивною передумовою у цьому контексті є те, що за результатами двох виборчих кампаній до Верховної Ради ці політичні сили одержали відносно незначну кількість голосів (менше 1%).

Аналіз електоральної поведінки громадян України підтверджує значущість історико-географічного чинника, що виявлялось і виявляється досить помітно у майже всіх виборчих кампаніях, насамперед через різний вплив історичних ідеологій, поєднуючись також з багатьма іншими передумовами (соціальний склад, демографічні параметри, позиції етнонаціональних меншин, економічна ситуація, рівень етнонаціональної самосвідомості та ін.). Але полярність політичних настроїв українського населення все ж має об'єктивно-ситуативний, а не іманентний характер, що підтверджують і результати президентських виборів 1999 року, і парламентських виборів 2002 років, і президентських виборів 2004 року, засвідчуючи поступове, хоча й повільне, розмивання історичних бар'єрів. Особливо помітні відмінності в електоральних уподобаннях зберігаються між етнічними українцями, етнічними росіянами та іншими етнонаціональними групами, виявляючись по-різному залежно від макрорегіональних та внутрішньорегіональних особливостей. Якщо політична активність етнічних росіян, від вектора якої істотно залежать і загальнодержавні співвідношення, упродовж 90-х років переважно виявлялася у комуністичних та ліберально-демократичних формах (за винятком Криму, де діяла низка радикальних угрупувань), то напередодні і під час президентських виборів 2004 року в середовищі етнічних росіян більше проявилися громадсько-політична консолідація на основі ідей союзу з Росією, подвійного громадянства, надання російській мові статусу державної, що позначилось і на географії самих виборів. Водночас поява масової політичної сили, яка б об'єднала етнічних росіян на відверто антиукраїнській платформі, провокуючи безпосередньо політичні конфлікти, є на сьогодні малоймовірною, з огляду насамперед на значну їхню інтегрованість в загальнодержавні соціально-економічні процеси, високий ступінь компліментарності між етнічними росіянами та українцями, значне їхнє представництво в органах державної влади та участь у діяльності загальноукраїнських політичних партій.

Географія парламентських виборів 2002 року, і президентських виборів 2004 підтвердили, що у районах компактного розселення невеликих етнонаціональних меншин на сьогодні відносно більше довіряють владним структурам та лівим партіям і менше підтримують українські національно-демократичні сили. Певний виняток у цьому аспекті становлять кримські татари, з огляду на досить тісний зв'язок між географією кримських татар у районах АР Крим та часткою голосів, відданих на виборах 2004 року за В. Ющенка (коефіцієнт кореляції - 0,9).

У шостому розділі дисертації “Державна геоетнополітика України як засіб реалізації її національних інтересів” розкрито концепцію та обгрунтовано основні засади державної геоетнополітики України задля зрівноваження регіональних етнополітичних процесів. Узагальнюючи і доповнюючи підходи, сформовані у рамках внутрішньої геополітики та регіональної політики, державна геоетнополітика розглядається як окремий сектор політичної діяльності, що формується на стику з політичною географією, геополітикою та регіональною політикою, в основі якого - сукупність заходів держави, спрямованих на оптимізацію і збалансування територіальної етнополітичної системи держави, усунення загроз етнополітичній стабільності.

Важливою передумовою здійснення державної геоетнополітики є узагальнене представлення складності етнополітичних взаємин у державі загалом та у регіонах, показуючи рівень поляризаційної напруженості у взаєминах центр - регіони та регіони - регіони, який залежить від діапазону відхилень в етнокультурних співвідношеннях. Проведений рейтинговий аналіз за характерними показниками (етнонаціональна та релігійно-конфесійна мозаїчність, частка населення, що народилася поза межами України, рівень кризи української етнічності, наявність деструктивних зовнішньополітичних чинників та ін.) засвідчив, що із заходу на схід, по осі історичного ядра України від Львівщини аж до Сумщини, за всіма ознаками немає підстав для ускладнення етнополітичних взаємин, і лише Кримська автономія (разом з містом Севастополем), Донеччина (Донецька і Луганська області) та Одеська область виділяються як особливі полюси складності геоетнополітичних взаємин.

