Спроба змістового опису світу цінностей та її етичні наслідки

Вітальні позиції та їх перевершення

Розважмо типові поводження, в яких беруть гору вітальні цінності, та побачимо, як вітальні позиції бувають збагачені духовними цінностями.

Хтось (назвемо його А) повертається голодний до рідного дому, бачить на столі приготований окраєць хліба, відразу бере його та починає їсти, не помивши рук і навіть не знявши верхнього одягу. Тоді він керується тільки цінністю насичення. Якщо ж А спершу зніме черевики, скине плащ і помиє руки, тоді він керується ще зручністю та здоров'ям тіла. Якщо він сховає черевики у тумбу для взуття та плащ до шафи, а не кине аби де - тоді він керується ще й порядком, естетикою. Якщо ж А ще пошукає інших людей у домі та їх привітає - то керується ще повагою до співмешканців. Якщо, при цьому, він запитає, хто собі приготував цей окраєць хліба та чи можна його з'їсти чи поділитися - то він керується ще й справедливістю (бо можуть бути інші такі ж голодні), або й добротою (якщо, наприклад, турбується про здоров'я когось із співмешканців так само, чи й більше, ніж про своє власне).

Чергове збагачення схеми поведінки особи А презентують щораз цінніші реакції, згідно з названими у попередньому пункті принципами. Можна ще далі розвивати той самий приклад, додаючи щораз більше цінних елементів. Якщо А, попри те, що голодний, постановить ще приготувати спільний обід, тоді він проявляє ще більше доброти. В кінці А, споживаючи обід із сім'єю за естетично накритим столом, у милій атмосфері (проголошуючи, наприклад, символічний тост на честь прабабці), може навіть виражати цінності, названі вище онтичними. [...]

Девальвація духовних цінностей та їхні видимості

Реалізація духовних цінностей переповнена багатьма тенетами, в яких можна заплутатися. Часто буває нелегко відрізнити справжню заангажованість у якусь цінність від заангажованості, що стала лише видимістю.

Наприклад, ми дізнаємося, що хтось (назвемо його N) є відомим працівником науки. Про нього кажуть, що у життєвих справах він цікавиться тільки рекомендаціями гігієни, завдяки яким може інтенсивніше працювати науково. Занедбує, при цьому, контакт із сім'єю. Чуємо також, що про політику висловлюється легковажно і його не обходить те, що діється в оточуючому його суспільстві. Наведені вище відомості можуть викликати у нас надто поспішні оцінки. Вони, по суті, допускають низку варіантів.

Можливим є, зокрема те, що N, по суті - людина дуже глибока, з великим інтелектом, хоча трохи звуженими зацікавленнями. За сучасного стану спеціалізації, бажаючи просунути вперед людське знання, треба зосередитися на якомусь одному питанні, а значить треба обмежитися. Тоді людина в інших галузях стає наївною, неотесаною і просто смішною. Не помічає простих речей і справляє деколи враження цілковитого дурня. Допущена до керівної посади, вона може робити самі «ляпи», або дати водити себе за ніс хитрунам, мафіям та кар'єристам. N дбає про своє здоров'я, бо просто був вихований у певних раціональних гігієнічних правилах і, маючи слабкий організм, тільки завдяки цьому бережеться від хвороб та немічності. людський цінність життя інтелектуальний

Занедбує контакт із сім'єю, бо не може знайти спільної мови, хоча багато разів пробував, і від цього страждає. N, можливо, глибоко переживає нужду людей на світі та вважає, що його суспільство, загалом, ще не є у дійсно поганій ситуації, порівняно з країнами, де люди справді помирають від голоду та внаслідок цього поширюються хвороби та психічні несправності. Та, оскільки він сам здає собі звіт у тому, що не підходить для практичної діяльності, тому відсторонюється від неї і навіть особливо не цікавиться політикою, бо й нащо морочити собі голову тим, на що і так не має ніякого впливу; не вміє тут нічого зробити, щоб хотів, а у своїй галузі має великі досягнення.

