Поняття бюджетного устрою і бюджетної системи України

Згідно Закону України “Про Державний бюджет на 1998 рік” видатки бюджету в 1998 році складають 24482 млн. грн. Витрати соціального характеру становлять 35%; в їхньому складі на соціальний захист населення - 23,6%, утримання соціально-культурної сфери - 25%, витрати Фонду Чорнобиля - 31%. Таке співвідношення приховує в собі потенційні негативні наслідки, оскільки 2/3 фонду споживання у державі не залежать від кількості та якості праці.

Бюджет 2001 року недостатньо спрямований на досягнення стійкого випереджаючого розвитку, головним чинником якого, як зазначено у Стратегії економічної та соціальної політики, може бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації. Починаючи з 1993 року, жоден уряд не зміг закласти у бюджеті фінансування науки більше 1,5% ВВП, а у випадку виключення повторного рахунку, характерного національній системі статистичного обліку, більше 1% ВВП або понад 2% від загальних витрат централізованого державного бюджету. Для порівняння нагадаємо, що в СРСР у 70-80-х роках частка наукових статей фактично становила 3,3-3,5% витратної частини бюджету. За період незалежності України відбулося майже трикратне відносне зниження пріоритетності науки порівняно з іншими державними інтересами. Динаміка наукоємності витрат державного бюджету, тобто частка витрат на науку в централізованому державному бюджеті протягом 1992-2000 виглядала так: 1,93%, 1,68%, 1,43%, 1,08%, 1,41%, 1,40%, 1,16%, 1,13%, 1,82%2. У другій половині 1990-х років у розрахунку на одного дослідника у паритеті купівельної спроможності національних валют 1993 року рівень витрат становив у Бразилії - 48, Південній Кореї - 92, Японії - 142, Франції - 174, США - 195, тоді як в Україні - лише $1,9 тис..

У новому бюджеті Міністерство освіти та науки пропонує закласти у витрати на інформаційні технології, які становлять вирішальну основу довготривалого забезпечення економічного зростання, 700 млн.грн. (менше 0,33% ВВП). До цього варто додати, що у проекті бюджету також не передбачено фінансування державних науково-технічних програм, які провадилися у минулих роках за сімома пріоритетними напрямками. Неоднозначним за своїми наслідками слід визнати і скасування відрахувань до Державного інноваційного фонду. При зменшенні податкового навантаження на суб'єктів господарювання, як свідчать статистичні дані, ефективність інноваційного фінансування досить висока.

З початку діяльності Державного інноваційного фонду (1993) профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн.грн. і завершено 610 проектів, в результаті чого вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн., створено і збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім того, тільки різних податків (без урахування суми повернення наданих позик) від підприємств, що здійснюють реалізацію інноваційних проектів, вже надійшло до Державного бюджету близько 362 млн. гривень. Не можна також погодитися і з передбаченою проектом бюджету нормою, згідно з якою кошти, що надійдуть у рахунок сплати збору до Державного інноваційного фонду за грудень 2000 року та заборгованості з цього збору за минулі роки на 01.10.2001, будуть віднесені до складу доходів загального фонду Державного бюджету. Зважаючи на першочерговість вирішення проблем економічного зростання та цільове призначення збору до Державного інноваційного фонду, доцільно віднести перераховані кошти до складу доходів не загального, а спеціального фонду.

Стійке економічне зростання, як переконує досвід високорозвинутих країн, можливе в умовах, коли частка витрат на науку та освіту у ВВП наближається до 3% його обсягу, при цьому участь держави у таких витратах - в середньому 35-45%. Зіставлення наведених даних з показниками, які характеризують фінансове забезпечення розвитку вітчизняного науково-технічного потенціалу, та постійне фактичне недофінансування наукової сфери переконують у відриві нових бюджетних орієнтирів від стратегічно визначених пріоритетів.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу і на перелік положень ряду законів України, дія яких зупиняється згідно зі статтею 55 проекту бюджету. Серед них положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», відповідно до якого «Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України». Іншими словами, держава не гарантує навіть того вкрай обмеженого обсягу фінансування наукової сфери, який вона має сьогодні.

