Вербалізація понять "чесноти" і "вади" в морально-етичній традиції Античності та Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вербалізація понять "чесноти" і "вади" в морально-етичній традиції Античності та Середньовіччя

Наталія Корольова, канд. філол. наук, доц.

Олеся Лазер-Паньків, канд. філол. наук, доц.



Окреслюється історія формування уявлень про чесноти і вади в епоху Античності та трансформація їх поняттєвої складової протягом наступних століть. У фокусі дослідження аналіз їхньої сутності, основи якої було закладено в греко-римській і християнській етиці. Водночас саме в період Середньовіччя вона досягає вершини свого культурного значення.

Методи. Дослідження спирається на мовний матеріал, який репрезентує зазначені поняття у творах античних і середньовічних письменників. Усі наведені думки проілюстровано прикладами з оригінальних текстів із перекладом.

Результати. Розглянуто поняття "чесноти" і "вади" як ключові елементи морально-етичної традиції Античності і Середньовіччя, виявлено спільні та відмінні риси в поглядах на їхню природу. Філософи та богослови, керуючись власним баченням, виокремлювали різні чесноти / вади й називали різну їх кількість. Існування багатьох поглядів на природу чеснот і вад випливало зі стійкої традиції поділу морально-етичних категорій на дві системи: дихотомічну, у якій чесноти протиставлялися вадам, і систему тріад, де чеснота вважалась серединою між двома крайніми проявами певних схильностей чи рис характеру.

Висновки. Згадки про чесноти і вади можна знайти вже в Гомера, Есхіла, Сократа та Ксенофонта, Платон наділяє чотирма основними чеснотами ідеального громадянина, а Арістотель висуває теорію про поділ чеснот на діаноетичні та етичні та осмислює вади з позиції моралі. Доктрина про чотири основні чесноти потрапила до Риму завдяки Цицерону й Сенеці. Надалі християнська традиція запозичила її й пристосувала до потреб Церкви, доповнивши теологічними чеснотами, перелік яких був сформульований апостолом Павлом і розвинений Томою Аквінським. Він же, так само як і П'єр Абеляр, говорить про диференціацію вад і гріхів. Перелік семи смертних гріхів 590 р. оприлюднив Папа Григорій Великий. Їхньою появою ми завдячуємо ранньовізантійському богослову Евагрію Понтійському, який розробив вчення про вісім лихих помислів, та Іоанну Касіяну й Евтропію з Валенсії. У період Середньовіччя чесноти і вади (гріхи) стають предметом релігійних і моральних дискусій, а християнська традиція зупиняється на дихотомічному підході до їхньої природи.

Ключові слова: мовна репрезентація, античні твори, середньовічні твори, чесноти, вади, сім смертних гріхів.



Nataliia Korolova, PhD (Philol.), Assoc. Prof.

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

Olesia Lazer-Pankiv, PhD (Philol.), Assoc. Prof.

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

VERBALIZATION OF THE CONCEPTS OF "VIRTUES" AND "VICES" IN THE MORAL AND ETHICAL TRADITION OF ANTIQUITY AND THE MIDDLE AGES

Background. The article outlines the history of the formation of ideas about virtues and vices in the Antiquity and the transformation of their conceptual component over the following centuries. The research focuses on the analysis of their essence, the foundations of which were laid in Greco-Roman and Christian ethics. At the same time, it is in the Middle Ages that it reaches the peak of its cultural significance.

Methods. The study is based on linguistic material that represents these concepts in the works of ancient and medieval writers. All the ideas presented are illustrated by examples from the original texts with translation.

Results. The concepts of "virtues" and "vices" as key elements of the moral and ethical tradition of antiquity and the Middle Ages are considered, common and distinctive features in the views on their nature are revealed. Philosophers and theologians, guided by their own vision, distinguished different virtues/vices and named different numbers of them. The existence of many points of view on the nature of virtues and vices stemmed from a strong tradition of dividing moral and ethical categories into two systems: the dichotomous system, in which virtues were opposed to vices, and the triad system, where virtue was considered the middle ground between two extreme manifestations of certain inclinations or character traits.

Conclusions. Mentions of virtues and vices can be found already in Homer, Aeschylus, Socrates and Xenophon, Plato gives four basic virtues to the ideal citizen, and Aristotle puts forward the theory of dividing virtues into dianetics and ethics and comprehends vices from the standpoint of morality. The doctrine of the four basic virtues was brought to Rome by Cicero and Seneca. Later on, the Christian tradition borrowed it and adapted it to the needs of the Church, adding the theological virtues, a list of which was formulated by the Apostle Paul and developed by Thomas Aquinas. He, as well as Pierre Abelard, speaks of the differentiation of vices and sins. The list of the Seven Deadly Sins was published in 590 by Pope Gregory the Great. We owe their appearance to the early Byzantine theologian Evagrius of Pontus, who developed the doctrine of the eight evil thoughts, and to John Cassian and Eutropius of Valencia. During the Middle Ages, virtues and vices (sins) became the subject of religious and moral discussions, and the Christian tradition settled on a dichotomous approach to their nature.

Keywords: linguistic representation, ancient works, medieval works, virtues, vices, seven deadly sins.