Проте, можливий також і інший варіант, а саме - що N, по суті - це дрібний кар'єрист. [...] Знає, від чого залежить кар'єра, знає актуальні моди та настрої у наукових колах. Знає також, кого критикувати, а з якими групами людей краще не задиратися. [...] Наукові проблеми його і далі цікавлять, але він їх бачить, власне кажучи, вже через призму конкуренції, досягнень, великих проривів, виступів на конгресах. Стримується від мислення на серйозні теми поза своєю спеціальністю - для того, щоб усю свіжість думки могти витратити на те, що приносить успіх. Тому відмахується від проблем країни чи людства, а щоб придушити докори совісті з цього приводу, про все виражається легковажно й охоче зауважує глупоту та нонсенси політики та суспільного життя. [...]

У другому варіанті пізнавальні цінності зійшли для N на задній план. На етичні й онтичні цінності він старається не зважати, а все інтелектуальне життя є для нього тільки тереном боротьби за домінування, за матеріальні зиски, за безпеку та комфорт. Відтак, N тоді справді живе вітально-тваринними цінностями, а не цінностями духовними, як можна було б думати, виходячи з його професії. [...]

Розділ V. Етика міжперсональних стосунків

Аксіологія і етика

Досі нас цікавили життєві вибори у найширшому розумінні. [...] Згідно з тезами попереднього розділу, такі вибори підлягають оцінюванню. Той, хто купує найдорожчий крем для гоління замість книжки, вибирає вітальну цінність, відмовляючись від пізнавальної; той, хто відмовляється від дефіцитного крему щоб купити цікаву книжку, яка теж закінчується в продажу, вибирає пізнавальну цінність і, згідно з тезами попереднього розділу - поступає цінніше.

Такого роду виборів деякі автори взагалі не зараховують до етики, хоча вони також стосуються проблеми «як жити?». Тому, можна розрізнити етику у широкому сенсі, яка називається також аксіологією (нею ми займалися досі), та етику у вузькому сенсі, яка виразно стосується міжперсональних стосунків.

Виникає питання: чи названих у попередньому розділі принципів примату духовних цінностей над вітальними досить для обґрунтування етики міжперсональних стосунків?

У сфері стосунків між людьми ми вирізнили у ІІ розділі три цінності: повагу, справедливість і доброту. У їхньому впровадженні в тканину суспільного життя та реалізації у власному житті полягає зміст морально доброго життя. [...] Варто назвати основні способи реалізації цих цінностей..

Повага

Повагу в індивідуальному житті ми виражаємо символічними вчинками: жестами та словами, поклонами та привітаннями, але також не перериванням розмови, запрошеннями [людей] до себе додому, проханнями зайняти місце, деколи - подарунками, наданням послуг і дякуванням за послугу.

Повага, як моральна цінність, пов'язана з нумінічною цінністю прийняття іншої людини, що є частиною згоди на оточуючий світ. Якщо ми приймаємо іншу людину, акцептуємо її, незалежне від нас, існування, тоді мусимо визнати, передусім, її свободу діяння, не нав'язувати їй власних схем, допустити її індивідуальний розвиток, визнати відмінність поглядів і переживань. Звідси випливає толерантність і невтручання в чужі справи.

У колективному житті повагу до кожного індивіда може виявити і кожен окремий індивід, і колектив - через свої закони та інституції, а також через своїх офіційних представників. Вираженням поваги у колективному житті є право свободи слова, свободи зібрань, свободи культу, свободи пересування, вибору професії, ініціативи і т.д.

Про повагу можуть також свідчити забезпечені індивіду колективом матеріальні умови - як можливість лікування, освіти, допомога матерям і сім'ям. Сюди ж відноситься також самоврядність вищих навчальних закладів, місцеве та заводське самоврядування - все те, що часто називається суб'єктністю громадянина та означає, що він є справжнім діяльним суб'єктом, а не предметом дії контролюючих його органів, не матеріалом для «обробки», не об'єктом формування та тиску. [...]

Про державу чи організацію, в яких всіляка спонтанність погано сприймається владою чи громадською думкою, там, де всі колективні діяння мусять керуватися контролюючими органами, а публічні виступи - узгоджуватися з відповідними авторитетами, ми скажемо, що в такій організації немає поваги до індивіда, незалежно від того, чи ця організація має найвищі політичні, економічні чи релігійні цілі, [чи ні].

