Теорія грошей

6. Інфляція понад критичну точку може мати тяжкі економічні і соціальні наслідки: руйнування виробничого потенціалу, зниження обсягів виробництва і скорочення зайнятості, падіння життєвого рівня населення, загострення соціальних та політичних суперечностей, посилення хабарництва та криміногенної ситуації в країні. Тому дійова антиінфляційна політика держави є пріоритетною і повинна забезпечити належну сталість грошей.

7. Інфляційний процес в Україні розвивався згідно з загальновизнаними закономірностями від помірної до гіперінфляції. Зростання цін провокувалося як затратними, так і монетарними чинниками. Проте ключову роль у "розкручуванні" інфляції відігравала занадто ліберальна монетарна політика уряду та НБУ. Лише після переходу в 1994 р. до антиінфляційної політики інфляція різко пішла на спад. Це ще одне підтвердження того, що інфляція - суто монетарний феномен.

8. Грошова реформа є складовим елементом антиінфляційної політики і спрямовується на усунення наслідків інфляції в грошовій сфері і створення монетарних та економічних передумов для стабілізації грошей.

9. Грошова реформа в Україні, що завершилася в 1996 p., за своїм характером належить до повних, або структурних, реформ Вона тривала близько п'яти років (січень 1992 - вересень 1996р.) і забезпечила створення національної грошової системи, формування нового механізму підтримання сталості грошей та регулювання грошового обороту, адекватного умовам ринкової економіки.

Питання для самоконтролю:

1) Основні причини (фактори) інфляції, їх класифікація.

2) Характеристика форм та видів інфляції.

3) Особливості інфляції на сучасному етапі.

4) Антиінфляційна політика: мета і форми проведення.

5) Як проявляється інфляція в умовах адміністративно-командної економіки і в умовах ринкових відносин?

6) Які соціально-економічні наслідки інфляції?

7) Назвіть особливості інфляції в Україні.

8) Який вплив на інфляційні процеси в Україні здійснила грошово-кредитна політика держави?

9) Що таке "шокова терапія"? Наведіть приклади.

10) Сутність грошових реформ.

11) Порядок проведення грошових реформ.



Тема 6 ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

План

6.1 Соціально-економічна сутність грошово-кредитної політики

6.2 Завдання й цілі грошово-кредитної політики. Типи грошово-кредитної політики

6.3 Норма обов'язкового резервування як інструмент грошово-кредитної політики

6.4 Політика рефінансування

6.5 Операції на відкритому ринку - інструмент грошово-кредитної політики

6.1 Соціально-економічна сутність грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика - комплекс взаємопов'язаних, спрямованих на досягнення певних цілей та заходів щодо регулювання грошового ринку, що їх проводить держава через свій центральний банк.

Державне регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну (процентну ставку) позичкового капіталу, для того щоб, відповідно до цілей державної економічної політики, впливати на попит і механізми використання кредитів в економіці.

Регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, за яких економічний суб'єкт сам вибирає рішення, що відповідають інтересам держави. Це здійснюється через ринок цінних паперів, зміну грошової маси, банківських резервів і процентних ставок.

Суб'єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої органи - центральний банк і відповідні урядові структури - міністерство фінансів, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Об'єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, можуть виступати: пропозиція грошей; процентна ставка; валютний курс; швидкість грошового обігу; рівень інфляції тощо.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Націо-нальний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші державні органи - Уряд, Міністерство фінансів, Верховна Рада.

Вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він конкретно відповідає перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

6.2 Завдання й цілі грошово-кредитної політики. Типи грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика покликана стимулювати ділову активність в умовах депресії та пригнічувати економічні процеси за «перегріву» кон'юнктури, хоча реальне досягнення цього є справою надто складною.

Грошово-кредитна (монетарна) політика центрального банку не є автономною. Кінцева мета грошово-кредитного регулювання економіки збігаєть-ся з основоположними цілями макроекономічної політики держави. Тобто, центральний банк, будучи функціональним органом країни з регулювання грошового обігу, прагне досягнення цілей, що їх ставить перед собою уряд.