Вступ

Поняття "чесноти" і "вади" нерозривно пов'язані між собою і є одними з найважливіших у морально-етичній традиції Античності та Середньовіччя поряд з такими категоріями, як добро, зло, справедливість, любов тощо. Основні уявлення про них відзначаються стійкістю чесноти зазвичай розглядаються як позитивні схильності та риси характеру, а відповідно вади як протилежні їм. Водночас були сформовані різні погляди на природу чеснот і вад. Згідно з першим, чесноти та вади перебувають у протистоянні і є крайнощами однієї риси. Відповідно до другого, чеснота розглядається як середина між двома полюсами високим і низьким ступенем вияву певної якості.

Проблема дослідження чеснот і вад має багатовікову історію. Репрезентація основних понять була закладена у працях давньогрецьких філософів, а згодом продовжена й розвинена в релігійно-етичних ученнях пізньоантичних і середньовічних мислителів з урахуванням особливостей ментальності та світогляду.

Метою нашого дослідження є окреслення історії формування й еволюції уявлень про чесноти і вади. Серед великої кількості інших праць воно вирізняється тим, що ґрунтується на аналізі мовної репрезентації зазначених понять в оригінальних текстах періоду Античності та Середньовіччя, оскільки поки що не існує єдиної традиції їхнього перекладу як у вітчизняній, так і зарубіжній науці.

Для досягнення мети передбачається розв'язання таких завдань: здійснити аналіз текстів античних філософів і письменників для виявлення різних поглядів на чесноти і вади людини; визначити специфіку формування категорій "чесноти" і "вади" в епоху Античності та трансформації уявлень про них протягом наступних століть; дослідити розуміння понять "чесноти" і "вади" у творах пізньоантичних і середньовічних релігійних діячів.

Об'єкт нашого дослідження поняття "чесноти" і "вади", предмет особливості представлення цих понять відповідно до світоглядної еволюції суспільства.

Основними джерелами є оригінальні етичні трактати й твори, безпосередньо присвячені проблемі чеснот і вад. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять як фундаментальні наукові розвідки, так і статті та монографії, присвячені висвітленню окремих аспектів окресленого питання в галузі лінгвістики, філософії, історії, соціології (Вар'ян, 2017; Левко, 2018; Шульга, 2007; Adkins, 1972; Balot, 2006; Burton, 2003; Cairns, 2011; Cunningham, 1982; Deene, 2013; Drewermann, 2012; Dunnington, 2019; Flanagan, 1990; Hare, 1996; Kellenberger, 2010; Levko, 2022, 2023; Newhauser, 2005; North, 1966; O'Connell, 1918; Pieper, 1966; Rademaker, 2005; Richards, 1988; Roberts, 2020; Russi, 2009; Seel, 2011; Shiply, 1871; Smith, 2011; Statman, 1992).



Методи

Предмет дослідження, його мета та завдання зумовили комплексне використання загальнонаукових і лінгвістичних методів: теоретичний (вивчення й аналіз спеціальної літератури), описовий метод (узагальнення та наукова інтерпретація фактичного матеріалу), зіставний метод (виявлення спільних і відмінних рис мовної форми вираження та змістового наповнення понять на позначення чеснот і вад у різних мовах), порівняльно-історичний (еволюція понять "чесноти" і "вади" в історичному аспекті), функціональний (виявлення особливостей функціонування тих чи інших понять залежно від середовища, у якому вони вживаються).

чеснота вада моральний етичний

Результати

Чотири чесноти, які, зазнавши певних змін, стали основою морально-етичних уявлень доби Античності, уперше згадуються грецьким поетом Есхілом (VI-V ст. до н. е.). У трагедії 'Ета iwi Qqpaq (лат. Septem contra Thebas) він так характеризує царя Аргоса, провидця Амфіарая: "a^9pwv 6kaio$ aYa0o^ єиаєрп? avnp" (Aesch. Septem, 610) (розумний, справедливий, доброчесний, благочестивий чоловік).

З цього часу чотири основні чесноти міцно ввійшли до системи філософських уявлень Античності, доповнюючись іноді додатковими. Так, у Рдторікд Арістотеля ми знаходимо ширший перелік: "рєрп бЈ аретпс; 6iKaioauvp, смбрега, au>9poauvr|, pcYaAonpcncia, і^аАофихїа,

ЈАЈи0Јрютп$, 9p6vpai^, ao9fa" (Aristot. Rh. 1.9.5) (Форми чесноти справедливість, мужність, поміркованість, щедрість, великодушність, безкорисливість, розсудливість, мудрість). У Нвіка Мкорахєіа Арістотель формулює теорію чеснот, поділяючи їх на 6iavor|TiKaf (діаноетичні, "чесноти розуму") і п0ікаї (етичні): "AEYojiev Yap cutwv та$ jiЈv 6iavopTiKa^ та$ бЈ p0iKa^, ao9rav jiЈv каі auveaiv каі 9p6vpaiv 6iavopTiKa^, ЈАЈи0Јрютг|та бЈ каі au>9poauvr|v n0iKa^" (Aristot. Nic. Eth. 1103a) (Адже одні чесноти ми називаємо чеснотами розуму, а інші етичними; мудрість, кмітливість і розсудливість чесноти розуму, а щедрість і поміркованість етичні).

Римському світові доктрину чотирьох основних чеснот представив Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) у трактаті De inventione: "Nam virtus est animi habitus naturae modo atque rationi consentaneus. Quamobrem omnibus eius partibus cognitis tota vis erit simplicis honestatis considerata. Habet igitur partes quattuor: prudentiam, iustitiam, fortitudinem, temperantiam" (Cic. Inv. 2.159) (Чесноту можна визначити як звичку духу (animi) у гармонії з розумом і порядком природи. Вона має чотири частини: мудрість, справедливість, мужність, поміркованість).