Оскільки кожна людина прагне бути поважаною іншими людьми, бо у проявах поваги з боку інших бачить підтвердження різних власних цінностей, тому люди часто об'єднуються в групи, в яких виявляють взаємну повагу та переважно нехтують членами відмінних груп. Нехтування, зневага та визиск є проявами відсутності поваги.

Прояви поваги виключно до «своїх» та відсутність поваги до «чужих» показує, що ми маємо справу не з повагою як духовною цінністю, а з певною формою ідентифікації, яка належить до вітальної сфери.

Справедливість

Справедливість ми реалізуємо, головно, шляхом еґалітарного розподілу. Рівність розподілу [благ] розуміється, зазвичай, не механічно, а як пропорційність до потреб. Якщо хтось більше працює, то добре є дати йому більше їжі для правильного відновлення організму. Отже в основі справедливості міститься інтуїція рівності.

У багатьох суспільствах є звичаї особливого вшановування чи винагороджування винятково заслужених індивідів. Однак, це нелегко обґрунтувати етично. Як винагороди за досягнення, так і покарання за провини - мають у собі елемент інструментального трактування людей. Вони є заохочуванням до трудних звершень і відлякування від злочинів.

Проте заохочування, як і відлякування, які спираються на нагороди та покарання - апелюють до вітальних цінностей, тоді як правильним мотивом людської поведінки повинні бути, радше, духовні цінності. Інструментальне трактування індивіда проявляється тоді, коли ми усвідомлюємо, що героїчний індивід своїм учинком посвячується для спільноти, або здобуває спільноті щось, що повинно бути здобуте колективним зусиллям. [...]

Справедливість означає не привілеювання нікого та не принижування нікого. Інтуїції справедливості та поваги - пов'язані та підтримують одна-одну. Можна вважати, що навіть допущення [когось] до самостійності та самовизначення теж випливає зі справедливості - з того, що ми хочемо дати іншим стільки ж свободи, скільки самі прагнемо мати. [...]

Доброта

Доброта - це турбота про кожну зустрінуту людину. Сьогодні можна сказати простіше - турбота про кожного. Адже кожного ми можемо охопити своєю турботою, коли цікавимося тим, що діється в усьому світі. Повага та справедливість також мають свій глобальний вимір - навіть очевидніший, ніж доброта.

Ми турбуємося, насамперед, про найближчих. Якщо ті є недолугі, тоді своєю турботою ми охоплюємо всі їхні потреби. Кожному трапляється також потурбуватися про когось випадково зустрінутого, незнайомого чи й зовсім чужого. Нами керує доброта, коли ми оточуємо когось опікою, передусім, заради нього самого, не порівнюючи цієї ситуації з ситуацією інших. Опіка може виникати також із почуття справедливості. Якщо когось спіткало нещастя, ми можемо прагнути вирівняти його шанси, беручи його під особливу опіку.

Окрім турботи, важливим вираженням доброти є пробачення чужих провин. У пробаченні до голосу доходить моральна інтуїція, виразно відмінна від справедливості. Пробачення можна вважати навіть таким, що суперечить ідеї рівності.

Якщо, зокрема, хтось зробив щось погане, то ідея рівності у певній версії навіює прагнення, щоб винуватця зла також спіткало щось погане. Тоді наступить вирівнювання. На ідею такого «вирівнювання» спирається помста. Тому відмова від помсти є актом доброти, що не зводиться до справедливості. Крім того, справедливість схиляє до заспокоєння, радше, лише основних чужих потреб. Натомість, від доброти ми деколи хочемо зробити комусь «надпрограмову» приємність.

В суспільному житті інституції опіки над бідними, інвалідами, непо- вносправними, невиліковно хворими - становлять колективну реалізацію доброти. Інтуїція справедливості стосується радше людей більш- менш нормальних, від яких можна колись сподіватися якоїсь користі (або які колись були корисними). Тому, можна також вважати, що розподіл згідно з потребами є більше справою доброти, а зі справедливості випливає тільки розподіл згідно виконуваних функцій і девіз, що справедливим є, коли хто не працює - то краще хай не їсть.