Економічний розвиток може забезпечуватися при комплексному підході до його управління. Проблеми економіки, соціальної сфери повинні вирішуватися взаємопов'язане та цілеспрямовано. Сьогодні економічна політика втратила соціальні орієнтири. Заробітна плата перестала відігравати роль основного джерела доходу. За період 1991-1999 років при зменшенні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці - в 1,4 раза підвищення споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати майже в 4 рази. При цьому реальна заробітна плата за цей період знизилася в 3,6 раза.

Розділ 4. Дефіцит державного бюджету та державного боргу України

4.1. Дефіцит державного бюджету

Зважаючи на те, що дефіцит бюджету відноситься до вирішальних чинників зростання інфляції, виникають неабиякі сумніви щодо забезпечення позитивного сальдо бюджету. Так, у 1997 при рівні інфляції 10,7% дефіцит бюджету становив 6,7% ВВП; за 1998 року дефіціт Зведеного бюджету становив 1554,2 млн.грн. (2,2% ВВП), Державний бюджет України зведено з дефіцитом 1545,2 млн.грн. (2,2% ВВП); у 1999 в умовах інфляції споживчих цін 22,7% дефіцит бюджету дорівнював 1,5% ВВП. Тобто замість запланованого профіциту бюджету логічно очікувати прихованого бюджетного дефіциту, боротьба з яким підвищує ймовірність того, що визначені бюджетні пріоритети можуть залишитися нереалізованими.

До кола проблем, які викликають сумніви щодо втілення задекларованих стратегічних завдань, потрібно віднести загальний зовнішній борг, що перевищує $10 млрд. Це пов'язано, з одного боку, зі структурою зовнішнього боргу, де зберігається тенденція його орієнтації на зовнішні запозичення, а, з другого - зі структурою витрат з його обслуговування, які включають первинний профіцит та фінансування джерелами покриття дефіциту. Щодо структури витрат з обслуговування зовнішнього боргу, то принципова відмінність між означеними джерелами такого обслуговування полягає в тому, що у випадку первинного профіциту такі витрати включаються в поточні витрати бюджету, які здійснюються насамперед за рахунок податкових надходжень, і відповідно зменшують обсяги бюджетних послуг. У випадку фінансування джерелами покриття дефіциту витрати забезпечуються в основному додатковими державними позиками. Зважаючи на зростання первинного бюджетного профіциту, передбаченого в 2001 році порівняно з попереднім роком (за прогнозними даними, профіцит бюджету становив в 2000 році 0,4%, а в 2001 - 0,7% ВВП), більш реальним є сценарій переорієнтації саме на первинний профіцит. Це в кінцевому підсумку означає трансформацію зовнішніх боргів у внутрішні. Зростанням потреб уряду у внутрішніх фінансових ресурсах для покриття зовнішніх боргів будуть поставлені під сумнів можливості як скорочення податкового навантаження, так і зростання бюджетних вкладень у соціально-економічний розвиток. Також винятково важливим для наступного року має бути врахування девальваційного ефекту на державні фінанси, оскільки зовнішні виплати (хоч і здійснювані в іноземній валюті) повинні фінансуватися з джерел держави, тобто фактично означають вилучення з бюджету зростаючих (разом з девальвацією) коштів, залишаючи все менше ресурсів на видатки за іншими статтями державних фінансів.

Маневрування розмірами бюджетного дефіциту та профіциту, яке широко використовується у світовій практиці, в Україні, на жаль, зумовлюється головним чином не потребами фінансування економіки, а необхідністю сплати державних боргів. Фактичне вилучення фінансових ресурсів із реального сектору, яке відбувається у процесі такого маневрування, аргументується необхідністю пріоритетного виконання зовнішніх державних боргових зобов'язань. Не відкидаючи об'єктивності такої потреби, разом з тим постає невідкладне завдання підвищення ефективності управління такими зобов'язаннями з метою зіставлення обсягів коштів, які спрямовуються на виконання боргових зобов'язань, з розмірами щорічного приросту ВВП.

Відкачування бюджетно-податкового потенціалу (у 2000 р. 14,5% податкових доходів спрямовується тільки на обслуговування державного боргу) свідчить про відсутність як гнучкої боргової стратегії, так і використання широкого кола економічних заходів, які пропонує наука та практика. У кінцевому підсумку це означає подальше звуження регулюючої ролі держави на противагу продекларованій стратегічній тезі, що політика економічного зростання може стати результативною лише за умов посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. На жаль, така позиція системного підходу не знайшла належного втілення при визначенні бюджетної політики на 2001 рік.