До проблеми осмислення чеснот звертається прихильник доктрини стоїків Сенека (4 р. до н. е. 65 р. н.е.) у листах до Луцилія (Epistulae morales ad Lucilium): "Praecipiet aliquis ut prudentiam magni aestimemus, ut fortitudinem conplectamur, iustitiam, si fieri potest, propius etiam quam ceteras nobis adplicemus; sed nil aget si ignoramus quid sit virtus, una sit an plures, separatae an innexae, an qui unam habet et ceteras habeat, quo inter se different" (Sen. Ep. XCV, 55) (Хтось почне наставляти, щоб ми цінували розсудливість, щоб ми любили мужність, і, якщо це можливо, ближче горнулися до справедливості. Але він нічого не досягне, якщо не знатимемо, що таке чеснота, чи вона одна, чи кілька, чи вони пов'язані, чи відокремлені, чи, маючи якусь одну чесноту, він матиме і всі інші, і чим вони одна від одної відрізняються).

Християнська традиція розвинула античну теорію чеснот і санкціонувала її для потреб церкви. Святий Амвросій Медіоланський (бл. 330 бл. 397) був першим, хто використав назву "кардинальні чесноти" у Expositio evangelii Lucae: "et quidem scimus virtutes esse quattuor cardinales, temperantiam iustitiam prudentiam fortitudinem" (Ambr. Expos. Luc. V, 62) (І ми знаємо, що є чотири кардинальні чесноти поміркованість, справедливість, розсудливість і сила духу). Його погляди поділяв і Августин Блаженний (354-430), який у розділі Quattuor virtutes definit Christiane з полемічного твору De moribus Ecclesiae catholicae et de moribus Manichaeorum libri duo говорить таке:

Quod si virtus ad beatam vitam nos ducit, nihil omnino esse virtutem affirmaverim nisi summum amorem Dei. Namque illud quod quadripartita dicitur virtus, ex ipsius amoris vario quodam affectu, quantum intelligo, dicitur. Itaque illas quattuor virtutes, quarum utinam ita in mentibus vis ut nomina in ore sunt omnium, sic etiam definire non dubitem, ut temperantia sit amor integrum se praebens ei quod amatur, fortitudo amor facile tolerans omnia propter quod amatur, iustitia amor soli amato serviens et propterea recte dominans, prudentia amor ea quibus adiuvatur ab eis quibus impeditur sagaciter seligens. Sed hunc amorem non cuiuslibet sed Dei esse diximus, id est summi boni, summae sapientiae summaeque concordiae. Quare definire etiam sic licet, ut temperantiam dicamus esse amorem Deo sese integrum incorruptumque servantem, fortitudinem amorem omnia propter Deum facile perferentem, iustitiam amorem Deo tantum servientem et ob hoc bene imperantem ceteris quae homini subiecta sunt, prudentiam amorem bene discernentem ea quibus adiuvetur in Deum ab his quibus impediri potest (S. Aug. Moribus Ecc. 1, 15. 25) (Оскільки чеснота веде нас до щасливого життя, я б стверджував, що чеснота це ні що інше, як найвища любов до Бога. Бо те, що називається четвірною (з чотирьох частин) чеснотою, походить, наскільки я розумію, від певної різноманітності вияву самої любові. І тому я без вагань таким чином визначу ці чотири чесноти, чия сила є в усіх душах, як і їхні імена в устах усіх, так що поміркованість це неупереджена любов, яку повністю віддає [людина]тому, що любить; мужність це любов, яка легко терпить все за те, що любить; справедливість це любов, яка служить виключно тому, що любить, і тому справедливо панує; розсудливість це любов, яка мудро відрізняє корисне від шкідливого. Але, як ми сказали, ця любов не до когось, а до Бога, тобто до найвищого добра, до найвищої мудрості та до найвищої гармонії. Тому також дозволено визначити це таким чином, щоб ми могли сказати, що поміркованість це любов до Бога, яка залишається недоторканою і нетлінною; мужність це любов, яка легко зносить усе заради Бога; справедливість це любов, яка служить тільки Богові з цієї причини добре панує над іншим, що підвладне людині; розсудливість це любов, яка чітко розрізняє, що допомагає йти до Бога від того, що заважає).

Григорій Великий (бл. 540-604), як і античні філософи, обстоював ідею гармонійного поєднання і співдії всіх чеснот. У коментарі до Книги Іова (лат. Moralia in Iob, також Moralia, sive Expositio in Job або Magna Moralia) теолог говорить про чотири кардинальні чесноти, на які опирається душа людини: "In quatuor vero angulis domus ista consistit, quia nimirum solidum mentis nostrae aedificium, prudentia, temperantia, fortitudo, iustitia sustinet. In quatuor angulis domus ista subsistit, quia in his quatuor virtutibus tota boni operis structura consurgif' (Gr. M. Moralia, 2, XLVIX, 2) (На чотирьох кутах цей будинок стоїть, оскільки міцність будівлі душі підтримують розсудливість, поміркованість, твердість та справедливість. Цей будинок стоїть на чотирьох кутах, тому що на цих чотирьох якостях будується вся будівля чеснот). Однак для їхнього зміцнення необхідними є й інші:

Donum quippe Spiritus, quod in subiecta mente ante alia prudentiam, temperantiam, fortitudinem, iustitiam format, eamdem mentem ut contra singula quaeque tentamenta erudiat, in septem mox virtutibus temperat, ut contra stultitiam, sapientiam; contra hebetudinem, intellectum; contra praecipitationem, consilium; contra timorem, fortitudinem; contra ignorantiam, scientiam; contra duritiam, pietatem; contra superbiam del timorem (Gr. M. Moralia, 2, XLlX, 3)

(Звичайно, дар Духа насамперед у смиренній душі виховує розсудливість, поміркованість, твердість, справедливість, і саму душу, щоб вона давала знати про кожну спокусу, потім оснащує сімома чеснотами: проти глупоти мудрістю; проти невідання розумінням; проти відчайдухості розсудливістю; проти страху хоробрістю; проти невігластва знанням; проти черствості добротою; проти гордості страхом Божим).

