Місцеві податки: сутність, значення та проблеми адміністрування

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно, що поширені також в колишніх соціалістичних країнах. Трохи рідше стягуються прямі прибуткові податки з фізичних та юридичних осіб, місцеві непрямі податки ( у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.

Так в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 відсотків доходів місцевих бюджетів складають податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги.

У США податок на майно становить близько 12% усіх загальнодержавних податкових доходів і 75% місцевих податкових надходжень.

Місцеві податки на нерухоме майно. Податки на нерухомість вважаються одними з найдавніших європейських податків. Загальна логічна підстава для оподаткування майна полягає в тому, що сам факт володіння ними породжує певні вигоди для його власника (навіть, якщо при цьому відчутні доходи не отримані - як, наприклад, у разі володіння творами мистецтва), а також у тому, що принаймні частину вартості майна можна розглядати як прибутки від приросту капіталу. При цьому податки на нерухомість вважаються хорошими саме на місцевому рівні. Це пов'язано з тим, що:

- вартість нерухомого майна - це більшою мірою змінна запасу, ніж потоку, якими є, наприклад, доходи, споживання або продаж. І, як для всякої змінної запасу, вартість нерухомості може бути обчислена тільки в певний момент, її розмір не має протяжності у часі. Тому, в свою чергу, і податок на майно менше, ніж податки на змінні потоку, залежить від динаміки господарської кон'юнктури, що добре узгоджується із специфікою завдань, які розв'язують органи місцевого самоврядування (насамперед, це витрати на забезпечення першочергових життєвих потреб населення, які можна вважати умовно-постійними);

- об'єкт оподаткування легко ідентифікувати: він має територіальну прив'язку і його не можна або дуже важко перевести в іншу місцевість (на відміну, наприклад, прибутку).

Існує точка зору, що податок на майно певною мірою відповідає вимогам загальних податкових принципів платоспроможності. У першому випадку тому, що чим більше накопичив багатства індивідуум, тим, очевидно, вища і його можливість сплачувати податки. В другому - тому, що податок на майно можна розглядати в тому числі і як плату за послуги влади щодо його захисту й утримання. Проте, критикуючи ці твердження, можна зазначити, по-перше, що коли податок на майно стає значним у порівнянні з іншими, то він уже явно порушує принцип спроможності сплачувати і сприймається більшістю населення як несправедливий. А по-друге, податки стягуються не тільки для захисту власності і кількість надання суспільних послуг більшою мірою залежить від кількості одиниць обслуговування, ніж від їх вартості. Тому якщо вже й будувати систему оподаткування, орієнтуючись на одержувану вигоду, то система цільових зборів більш альтернативна [20, с.11-18].

Одна з головних проблем в організації майнового оподаткування - визначення вартості нерухомості. Це пов'язано з тим, що її об'єкти бувають різноманітними й одержати їх достовірну поточну ринкову ціну дуже складно. На практиці органи влади змушені приписувати оподатковувану вартість майна ( зазвичай на базі річної суми орендної плати або можливої ціни продажу), яка може відрізнятися від ринкової в будь-який бік. Отже, така оцінка завжди містить певний суб'єктивний елемент, причому тим більший, чим менше розвинений ринок нерухомості і вищі темпи інфляції. Тому, якщо податки на майно відносно невисокі, вони можуть сприйматися платниками податків терпимо, проте коли вони стають порівняно вагомими, тоді викликають гостре невдоволення і критику, тим більше, що:

- податки на нерухомість є „явними", а не прихованими, як, наприклад, непрямі податки в ціні товарів або прямий прибутковий, який автоматично утримується бухгалтерією у джерела виплати; майновий податок кожен платник повинен сплатити особисто;

- на практиці звичайно застосовуються єдині ставки податку на нерухомість, і відповідно до поширеної думки цей податок вважається регресивним ( у частині оподаткування будинків і споруд).

У цьому зв'язку дехто з європейських експертів вважає, що потрібно вказувати можливі межі надходжень від оподаткування нерухомості, які, на їх думку, не повинні перевищувати 1-2 відсотка валового внутрішнього продукту. Природно, що при таких обмеженнях вони не можуть становити головного джерела фінансування заходів органів місцевого самоврядування і фактично покривають у західноєвропейських країнах близько 10 відсотків місцевих витрат. Така точка зору відображає загальну тенденцію до деякого зменшення відносного значення податків на майно у розвинутих країнах. Наприклад, у США в останні роки вони становлять 17-18 відсотків сумарних доходів субфедеральних рівнів влади, у той час як, наприклад у кінці 20-х на початку 30-х років їх частка сягала 60-65 відсотків. Проте ці податки, як і раніше, становлять у багатьох державах головне джерело прибутків місцевих органів влади [12, с.95-99].