Ситуативні правила

Описані вище моральні цінності суспільних стосунків і людських учинків особливо сильно виходять на яв у певних визначених типах ситуацій. Здається, що у певних ситуаціях ми особливо сильно відчуваємо морально позитивну цінність одних учинків і негативну цінність інших. Відтак, для деяких ситуацій можна описати виразно цінний спосіб поведінки у вигляді відповідного правила. Можна вважати, що декалог Мойсея є набором саме таких ситуативних правил. [...]

Наприклад, заповідь «Шануй батька твого і матір твою» означає: в ситуації, в якій ми виступаємо як діти, добре є виразити повагу своїм батькам. «Не кради» [означає]: у ситуації зіткнення з чужою власністю погано є прагнути до її привласнення. «Не свідчи неправдиво проти ближнього твого» [означає]: у ситуації, в якій наше фальшиве висловлення може комусь зашкодити, його висловлювання є, безперечно, погане. [...]

Багато моралістів подає приклади інших ситуацій, в яких певні моральні оцінки здаються дуже очевидними. Погано є не тільки говорити фальшиві речі, які можуть комусь зашкодити (як це говорить заповідь декалогу), але погано також говорити речі правдиві (доноси), які можуть бути використані людьми з бажанням зашкодити. Погано є знущатися над слабким і побитим і т.д.

Далі я хочу навести ще кілька видів ситуацій, в яких першість деяких моральних цінностей можна легко відчути.

Етичні цінності здаються основними, передусім, у ситуації, коли вони явно попираються. Тоді можна мати враження, що найкращим вибором є, спершу усунути етичні занедбання, та лише потім - старатися про інші цінності, або про етичні цінності в іншій сфері. [...]

Першість етичної цінності справедливості в ситуації розподілу

У ситуації розподілу (дистрибуції) ми перебуваємо тоді, коли якесь благо, цінне та бажане для багатьох осіб, ми можемо розділити у спосіб, який залежить від нас. [...] Розподілюваним благом може бути як благо вітальне, так і благо духовне; це може бути як безпосередньо відчуване благо, так і умова для інших благ, полегшення у їх досягненні чи страхування себе від зла. Розподілюваними бувають продукти харчування, одяг, квартири, гроші, технічні пристрої, засоби пересування, але також безпека, визнання, участь у самовизначенні, насолоди, інформація, всілякого роду послуги, привілеї, які звільняють від прикладання зусиль, уберігають від страждань і турботи про майбутнє.

Зазвичай кожен, хто володіє якимсь благом, яке не було порівну поділене, звикає до нього і трактує володіння ним як природну річ, легко також звикає до того, що інші цим благом не володіють. До якоїсь міри на світі є так, що один володіє благом А та не має блага В, а другий має лише В та не має А. Сама природа наділяє людей дуже по різному, хоч би силою, здоров'ям або здібностями до тієї чи іншої діяльності. Ці констатації не повинні, однак, слугувати виправданням кривдячих нерівностей, на які ми можемо впливати. Природу ми теж стараємося виправляти та згладжувати нерівності, викликані катастрофами природи.

Задумуючись над ситуацією розподілу, ми маємо на думці блага, які за своєю суттю розподіляються між іншими, тобто блага, щодо яких ми чуємося не стільки володарями, скільки дистрибуторами. У цій сфері є певні патології. Дистрибутори-чиновники часто поводяться так, ніби вони - приватні власники благ, які є державними або суспільними. [...]

Залишаючи, на узбіччі проблему «коли ми повинні почуватися дистрибуторами?», слід поставити собі питання: «як розподіляти блага?». Давно відома відповідь звучить: «добре є потребуючим розподіляти однаково». Етичну цінність такої поведінки називаємо справедливістю. [...] Тепер у європейських і багатьох інших суспільствах панує переконання, що все, що залежить від людських рішень, повинно людьми справедливо розподілятися. Часто ми навіть беремо під увагу не актуальне почуття цінності чи потреби, а потенціальне.