Для досягнення повної духовної досконалості й гармонії необхідні також теологічні чесноти, які скеровують життя людей до Бога. Їхній перелік був сформульований апостолом Павлом у Першому посланні до Коринтян; "vuvl бє psvsi піаті;, ЈАпі;, aYanr|, та тріа таита^ pЈiZwv бє toutwv п с^апп" (лат. "Nunc autem manet fides, spes, caritas, tria haec; maior autem ex his est caritas") (I Cor. 13:13) (А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але найбільша з них любов (милосердя)).

Григорій Великий зазначає: "Sed habent in nobis septem filii tres procul dubio sorores suas, quia quidquid virile hi virtutum sensus faciunt, spei, fidei caritatique coniungunt. Neque enim ad denarii perfectionem septem filii perveniunt, nisi in fide, spe et caritate fuerit omne quod agent" (Gr. M. Moralia, 1, XXVII, 2) (Безсумнівно, у нас семеро синів мають три сестри своїх, оскільки вони стійко роблять усе, що належить сенсу чеснот, і поєднують це з надією, вірою та любов'ю. Тому сім синів не прийдуть до досконалості десяти, якщо те, що роблять роблять без віри, надії та любові).

Вчення про чесноти отримує першу систематичну форму в межах доктрини Томи Аквінського (1225-1274). У одному з диспутаційних питань (лат. Quaestiones disputatae) під назвою De virtutibus ідеться про virtus cardinalis:

...virtus aliqua dicitur cardinalis, quasi principalis, quia super eam aliae virtutes firmantur sicut ostium in cardine. Et quia ostium est per quod introitur in domum, ratio cardinalis virtutis non competit virtutibus theologicis, quae sunt circa ultimum finem, ex quo non est introitus vel motus ad aliquid interius. Convenit enim virtutibus theologicis quod super eas aliae virtutes firmentur, sicut supra aliquid immobile; et ideo fides dicitur fundamentum, I Corinth., III, 11: 'fundamentum enim aliud nemo potest ponere praeter id quod positum est'; spes ancora, Heb. VI, 19: 'sicut anima ancoram' etc.; caritas radix, Ephes. III, 17: 'in caritate radicati et fundati' (Aquin. Virtutibus, 1, 12, 94)

(певна чеснота називається кардинальною, так би мовити головною, тому що інші чесноти тримаються на ній, як двері на петлі. І оскільки це двері, через які можна ввійти в дім, опис головної чесноти не належить до теологічних чеснот, які стосуються кінцевої мети, з якої немає входу чи руху до чогось внутрішнього. Бо теологічним чеснотам належить, щоб інші чесноти були закріплені на них, як на чомусь нерухомому; і тому віра названа основою, 1 Коринф., 3, 11: "бо ніхто не може покласти іншої основи, крім тієї, що покладена"; надія якорем, Євр. 6, 19: "як якір душі' etc.; милосердя коренем, Ефес. 3, 17: "закорінений і заснований на милосерді").

До детального опису чеснот Тома Аквінський звертається в своєму найвідомішому трактаті Summa Theologiae, Prima Secundae pars: кардинальним чеснотам присвячено Quaestio 61, теологічним Quaestio 62.

А ще й тому [доброчесність означає дотримування середини], що як у пристрастях, так і у вчинках вади порушують належне або в бік надлишку, або в бік нестачі, чеснота ж [уміє] знаходити середину та її обирає).

Обстоюючи думку Арістотеля, римський поет Горацій (65-8 рр. до н. е.) говорить, що "virtus est medium vitiorum et utrimque deductum" (Hor. Ep. 1.18, v. 9) (мужність, однак, по середині; крайнощі хибні обіруч¹) та вводить поняття aurea mediocritas, яке стане незабаром крилатим: "auream quisquis mediocritatem diligit, tutus caret obsoleti sordibus tecti, caret inuidenda sobrius aula" (Hor. Od. 2.10) (золотій середині хто довіривсь, той не стане жить ні в злиденній хижі, ні палацом він у людей не буде заздрість будити).

Тему "середини" продовжує Тома Аквінський: "<...> inter excessum et defectum medium est aequalitas sive conformitas. Unde manifeste apparet quod virtus moralis in medio consistit" (Aquin. STh. I-II, 64) (<...> між надлишком і недоліком є рівність або відповідність. Звідси очевидно, що моральна чеснота посередині).

У листах Сенеки також можемо знайти антитезу чеснот і вад: "Adulatio quam similis est amicitiae <...> Venit ad me pro amico blandus inimicus; vitia nobis sub virtutum nomine obrepunt: temeritas sub titulo fortitudinis latet, moderatio vocatur ignavia, pro cauto timidus accipitur" (Sen. Ep. XLV, 7) (А як улесливість подібна до дружби <...> під машкарою друга підходить до мене улесливий недруг. Під іменем чеснот нам у душу закрадаються вади. Нерозважність ховається за йменням сміливості. Лінощі називаємо поміркованістю, боязкого обережним. Ось чому небезпечно помилятися).