Цілі грошово-кредитної політики можна поділити на три групи: стратегічні, проміжні, тактичні.

Стратегічні цілі є основними в економічній політиці держави.

Стратегічними цілями монетарної політики центрального банку повинні бути кінцеві цілі економічної політики держави: економічне зростання; стабільність процентної ставки; стабілізація цін (приборкання інфляції); стабільність фінансових ринків; стабільність обмінного курсу грошової одиниці; повна зайнятість; зростання добробуту населення.

Проміжні цілі грошово-кредитної політики полягають у змінах певних економічних процесів для сприяння досягненню стратегічних цілей. Проміжні цілі є індикаторами грошового ринку, які дають змогу відслідковувати загальні макроекономічні тенденції. До проміжних цілей відносять пожвавлення чи стримування кон'юнктури на товарних і грошових ринках. У своєму впливі на реальну економіку грошово-кредитна політика взаємодіє з бюджетно-податко-вою, фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою.

Типи грошово-кредитної політики наведено на рис. 1.1.

Наявні в розпорядженні центрального банку інструменти регулювання грошової сфери розрізняються: за об'єктами впливу; за формою; за особливо-стями параметрів, що встановлюються у процесі регулювання; за термінами впливу.

Визначення пріоритетності важелів грошово-кредитної політики зале-жить від цілей, що визначені центральним банком на певному етапі, а також від дієвості конкретних інструментів. Залежно від завдань грошово-кредитна політика центрального банку спрямована або на стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія), або на її обмеження (кредитна рестрикція).

Через проведення кредитної експансії центральні банки стимулюють зростання виробництва та покращення кон'юнктури. З а допомогою кре-дитної рестрикції центральні банки запобігають «перегріву» кон'юнктури, що спостерігається в періоди економічних піднесень.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).



Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструк-цій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу формуванням певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.

Інструменти грошово-кредитної політики згідно з Законом України «Про Національний банк України»

- Визначення й регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ.

- Процентна політика.

- Рефінансування комерційних банків.

- Управління золотовалютними резервами.

- Операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) на відкритому ринку.

- Регулювання імпорту та експорту капіталу.

- Емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

6.3 Норма обов'язкового резервування як інструмент грошово-кредитної політики

Обов'язкові резерви не завжди були інструментом грошово-кредитної політики в сучасному її розумінні. Цей важіль впливу на банківську систему спершу обумовлювався необхідністю страхування вкладників банку, а також підвищенням відповідальності банків перед своїми клієнтами.

У сучасному розумінні мінімальні обов'язкові резерви - це інструмент грошово-кредитної політики, сутність якого полягає в установленні обов'язкової норми ресурсів, яку комерційні банки повинні зберігати в центральному банку у відсотках до залучених депозитів.

Мінімальні обов'язкові резерви як інструмент грошово-кредитної політики є важелем глибокого впливу на пропозицію грошей. Обов'язкове резервування покликане виконувати в економіці дві основні функції, а саме: засобу підтримання ліквідності комерційних банків; інструмента регулювання грошової маси в обігу.

Основною функцією обов'язкового резервування є вплив на кредитний потенціал комерційних банків із метою регулювання кількості грошей в обігу. Рівень мінімальних резервів безпосередньо впливає на кількісні параметри кредитування суб'єктів національної економіки з боку комерційних банків і визначає обсяг грошової маси.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкового резервування залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться. За обмежувальної грошово-кредитної політики центральний банк вдається до підвищення норми обов'язкових резервів, що веде до зменшення кредитних можливостей комерційних банків і скорочення грошової маси в обігу.

За здійснення стимулювальної (експансивної) грошово-кредитної політики центральний банк знижує норму обов'язкових резервів, внаслідок чого більша частка ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що дає можли-вість збільшувати обсяги кредитування та веде до зростання грошової маси в обігу.