4.2. Державний борг та його реструктуризація

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Державний борг має економічно обгрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, можна стверджувати, що величина боргу - це взяті авансом у населення податки.

В Україні в 1992 році прийнято Закон “Про державний внутрішній борг України”, яким визначено, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов'язання уряду України в грошовій формі.

Державний внутрішній борг гарантується всім майном , що перебуває у загальнодержавній власності.

Обслуговування боргу - це комплекс заходів держави з погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованності шляхом випуску нових позик.

Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів в іншій формі.

Видатки по обслуговуванню державного боргу, наприклад, за 1998 рік становили 1981,6 млн.грн. (2,8 відсотка до ВВП) або 9,6 відсотка від загальної суми видатків, у тому числі на обслуговування зовнішнього державного боргу витрачено 515,5 млн.грн. (0,7відсотка до ВВП) або 2,5 відсотка - відповідно.

Станом на жовтень 1998 р. до складу зовнішнього боргу України входили:

1. позики МВФ:

- 2,431 млрд.доларів США фактично отримано коштів Системної трансформаційної позики (STF), “Стенд-бай-97”;

- 2,226 млрд.доларів США позика EFF (Механізм розширенного фінансування) із якої фактично отримано 257 млрд.доларів США.

2. позики МБРР.

Загальний обсяг коштів за підписаними угодами складає 2,588 млрд. доларів США, з них 1,491 млрд. доларів США фактично отримано.

Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структура, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням державного бюджету України на наступний рік.

Основними джерелами ресурсів бюджету є податки, збори та інші надходження. У 1998 році держава через податки мобілізувала в своє розпорядження 54,5% загальних доходів бюджету. По відношенню до фонду оплати праці сума сплачених податків перевищує 45%.

Підприємницькі структури різних форм власності мають внести до бюджету 23% доходів бюджету і 28% одержаного прибутку. Наведені дані свідчать, що основну масу доходів бюджету забезпечують фізичні особи, тобто населення.

У країні, де не тільки платники податків є боржниками, але й на державному бюджеті важким тягарем висять внутрішній і зовнішній борг, питання реструктуризації є головними. Верховна Рада України прийняла вже багато законів про реструктуризацію боргів щодо підприємств, які мають стратегічне значення, а також Закон України «Про реструктуризацію державного боргу». Але у зв'язку з поширеною практикою списання та реструктуризації заборгованості підприємств, враховуючи низьку ефективність таких дій для структурної перебудови підприємств, а також часті зловживання при їх проведенні, з'явилася необхідність у прийнятті законопроекту, який би врегулював порядок та умови списання реструктуризації заборгованості підприємств перед бюджетами та державними цільовими фондами.

У Верховну Раду України поступив проект Закону України «Про порядок та умови списання і реструктуризації заборгованості підприємств перед бюджетами і державними цільовими фондами», який буде регулювати ці питання. Дія Закону спрямовуватиметься на списання та реструктуризацію податків і зборів, до яких належать:

- ПДВ (крім податку на додану вартість із товарів, що імпортуються);

- податок на прибуток підприємств;

- плата за землю;

- збір до Державного інноваційного фонду;

- збір за спеціальне використання природних ресурсів;

- збір на соціальний захист населення;

- суми, пені, штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства України на заборгованість зі сплати обов'язкових платежів до Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування України.

З метою обмеження лобіювання законів, що стосуються реструктуризації та списання заборгованості, законопроектом передбачено, що єдиною підставою для прийняття таких законів України є подання законопроекту, що, в свою чергу, розробляється і подається КМУ на розгляд Верховної Ради за два місяці до початку нового бюджетного року і розглядається разом із проектом державного бюджету України. Такий Закон може прийматися щодо всіх підприємств однієї галузі, незалежно від форм власності, або щодо одного окремого підприємства, продукція якого визначена стратегічно важливою для держави.

Законопроект визначає обов'язкові умови проведення реструктуризації та списання заборгованості підприємств. Ці умови спрямовані на посилення фінансової дисципліни підприємств, до них відносяться:

- своєчасна сплата поточних платежів до бюджетів та державних цільових фондів протягом останнього фінансового року;

- збитковість підприємств викликана втручанням держави у його господарську діяльність;

- реструктуризація чи списання заборгованості щодо певних підприємств проводиться вперше;

- строк нагромадження у підприємства заборгованості перед бюджетами та державними фондами не перевищує три роки.