З часом вади, які протиставлялись чеснотам, почали ототожнюватись із гріхами. П'єр Абеляр (1079-1142) у трактаті Ethica seu Scito te ipsum диференціює визначення Тут і далі переклади творів Горація наводяться за виданням: Содомора, 1982. Багато творів Евагрія збереглися грецькою мовою, в рукописах Х ст. і пізніше з гори Афон та інших чернечих центрів, їх часто приписують Нілу Анкірському (також Синайському), ченцю та пустельнику, автору філософсько-теологічних трактатів і численних листів. вади та гріха, відповідаючи на винесене в заголовок Caput III питання: "Quid sit animi vitium et quid proprie dicatur peccatum?" (Що таке вада душі і що власне називати гріхом?). Якщо гріх сприймався як вчинок і результат вибору, бо він народжується зі згоди свідомості з волею і бажанням, то вада була лише схильністю до гріха: "vitium itaque est quo ad peccandum proni efficimur, hoc est, inclinamur ad consentiendum ei quod non convenit, ut illud scillcet faciamus aut dimittamus. Hunc vero consensum proprie peccatum nominamus, hoc est, culpam animae qua damnationem meretur, vel apud deum rea statuitur" (Abael. Eth., III) (Отже, вада це те, завдяки чому ми схиляємося до гріха, тобто те, що схиляє нас погоджуватись на те, що нам не підходить, так що ми вирішуємо робити це або припинити. Але цю згоду ми називаємо власне гріхом, тобто провиною душі, через яку вона заслуговує на осуд, або визнається винною перед Богом).

Так само й Тома Аквінський у трактаті "De vitiis" (Aquin. STh. I-II, 71-89) зазначає, що деякі з гріхів не є, власне кажучи, гріхами, а радше вадами, тобто схильністю до певних гріхів. Отже, вада це погана навичка, а гріх це поганий вчинок. Водночас "peccatum est peius quam vitium, idest actus malus quam habitus malus" (Aquin. STh. I-II, 71.4) (гріх гірший за ваду, тобто поганий вчинок гірший за погану навичку).

(Є вісім головних помислів, від яких походять всі інші помисли. Перший помисел обжерливості, і після нього розпусти; третій сріблолюбства, четвертий смутку; п'ятий гніву; шостий зневіри; сьомий марнославства; восьмий гордості. Щоб ці помисли турбували душу або не турбували, це не залежить від нас; але щоб вони залишалися в нас надовго або не залишалися, щоб приводили в рух пристрасті або не рухали, це залежить від нас).

У християнській традиції вісім лихих помислів стали відомі завдяки працям Іоанна Касіяна (360-435), який зазнав сильного впливу Евагрія Понтійського. Про octo vitia capitalia seu principalia (вісім головних вад) Іоанн писав у 12-томній праці De institutis coenobiorum (книги 5-12) і в Collationes Patrum:

Octo sunt principalia vitia quae humanum infestant genus, id est primum gastrimargia, quod sonat ventris ingluvies, secundum fornicatio, tertium filargyria, id est avaritia sive amor pecuniae, quartum ira, quintum tristitia, sextum acedia, id est anxietas seu taedium cordis, septimum cenodoxia, id est iactantia seu vana gloria, octavum superbia" (Cas. Coll. V, 2)

(Є вісім головних вад, якими наповнений людський рід: перша обжерливість, що значить ненаситність живота, друга блуд, третя сріблолюбство, тобто жадібність або грошолюбство, четверта гнів, п'ята смуток, шоста зневіра, тобто тривога або втома серця, сьома марнославство, тобто хвальба або марна слава, восьма гордість).

Касіян змінює послідовність їхнього розташування, переміщуючи гнів на четверте місце, а смуток на п'яте, і стверджує, що перші шість вад з'єднані між собою певним послідовним зв'язком так, що надмірність попередньої дає початок наступній: "Nam de abundantia gastrimargiae fornicationem, de fornicatione filargyriam, de filargyria iram, de ira tristitiam, de tristitia acediam necesse est pullulare" (Cas. Coll. V, 10) (Бо з надлишку обжерливості блуд, з блуду сріблолюбство, зі сріблолюбства гнів, з гніву смуток, зі смутку зневіру слід виводити).

У другому листі до владики Петра (Epistola ad Petrum Papam de octo vitiis) єпископ Евтропій з Валенсії (? до 610) також аналізує вісім гріхів, описуючи їх "genera et conjunctionem atque concatenationem" (види, сполучуваність і зв'язок) і "quales habeant filias quae de eis nascuntur" (яких вони мають дочок, від них народжених) (Eutr. Octo vitiis, Col. 12). Також Евтропій говорить про непропорційну кількість вад і чеснот: "Quod vero multo majoris numeri esse dicuntur, haec ratio est, quia plura sunt vitia quam virtutes <...> Quae cum sint multo majoris numeri quam virtutes, devictis tamen illis octo principalibus vitiis, ex quorum natura eas certum est emanare, omnes protinus conquiescunt, ac perpetua pariter cum eis internecione delentur" (Eutr. De octo vitiis, Col. 14). (Причина, чому їх набагато більше, полягає в тому, що вад більше, ніж чеснот <...> Хоча ці речі набагато більші за кількістю, ніж чесноти, однак, подолавши ці вісім головних вад, з природи яких вони, безсумнівно, походять, усі вони негайно припиняються і знищуються разом з ними у вічній загибелі).