Мета застосування норм обов'язкового резервування полягає у: обмеженні темпів зростання грошової маси; вилученні надлишкових коштів із грошового обігу; формуванні жорсткого зв'язку між грошовою масою та грошовою базою; регулюванні попиту на банківські ресурси.

Норма обов'язкового резервування встановлюється в законодавчому поряд-ку. Порядок її застосування суттєво відрізняється як кількісно, так і якісно в різ-них країнах. Часте маніпулювання нормами обов'язкового резервування може викликати певні труднощі, оскільки навіть невеликі його коливання суттєвим чином впливають на обсяг кредитування в економіці. Цей інструмент забезпечує розв'язання більшою мірою довгострокових завдань грошово-кредитної політики.

6.4 Політика рефінансування

У разі потреби в підтриманні ліквідності банки з власної ініціативи можуть звертатися до Національного банку за отриманням кредиту за різними схемами залежно від інструментів рефінансування.

Комерційні банки можуть одержати від Національного банку кредит овернайт або кредит строком до 14 днів лише за умови надання в забезпечення кредиту рефінансування державних цінних паперів, врахованого векселя, авальованого іншим банком, або надання відповідно до законодавства України гарантії іншого банку, що визначений у переліку Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку, в обсязі наданої гарантії. Кошти банку перераховуються лише після отримання повідомлення територіального управління про наявність гарантії іншого банку або врахованого векселя, авальованого іншим банком.

Національний банк здійснює рефінансування банків за процентною ставкою, не нижчою від облікової ставки Національного банку, яка протягом дії кредитного договору не підлягає коригуванню. Для нарахування процентів строк користування кредитом згідно з умовами кредитного договору між Національним банком та банком починається від дня надходження коштів на кореспондент-ський рахунок банку і закінчується в день, який передує даті повернення коштів. Базовою кількістю днів для обрахування процентів за користування кредитом уважається 365. Національний банк здійснює рефінансування банків лише під забезпечення (крім кредиту овернайт (бланкового)). Види забезпечення кредитів рефінансування наведено на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Види забезпечення кредитів рефінансування



6.5 Операції на відкритому ринку - інструмент грошово-кредитної політики

Операції на відкритому ринку не є інструментами глибокої дії і їх вплив є більш відчутним у короткостроковому періоді. Це дозволяє центральному банку проводити їх щоденно. Основними особливостями операцій на відкритому ринку є такі:

- легко прогнозовані наслідки;

- автономність центрального банку при їх здійсненні;

- гнучкість;

- можливість швидкої зміни напрямку їх проведення;

- оперативність наслідків;

- висока точність досягнення поставлених цілей.



Тема 7 Валютний ринок і валютні системи

План

7.1 Валютна система та її елементи

7.2 Конвертованість валюти

7.3 Валютний курс та його види, валютний ринок і валютна політика

7.1 Валютна система та її елементи

Валютою називають грошову одиницю, яку використовують для виміру вартості товару.

Поняття "валюта" використовується в трьох значеннях:

1) грошова одиниця певної країни;

2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях та використовуються в міжнародних розрахунках, іноземна валюта;

3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця або платіжний засіб.

Економічні, політичні, культурні та інші зв'язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов'язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Державно-правова форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин країн представляє собою валютну систему. Таким чином, валютна система представляє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відносин. Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв'язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль в світогосподарських зв'язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислове розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях.

Національна валютна система - це державно-правова форма організації валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з врахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктури! ланки:

банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, а також інші державні та приватно-комерційні інститути, що беруть участь у валютних відносинах.

Розрізняють світові та національні валютні системи. Світові валютні системи розвиваються на регіональному та глобальному (світовому) рівнях.

Світова валютна система включає міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами світової валютної системи: певний набір міжнародних платіжних засобів, валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні та національні банківські установи тощо.

Розвиток світових валютних систем регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно-фінансових та банківських установ і організацій. У своєму розвитку світова валютна система пройшла три основні етапи.