Реструктуризація проводиться шляхом розстрочення сплати заборгованості строком на 24, 48, 60 місяців зі сплатою рівними частками до 15 числа кожного місяця. Сплата починається з першого числа року, визначеного відповідним законом про реструктуризацію заборгованості підприємства. При цьому реструктурована податкова заборгованість не підлягає індексації, на неї не можуть нараховуватися проценти за податковим кредитом та пеня, застосовуватися штрафні та фінансові санкції, передбачені законодавством України. Також строки позовної давності, які визначаються цивільним законодавством України, не поширюються на вимоги, що випливають зі сплати реструктурованої податкової заборгованості.

Законопроект також передбачає проведення взаємозаліку між підприємствами та відповідними бюджетами і державними цільовими фондами у порядку, встановленому КМУ. Взаємозалік цієї заборгованості провадиться у двомісячний строк з дня набрання чинності відповідним законом про реструктуризацію заборгованості підприємства. При цьому реструктуризації підлягає податкова заборгованість платників податку, яка залишилася після проведення такого взаємозаліку.

Законопроект визначає механізм реструктуризації та списання заборгованості, який реалізується таким чином. Після набрання чинності відповідним законом про реструктуризацію заборгованості підприємства в тримісячний термін приймають рішення щодо реструктуризації заборгованості та в тижневий термін з дня прийняття цього рішення письмово повідомляють про це в податковий орган, де обмінюються. Податковий орган зобов'язаний зареєструвати у двотижневий строк з дня отримання повідомлення щодо прийняття рішення про реструктуризацію податкової заборгованості та відкрити облікову картку реструктурованої податкової заборгованості. Якщо зазначене повідомлення має помилки в розрахунках або описки, відповідний податковий орган зобов'язаний самостійно їх виправити та в двотижневий строк з дня його отримання повідомити про такі виправлення та про реєстрацію повідомлення платника податку.

У той же час законопроект передбачає санкції не тільки до підприємств, які порушують умови договору про реструктуризацію боргів, але й до їх керівників. Зокрема, несплата реструктурованої податкової заборгованості протягом трьох місяців підприємством є підставою для розірвання контракту з керівником такого підприємства в разі наявності його вини.

Що стосується списання заборгованості, то списанню підлягає лише та безнадійна заборгованість підприємств, яка попередньо була реструктуризо-вана у порядку, визначеному цим Законом.

Дія цього Закону не поширюється на нерезидентів, які є платниками податків і зборів згідно із законодавством України. Підприємства, установи, організації незалежно зід форм власності, які мають заборгованість перед бюджетами, не мають права проводити уступки вимог іншим особам у частині згідно з цим Законом.

Це вже другий законопроект з цього питання, який знаходиться на розгляді у ВР України. Можна сподіватися, що найближчого часу проблема реструктуризації та списання боргів буде вирішена, що надасть можливість багатьом підприємствам нормально функціонувати.

Необхідно звернути увагу на те, що питання управління внутрішнім державним боргом відносяться до компетенції Міністерства фінансів України. Національний банк України, виконує лише операції, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними.

Слід також звернути увагу на те, що до складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені при безумовній гарантії Уряду, для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. У зв'язку з цим, склад Державного боргу

потребує значних уточнень. Так, до нього не можуть бути віднесені боргові зобов'язання за депозитними сертифікатами Національного банку України, заборгованість за державними платежами та інші види заборгованості, які відповідно до чинного законодавства не віднесені до складу державного внутрішнього боргу.

Щодо об'єктивності оцінки рівня боргової безпеки України лише на підставі одного показника (відношення зовнішнього боргу до ВВП), то вважаємо за необхідне зауважити таке. Керуючись міжнародними методами, регулювання зовнішньої заборгованості країни здійснюється з точки зору економічного розвитку держави в співставленні із основними макроекономічними показниками. За методикою Світового банку для визначення обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до категорії з високим рівнем зовнішньої заборгованості (країни з надмірною та помірною заборгованістю) або категорії з незначною заборгованістю використовується, як мінімум, чотири ключових показники (одним з яких є валовий борг у відсотках до ВВП), при цьому критерієм віднесення країни до відповідної категорії є перевищення трьома з них критичних рівнів, визначених для відповідної категорії.