Список Евагрія став основою семи смертних гріхів: 590 р. Папа Григорій Великий оприлюднив ідею головних гріхів числом сім. Він об'єднав acedia (зневіру) з tristitia (смутком) в одному гріху, названому "лінощі", додав заздрість і виокремив superbia (гординю), зробивши її початком інших гріхів і змінивши їхню послідовність: "radix quippe cuncti mali superbia est, de qua, scriptura attestante, dicitur: Initium omnis peccati superbia"

(Ecclesiasticus 10.15). Primae autem eius soboles, septem nimirum principalia vitia, de hac virulenta radice proferuntur, scilicet inanis gloria, invidia, ira, tristitia, avaritia, ventris ingluvies, luxuria" (Gr. M. Moralia, 31, XLV, 2) (бо корінь усякого зла гординя, про яку, як свідчить Святе Письмо, сказано: "Гординя початок усякого гріха" (Еклезіастік 10.15). І його перші діти, сім головних вад, звісно, походять від цього шкідливого кореня, а саме: марна слава, заздрість, гнів, печаль, жадібність, ненажерливість і хіть) У східній традиції смертних гріхів вісім, пихатість (vanagloria) і гординя (superbia) вважаються різними гріхами..

Концепція Григорія Великого отримала поширення після схоластичних праць Томи Аквінського (див., наприклад, Quaestiones disputatae de malo, quaestio VIII). Протягом Середньовіччя вади і гріхи продовжували бути предметом обговорення в богословських та етичних трактатах, їм була присвячена велика кількість дидактичної літератури. Церква використовувала уявлення про смертні гріхи, щоб допомогти людям приборкати їхні погані схильності, а найбільш вдалою для реалізації поставленої мети виявилась ідея протиборства вад (гріхів) і чеснот.



Дискусія і висновки

Розглянувши історію генези понять "чесноти" і "вади" від зародження у найдавніших грецьких мислителів до християнських письменників Середньовіччя, ми дійшли таких висновків. Чесноти і вади, перелік яких було сформовано ще в добу Античності, становили основу морально-етичної традиції протягом декількох століть. Існувало широке коло моральних норм і уявлень, які визначали найважливіші властивості людської особистості, характер і спосіб життя. Дихотомічний принцип існував поряд із принципом середини та врівноваження пристрастей.

Чесноти були головною категорією ідеальної особистості, набуваючи нових значень і відтінків протягом століть. Сім смертних гріхів розвинулися з адаптованих із часом списків восьми лихих помислів, описаних Евагрієм та Іоанном Касіяном. Одним із перших текстів, який об'єднав ці два списки, був трактат Moralia in Job Григорія Великого.

Популяризація дихотомічного погляду на чесноти і вади (гріхи) у період Середньовіччя була продиктована дидактичною метою, існуванням запиту суспільства, світської й церковної влади саме на ті моральні якості, які входили до переліку й мали особливе значення в ієрархії цінностей. Однією з ключових цілей їхнього детального опису є заохочення позитивних якостей і запобігання негативним, щоб показати людині шлях до самовдосконалення та служіння Богу в обох світах.

Перспективи дослідження вбачаємо в аналізі на основі першоджерел генези кожного окремого поняття та його смислового й аксіологічного маркування відповідно до світоглядної еволюції суспільства.



Список використаних джерел

Вар'ян, О. (2017). Моральні та громадянські чесноти в структурі образу "ідеального громадянина" у давніх Афінах. Evropsky filozoficky a historicky diskurz, 3(1), 150-161.

Левко, О. (2018). Семантичний розвиток лексем ашфршг/, ашфроагА/г| і дериватів у давньогрецькій мові (від Гомера до Нового Завіту). Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філологія, 79, 166-171.

Содомора, А. (1982). Горацій. Твори. Дніпро.

Шульга, С. (2009). Громадянський ідеал античного грецького полісу. Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету, (17), 97-99.

Adkins, A. W. H. (1972). Moral values and political behavior in ancient Greece. From Homer to the end of the fifth century. W. W. Norton & Company.

Balot, R. K. (2006). Greek Political Thought. Blackwell Publishing.

Burton, D. (2003). Public memorials, private virtues: women on classical Athenian grave monuments. Mortality, 8(1), 20-35.

Cacouros, M. (2003). Le traite pseudo-aristotelicien De Virtutibus et vitiis, in Dictionnaire des Philosophes Antiques, Suppl., 506-46.

Cairns, D. (2011). Honour and shame: modern controversies and ancient values. Critical quarterly, 53(1), 23-41.

Cunningham, S. B. (1982). Review of Virtues and Vices and Other Essays in Moral Philosophy. Dialogue. 21(1), 133-37. https://doi.org/10.1017 /S001221730001742X

Deene, M. (2013). Seeking for honour(s)? The exploitation of philotimia and citizen benefactors in classical Athens. Revue belge de philologie et d'histoire, 91(1), 69-87.

Drewermann, E. (2012). Die sieben Tugenden. Patmos Verlag. Dunnington, K. (2019). Humility, Pride, and Christian Virtue Theory (Oxford Studies in Analytic Theology). Oxford University Press.

Flanagan, O. (1990). Virtue and Ignorance. Journal of Philosophy, 87, 420-428.

Hare, S. (1996). The Paradox of Moral Humility. American Philosophical Quarterly, 33, 235-241.