Перший етап - система золотого стандарту (початок XIX ст. - 20-30-гі роки XX ст.).

Другий етап - система золотовалютного (доларового) стандарту (40-50-ті роки XX ст. - середина 70-х рр.).

Третій етап - система паперово-валютного (девізного) стандарту (функціонує з 1976 року).

Цілісна структура міжнародних валютних відносин представляє собою активну взаємодію регіональних валютних систем. Регіональна валютна система - це правова форма організації валютних відносин між групою країн. Найважливішими елементами такої системи е регіональна міжнародна розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів, спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи. Прикладом регіональної валютної системи може бути Європейська валютна система, яка була заснована у 1979 році, і одночасно виступає як елемент сучасної світової валютної системи.

7.2 Конвертованість валюти

Конвертованість або обіг національної грошової одиниці - це можливість для учасників зовнішньоекономічних угод легально обмінювати її на іноземні валюти. Ступінь конвертованості обернено пропорційний обсягу та жорсткості валютних обмежень, що практикується в державі. Обіг може бути зовнішній та внутрішній. При зовнішньому обігу повна свобода обміну зароблених в даній країні грошей для розрахунків із закордонним партнером надається лише іноземцям (нерезидентам). При режимі внутрішнього обігу свободою обміну національних грошових одиниць на іноземні валюти користуються лише резиденти даної країни. Обіг національної грошової одиниці забезпечує країні наступні довготермінові вигоди додаткової участі в багатосторонній світовій системі торгівлі та розрахунків:

o вільний вибір виробниками та споживачами найбільш вигідних ринків збуту та закупок всередині країни та за кордоном в кожний момент;

o розширення можливостей залучення іноземних інвестицій та здійснення інвестицій за кордоном;

o "підтягування" національного виробництва до міжнародних стандартів по цінах, витратах, якості;

o можливість здійснення міжнародних розрахунків в національній валюті.

За ступенем конвертованості розрізняють валюти:

o вільно конвертовані (резервні);

o частково конвертовані;

o замкнуті (неконвертовані);

o клірингових розрахунків.

Вільно конвертована валюта (ВКВ) - валюта, яка вільно та необмежене обмінюється на інші іноземні валюти (повна зовнішня та внутрішня Конвертованість). ВКВ називають резервною валютою, так як у такій валюті центральні банки інших країн накопичують та зберігають резерви коштів для міжнародних розрахунків (долар, фунт стерлінгів, швейцарські франки, єни, євро).

Частково конвертована валюта - національна валюта країн, в яких застосовуються валютні обмеження для резидентів та за окремими видами обмінних операцій. Розрізняють такі основні сфери валютних обмежень: поточні операції платіжного балансу (торгові та неторгові угоди); обмежений продаж іноземної валюти, заборона продажу товарів за кордоном за національну валюту, регулювання строку платежів, експорту та імпорту. Основна причина валютних обмежень - нестача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розлад платіжних балансів.

Замкнута (неконвертована) валюта - національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти.

Клірингові валюти - це розрахункові валютні одиниці, що функціонують на основі клірингових угод. Клірингові угоди укладаються для вирівнювання платіжного балансу без витрат валютних резервів: 1) при необхідності отримання пільгового кредиту від контрагента, який має активний баланс; 2) в якості заходу у відповідь на дискримінаційні дії іншої держави.

В умовах інтернаціоналізації господарювання зростає взаємозалежність національних господарств, активізуються пошуки засобів національного регулювання. В сфері валютних відносин з'являються нові особливості і тенденції:

o посилюються міжнародні функції національних валют (національні грошові одиниці приймають участь в міжнародних розрахунках);

o масштаби діяльності якої-небудь валюти в міжнародному платіжному обігу визначаються комплексом факторів (історичних, економічних, міжнародно-правових), в тому числі і національною політикою;

o відсутня єдина грошова основа в валютній сфері - світова валюта;

- в умовах вільної конвертованості валют та руху капіталу між країнами розмиваються межі між внутрішнім грошовим оборотом та міжнародним платіжним оборотом;

- тенденція до зростання національних та міжнародного грошово-кредитного ринку прокладає шлях в умовах специфіки та особливостей національних грошово-кредитних ринків.