Місцеві прибуткові податки. Прибутковий податок з громадян добре узгоджується з принципами платоспроможності, і збільшення надходжень до бюджету пропорційно місцевому економічному зростанню (з огляду на те, що значна частина цього податку стягується біля джерела одержання грошей). Він традиційно вважається одним з найдосконаліших видів фіскальних інструментів, повсюдне практичне використання якого має також солідне теоретичне обґрунтування. Проте з фінансової теорії відомо, що хоча прибутковий податок не перекручує відносних цін товарів, але він впливає на вибір між працею і дозвіллям, а тому відповідно і на поведінку економічних агентів, зумовлюючи виникнення чистих втрат добробуту (надлишкового податкового тягаря). Крім того, прибутковий податок, як правило, буває прогресивним. Але, по-перше, економічна доцільність прогресії в прибутковому оподаткуванні давно заперечується, а по-друге, не існує загальновизнаних доказів того, що будь-який ступінь є оптимальним [9].

Трохи гірша справа із відповідністю прибуткового податку специфіці завдань територіальних громад. І пояснюється, це тим, що прибутковий податок тісніше, ніж, наприклад, податок на нерухомість пов'язаний із динамікою господарської кон'юнктури. Крім того, слід враховувати, що люди відносно легко можуть переміщати джерело свої доходів, якщо тільки з'ясують, що в тій чи іншій місцевості вони змушені нести підвищені податкові зобов'язання.

Можна виділити два способи побудови місцевого прибуткового податку:

- коли місцева влада самостійно встановлює його базу і ставки;

- коли місцевий прибутковий податок виступає тільки як надбавка до загальнодержавного податку.

Кожний з них має свої переваги та недоліки. Перший спосіб зручний, що дає змогу краще пристосувати прибутковий податок до специфічних завдань конкретної територіальної громади. Проте його важко реалізувати, оскільки самостійне обчислення і стягнення власних податків на рівні органів місцевого самоврядування можуть бути дуже трудомісткими. Другий спосіб простіший із технічної точки зору, але недолік його в тому, що загальнонаціональне регулювання оподатковуваної бази може не збігатися з місцевими інтересами.

Однак, незважаючи на те, що з організацією обчислення і стягнення місцевого прибуткового податку існують певні проблеми, а також його неповну відповідність принципам місцевого оподаткування, деякі європейські експерти вважають цей податок одним із найадекватніших місцевих ресурсів. Така позиція підтверджується і практикою: в окремих країнах спостерігається тенденція до зростання його частки в податкових доходах місцевої влади. Наприклад, якщо в США на початку 30-х років питома вага місцевого прибуткового податку в загальній сумі доходів штатів і місцевих органів влади становила 1-2 відсотка, то в останні роки - 12 відсотків.

Місцеві податки з прибутку підприємств. У фінансовій теорії інколи заперечують саму ідею стягнення окремого податку з прибутку підприємств (в розвинутих країнах платниками цього податку є корпорації), тому, що в кінцевому підсумку „ ... не корпорації сплачують податки, а люди: ті, хто працює у корпорації, ті хто вклав в неї капітал, ті, хто купив товари, зроблені нею" - це слова Дж.Ю. Стигліца, з його книги „Экономикагосударственного сектора".

Тому вважається за доцільне об'єднати цей податок з прибутковим, наприклад, таким способом, щоб податок із прибутку виступав тільки як авансові внески, зроблені підприємством за прибутковим податком даного акціонера. У багатьох країнах певні кроки в цьому напрямі вже зроблені, а саме: або застосовується нульова (чи знижена) ставка щодо прибутку, який розподіляється на рівні підприємства на дивіденди, або вже на рівні акціонерів враховується сума корпоративного податку, раніше сплаченого підприємством з одержуваних дивідендів [13].