Kellenberger, J. (2010). Humility. American Philosophical Quarterly, 47, 321-336.

Levko, O. (2022). Axiological Opposition of Humility and Pride in the 17th-century Ukrainian Didactic Gospels. Logos, 111, 45-55.

https://doi.org/10.24101/logos.2022.26

Levko, O. (2023). Rendition of аыфрыу and аыфроагА/г| in Ukrainian translations of the New Testament. Zeitschrift fur Slawistik, 68(3), 440-464. https://doi.org/10.1515/slaw-2023-0022

Newhauser, R. (2005). In the Garden of Evil: The Vices and Culture in the Middle Ages. Pontifical Institute of Mediaeval Studies.

North, H. (1966). Sophrosyne: self-knowledge and self-restraint in Greek literature. Cornell University Press.

O'Connell, W. H. (1918). The cardinal virtues. Massachussetts.

Pieper, J. (1966). The four cardinal virtues: prudence, justice, fortitude, temperance. University of Notre Dame Press.

Rademaker, A. (2005). Sophrosyne and the rhetoric of self-restraint. Polysemy and persuasive use of ancient Greek value term. Brill.

Richards, N. (1988). Is Humility a Virtue? American Philosophical Quarterly, (25), 253-259.

Roberts, R. C., & Wood, W. J. (2020). Understanding, Humility, and the Vices of Pride, in The Routledge handbook of virtue epistemology. Routledge, Taylor & Francis Group, 363-375.

Russi, F. (2009). Uber Werte und Tugenden. Undogmatische Betrachtungen, 3 Auflage. Bertuch-Verlag.

Seel, M. (2011). 111 Tugenden, 111 Laster. Eine philosophische Revue. S. Fischer Verlag.

Shiply, O. (1871). The Four Cardinal Virtues considered in Relation to the Public and Private Lives of Catholics: Six Sermons for the Day with an Appendix on the Dissolution of the Union between Church and State and on the Establishment of an Oratory in London. Longmans, Green.

Smith, A.C. (2011). Polis and personification in classical Athenian art. Monumenta Graeca et Romana. Brill.

Statman, D. (1992). Modesty, Pride, and Realistic Self-Assessment. Philosophical Quarterly, 42, 420-438.

Джерела ілюстративного матеріалу

Abaelardus P. Ethica seu Liber Dictus Scito te ipsum. https://t.ly/RBoZ Ambrosius Mediolanensis Expositio evangelii Lucae. http://surl.li/fdyio Aquinas Th. Quaestiones disputatae De malo. https://cutt.ly/V8bG4lA Aquinas Th. Quaestiones disputatae De virtutibus. http://surl.li/fdygk Aquinas Th. Summa Theologiae. http://surl.li/fdygu Augustinus Aurelius S. De moribus Ecclesiae catholicae et de moribus Manichaeorum libri duo. https://t.ly/pz76O Cassianus I. Collationes. http://surl.li/fdyif Cicero M. T. De Inventione. https://t.ly/dmqv

Eutropius. Epistola ad Petrum Papam de octo vitiis. PL. 80. Col. 9-14. https://www.mlat.uzh.ch/browser?path=38/1297/3143/8146&text=8146 Gregorius Magnus, Moralia in Iob. https://t.ly/COl9 Horatius Q. F. Carminum liber secundus (Odes). https://t.ly/wj33 Horatius Q. F. Epistularum liber primus. https://cutt.ly/N8bG9rk Seneca L. A. Epistulae morales ad Lucilium. http://surl.li/fdyik АіахиАо^. 'Епта cm Grjpa^. http://surl.li/fdygz АріатотєАп^. 'Нвіка NiKoqaxtia. http://surl.li/fdyhf

АріатотєАп^. 'PqropiKrj. http://surl.li/fdyhk АріатотєАп^. Та дЈта та фиаїка. http://surl.li/fdyhn

Еиаурю^ о Поутікб^. Пфі twv октш Аоуіа^шу. http://surl.li/fdyhq або http://surl.li/fdyht

Еетоф^. AnoqvqqovtuqaTa. http://surl.li/fdyih Пфі aptTwv каі какі™. http://surl.li/fdyib nAaTwv. ПоАітєіа. http://surl.li/fdyhw

ФІАш/ о AAЈ^av6pЈu^. Noqwv iЈpwv аААпуоріаі twv дЈта Tqv Ј<(arjqЈpov. http://surl.li/fdyhz Біблія

Ad Corinthios epistula I Sancti Pauli Apostoli. http://bitly.ws/B2Da Ad Galatas epistula Santi Pauli Apostoli. http://bitly.ws/B2Dd Ad Timotheum epistula II Sancti Pauli Apostoli. http://bitly.ws/B2Di Маккараі™/ Д' (Maccaba'ion 4). http://bitly.ws/B2Dk Іофіа ZaAwpwvog (Liber Sapientiae). http://bitly.ws/B2Dn



References

Adkins, A. W. H. (1972). Moral values and political behavior in ancient Greece. From Homer to the end of the fifth century. W. W. Norton & Company.

Balot, R. K. (2006). Greek Political Thought. Blackwell Publishing.

Burton, D. (2003). Public memorials, private virtues: women on classical Athenian grave monuments. Mortality, 8(1), 20-35.

Cacouros, M. (2003). Le traite pseudo-aristotelicien De Virtutibus et vitiis, in Dictionnaire des Philosophes Antiques, Suppl., 506-46.