Вислів про те, що «час від часу анулюється заборгованість перед Національним банком України» у контексті заборгованості за облігаціями внутрішньої державної позик не відповідає дійсності. Так була проведена заміна облігацій попередніх випусків, утримувачем яких був Національний банк України. Подальші «анулювання» не проводились.

Не відповідає також дійсності висновок про те, що Державний бюджет жодного разу не зводився без дефіциту. Державний бюджет України 2000 року був бездефіцитним.

Висновки

Уряд декларує, що проект бюджету на 2001 рік має соціальне спрямування, але необхідно зазначити, що в ньому немає чіткого вирішення питань щодо прожиткового мінімуму, він не відповідає потребам фінансування соціальної сфери, пенсійних виплат, допомоги малозабезпеченим. Становище погіршується невідповідністю співвідношення курсу долару до гривні, заниженням рівня інфляції. Передбачене підвищення заробітної плати вчителям на 25% за рахунок інфляції реально становитиме 10-15%. Витрати на охорону здоров'я також розглядаються як звичайна витратна стаття, а не як інвестиції в людину. Разом з тим від низьких заробітної плати та пенсій страждають не лише конкретні люди. Незрівнянно більший збиток несе економіка в цілому, оскільки результатом такої політики стає падіння внутрішнього платоспроможного попиту як фактору нарощення обсягів виробництва.

Повертаючись до переліку законів України, дія окремих положень яких зупиняється згідно зі статтею 55 проекту бюджету, необхідно відзначити, що в ньому налічується понад десять законів, які мають безпосереднє відношення до рівня соціального забезпечення багатьох категорій населення. Серед них Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про освіту», стаття 57 «Гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників закладів освіти», Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», стаття 30 «Соціальні гарантії працівників бібліотек» тощо. З огляду на це занадто мало надій на реалістичність твердження уряду про соціальні аспекти як ключовий пріоритет державного бюджету на 2001 рік.

На 2001 рік заплановано показник інфляції на рівні 19%, за прогнозами Міністерства економіки України, у 2000 році він становив 28%. При цьому передбачено бездефіцитний бюджет. Це непросте завдання. Цікавим у зв'язку з цим виглядають закономірності, виявлені академіком В.Геєцем. В Україні інфляція була контрольованою протягом 1996, 1997 і 1998 років, однак економічного зростання не спостерігалося. Боротьба з інфляцією стала по суті самоціллю економічної політики, а всі інші складові, які могли б стимулювати зростання, значною мірою залишалися поза увагою. Світовий досвід переконує, що є механізми, використання яких робить можливим економічне зростання в умовах як низької, так і порівняно високої і навіть досить високої інфляції. Цілком очевидно, щоб розпочати економічне зростання, не обов'язково зменшувати інфляцію до рівня, який існує у високорозвинутих країнах.

У ситуації накопичених суперечностей проблема мобілізації додаткових бюджетних надходжень відноситься до найактуальніших. Зупинимося на деяких аспектах її вирішення.

Першочерговими залишаються проблеми, пов'язані з функціонуванням податкових пільг. Їх загальна сума в 2000 у 1,2 раза перевищила фактичні надходження до зведеного бюджету. Проте вирішуватися ці проблеми не повинні огульно. Критично сприймаючи помилки, яких припустилися протягом становлення вітчизняної податкової системи, а також аналізуючи проблеми, характерні для сучасного стану економіки України, не можна не визнати актуальності використання потенціалу, закладеного в економічному інструментарії, яким є податкові пільги. Досвід розвитку різних країн підтверджує корисність використання механізму податкових пільг. Україні, що перебуває у смузі глибокої трансформаційної кризи, необачно не скористатися цими перевагами. Стратегія реформувань у цій галузі повинна грунтуватися на реалістичному підході, коли виникає потреба пошуку компромісу в межах системи узгодження економічних інтересів держави, галузей, підприємств, організацій. Важливим з цього приводу є реалізація відповідних кроків.