Однак поки податок на прибуток існує як окремий, він може становити одне з важливих джерел місцевих фінансових ресурсів. В зв'язку з цим, слід зазначити, що цей податок багато в чому має ті ж переваги й недоліки, що й прибутковий податок з громадян. З одного боку, він добре враховує платоспроможність юридичних осіб. Оскільки об'єктом оподаткування є прибуток, що традиційно характеризується як сума, котру можна витратити без зазіхання на капітал, то, на відміну від багатьох інших податків, він не зачіпає, або принаймні менше зачіпає саме джерело прибутків - капітал підприємства. Проте, з другого боку, податок на прибуток тісно пов'язаний із динамікою економічної кон'юнктури, що незручно з огляду на специфіку місцевих завдань. Крім того, уникаючи оподаткування, прибуток можна відносно легко перевести в іншу місцевість або приховати шляхом зміни місця реєстрації підприємства, обрання відповідних принципів облікової політики, маніпуляцій із звітністю, використання механізмів трансфертних цін тощо. Тому в окремих країнах вважається за доцільне на рівні місцевих органів влади стягувати не податок з прибутку юридичних осіб як такий, а податок, що виплачується з прибутку, але вже враховує споживання підприємством місцевих ресурсів, яке вимірюється кількістю найманих робітників, займаною площею, вкладеним у підприємство капіталом тощо. Податки, побудовані за таким принципом, зокрема існують у Франції (так званий податок на професію, що встановлюється з урахуванням таких економічних показників, як сума витрат на оплату праці, торговий оборот, вартість усіх або частини виробничих фондів підприємства), Німеччині, в Австрії та деяких інших країнах - промисловий податок, що складався до 1997 року з двох частин: податку на промисловий прибуток і податку на промисловий капітал. Проте відомо, що згадані податки теоретично суперечливі й технічно складні і вже тому далекі від ідеалу.

Що стосується механізму побудови місцевого податку з прибутку підприємств, то очевидно, що він може виступати переважно у вигляді місцевої надбавки до загальнодержавного податку, оскільки створювати спеціальні місцеві правила обчислення фінансових результатів господарської діяльності явно недоцільно, хоча можна використовувати національну податкову базу і вносити до неї деякі корективи, виходячи з місцевих умов.

Місцеві податки на продаж. Можна виділити дві групи податків на продаж: універсальні, тобто якими оподатковуються усі товари, до яких входять податок з обороту, податок з доданої вартості і податок на роздрібний продаж, а також спеціальні акцизи, що стягуються з продажу тільки деяких товарів.

Перший з них податок з обороту (класичний, кумулятивний) - вважається фінансовою теорією найменш досконалим фіскальним інструментом, оскільки сильніше за інших перекручує відносні ціни: він накопичується у вартості товарів і загальна сума зобов'язань з цього податку залежить від такого випадкового чинника, як кількість етапів на шляху їх просування від виробників до кінцевого споживача. Тому податки з обороту повсюди витіснені досконалішим податком із доданої вартості (далі - ПДВ) і податком на роздрібний продаж (далі - ПРП).

Податок на додану вартість традиційно вважається одним із найкращих непрямих податків, що протягом трьох останніх десятиліть поширився у всьому світі. Його відносне значення незмінно зростає. Це пов'язано із зручним механізмом дії ПДВ: хоча він сплачується на кожному етапі виробничо-торговельного ланцюга, але в ціні товару не накопичується (оскільки податкові зобов'язання визначаються шляхом вирахування з вихідного податку на продаж вхідного податку на покупку) і тому вважається досить нейтральним, що не перекручує відносні ціни і менше впливає на господарські рішення [23,с.44-49].

Проте ПДВ, як правило, не застосовується на місцевому рівні, що є цілком зрозумілим. Справа в тому, що стягнення цього обов'язкового платежу важко практично організувати за територіальним принципом: якщо різні органи місцевої влади встановлюватимуть різні бази і ставки податку, то для того, аби така система діяла нормально, потрібно було б вводити спеціальні внутрішньодержавні кордони за аналогією з митними, після перетинання яких змінюються і правила оподаткування товару. Очевидно, що робити це в середині єдиної держави просто неможливо, виходячи як із господарських, так і з політичних міркувань. А якщо законодавством установлені єдині для всіх регіонів надбавки до ПДВ, доходи від яких спрямовуються в місцеві бюджети, то це скоріше спосіб державного фінансового вирівнювання доходів шляхом переадресації податків, ніж оподаткування як таке.

Інша справа з податком на роздрібний продаж і акцизи. Оскільки вони стягуються однократно (або на стадії роздрібної торгівлі, як у випадку з податком на роздрібний продаж, або на стадії реалізації товару його виробником, як у випадку з акцизами), то існує зручна можливість прив'язати ці податки до потреб окремої території: потрібно тільки зафіксувати як місцевих платників податків роздрібних продавців і виробників підакцизних товарів. Більше того, податок на роздрібний продаж використовується насамперед як місцевий, а не загальнодержавний податок.