Cairns, D. (2011). Honour and shame: modern controversies and ancient values. Critical quarterly, 53(1), 23-41.

Cunningham, S. B. (1982). Review of Virtues and Vices and Other Essays in Moral Philosophy. Dialogue. 21(1), 133-37. https://doi.org/10.1017

/S001221730001742X

Deene, M. (2013). Seeking for honour(s)? The exploitation of philotimia and citizen benefactors in classical Athens. Revue belge de philologie et d'histoire, 91(1), 69-87.

Drewermann, E. (2012). Die sieben Tugenden. Patmos Verlag. Dunnington, K. (2019). Humility, Pride, and Christian Virtue Theory (Oxford Studies in Analytic Theology). Oxford University Press.

Flanagan, O. (1990). Virtue and Ignorance. Journal of Philosophy, 87, 420-428.

Hare, S. (1996). The Paradox of Moral Humility. American Philosophical Quarterly, 33, 235-241.

Kellenberger J. (2010). Humility. American Philosophical Quarterly, 47, 321-336.

Levko O. V. (2018). Semantic changes of lexemes аыфрш/, аыфроагА/г| and their cognates in Ancient Greek (From Homer to New Testament). The Journal of V. N. Karazin Kharkiv National University. Series "Philology", 79, 166-171 [in Ukrainian].

Levko, O. (2023). Rendition of аыфрш/ and аыфроагА/г| in Ukrainian translations of the New Testament. Zeitschrift fur Slawistik, 68(3), 440-464. https://doi.org/10.1515/slaw-2023-0022

Levko, O. (2022). Axiological Opposition of Humility and Pride in the 17thcentury Ukrainian Didactic Gospels. Logos, 111, 45-55. https://doi.org /10.24101/logos.2022.26

Newhauser, R. (2005). In the Garden of Evil: The Vices and Culture in the Middle Ages. Pontifical Institute of Mediaeval Studies.

North, H. (1966). Sophrosyne: self-knowledge and self-restraint in Greek literature. Cornell University Press.

O'Connell, W. H. (1918). The cardinal virtues. Massachussetts.

Pieper, J. (1966). The four cardinal virtues: prudence, justice, fortitude, temperance. University of Notre Dame Press.

Rademaker, A. (2005). Sophrosyne and the rhetoric of self-restraint. Polysemy and persuasive use of ancient Greek value term. Brill.

Richards, N. (1988). Is Humility a Virtue? American Philosophical Quarterly, 25, 253-259.

Roberts, R. C., & Wood W. J. (2020). Understanding, Humility, and the Vices of Pride, in The Routledge handbook of virtue epistemology. Routledge, Taylor & Francis Group, 363-375.

Russi, F. (2009). Uber Werte und Tugenden. Undogmatische Betrachtungen, 3 Auflage. Bertuch-Verlag.

Seel, M. (2011). 111 Tugenden, 111 Laster. Eine philosophische Revue. Fischer Verlag.

Shiply, O. (1871). The Four Cardinal Virtues considered in Relation to the Public and Private Lives of Catholics: Six Sermons for the Day with an Appendix on the Dissolution of the Union between Church and State and on the Establishment of an Oratory in London. Longmans, Green.

Shulga, S. (2009). Civil ideal of the ancient Greek polis. Aktualjni problemy vitchyznjanoji ta vsesvitnjoji istoriji. Naukovі zapiski Rwnenskogo derzhavnogo gumarntarnogo urnversitetu, vol. 17 [Actual problems of national and world history. Scientific papers of Rivne State Humanitarian University] [Proc. of the Rivne state humanitarian university "The actual problems of national and world history"], 97-99 [in Ukrainian].

Smith, A. C. (2011). Polis and personification in classical Athenian art. Monumenta Graeca et Romana. Brill.

Sodomora A. (1982). Horace. Works. Dnipro [in Ukrainian].

Statman, D. (1992). Modesty, Pride, and Realistic Self-Assessment. Philosophical Quarterly, 42, 420-438.

Varian, O. (2017). Moral and civil virtues in the structure of image of "ideal citizen" in ancient Athens. European philosophical and historical discourse. 3(1), 150-161 [in Ukrainian].

Sources of illustrative material

Abaelardus P. Ethica seu Liber Dictus Scito te ipsum. https://t.ly/RBoZ Ambrosius Mediolanensis Expositio evangelii Lucae. http://surl.li/fdyio Aquinas Th. Quaestiones disputatae De malo. https://cutt.ly/V8bG4lA Aquinas Th. Quaestiones disputatae De virtutibus. http://surl.li/fdygk Aquinas Th. Summa Theologiae. http://surl.li/fdygu

Augustinus Aurelius S. De moribus Ecclesiae catholicae et de moribus Manichaeorum libri duo. https://t.ly/pz76O Cassianus I. Collationes. http://surl.li/fdyif Cicero M. T. De Inventione. https://t.ly/dmqv

Eutropius. Epistola ad Petrum Papam de octo vitiis. PL. 80. Col. 9-14. https://www.mlat.uzh.ch/browser?path=38/1297/3143/8146&text=8146 Gregorius Magnus, Moralia in Iob. https://t.ly/COl9 Horatius Q. F. Carminum liber secundus (Odes). https://t.ly/wj33 Horatius Q. F. Epistularum liber primus. https://cutt.ly/N8bG9rk Seneca L. A. Epistulae morales ad Lucilium. http://surl.li/fdyik AioxuAo^. 'Erna rm ©qpa^. http://surl.li/fdygz

Размещено на Allbest.ru