У здійсненні державної геоетнополітики України на перший план виходять проблеми регіонально-структурних змін у політичних настроях населення, де найбільш рельєфно виявляються, з одного боку, консолідуючі (доцентрові) процеси, і з другого боку - територіально-розділюючі, відценторові чинники та породжені ними небезпеки. ЇЇ реалізація передбачає розв'язання таких проблем, як: а) територіальна консолідація, подолання регіонального відчуження та інерції історичної територіально-політичної роз'єднаності в рамках самої української етнічної нації; б) консолідація української політичної нації на основі тісних поєднань української етнічної нації з етнонаціональними меншинами; в) кристалізація культурної ідентичності України. Однією з визначальних передумов практичного розв'язання зазначених проблем є усвідомлення і підтримка усім суспільством національної ідеї, основною підвалиною якої є сама ідея національної держави як реалізація природного права нації на самовизначення і як логічний наслідок історичного розвитку країни. Оскільки особливо важливим є поєднання ідеї національної держави з усвідомленням регіональної самобутності і загальнодержавної культурної ідентичності, то завжди актуальними є історично-географічні та політико-географічні складові національної ідеї. В цьому контексті для подолання історичної регіонально-ментальної відчуженості важливо зблизити різні регіональні погляди сприйняття українського історичного процесу, усуваючи вияви антагонізму і підсилюючи вияви симпатії і взаєморозуміння шляхом пізнання, відбору і усвідомлення таких регіонально-історичних особливостей та цінностей, які відзначаючись історичною об'єктивністю, мали б водночас загальнонаціональне значення. Саме регіонально-інтеграційне трактування української національної ідеї сприятиме її загальнодержавному сприйняттю і поширенню, не допускаючи водночас формування образу України як мозаїки окремих країн.

Утвердження української національної ідеї в усіх регіонах, розмиваючи гіперболізовані вияви регіональної ідентичності, є передумовою формування не полі- чи двокультурної, а дворівневої моделі української політичної нації: на вищому рівні - культурно-політична інтеграція суспільства на основі національної ідеї, комунікаційну єдність якого визначала б українська мова та українська етнонаціональна культура, і на нижчому рівні - плюралізм етнічних культур, який передбачає збереження (і створення) оптимальних умов функціонування культур етнонаціональних меншин та невеликих корінних народів.

Але з огляду на несприятливі історичні передумови, неоптимальність територіальної структури української культурної сфери, відсутність культурної цілісності державоформуючої нації - це помітні розриви у підвалинах геоетнополітичної цілісності держави. Тому розширення багатогранного україномовного міського культурного середовища - одна з основних концептуальних і прикладних проблем внутрішньої геоетнополітики України. Гармонізація культурних взаємин по лінії велике місто - прилегла округа створила б додаткові передумови геоетнополітичної ідентифікації та цілісності держави Україна.

Висновки

З огляду на істотні взаємовпливи територіальної організації етнонаціональної і політичної сфер суспільства, уся сукупність їхніх співвідношень та взаємодії зумовлює характер багатьох сучасних глобальних та внутрішньодержавних процесів і є предметом геоетнополітичного аналізу. На основі геоетнополітичного аналізу і теоретико-методологічних засад суспільної географії формується напрям наукових досліджень, етнополітична географія, який на теоретичному рівні розглядає роль територіальної організації етнонаціональної сфери у геополітичних процесах, а на прикладному - забезпечує розроблення моделей стабільного розвитку територіально-етнополітичних систем та здійснює прогнозування подальшого перебігу геоетнополітичних процесів. Всебічність і ефективність геоетнополітичного дослідженння забезпечує використання понятійно-термінологічного апарату теорії етносу, яка на відміну від західних конструктивістських концепцій нації, найбільш об'єктивно, повно і в єдності відображає сутнісні виміри феноменів етнічного і національного.