Надання пільг слід жорстко узгодити з досягненням певного, важливого для суспільства результату. Доцільно провести інвентаризацію податкових пільг та погодити їх із системою державних пріоритетів і політикою стимулювання легальної економічної діяльності. Ліквідація пільг не повинна вести до ослаблення стратегічно важливих ланцюгів народного господарства та соціальної сфери. Варто погодитися з потребою розробки концепції «гнучкого оподаткування» організацій, які виконують військово-промислове замовлення, підприємств стратегічного значення.

Надання пільг зі сплати податків до державного бюджету доцільне підприємствам державної власності, іншим - лише у вигляді кредитів. Однак сьогодні склався інший підхід. Так, за 9 місяців 1999 року 5060 державних підприємств, або 4,5% від загальної кількості, одержали пільги на суму 5084 млн. грн. (19,5% від загальної суми пільг). Водночас відкриті акціонерні товариства отримали 27,4% від загальної суми пільг, товариства з обмеженою відповідальністю - 16,3%.

Завдання щодо підтримки виробництва та пріоритетних галузей національної економіки зумовлює необхідність перетворення державної власності у високоприбуткову, що потребує ефективного управління державним майном, враховуючи пакет акцій державних акціонерних товариств. Слід також зазначити, що до цього часу ще законодавчо не визначена обов'язковість нарахування та сплати до бюджету дивідендів від суб'єктів підприємницької діяльності, які створені за участю державних підприємств та організацій.

Залишаються не повністю реалізованими можливості поповнення доходної частини бюджету за рахунок збільшення надходжень від рентної плати за використання природних ресурсів. Так, її частка в доходах Зведеного бюджету України у 1998-1999 не перевищувала 0,3% і на реальний добробут суспільства поки ще відчутно не впливає. Зараз при наданні ліцензії на право видобутку природних ресурсів не враховується їх вартісна оцінка, а це ніяк не впливає на ефективність користування надрами. Хоча світовий досвід вказує на необхідність обов'зкового врахування вартості мінеральної сировини, яка знаходиться у надрах, і відповідного відображення її в системі ліцензування, що дозволяє розширити можливості держави щодо удосконалення економічного механізму користування надрами.

Величина надходжень до бюджету безпосередньо залежить від обсягів товарно-грошового обігу, однак звуження товарно-грошових відносин, криза неплатежів, динамічність бартеру не сприяють його розширенню. Водночас є оцінки, за якими нормалізація товарно-грошового обігу здатна забезпечити для бюджету до 20-25% додаткових грошових надходжень.

Президент України Леонід Кучма у виступі на розширеному засіданні Координаційного Комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю заявив, що легалізація тіньових капіталів здатна забезпечити понад 17 млрд. грн. додаткових бюджетних надходжень. У зв'язку з цим зростає актуальність кроків, спрямованих на легалізацію тіньових капіталів. Водночас і сьогодні залишаються нереалізованими вкрай необхідні для цього заходи. Комітетом Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності не підтримано законопроект, внесений Президентом України, «Про легалізацію доходів фізичних осіб, з яких не сплачено податки, збори (обов'язкові платежі) до бюджетів і державних цільових фондів», у якому пропонувалося запровадити 10% ставку оподаткування до сум, які легалізуються. Тому потребує прискореного розгляду законопроект «Про податкову амністію», дія якого поширюється також на юридичних осіб, та пропонується запровадження нульової ставки оподаткування на суми доходу, який легалізується. Виходу доходів з «тіні» певною мірою сприятиме прискорення впровадження персоніфікованого обліку в системі загальнообов'язкового пенсійного страхування.

Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід розглядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, малоеластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучасного перехідного етапу, а, з другого - реалізуватися шляхом поступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.