Тенденція до зростання ролі валютної сфери у відносинах учасників міжнародного обміну досліджена на всіх етапах еволюції світової валютної системи, починаючи з золотого стандарту. Чим глибше втягнене національне господарство в систему світових господарських зв'язків, тим сильніше прагнення національних органів регулювання відмежувати економіку від неприємного на даному етапі зовнішнього впливу. Це протиріччя визначило еволюцію валютного механізму кожної країни, починаючи з періоду золотого стандарту і по теперішній час. В умовах золотого стандарту під конвертованістю розуміли обмін однієї валюти на іншу при твердій фіксації золотого вмісту національних валют, з їх обов'язковою розмінністю на монетарний товар.

На відміну від золотого стандарту, конвертованість в умовах кредитно-паперових грошей визначається інституційними нормами, які включають важливі ланки валютної політики кожної країни, а також загальні вимоги, визначені Міжнародним валютним фондом (МВФ).

Таким чином, конвертованість валюти є необхідною для забезпечення процесу демонополізації економіки, її структурної перебудови, подолання кризи платіжного балансу, інтеграції у світове господарство.

7.3 Валютний курс та його види, валютний ринок і валютна політика

Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:

- подолання національних обмежень грошової одиниці;

- локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;

- виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;

- сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.

У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово-грошового обігу застосовуються наступні два види валютних курсів: фіксовані та плаваючі або гнучкі.

Фіксовані курси - система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів, які знаходяться в основі валютних курсів, що підтримуються державними валютними органами.

Фіксований валютний курс офіційно встановлюється центральним банком з врахуванням співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних партнерів, рівня валютних резервів, стану торговельного балансу. Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Одним з головних питань встановлення валютного курсу є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Як правило курси національних валют, у тому числі і української гривні, перебувають у жорсткій відповідності з курсом долару США. Вперше режим фіксованих валютних курсів був введений після Другої світової війни. Після краху Бретон-Вудської системи в середині 70-х років XX ст. більшість країн перейшли до плаваючих валютних курсів.

Гнучкі (плаваючі) курси - це система, при якій у валют відсутні офіційні паритети.

Розрізняють плаваючі курси, які змінюються в залежності від попиту та пропозиції на ринку та курси, які змінюються в залежності від попиту і пропозиції на ринку, але корегуються валютними інтервенціями центральних банків.

В разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральний банк може проводити свою грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу. Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним використанням різних валютних курсів, кожний з яких використовується з певною метою. Ці режими називають системами множинних валютних курсів, які можуть бути:

o валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом;

o вільними ринковими курсами, встановленими приватним попитом та пропозицією.

Визначення курсу валют називають котируванням, яким займаються офіційні державні органи.

При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту. Котирування може бути обов'язковим для суб'єктів валютних операцій або суто номінальним, орієнтовним. Тоді валютний курс, визначений котируванням може не збігатися з курсом конкретної угоди.

Базою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валюти виражається як сума товарів і послуг, що можна придбати за дану грошову одиницю. Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів і послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності. Він характеризує товарне наповнення окремих грошових одиниць та є одним із основних факторів визначення валютних курсів. На динаміку валютних курсів впливають норма відсотка і рівень відсоткових ставок, які регулюють міграцію капіталу.

Вплив держави на валютний курс проводиться через операції центральних емісійних банків за допомогою дисконтної політики та валютної інтервенції.