Вважаємо, наприклад, що кожен повинен мати ті самі можливості освіти, розвитку індивідуальної політичної, суспільної та господарської діяльності, відпочинку, подорожування ..., участі у регіональному самоврядуванні та у співуправлінні країною, хоча відомо, що не кожен такою ж самою мірою відчуває охоту до навчання, відвідування чужих країн чи участі в політичному житті.

Однак, ми вважаємо, що якби хтось раптом набрав такої охоти, хоч актуально її не має, а шлях до її реалізації був би для нього закритий, тоді він був би явно скривджений. Тому вважаємо, що всі види громадянських привілеїв і свобод повинні бути рівно розділені між усіма, хто може їх захотіти.

Мені здається, що ситуація розподілу (дистрибуції) - це універсальний тип суспільної ситуації, до якої можна звести більшість явищ суспільного життя, а названий у цьому пункті принцип справедливого розподілу є основою вірних етичних рішень у майже всіх питаннях суспільної етики. [...]

Закінчення

Межі тиску. Суспільні структури витворюють,..., певні форми тиску спільноти на індивіда. Ці натиски формують наше життя із раннього дитинства. Кожен проходить через певні форми ініціації, його приводять у дошкілля чи школу, вводять чи підготовляють до професійної активності. Професію людина часто обирає собі сама, але необхідність взятися за якусь професію нав'язується спільнотою (сім'ї), яка розуміє умови життя.

Отже не кожний примус заслуговує на засудження. Тиск у людському житті є необхідним явищем. Тиск сили в житті всіх тварин є формою комунікації та вдосконалення колективного буття. Крім зовнішнього тиску існує тиск внутрішній, самопримус, тобто вольова регуляція, необхідна в людському житті, що відрізняє нас від інших тварин, які діють лише спонтанно та інстинктивно. [...] Без самопримусу до зусилля, тобто без праці, яка є не радісною творчістю, а трудним змаганням із тягарем матерії, людина не пережила б випробувань своєї історії. [...] Етичну проблему, пов'язану з примушуванням, можна сформулювати у вигляді питання: «коли (або до чого) є добре примушувати себе та інших?». Найширша відповідь: 1. Добре є кожного примушувати до всього, що добре. Вужчі відповіді можуть звучати так: 2. Добре є примушувати кожного до не завдавання шкоди іншим і до рятування від біди, та не слід примушувати чинити добро, яке не є необхідним. 3. Добре є примушувати до не завдавання шкоди іншим, але ми не маємо права примушувати до самопожертви, навіть, якщо вона становила б для когось порятунок від нещастя, бо всіляка самопожертва має бути добровільна. 4. Ми маємо право примушувати когось тільки до такого доброго поводження, що його становить обґрунтоване суспільне очікування, яке кожен повинен розуміти. 5. Ми можемо примушувати [когось] лише до того, що [цей] «хтось» сам визнав добрим, і тільки тимчасово проявляє слабкість у його виконанні.

Найвужча відповідь говорила б, що примус може бути лише певним посиленням чиєїсь волі, що запобігає тимчасовим слабкостям і хвилевій непослідовності. [...]

Ідеалістична етика як форма інтелектуального самопримусу. [...] багато людей хотіли б бути інтелектуально примушеними до прийняття певних етичних суджень. Вожді ідейних організацій хотіли б не тільки для власного використання оперувати невідпорною аргументацією. З цих прагнень виводиться певний тип мислення, який можна вважати змішуванням аргументації з чиненням тиску. У європейській культурі [...] ми змалку привчаємось витворювати та сприймати натиски ...

за допомогою мовних зворотів. [...] В нашій культурі імпресивні звороти входять у саму структуру філософських творів. Типовим імпресивним заходом у філософії є, наприклад, вживання звороту «права людини», чи поняття «людська гідність». Сенс цих зворотів легко інтерпретувати як виразно імпресивний. «Хтось має людську гідність» означає «повинен поважатися як людина», а зворот «має право до А» означає «А повинно бути йому гарантоване».