1. Виходячи із мети дослідження, в рамках геоетнополітичного аналізу розроблено теоретичні основи всебічного дослідження територіально-етнополітичної системи держав, включаючи: а) концепцію географічних засад життєдіяльності та політичної активності етнонаціональних спільнот і груп, основу якої складають положення про політичний потенціал територіальної організації етнонаціональної сфери, які у тісному зв'язку з її демогеорафічним потенціалом визначають повноту структури етносу та його геополітичні можливості; б) концепцію структурної зрівноваженості геоетнополітичних процесів як передумови їхнього безконфліктного розвитку на глобальному та державному рівнях, в основі якої положення про природність політизації етнічності, нерівномірність розвитку етнополітичних процесів за культурно-цивілізаційними регіонами, закономірність тенденцій до більшої відповідності територіально-політичної та етногеографічної організації, які засвідчують, що саме система національних держав і етнонаціональних федерацій є оптимальною моделлю територіально-політичної організації світу.

2. У дисертації обгрунтовано методологічну модель всебічного геоетнополітичного дослідження держави, в основі якої історико-географічний аналіз передумов формування територіальних-етнополітичних взаємин та структурно-функціональний аналіз сучасних етногеографічних співвідношень у державно-територіальному устрої та в особливостях політичної активності етнонаціональних спільнот і груп.

3. Дослідження етногеографічних аспектів формування державності та державних кордонів України упродовж ХХ ст. підтвердили, що попри інтеґраційний характер сучасної державної території України, її сучасну конфігурацію та цілісність здебільшого визначив український етнонаціональний чинник.

4. Геополітичні умови й обставини зумовили нерівномірність динаміки кількості та питомої ваги різних етнонаціональних спільнот і груп в межах сучасної України, зростання обсягів прямих і непрямих демографічних втрат етнічно українського населення, поглиблюючи міжрегіональну поляризацію в межах ареалу розселення і життєдіяльності української нації, що поряд з іншими чинниками перешкоджало процесам її консолідації та модернізації. Водночас позитивне значення у процесах життєдіяльності мало зростання частки міського етнічно українського населення, яке однак, з огляду на несприятливі обставини, не забезпечило повноцінної модернізації і формування цілісного україномовного середовища у великих містах. В структурі населення етнонаціональних меншин значною мірою під дією геоетнополітичного чинника насамперед різко зросла частка етнічних росіян і зменшилася питома вага євреїв, поляків та німців.

5. Аналіз динаміки етногеографічних змін показав, що упродовж 90-х років спостерігалась прогресивна з геополітичної точки зору тенденція вирів-нювання (деполяризації) етнонаціонального простору України, відображаючи також об'єктивну тенденцію подолання контрастності етнонаціональної структури міського і сільського середовищ.

6. Водночас спостерігалось деяке зростання поляризації в територіальній організації української етнічної нації за етнолінгвістичними ознаками, підкреслюючи негативні риси її територіальної культурно-ментальної структури, які гостро виявляються у контрастності ситуації за регіонами та у відношенні велике місто - прилегла округа. Етномовна біполярність значної частини території України послаблює систему територіальних (міжрегіональних і внутрішньорегіональних) поєднань. Географічний аналіз явища політичного русинства засвідчує локальний характер його поширення у Закарпатському регіоні і одночасну визначальну пов'язаність етнічно українського населення цього регіону з ядром української етнічної нації.

7. Попри те, що Україна за усіма основними етногеографічними співвідношеннями належить до типу переважно моноетнічних держав, понад 80% території яких - це ареал розселення одного етносу за наявності порів-няно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та невели-ких корінних народів, зберігаються помітні етногеографічні відмінності, результатом аналізу яких стало виділення 8 етногеографічних районів.

8. В дисертації розв'язано проблему моделювання основних співвідношень і зв'язків в територіально-етнополітичній системі України через послідовний аналіз етнонаціональних співвідношень в структурі державно-територіального устрою України та в особливостях електоральної поведінки етнонаціональних спільнот і груп. Етногеографічні параметри насамперед підтверджують оптимальність формування України як національної держави з однією територіальною автономією.