Мабуть найбільше значення податок на роздрібний продаж має в США, де він виступає як головне джерело власних доходів на рівні штатів. Із досвіду США також відомі його відносні переваги і недоліки.

Оскільки вартість виробленої кінцевої продукції дорівнює сумі доходів чинників виробництва, можна вважати, що податок на роздрібний продаж дорівнює єдиному прибутковому податку, при якому від оподаткування звільнені заощадження. Тобто з однаковим результатом можна оподатковувати податком прибутки громадян, а можна купівлю кінцевих товарів. Проте, з одного боку, на відміну від прибуткового податку податок на роздрібний продаж має ту перевагу, що кількість роздрібних торговців завжди менша за кількість громадян, які одержують прибутки, а тому вважається, що організувати його стягнення легше. Перевагою податку на роздрібний продаж можна вважати й те, що він не так болісно сприймається населенням, як прямі податки, оскільки „прихований" в ціні товарів. З другого боку, податок на роздрібний продаж гірше, ніж прибутковий податок, враховує платоспроможність населення, а спроби надати йому рис прогресивності шляхом диференціації ставок податків пов'язані із значним збільшенням адміністративних витрат, через завжди спірне розмежування товарів, оподатковуваних за різними ставками, різке ускладнення обліку і контролю за стягненням податку, ухилення від його сплати. Крім того, не можна не враховувати й те, що в роздрібній мережі купують товари, у тому числі і ті, що використовують на підприємствах, і тоді податок на роздрібний продаж зайве обтяжує собівартість продукції і погіршує умови експорту товарів.

Врешті, податок на роздрібний продаж як і прибутковий податок, залежить від коливань господарської кон'юнктури і тому не цілком узгоджується зі специфікою завдань місцевих органів влади.

Аналогічні міркування можна навести і для характеристики акцизів, за винятком, по-перше, того, що кількість платників цього податку ще менше, а по-друге, що адміністративні межі території, на якій має місце кінцеве споживання підакцизних товарів, не завжди збігаються з тими, де він стягується. Тому, якщо вважати, що акцизи сплачують як компенсацію за шкоду, завдану споживанням таких особливих товарів, як спиртні напої, тютюн і моторне мастило, то їхнє використання саме як місцевих податків не цілком обґрунтоване.

Місцеві подушні податки. Подушні податки відомі дуже давно. Наприклад, у царській Росії подушна подать була введена ще Петром Й у 1724 році замість подвірного обкладення. Тоді її сплачувало все чоловіче населення податкового стану (селяни, посадські люди й купці), а встановленню розміру податі (який розраховувався виходячи із суми втрат, необхідних для утримання армії) передував загальний перепис населення. При цьому в ХVIЙI сторіччі подушна подать була одним із головних джерел доходів і становила близько 50% прибутків Російської держави, але вже в ХЙХ сторіччі її частка істотно впала, і потім вона була скасована взагалі.

Що стосується подушних податків, то вони застосовуються в багатьох країнах переважно у вигляді місцевих податків, і як правило, займають незначну питому вагу у загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Наприклад, у Японії це частина префектурного і муніципального податку на мешканців. Як особливий вид подушного податку можна розглядати і комунальний податок, запроваджений в нашій державі, що сплачується в залежності від чисельності зайнятих робітників [41,с.111-114].

У фінансовій теорії загальні подушні податки, вважаються такими, платники котрих не можуть ухилитися від податкових зобов'язань. Тому вони є (з позиції оптимального оподаткування) найадекватнішим фіскальним інструментом, використання якого на відміну від прибуткового податку, податків на майно, продаж і багатьох інших не приводить до виникнення надлишкового податкового тягаря. Проте це ще не дає підстави для застосування подушних податків як головного джерела місцевих доходів. Справа в тому, що на практиці податки конструюють аж ніяк за ознакою відповідності принципам оптимального оподаткування. До уваги потрібно брати також соціальні та політичні вимоги. Подушні податки явно не враховують платоспроможності населення, а ні правила відповідності платежів вигодам, котрі громадяни отримують від реалізації урядових програм. Тому звичайно вони сприймаються населенням як несправедливі. Останній раз це знайшло підтвердження в ході реформ оподаткування у Великобританії на самому початку 90-х років, коли введення урядом М.Тетчер податку, що нагадує подушний, замість звичайного майнового, зустріло різку негативну реакцію з боку населення і послужило однією з причин відставки її кабінету. В 1991 році зазначений податок був скасований взагалі.