У філософському мисленні виступає явище творення ніби своєрідного «протезу» для людської дефектності - компенсаторних механізмів, які через самопримус дають переживання, подібне до раціональної впевненості. Ґенезу одного з таких девіаційних механізмів можна описати наступним чином.

Вихідним пунктом є така своєрідна людська риса як творча уява. З неї народжуються найцінніші речі, але народжується також і те, що можна назвати ідеалізмом, як певна пізнавальна позиція сумнівної цінності. Так можна кваліфікувати надто сильну прив'язаність до ідеальних уявлень та приписування їм незалежного буття. Зокрема людина, ймовірно як єдина тварина, володіє фантазією, тобто вмінням уявляти собі речі (стани, властивості), яких немає. Уявляє собі стани, в яких вона могла б зазнавати максимальної сатисфакції, почуття рівноваги, гармонії чи актуальності своєї поведінки. Людина здатна творити уявні структури, проекти, програми нових інституцій, неіснуючих будівель, невідомих способів поведінки. Що більше, ці уявні структури вона здатна оцінювати, ставитися до них емоційно. Звідси, їхня реалізація (чи уникнення) стають мотивом діяння. Позитивно оцінювані чи відчувані уявлення неіснуючих речей стають метою діяльності. [...] Ідеальним взірцям відповідають модальні мовні формули, що виражають повинність: «треба», «повинен», «обов'язок», «закон», «мусить», «необхідно». Ці слова служать і для здійснення натиску, подібно як наказова форма дієслова. Тиск - це невід'ємний елемент людського стилю колективного співжиття, який пояснюється не тільки домінуванням, але власне також прагненням до ідеалів. Звідси такою важкою етичною проблемою є обмеження тиску.

Отож, я гадаю, що певні форми мовної персоніфікації повинностей є ідеалістичною девіацією філософської думки і творять отой «протез» почуття необхідності. Вона полягає в уявленні собі ніби нової та важливої форми існування, яку можна назвати «повиннісним існуванням». Цій формі існування навіть надається особливо високий ранг - необхідності. Цим шляхом формується також ідеалістичне поняття цінності. Цінністю є не стільки «те, що є», скільки «те, що повинно бути».

Ідеалістичне мислення [...] полягає у пошуку не того, що є, а того, як повинно бути. Тут основними актами щодо дійсності є акцептація, що полягає у ствердженні, що є так, як повинно бути, або неакцептація, що полягає у ствердженні, що не є так, як повинно бути. У те, що повинно бути, а що - не повинно, людина заангажована морально. Звідси - боротьба за те, що повинно бути, стає девізом життя [...] Натомість, згода на те, що бути не повинно, становить найвище моральне падіння людини.

Ідеаліст,..., живе згодою на ідеал і незгодою на дійсність. Він зберігає свою гідність, коли погоджується лише на те, що повинно бути, та не погоджується на те, чого бути не повинно. Якщо він акцептує щось, що бути не повинно, то втрачає внутрішню гідність. Тому, з ідеалістичним мисленням пов'язується зневага до людей, які відходять від ідеалу.

Принциповим видом ідеалістичної форми переживання необхідності є ономатоїди Ономатоїд - ілюзорна, безпредметна, порожня назва, яка не має десигнатів (не є знаком жодного існуючого предмета): напр.: „гірський підводний човен”, „бабця Гаррі Поттера”, „квадратне коло” тощо. (пер.): «права людини», «моральний обов'язок», «людська гідність». Оперуючи ними, ми маємо схильність інакше бачити цінності, ніж я це описую... Для мене, наприклад, цінною була згода на свою долю. А в ідеалістичній позиції є тільки згода на мій ідеал, натомість до правила належить претензія щодо долі.

Є природнім, необхідним і неуникним, що люди хочуть, аби дійсність змінювалася згідно з їхніми прагненнями, що вони про це стараються та до цього прагнуть. Проте, існує принципова різниця між висловом «я хочу, щоб було так і роблю всілякі зусилля, щоб так було», та висловом «повинно бути так і так». Перший є нав'язуванням програми собі, друге є претензією до оточуючого світу.