Дисконтна або облікова політика - зміна облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і таким чином стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де рівень облікової ставки нижче. Приплив капіталу поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту і таким чином, сприяє підвищенню курсу. І навпаки, при значному активному сальдо платіжного балансу центральний банк знижує облікову ставку та стимулює відплив іноземних та національних капіталів з метою зменшення активного сальдо платіжного балансу. В цих умовах зростає попит на іноземну валюту, її курс підвищується, курс національної валюти знижується.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Врівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту відбувається через купівлю-продаж банком іноземної валюти, що також призводить до обмеження коливань валютного курсу національної грошової одиниці.

Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення та ефективного функціонування національної валютної системи, що розпочалося з серпня 1995 року, коли відповідно до Указу Президента України було припинено використання в нашій країні іноземної валюти. В зв'язку з цим зростає роль національного валютного законодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на території України з врахуванням необхідності збереження пріоритету гривні, захисту її купівельної спроможності та врегулювання факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.

В угодах в межах країни люди використовують національну валюту, але для проведення операцій за кордоном їм потрібна іноземна валюта. Для цих цілей існують спеціальні ринки, на яких може бути куплена або продана іноземна валюта і які називаються валютними ринками.

Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.

Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються швидше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та ін.

Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські -- Франкфурта, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту -- Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб'єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити--продати валюту, оперативно зв'язавшись з відповідним міжнародним центром валютної торгівлі.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

- за характером операцій: ринок конверсійних операцій, ринок депозитно-кредитних операцій;

- за територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.;

- за видами конверсійних операцій: ринок ф'ючерсів, ринок опціонів тощо;

- за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки.

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.

Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні -- для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні -- для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту.

Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.

Спільним для всіх суб'єктів валютного ринку є бажання одержати прибуток від своїх операцій. Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особливість, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти та навпаки. Проте коли мова йде про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропозицією -- пропозиція іноземної валюти як бажання продати певну її суму.

Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв'язок у світовому масштабі. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному «майданчику», який називається валютною біржею.

Прискорено розвивається позабіржова валютна торгівля, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв'язки між собою. Уся торгівля здійснюється через міжбанківський валютний ринок.

Встановлення курсу називається котируванням валюти.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти.

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з чутками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, вплив яких важко передбачити, на попит та пропозицію валюти, тобто на динаміку її курсу, впливають і структурні чинники. Серед цих чинників можна назвати такі:

Зростання національного доходу -- підвищений попит на іноземні товари.

Темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори. Таку тенденцію звичайно можна простежити в середньо- та довгостроковому плані.

Стан платіжного балансу. Активний -- підвищенню курсу національної валюти, бо при цьому збільшується попит на неї з боку зовнішніх боржників. Пасивний -- породжує тенденцію до зниження курсу національної валюти, тому що боржники продають її за іноземну валюту для погашення своїх зовнішніх зобов'язань. У країнах, що розвиваються, ринок цінних паперів може гальмувати зростання курсу іноземної валюти, відволікаючи вільну грошову готівку від обміну на ВКВ.

Різниця процентних ставок у різних країнах. Вплив цього фактора на валютний курс зумовлюється двома основними обставинами. По-перше, зміна процентних ставок у країні впливає за інших рівних умов на міжнародний рух капіталів, насамперед короткострокових. Підвищення процентної ставки стимулює приплив іноземних капіталів, а її зниження заохочує відплив капіталів, у тому числі і національних, за кордон. По-друге, процентні ставки впливають на операції валютних ринків та ринків позичкових капіталів.

Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції. Якщо курс якої-небудь валюти має тенденції до зниження, то фірми та банки завчасно продають її на більш стійкі валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти. Тим самим вони розширюють можливості валютної спекуляції та стихійного руху «гарячих» грошей.

Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

Ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках. Вона визначається станом економіки та політичною обстановкою в країні, а також перспективами їх динаміки.

Валютна політика. На ринку складається реальний валютний курс -- показник стану економіки, грошового обігу, фінансів, кредиту та ступеня довіри до певної валюти. Державне регулювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зниження, виходячи з завдань валютно-економічної політики.

Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютному ринку. Фондовий ринок може залучати іноземну валюту безпосередньо, а також «відтягувати» кошти в національній валюті, які могли б бути використані на валютному ринку для купівлі іноземної валюти.

Різкі коливання валютного курсу посилюють нестабільність міжнародних економічних, зокрема валютно-кредитних та фінансових, відносин, викликають негативні соціально-економічні наслідки, втрати одних та виграші інших країн.

При зниженні курсу національної валюти, якщо не протидіють інші чинники, експортери або отримують експортну премію при обміні вирученої іноземної валюти, яка подорожчала, на національну валюту, яка подешевшала, або мають можливість продавати товари за цінами, нижчими від середньосвітових. Але одночасно зниження курсу національної валюти впливає на подорожчання імпорту, що стимулює зростання цін у країні, скорочення ввезення товарів та споживання або розвиток національного виробництва товарів замість імпортних Зниження валютного курсу скорочує реальну заборгованість у національній валюті та збільшує тягар зовнішніх боргів, виражених в іноземній валюті. Невигідним стає вивезення прибутків, процентів, дивідендів, які одержують іноземні інвестори у валюті країн перебування. Ці прибутки реінвестуються або використовуються для закупівлі товарів за внутрішніми цінами і наступного їх експорту.

При підвищенні курсу національної валюти внутрішні ціни стають менш конкурентоспроможними, ефективність експорту знижується. Імпорт, навпаки, розширюється. Може виникнути подвійний дефіцит -- дефіцит бюджету і зовнішньоторговельний дефіцит.

Розходження динаміки курсу та купівельної спроможності валюти впливає на розвиток міжнародних економічних відносин.

Більше падіння курсу національної валюти, ніж зменшення її купівельної спроможності всередині країни приводить до валютного демпінгу.

Для валютного демпінгу характерне:

- експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

- джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

- вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів.

Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості.

Дуже важливою є роль держави на валютному ринку. Вона проводить інтервенції, купуючи і продаючи іноземну валюту, чим впливає на її ціну або навіть установлює ціну безпосередньо. Існує дві крайні альтернативи цього втручання. По-перше держава може цілком залишатися поза межами валютного ринку, дозволяючи валютним курсам мінятися так, щоб врівноважувалися попит та пропозиція. Це режим вільного флоатингу. Інша крайність -- це система фіксованих валютних курсів.

У більшості випадків має місце система керованого флоатингу, тобто гнучкі курси з частковим втручанням держави.

Питання для самоконтролю:

І) Що таке валютна система?

2) Охарактеризуйте складові елементи національної валютної системи.

3) Що таке конвертованість національної валюти?

4) Що таке валютний курс? Назвіть види валютних курсів.

5) Які основні функції валютного курсу?

6) Що являє собою валюта як економічне поняття?

7) В чому зміст і принципи функціонування Бретон-Вудської валютної системи?

8) На яких принципах функціонує Ямайська валютна система?

9) Який зміст системи золотого стандарту?

10) Назвіть види та охарактеризуйте валюти по ступеню конвертованості.



Тема 8 Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

План

8.1 Металістична теорія грошей

8.2 Номіналістична теорія грошей

8.3 Кількісна теорія грошей

8.4 Теорії інфляції

8.1 Металістична теорія грошей

Представники металістичної теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом) і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення.

Паростки металістичної теорії з'явилися ще в античні часи, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквіваленту металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота.

Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вченням про гроші як про багатство нації. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом та сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен перетворитись на зовнішньому ринку на гроші. Вони вбачали у грошах не тільки засіб нагромадження, а і засіб обігу та платежу.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і замінювали її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші - це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом теорії пізнього меркантилізму була система активного "торгового балансу". При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.

Прихильниками цієї теорії у ХУІІ-ХУІІІ ст. були: в Англії - У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норе; в Італії- Ф. Галіані; у Франції- А. Монкретьєн.