9. Столиця України, м. Київ, має значний потенціал геоетнополітичної консолідації населення України, який уже був значної мірою реалізований у забезпеченні соборності українських земель та міжрегіональних поєднань, але ще недостатньо виявився у формуванні геокультурної ідентичності України. Незрівноваженість представництва етнонаціональних спільнот і груп в органах державної влади і місцевого самоврядування є порівняно незначною і у більш гострих формах виявляється в АР Крим. Сучасна географія етнонаціональних меншин підтверджує, що їхнє самоврядування найбільш доцільно організувати в екстратериторіальній формі.

10. Регіонально-географічний аналіз ситуації у релігійній сфері України виявляє на сьогодні її слабкі етнокультурно-консолідаційні можливості, але все ж нездоланних міжрегіональних бар'єрів релігійно-конфесійні стосунки не створюють. Політична, насамперед електоральна, активність етнонаціональних спільнот і груп у регіональному вимірі залишається різновекторною, але більш помітними стали доцентрові тенденції. Негативним чинником у подальшому розвитку геоетнополітичних взаємин є недостатня пов'язаність (щодо членства, підтримки на виборах) населення етнонаціональних меншин із загальноукраїнськими політичними партіями, що відстоюють принципи незалежного державного розвитку та територіальної цілісності. Послаблює негативне етнополітичне значення таких чинників значна інтегрованість етнонаціональних меншин в загальнодержавні соціально-економічні процеси, достатньо високий ступінь міжетнічної компліментарності та значне їхнє представництво в центральних та місцевих органах державної влади.

11. Геоетнополітичну цілісність держави, гармонізацію територіальних етнополітичних взаємин забезпечує насамперед ефективна державна геоетнополітика. Основними завданнями геоетнополітики України є територіальна консолідація, подолання регіонального відчуження та інерції історичної територіально-політичної роз'єднаності в рамках самої української етнічної нації; подальше формування української політичної нації на основі тісних поєднань української етнічної нації з етнонаціональними меншинами.

12. Підсилити дію конструктивних чинників геоетнополітичної цілісності України може підтримка усім суспільством поєднання ідеї націо-нальної держави з усвідомленням регіональної самобутності і загальнодер-жавної культурної ідентичності. Актуальною проблемою державної геоетно-політики є забезпечення культурної цілісності української державоформуючої нації внаслідок оптимізації територіальної структури україномовної культур-ної сфери.

Публікації за темою дисертації

1. Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. Львів: Світ, 1992. - 144 с.

2. Дністрянський М.С. Україна в політико-географічному вимірі. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2000. - 310 с.

3. Дністрянський М.С. Геополітичні доктрини і підходи: критичний аналіз методології. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - 114 с.

4. Дністрянський М.С. Політико-географічні проблеми функціонування столиці та вищих органів державної влади України // Вісн. Львів. ун.-ту. Сер. географ. 1999. Вип. 24. С. 9-14.

5. Дністрянський М. С. Регіональні відмінності впливу політичних партій України за результатами виборів до Верховної Ради України 1998 року // Регіональна економіка. 1999. № 1, - С. 43-53.

6. Дністрянський М. Географія громадських об'єднань етнонаціональних меншин як відображення етнополітичних процесів // Україна та глобальні процеси: географічний вимір. Київ-Луцьк, 2000. С. 268-271.

7. Дністрянський М. С. Формування української політичної нації як вузлова проблема регіональної етнополітики // Регіональна економіка, 2000. № 4, С. 27-34.

8. Дністрянський М. С. Праці С. Рудницького і Ю. Липи в контексті європейської політико-географічної думки // Історія української географії. Вип. 2. -2000.- С. 73-77.

9. Дністрянський М. С. Мовно-географічна ситуація в Україні: проблеми і тенденції розвитку // Наук. зап.-ки Вінницьк. держ. педагог. ун.-ту ім. Михайла Коцюбинського. Серія: Географія. Вип. 1. 2001.- - С. 124-127.

10. Дністрянський М. С. До концепції української національної ідеї: географічний аспект // Наук. вісн. Чернів. ун.-ту. Вип. 104. Географія. 2001. С. 71-74.