Таким чином, можна стверджувати, що нова бюджетна політика не змогла наростити свою ефективність через мобілізацію всіх її можливостей та ресурсів і стати джерелом підтримки стратегічних завдань, накреслених у Посланні Президента України до Верховної Ради України. Багато з проблем, характерних для попередніх бюджетів, значною мірою не вирішені і в бюджеті - 2001. У зв'язку з цим бюджетна політика активніше набуває рис знаряддя, що провокує руйнацію економічного потенціалу країни. І чим довше вона використовуватиметься як переважний інструмент реалізації фіскальних інтересів, тим очевидніше проявлятимуться невідповідність між проголошеними стратегічними цілями і неможливістю їх досягнення шляхом тих заходів, що здійснюються на практиці. Консолідований бюджет як головний закон економічного життя країни повинен фіксувати не тільки доходи та витрати, а й усі основні параметри економічного розвитку. За умови підпорядкування бюджетної політики вирішенню проблем бюджетного дефіциту та державного боргу вона неминуче перетворюється в джерело економічних протиріч. Необхідна активізація процесів переорієнтації бюджетної політики на зростання ефективності вітчизняної економіки і створення умов для розширення внутрішнього платоспроможного попиту. Перспективи бюджетної політики як складової фінансової політики невіддільні від розвитку єдиної цілісної системи фінансових відносин у напрямку досягнення збалансованості економічних інтересів усіх суб'єктів розширеного відтворення.

Для ефективного розв'язання всіх взаємозалежних економічних та соціальних проблем Україна повинна переорієнтуватися на модель, яка передбачає розширення повноважень та відповідальності Уряду. Основним недоліком такої діяльності є те, що бюджетні витрати, пов'язані з вибором стратегії конкурентоспроможності, будуть відчутними відразу після її впровадження, тоді як переваги виявляться лише з часом. Але у кінцевому підсумку така політика зменшить вартість товарів і послуг для споживачів, підвищить шанси України на успіх на світових ринках, забезпечить економічне зростання, зайнятість та добробут, дозволить підвищити життєвий рівень населення.

Література

“Фінансове право”: навч. посібник. - Київ: “Вентурі”, 1998. - с.68-112, 132-200, 238-260;

“Фінансове право”: навч. посібник. - Харків: “Консум”, 1998. - с.118;

“Держава повинна підтримувати інноваційну діяльність”. Урядовий кур'єр. - 2 грудня. - 1999. - № 226. - с. 4;

Алієва В., “Аналіз казначейської системи виконання державного бюджету України: переваги та недоліки”. Економіст. - №12, 2000. - с.51-53;

Відкритий бюджет, Київ, 1999, Інститут реформ;

Геєць В., “Довгострокові умови та фактори розвитку економіки України”. Економіст. - №3. - 1999. - с.21-23;

Геєць В., “Інфляція та економічне зростання”. Финансовые риски. - №1. -1999. - с. 55-59;

Герасимчук Ю., журнал “Економіка. Фінанси. Право”. - №3, 2000.

Голос України. 4 жовтня. - 2000. - с.2;

День. 28 вересня - 2000. - с. 4;

Симоненко В., “Удосконалення фінансово-економічної бази бюджетів Укрвїни”. Економіка України. - №3, 2000. - 28-34;

Каламбет С., “Розвиток податкового регулювання через систему пільг”. Економіка. Фінанси. Право. - №3, 2001. - с.31-33;

Квартальні передбачення. Січень 2000, с. 5;

Лондар С., Чугунов І., “Динаміка податково-бюджетного навантаження на економіку України”. Економіст. - №7-8, 2000. - с.15-17;

Луніна І.О., “Бюджетний кодекс України і реалії міжбюджетних відносин”. Економіст. - №10, 2000. - с.32-36;

Луніна І.О., “Державні видатки: тенденції і фактори зростання”. Фінанси України. - №4, 2001. - с.104-110;

Мельник П., “Бюджетні орієнтири на 2001 рік”. “Економіст”. - №11, 2000. - с.94;

Науково-аналітичні матеріали до засідання Круглого столу “Проблеми державного регулювання науково-технічного потенціалу України та підвищення ефективності його використання”, 30 травня 2000;

Осипчук Л., “Виконання державного бюджету”. Економіка. Фінанси. Право”. - №11, 2000. - с.17-19;

Тарангул Л., “Основні напрямки удосконалення законодавчої бази оподаткування місцевими податками і зборами”. Економіст. - №3, 2001. - с.18-21;

Ткаченко В.А., Каламбет С.В., “Розвиток філософії оподаткування на основі визначення податкового потенціалу”. Фінанси України. - №1, 2001. - с.30-33;

Ткачук О.М., “”Податкове середовище як фактор інвестиційного розвитку малих підприємств”. Фінанси України. - №2, 2001. - с.24-28;

Яценко А., “Реструктуризація державного боргу”. Економіка. Фінанси. Право. - №7, 2000. - с.22-24.