Помилковість металістичних поглядів меркантилістів полягала в наступному:

o визнання золота і срібла грошима за їх природою;

o ототожнення грошей з товарами;

o нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію - служить загальним еквівалентом;

o ігнорування того, що гроші - це історична категорія.

Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала виступати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії стали протиставляти капітал в обороті "мертвим" скарбам у вигляді золота і срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лексіс, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків вартості, однак вимагали обов'язкового обміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення, принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

У XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) провідних імперіалістичних держав.

Повернення до металістичної теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і М. Добре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародному обігу, а американський економіст М. Хальперін та француз III. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обігу.

З крахом Бреттонвудської валютної системи на початку 70-х років знову здійснювалися спроби обгрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту. Так, наприклад, екс-президент США Р. Рейган в час передвиборчої кампанії вважав можливим повернення до золотого стандарту. Будучи обраним президентом в січні 1981 р., він створив спеціальну комісію з цієї проблеми, яка, однак, вирішила, що введення золотого стандарту є недоцільним.

8.2 Номіналістична теорія грошей

Номіналістична теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни.

Ця теорія повністю сформувалась у ХVІІ - ХVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними поділами.

Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Панівне становище номіналізм зайняв в політекономії в кінці XIX - на початку XX ст., але, на відміну від раннього номіналізму, об'єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети).

Найбільш яскраво сутність номіналізму проявилась в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці 1905 р. "Державна теорія грошей". Основні її положення зводились до наступного:

o гроші - продукт державного правопорядку, творіння державної влади;

o гроші - хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;

o основна функція грошей - засіб платежу.

Помилковість теорії грошей Кнаппа полягає в тому, що: по-перше, гроші - категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена об'єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

Австрійський економіст Ф. Бендіксен ("Про цінність грошей", "Про гроші як загальний знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, яке надає право на отримання зворотних послуг. Але його спроба економічно обґрунтувати номіналізм не вдалася, так як при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.

В період економічної кризи 1929-1933 рр. номіналізм отримав подальший розвиток як теоретична основа для виправдання відмови від золотого стандарту. Так, Дж. М. Кейнс ("Трактат про гроші", 1930 р.) назвав золоті гроші "пережитком варварства", "п'ятим колесом возу". Ідеальними він вважав паперові гроші, які більш еластичні, ніж золото, і повинні забезпечити постійне процвітання суспільства. Витіснення з обігу золота паперовими грошима він розглядав як емансипацію грошей від золота і перемогу теорії Кнаппа. Кейнс вважав, що всі цивілізовані гроші є хартальними і кнапповський харталізм повністю здійсненний.

Помилковим в теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: в дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса полягала в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки через управління інфляційним процесом.

В сучасних умовах номіналізм - одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський економіст П. Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками та розглядає їх як штучну соціальну умовність.

Таким чином, всім різновидам номіналізму характерні одні і ті ж вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею.

8.3 Кількісна теорія грошей

Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об'ємом платіжних засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елементу суспільного багатства.

Найбільш розповсюджений у ХVIII-ХІХ ст. варіант кількісної теорії стверджував, що при умові саеіегіа рагіЬиз (незмінності інших умов) рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення:

постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).

В період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін.

Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.

Окремі положення цієї теорії в загальних рисах сформулював Дж. Локк (1632-1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск'е (1689-1755 рр.) і Д. Юмом (1711-1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:

1) причинності (ціни залежать від маси грошей);

2) пропорційності (піни змінюються пропорційно кількості грошей);

3) універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів).

Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867-1947 рр.) - видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного товариства (1931-1933 рр.). В праці "Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз" (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули:

МV = РQ,

де, М (mоney) - середня кількість грошей, що знаходяться в обігу в даному суспільстві протягом року;

V (vеlосіtу) - середня кількість оборотів грошей в їх обміні на блага;

Р (рrіcе) - середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

Q (quantity) - сукупна кількість товарів.

Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики," відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втратили еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни - пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко е причиною розширення грошового обороту.