У цілому як теорія, так і досвід окремих зарубіжних країн свідчить, що системи місцевих податків і зборів повинні відзначатися розмаїтістю і гнучкістю використовуваних фіскальних інструментів. Це дасть змогу адаптувати місцеві способи мобілізації фінансових ресурсів до специфічних потреб територіальної громади з урахуванням особливостей державного адміністративно-територіального устрою при дотриманні принципів національної бюджетно-податкової політики. Немає, й очевидно, не може бути сконструйовано жорстко заданої універсальної і єдино правильної системи місцевих податків і зборів не тільки для різних країн і на різних етапах їх господарського розвитку, але навіть для окремо взятої держави (всіх її регіонів) у цей період часу. Тому господарське законодавство, що встановлює межі регіональної і місцевої діяльності, повинно передбачати не тільки обмеження щодо податкової ініціативи територіальних громад, спрямовані на запобігання місцевій сваволі й руйнівній для країни міжтериторіальній податковій конкуренції, але й також і надання певних прав вільного вибору, якщо не головних місцевих податків, то хоча б способів і тягаря самооподаткування. Іншими словами, система місцевих податків і зборів повинна бути вмонтованим механізмом адаптації, що забезпечує можливості перманентного пошуку кращих рішень шляхом ініціативних дій органів регіонального і місцевого самоврядування в межах установленого правового поля.

Отже, внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:

- численність: уБельгії запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в Італії - 70, у Франції - більш як 50. Разом з тим в окремих країнах застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії, наприклад, - лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна. Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також вважається майновим);

- масовість:податки сплачуються фактично всім дорослим населенням, незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в бюджеті сім'ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно - 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і дорівнює 3,4%, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначених категорій;

- регресивність:частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при оподаткуванні особистого майна громадян;

- застосування права податкової ініціативи [34].

В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого оподаткування перебуває в компетенції суб'єктів федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами провінції Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою регламентує застосування місцевих податків і зборів.

На основі цього встановлюються моделі податкових систем місцевих органів влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві податки. Розглянемо це на прикладі прибуткового податку.

Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади автоматично отримують фіксований відсоток (частку) від прибуткового податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.

Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.

Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада) та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального бюджету.

Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:

* перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий податок, податки на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо. Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії - акцизи на споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих податків немає;

* друга група:податки, що встановлюються місцевими органами влади як надбавки до загальнодержавних податків або як відрахування від них (місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в Італії, відрахування від прибуткового податку фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у Франції та ін.);

- третя групамісцевих податків найбільша. Серед них податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар'єри, на рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не стягує).

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується близько 45 %усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції - 40 %.

У федеративних державах суб'єкти федерацій мають власні служби, які збирають місцеві податки. Муніципальні податкові службиє і в органах місцевого самоврядування, в багатьох федеративних та унітарних державах. Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби [58].

На підставі вищеозначеного можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувались: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.

Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.

На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста і т.п.

Важливе питання - введення самооподаткування. Цей вид податків не новий. Він існував у недалекому минулому. Кожен житель села, селища сплачував певну суму грошей, які цільовим призначенням ішли на впорядкування населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби.

Необхідно, щоб у законі про місцеві податки і збори було чітко визначено механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати податків.

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві податки і збори. Саме вони мають становити основну прибуткову статтю місцевих бюджетів і відігравати важливу роль у формуванні місцевих фінансів.

3.2 Сучасні проблеми та шляхи удосконалення системи справляння місцевих податків і зборів

На сучасному етапі розвитку економіки регіонів без перебільшення важливе значення надається місцевим податкам і зборам. Вони є складовою частиною податкової системи держави і покликані відповідати інтересам органів місцевого самоврядування, оскільки є самостійним джерелом доходів місцевих бюджетів.

Уже протягом тривалого часу проблематика місцевого оподаткування займає важливе місце в дослідженнях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, але, не дивлячись на свою актуальність, не знайшла достатнього висвітлення в економічній та правовій літературі.