11. Дністрянський М. С. Етногеополітичний чинник в територіальній організації державної влади і місцевого самоврядування // Наук. записки Терноп. держ. педагог. ун.-ту. Серія: Географія. № 1. 2000.-С. 33-35.

12. Дністрянський М.С. Етнонаціональна мозаїчність сільського і міського населення України: пізнавальні і прикладні аспекти // Український географічний журнал. 2001. № 2, С. 17-22.

13. Дністрянський М. С. Зовнішньополітичні аспекти регіональної етнополітики України // Наук. вісн. Волин. держ. ун.-ту імені Лесі Українки, 2001. № 1. С. 50-53.

14. Дністрянський М. С. Регіонально-конфесійні відмінності в Україні як геоетнополітичний чинник // Вісн. Львів. ун.-ту. Сер. міжн. відн. Вип. 5. Львів, 2001.-С. 22-31.

15. Дністрянський М.С. Типологія держав світу за етнонаціональним складом населення та характером територіальних етнополітичних відносин // Український географічний журнал. 2002. № 4. С. 46-49.

16. Дністрянський М.С. Картографічний метод в етногеополітичних дослідженнях: методологічні проблеми та перспективи використання // Віс. Львів. ун.-ту. Сер. міжн. відн. Вип. 6. 2001. С. 50-54.

17. Дністрянський М.С. Зміни етнонаціональної структури населення України протягом 1959-1989 років: загальні тенденції та регіональні особливості // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Географія. 2002.-Вип. 4.-С. 95-101.

18. Дністрянський М.С. Етнонаціональна сфера суспільства і її геополітичні функції: методологічний підхід та порівняльно-історичний аналіз // Історія української географії. 2002. Вип. 6. - С. 74-77.

19. Дністрянський М.С. Геоетнополітичні процеси і тенденції в сучасному світі: загальні закономірності і регіональні особливості // Економічна і соціальна географія: Зб. наук праць. 2003. № 53. С. 250-255.

20. Дністрянський М. Релігійні відносини як чинник формування етнонаціонального простору України // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. географ. 2003. Вип. 29. Ч. 2. С. 28-32.

21. Дністрянський М.С. Етнонаціональний чинник у геополітичних процесах: глобальні виміри і неадекватні інтерпретації // Вісн. Львів. ун-ту. Сер міжн. відн. 2002. Вип. 7. С. 20-27.

22. Дністрянський М. Деякі методологічні хиби аналізу сучасної геополітичної ситуації в Україні та їхня історично-генетична зумовленість / Історія української географії. Вип. 9. 2004. С. 65-67.

23. Дністрянський М. Геополітичні виміри мовно-географічних процесів в Україні упродовж 1959-1989 років // Вісн. Львів. ун-ту. Сер міжн. відн. Вип. 13. 2004. С. 52-59.

24. Дністрянський М. Перспетиви використання етнічно-картографічної спадщини Володимира Кубійовича в сучасних дослідженнях // Проблеми безперервної географічної освіти і картографії. Харків, 2004. С. 107-111.

25. Дністрянський М. Демотериторіальні засади етнічності та їхнє функціональне значення // Вісн. Львів. ун.-ту. Сер. географ. 2004. Вип. 30. С. 111-118.

26. Дністрянський М. С. Кордони і геополітика // “Дзвін”. 1994. № 4. С. 80-90.

27. Дністрянський М. С. Адміністративно-територіальний уст-рій України крізь призму геополітики // “Дзвін”, 1996, № 7. С. 93-104.

28. Дністрянський М.С. Конфесії і етнополітика: український варіант// “Дзвін”, 1997. № 2.- С. 96-102.

29. Дністрянський М.С. Порівняльний аналіз національного складу населення Волинської, Житомирської і Рівненської областей // Національні меншини Правобережної України. Наук. зб. Т. 18. Житомир: Волинь, 1998. С. 17-20.

30. Дністрянський М.С. Україна на карті світу // “Дзвін”. 1999. № 2 C. 84-90.