Переходом від першого до другого є поставлення себе понад дійсністю, узурпація для себе статусу Бога. Якщо хтось говорить «на світі не повинно бути хвороб, воєн, насильства», то його можна спитати: «а звідки ти знаєш, що повинно бути так, як ми хочемо?». Ми б так хотіли, але що це значить, що «так повинно бути»? Можна вважати, що зайці повинні бути зеленими як трава і лише восени сірими, що зуби не повинні псуватися, що люди повинні все між собою узгоджувати мирно.

Отож ідеалізмом можна назвати приписування онтологічного статусу цього типу побажанням. Ідеалізмом є. віра, що поза нашими побажаннями у цих зворотах ми виражаємо якусь незалежну від нас «зобов'язуючу» дійсність. Цю віру можна звести до парадоксу, бо як-не-як, шукаючи те, що повинно бути, ми легко доходимо до того, що не тільки зуби не повинні псуватися, але й узагалі, люди повинні не старіти та жити вічно. Існує, звичайно, різниця між висловом, що «люди повинні жити вічно», та висловом, що «люди повинні жити чесно».

На перше ми не маємо впливу, а на друге певний вплив маємо. Отже, якщо віримо, що людина сама вирішує про свою поведінку, то можемо чинити на неї певний тиск, щоб вона жила чесно, серед іншого - власне через висловлення, що «повинна жити чесно». Реалізмом можна назвати погляд, що у вислові «повинен» не криється нічого більше, крім цього індивідуального тиску і моїм загальним переконанням, що чесне життя кожної людини є цінне, без огляду на те, чи вона його також цінує, а також, чи це приносить комусь яку-небудь користь. Натомість утилітаризмом є віра в те, що за нашими «побажаннями» приховується якась безумовна, необхідна зобов'язуюча дійсність, а відтак, що «людям щось належиться», що «права людини» десь бутують із необхідністю, а не тільки є побожними побажаннями.

Зобов'язуючі цінності в ідеалістичному представленні стосуються трьох сфер: 1. моєї ситуації; 2. моєї поведінки; 3. суспільної ситуації. Для себе, подібно як і для інших, я вимагаю достатнього споживання, свободи, справедливості та умов розвитку. [...] Кожному належиться «гідний» стандарт споживання. Повага належиться тим, які поступають гідно. Я маю право мати претензії до тих, хто поступає неправильно. Взагалі, якщо якийсь фрагмент дійсності не відповідає взірцям, то виникає претензія до нього чи до його причини. Те, як повинна виглядати моя ситуація в цьому світі - є основою для претензій. Моральне життя складається з виконання своїх повинностей і боротьби за реалізацію претензій.

Цей тип мислення, до якого я заявляю свою недовіру, розвинувся у європейській думці упродовж трьох останніх століть. Він не пов'язаний із жодним світоглядом. Він виступає однаково, як у світській думці, так і християнській. В основах етики, які я представив, я хотів від нього звільнитися.

Згода на людське буття. [...] Людина - єдиний вид, в житті якого виразно виступає елемент духовної культури як форми життя, яка стає важливіша від біологічної матерії існування. Тварини живляться ..., спираючись на переживання емоцій голоду, апетиту та інші організмові почуття і суспільні емоції. А от людина свої фізіологічні почуття оточує ідеологією і культурним церемоніалом. [...]

Анотація

УДК: 37.013.73

Спроба змістового опису світу цінностей та її етичні наслідки Перекладено Олегом Гірним за виданням: Grzegorczyk A. Proba tresciowego opisu swiata wartosci i jej etyczne konsekwencje. - Warszawa.: Zaklad Psychologii PAN - Wryclaw: Ossolineum. - 1983. - 91 s. Публікується зі скороченнями. (пер.). Анджей Ґжеґорчик (1922-2014) -- видатний польський логік і філософ, продовжувач знаменитої Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, член міжнародного Інституту філософії в Парижі, Міжнародного інституту філософії в Німеччині та Польській академії наук, «doktor honoris causa» Університету Блеза Паскаля в Клермонт-Ферран (Франція), викладав в Голландії та Італії. Він є автором 20 книжок та близько двохсот інших наукових публікацій, у тому числі перекладених i виданих українською мовою, великий друг України.