Зважаючи на вищесказане, аналіз проблемних аспектів справляння місцевих податків і зборів, а також пошук перспективних напрямів посилення їхнього фіскального значення набуває особливої актуальності в міру розвитку сучасних трансформаційних процесів, пов'язаних з утвердженням в Україні ринкової моделі господарювання [1].

З 1 січня 2011 р. набрав чинності Податковий кодекс України, який значно змінив систему оподаткування в Україні. З його прийняттям втратили чинність низка законів України, декретів Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради України та указів Президента України. У Кодексі змінено кількісний та якісний склад загальнодержавних і місцевих податків та зборів. На сьогодні, в Україні діють 2 місцевих податки і 3 місцевих збори. До них належать:

* податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який планують запровадити з 1 липня 2012 р.;

* єдиний податок;

* збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

* збір за місця для паркування транспортних засобів;

* туристичний збір[2].

Скорочення переліку місцевих податків і зборів дозволяє частково підвищити регулюючий потенціал податкової системи, але варто зауважити, що більшість передбачених у Кодексі місцевих податків і зборів дублюють або об'єднують дію уже існуючих. Так, наприклад, туристичний збір є об'єднанням готельного (справлявся до 1 січня 2004 р.) та курортного зборів, а у зборі за місця для паркування транспортних засобів змінено елементи оподаткування.

Однією із проблем існуючої системи оподаткування є низька частка надходжень від місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів України. Протягом останніх років відповідно до статистичних досліджень номінальна сума надходжень від місцевих податків і зборів зростає, але їхня частка у загальній структурі доходів місцевих бюджетів зменшується. Таким чином, у 2004 р. частка місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів становила 1,77% (0,5 млрд. грн.), а у 2009 - 0,61% (0,8 млрд. грн.), тобто номінально сума зросла у 1,6 рази, тоді як відносно загальної суми доходів місцевих бюджетів зменшилася майже у 3 рази. Таке номінальне зростання відбувається, в першу чергу, за рахунок інфляційних процесів. Згідно Податкового кодексу податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності є обов'язковими для встановлення місцевими радами [3].

Щодо збору за місця для паркування транспортних засобів та туристичного збору, то місцевим радам надано право самостійно вирішувати питання щодо їхнього встановлення. Установлення місцевих податків і зборів, не передбачених Податковим кодексом, забороняється. Порядок зарахування податків і зборів до відповідних місцевих бюджетів визначається Бюджетним кодексом

Останніми роками особливо актуальною стала проблема нестачі фінансових ресурсів органів місцевої влади та нестабільність їхніх доходних джерел. За таких умов вагомим чинником стабілізації економічної ситуації в країні має стати ефективне використання системи місцевих податків і зборів.

Тому доцільно виділити такі основні напрями розвитку та удосконалення системи місцевого оподаткування:

- вдосконалити середовище оподаткування. Необхідно створити середовище, сприятливе для активізації підприємницької діяльності. Забезпечити рівність усіх платників місцевих податків і зборів перед законом та поступово сформувати відповідальне ставлення платників до виконання своїх податкових зобов'язань;

- поетапне зниження податкового навантаження на місцеву галузь економіки з урахуванням збалансованості бюджетної системи;

- перенесення податкового навантаження з мобільних факторів виробництва (праці й капіталу) на споживання, екологічні та ресурсні платежі;

- зменшення майнової нерівності через запровадження податку на нерухоме майно;

- підвищення фіскальної ефективності обов'язкових платежів за рахунок удосконалення системи адміністрування, оптимізації податкових пільг та розширення місцевої податкової бази за рахунок зменшення масштабів ухилення від оподаткування;

- вирішення на законодавчому рівні питання розмежування сфер діяльності та взаємодії органів державної податкової служби й органів місцевого самоврядування, зокрема у забезпеченні справляння місцевих податків і зборів, це можливо зробити шляхом внесення відповідних змін і доповнень до законів України “Про державну податкову службу в Україні”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та інших законодавчих і нормативних актів, які регулюють відповідні питання;

- проведення роботи з підвищення правової культури населення, зокрема роз'яснення податкового законодавства, значення своєчасності й повноти сплати податків, а також відповідальності за ухилення від їхньої сплати, у відповідності до чого посилення потребує державний контроль за додержанням чинного законодавства у сфері місцевого оподаткування [4].

Виконанняцих пропозицій є запорукою створення міцної, стабільної системи місцевого оподаткування, яка сприятиме ефективній реалізації регіональної політики та забезпечить фінансову стійкість регіонів.