31. Дністрянський М.С. Типологічні риси і проблеми функціонування державних кордонів України // Проблеми і перспективи транскордонного співробітництва в аспекті процесів європейської інтеграції. Вип. ХV. Львів -Луцьк, 2000- С. 298-301.

32. Дністрянський М.С. Адміністративно-територіальний устрій України: структурні параметри і проблеми функціонування // Регіональне управління і місцеве самоврядування. Вип. ХІV. Львів, 2000.-С. 48-56.

33. Дністрянський М.С. Чи потрібно реформувати адміністративно-територіальний устрій України? (політико-географічний погляд) // Політична думка, 2001. № 1-2, С. 28-39.

34. Дністрянський М.С. Історія формування українсько-білоруського державного кордону в контексті етнополітичних проблем // Картографія та історія України. Зб. наук. праць. Львів - Київ - Нью-Йорк, 2000.-С. 143-149.

35. Дністрянський М. Геополітичні проблеми етнокультурної єдності і консолідації української етнічної нації в Україні // Львівська суспільно-географічна школа у національному та європейському вимірах. Львів, 2005. С. 168 - 179.

36. Дністрянський М.С. Політико-географічне значення праць Володимира Кубійовича // Історія української географії і картографії. Тернопіль, 1995. С. 14-15.

37. Дністрянський М.С. Деякі проблеми формування і вдосконалення політико-географічної термінології // Проблеми української наукової термінології. 1996. С. 128-129.

38. Дністрянський М.С. Етнополітичні аспекти міжконфесійної ситуації в Закарпатській Україні // Історія релігій в Україні. Львів, 1996. - С. 80-81.

39. Дністрянський М.С. Про деякі теоретико-методологічні проблеми української суспільної географії // Матеріали Всеукраїнського науково-практичного семінару. Тернопіль, 1998. - С. 61-63.

40. Дністрянський М.С. Про концепцію природно-культурного ландшафту // Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ ст. К., 1999. - С. 189-190.

41. Дністрянський М.С. Деякі концептуальні підходи до географічних досліджень етнополітичних процесів // Географічна наука та освіта в Україні. К., 2000.-С. 25-26.

42. Дністрянський М.С. Нерівномірність сільськогосподарської освоєності території України як чинник регіональної демоетнополітики // Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України. К., 2001. - С. 173-174.

43. Дністрянський М.С. Типи територіальних етнополітичних систем держав Європи і Азії: порівняльні аспекти // Теоретитчні і прикладні проблеми країнознавства і краєзнавства. Рівне, 2002.- С. 80-83.

44. Дністрянський М.С. Геоетнополітичні конфлікти: структурно-функціональна зумовленість, типологія, проблеми попередження // Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки. Львів, 2003. С. 69-71.

45. Дністрянський М.С. Етнополітична географія як напрям наукових досліджень: концептуальні положення і підходи // Географічна освіта і наука в Україні. К., 2003. С. 42-43.

46. Дністрянський М.С. Вплив природного середовища на територіальну організацію етнонаціональної сфери: історико-методологічні підходи та сучасні інтерпретації // Природничі науки на межі століть. Ніжин, 2004.- С. 144-145.

47. Дністрянський М.С. Етнополітичне районування як інформаційна основа державної геополітики // Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України. К., 2004. С. 87-89.

48. Дністрянський М.С. Регіональні етнополітичні проблеми України і Криму в контексті конструктивної зрівноваженої геополітики // Геополитические и географические проблемы Крыма в многовекторном измерении Украины. Симферополь, 2004. С. 26-28.

49. Дністрянський М.С. Поняття нації в українській суспільно-географічній і громадсько-політичній думці першої половини ХХ ст. // Праці наукового товариства ім. Шевченка. Т. ХІ. Львів, 2003. С. 194-146.

50. Дністрянський М.С. Концептуальні принципи конструктивної зрівноваженої геополітики // Україна: географічні проблеми сталого розвитку. Зб. наук. праць. В 4-х т. Т. 3. К.: ВГЛ Обрії, 2004. С. 13-15.

Размещено на Allbest.ru