Аннотация

Попытка содержательного описания мира ценностей и её этические последствия. Анджей Гжегорчик.

В работе представлен очерк последовательной и компактной системы философской этики, опирающейся на психологично-феноменологическое проникновение в структуру человеческих ценностей.

Продолжая традицию рационалистической философии Львовско-варшавской школы, автор методологически различает описание, оценку и норму (требование), а также рассматривает проблему психологического давления.

В отличие от традиционного стиля этических трактатов, автор различает описание как основу научного текста, описание и оценку -- как этического, описание, оценку и давление -- как педагогического или пропагандистского, выбирая этический стиль изложения, ограниченный описанием и оценкой.

Для регистрации автор выбирает т.н. «аутотеличные» ценности, а также учитывает связь между ощущением ценности и ощущением её отсутствия (потребности), являющуюся одним из принципов регистрации. Классификация ценностей реализуется по принципу их деления на ценности витальные и духовные.

К ней автор добавляет классификацию ценностей согласно человеческой чувствительности, разделяя их на ценности собственной структуры, связей с другими людьми и связей с внечеловеческим окружением.

В контексте представленной рационалистической системы этики, автор обсуждает проблему идеализма, реализма и утилитаризма, а также значение символического мышления, выражающегося в виде т.н. «постановлений».

На основе разработанных классификаций автор формулирует основной иерархический закон этики и рассматривает конкретные ситуации, иллюстрирующие его выполнение и нарушение (как напр., ситуации превышения витальных позиций и ситуации девальвации духовных ценностей), а также формулирует ряд т.н. «ситуативных правил» морально доброго (этичного) поведения.

Печатается со значительными сокращениями.

Ключевые слова: описание, оценка, норма, давление, витальные и духовные ценности, классификация, иерархический закон, ситуативные правила.

Annotation

Attempted Content Descriptions of the World of Values and its Ethical Implications. Andrzej Gzegorczyk (1922-2014) is an outstanding Polish logic and philosopher, the successor to the famous Lviv-Warsaw School of Logic and Philosophy, a member of the International Institute of Philosophy in Paris, the International Institute of Philosophy in Germany and the Polish Academy of Sciences, «doktor honoris causa» at the Bleza Pascal University in Claremont-Ferrand (France), taught in Holland and Italy. He is the author of 20 books and about two hundred other scientific publications, including translated and published in Ukrainian, a great friend of Ukraine.

The paper presents an essay of a compact system of philosophical ethics, based on the psychological and phenomenological penetration into the structure of human values.

Continuing the tradition of the rationalist philosophy of the Lviv-Warsaw School, the author makes methodological distinctions: description, evaluation, norms and requirements -- and also considers the problem of psychological pressure.

Unlike the traditional style of ethical treatises, the author strictly distinguishes the description as the basis of the scientific text, description and evaluation -- as ethical and description, assessment and pressure -- as pedagogical or propagandists, choosing a purely ethical style of presentation, limited description and evaluation.

For registration the author chooses the so- called “Auto-titel” values, and also takes into account the connection between the sense of value and the sense of its absence (needs), which is one of the principles of registration. Classification of values is carried out on the principle of their division into the values of the living room and spiritual values.

To her, the author adds a classification of values according to human sensitivity, dividing them into the values of their own structure, connections with other people and connections with non-human environment. In the context of the submitted rationalist system of ethics, the author discusses the problem of idealism, realism and utilitarianism, as well as the significance of symbolic thinking, which is expressed in the form of so-called “Resolutions”.

Based on the classifications made, the author formulates the main hierarchical law and examines specific situations that illustrate his observance and violation (for example, situations of overcoming the welcome positions and the situation of the devaluation of spiritual values), and also formulates a series of so-called “Situational rules” of morally good (ethical) behavior.

Reprinted with significant reductions.

Key words: description, estimation, norm, pressure, living and spiritual values, classification, hierarchical law, situational rules.

Размещено на Allbest.ru