Враховуючи те, що саме місцеві податки і збори покликані забезпечити податкові надходження бюджетів міських, селищних і сільських рад, підтримати і розвивати місцеву інфраструктуру, роль якої дедалі зростає у проведенні соціальної та економічної політики, поки що важко судити, як саме зміняться їхні надходження у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України. Але, на нашу думку, вони є більш ефективними, оскільки охоплюють тільки найбільш прибуткові сфери діяльності.

Тож, вирішення проблем наповненості місцевих бюджетів, надання місцевим податкам і зборам пріоритетності в формуванні власних доходів, розширення самостійності органів місцевої влади зможуть сприятивдосконаленню бюджетно-фінансової політики, що потребує розширення бази оподаткування місцевими податками і зборами, віднесення до їхнього складу окремих видів майнових податків, розширення прав місцевих органів влади щодо встановлення місцевих податкових платежів, затвердження ставок і надання пільг.

ВИСНОВКИ

В результаті опрацювання матеріалів виявлено, що місцеві бюджети - це не просто балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території, а й важлива фінансова категорія, основу яких становить система фінансових відносин, що складається між місцевими та державним бюджетом. Місцеві бюджети є головним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, спрямованих на суспільне споживання. Саме через них суспільні фонди споживання розподіляються в територіальних розрізах. Крім того, саме з місцевих бюджетів фінансується розвиток галузей виробничої сфери, в першу чергу місцевої промисловості і комунального господарства.

Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:

- високим рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів вирішенні життєво важливих для населення задач;

- домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходження коштів до місцевого бюджету низькою часткою закріплених за територіями податкових платежів;

- нині діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення нормативів відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й знаходяться у протиріччі з принципами бюджетної децентралізації;

Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи, а також теорії та практики існування бюджетних систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращення умов формування місцевих бюджетів.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв'язання конкретних завдань між центральними органами влади і органами регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати перехід до децентралізації державних фінансів. У зв'язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між центральними і місцевими владами в жорсткій ув'язці з виконуваними ними функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про місцеве самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести пайові податки, податок на землю, податок за промисел, збір за забруднення навколишнього середовища, а можливо - і прибутковий податок громадян. У всякому випадку за рахунок податкових джерел місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80% своїх потреб.

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового вимірювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато недоліків. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити спеціальні бюджетні фонди фінансового вимірювання територій. А перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б здійснювати з урахуванням податкової сили території та мінімального рівня, до якого повинно вимірюватись фінансові можливості цих територій. Тому вже сьогодні назріває необхідність визначення обґрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області, району, міста з урахуванням економічного, соціального й екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити процедуру бюджетного планування.

Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країн. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ.

Місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростій вибір місцевих податків, цілей, на які будуть спрямовані її видатки, та метод управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї причини фінансування і формування бюджету місцевої влади є однією з найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого дослідження та пошуку нових підходів до реформування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]: Режим доступу: //www.гаdа.gоv.uа

2. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 р. № 2542-III [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www.гаdа.gоv.uа

3. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-17 [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www.гаdа.gоv.uа

4. Господарський кодекс України № 436-ІV від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - № 18. - № 19 - 20, № 21 - 22. - ст.144 [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www. rada.gov. ua.

5. Закон України “Про державний бюджет на 2012 рік” від 22.12.2011 р. № 4282-17 [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www. rada. gov. ua.

6. Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www.гаdа.gоv.uа

7. Концепція реформування податкової системи України: Розпорядження КМУ від 19.02.2007 р. №56-р // [Електронний ресурс]: Режим доступу: // www.гаdа.gоv.uа

8. Про схвалення Стратегії реформування податкової системи України: Розпорядження Кабінету Міністрів України : від 23.12.09 №1612-р [Електронний ресурс] : Комп'ютерна правова система: ЛІГА:ЗАКОН. - Режим доступу до документа: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KR091612.html.

9. Бандида М. Роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів бюджету міста // Ринок цінних паперів України. - 2007. - №11-12. - С.37-40.

10. .Карлін М. І. Фінансова система України: Навч. посібн. / М. І. Карлін. - К., 2007. - 324 с.

11. Азаров М.Я. Податкові системи зарубіжних країн /Микола Янович Азаров. - К.: “Видавничий дім” Комп'ютерпрес”. - 2004. - 240 с.

12. Бережна А.Ю. Податок на нерухомість як потенційне джерело формування місцевих бюджетів. //Науковий вісник будівництва. - 2006. -№ 35. - С. 294-303.

13. Білова Н., Місцеві податки і збори по-новому: знайомимося та готуємося до сплати/ Н. Білова // Податки та бухгалтерський облік. - 2011. - №1-2. - С.38-46

14. Бондарчук Т.Г. Реформування місцевого оподаткування в Україні // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 6. - С. 213-220.

15. Бюджетна система України: Навчальний посібник / Артус М. М., Хижа Н.М. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005. - 220 c.

16. Бюджетний моніторинг. Аналіз виконання бюджету за 2004 рік // www.mbr-ukr.org.

17. Бюджетний моніторинг: Аналіз виконання бюджету за 2009 рік / Щербина І.Ф., Рудик Ф.Ю., Губенко В.В., Самчинська І.В.; ІБСЕД, Проект “Зміцнення місцевої фінансової ініціативи”, USAID. - К., 2009. - 136 с.

18. Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. - К.: НІОС, 2000. - 416 с.

19. Василик О.Д. Податкова система в Україні: Навч. посібник. - К.: Поліграфкнига, 2004. - 478 c.

20. Вишневський В.П., Чекіна В.Д. Оподаткування нерухомості: теорія та зарубіжний досвід // Фінанси України, 2007. - №11. - С. 43-52

21. Гапонюк М.А., Яцюта В.П., Буряченко А. Є., Славкова А. А. Місцеві фінанси: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К.: КНЕУ, 2002.

22. Глухова В. І. Місцеві податки та збори та їх вплив на формування фінансових ресурсів регіону. // Фінансова система України. Збірник наукових праць. - Острог: Видавництво НаУ “Острозька академія”, 2006. - Вип. 8, ч.1 - С. 49-50.

23. Дані фінансового управління Кременчуцького міськвиконкому за 2004-2010 роки.

24. Завгородний В.П. Налоги и налоговый контроль в Украине. - К.: А.С.К., 2002, с. 386

25. Збірник “Розвиток місцевих фінансів в Україні та інших державах-членів Ради Європи”. Деві К., Петері Г., Росіхіна В.Ю., В.В. Толкованов. - Київ, “Крамар”, 2011, - 240 с.

26. Зубенко В. В. та ін.; ІБСЕД, Проект “Зміцнення місцевої фінансової ініціативи”, USAID. - К.,2011. - 142 c.

27. Іваненко В. Місце та роль місцевих податків і зборів у забезпеченні місцевого самоврядування / В. Іваненко // Фінанси України. - 2005. - №4. - С.32-34.

28. Калінюк Н. Податок на нерухомість - джерело бюджетних доходів / Н. Калінюк // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 1. - С. 141-15

29. Карлін М.І. Бюджетна система України: Навч. посібн. / М. І. Карлін. - К., 2008. - 428 с

30. Карлін М. І. Державні фінанси України: Навч. посібн. / М. І. Карлін. - К., 2008. - 348 с.

31. Кириленко О. П.. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): Навч. посібник. - Тернопіль: Економічна думка, 2000. - 359 с.

32. Крисоватий А.І. Податкова система: Навчальний посібник / А.І. Крисоватий, О.М. Десятнюк. - Тернопіль: Картбланш, 2004. - 331 с. - Бібліографія: 326 - 331 с.

33. Луніна І. Стратегія реформування місцевих бюджетів в Україні / І. Луніна // Дзеркало тижня. - 2006. - №21 (600). - С.7.

34. Макогон В.Д. Формування доходів місцевих бюджетів у зарубіжних країнах// Наукові праці НДФІ. - 2008. - № 1(42). - С.56 - 67.

35. Назаркевич І. Місцеве оподаткування і механізми його вдосконалення / І. Назаркевич // Регіональна економіка. - 2005. - №2. - С.290-295.

36. Налоговые системы зарубежных стран: Учебник для вузов / Под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. - 191 с.

37. Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2002. - 240 с.

38. Податкова політика України: стан, проблеми, перспективи: монографія / П.В.Мельник, Л.Л.Тарангул, З.С. Варналій / за ред. д.е.н. З.С.Варналія. - К.: Знання України, 2008. - 675 с.

39. Швець В.Я. Шляхи вдосконалення місцевого оподаткування у сучасних умовах // Економіка промисловості. - 2004. - № 3. - С. 10-17.

40. Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія оподаткування: Навчальний посібник. - Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. - 242 с

Размещено на Allbest.ru