Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Етика Демокрита

демокрит філософ етика чеснота

Згідно з ученням Демокрита світ утворений з атомів (найдрібніших неподільних частинок) і порожнечі. Атоми є складовою предметів об'єктивного світу, душі людини і навіть богів. Демокрит, висловлюючись сучасною філософською мовою, був прибічником абсолютного механічного детермінізму і фаталізму. Визнавши, що атоми душі (як і всі інші) піддаються жорсткій детермінації, він мав би зробити висновок про відсутність у людини свободи волі, можливості вибору, а отже, й моралі. Однак у його творах чітко простежуються принципи відносно цілісної етичної концепції, що засвідчує відхід їх автора від жорсткого детермінізму і фаталізму.

Демокрит визнавав існування двох видів законів - природних і встановлених людьми. За його словами, порушення природних законів неодмінно призводить до катастроф, а недотримання установлених людьми може й не мати негативних наслідків. Цими міркуваннями він визнав і наявність свободи волі людини, і можливість її особистісного вибору й існування моралі.

Людина, за Демокритом, є істотою природною, яка в процесі свого історичного розвитку стала істотою суспільною: взаємодопомога сприяла виживанню людей, нужда і досвід навчили їх відрізняти корисне від шкідливого, користь стала основним критерієм доцільності людської діяльності. Крім того, Демокрит вважав, що доброчесний спосіб життя не є вродженим. Здатність розпізнавати добро і зло, обирати правильну поведінку залежить від виховання: «Якби діти не примушувалися до праці, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні гімнастики, ні того, що найбільше зміцнює доброчесність, - сорому». Очевидно, у цих словах ідеться про сором як результат мук сумління.

Основним в етиці Демокрита є вчення про найвище благо і чесноти. Чесноти, за його твердженнями, - це спосіб досягнення найвищого блага, мети життя. Найвище благо - щастя індивіда, тобто добрий стан духу, самовдоволеність, спокій, рівновага, блаженство. Мораль як одна з форм буття, самоутвердження людини існує для неї, а не навпаки.

Найважливішими чеснотами, на думку Демокрита, є мудрість і почуття міри, завдяки яким людина відрізняє те, що справді необхідне для досягнення доброго стану духу, тобто щастя. Мудрість передбачає дар добре мислити, говорити, діяти. Добре мислити означає мати істинні думки, які звільняють людину від невиправданих тривог, страхів (смерті, гніву богів тощо), крім того, від цього залежить її душевне здоров'я. Уміння добре говорити виявляється у відвертості і правдивості, а добрі діяння - у практичній моральності. Демокрит вважав, що мудра людина завжди доброчесна, а невіглас приречений на нещастя, оскільки має хибні уявлення про насолоди, щастя і мету життя. Це дає підстави стверджувати, що він дотримувався засад раціоналізму, переоцінюючи роль знань у моральному вихованні.

За переконаннями Демокрита, почуття міри є неодмінною умовою доброчесного і щасливого життя. Щастя, на його думку, може досягти кожна вільна людина, важливо тільки навчитися переживати це почуття, тобто досягати евтимії - благого стану душі, який не зводиться лише до задоволення, хоч і містить його. У цьому стані людина відчуває спокій, рівновагу, симетрію, блаженство. Ці висловлювання свідчать про сповідування евдемоністичних позицій.

Демокрит був першим філософом, який розрізняв об'єктивне і суб'єктивне в моральному акті, зокрема мотив дії (вчинку) і власне дію (вчинок): «Ворог не той, хто завдає образи, а той, хто робить це з наміром». З'ясовуючи моральність вчинку, він рекомендував враховувати наявність (чи відсутність) єдності бажання і дії: «Бути доброю людиною означає не лише не робити несправедливості, а й не бажати цього…» Тільки діючи відповідно до своїх переконань, можна бути справді моральним: «Кращий з точки зору доброчесності той, хто спонукається до неї внутрішнім потягом і словесним переконуванням, ніж той, хто спонукається до неї законом і силою». Ці міркування, безперечно, є доказами того, що Демокрит ставив мораль вище права. Визнавав він і моральну суверенність, автономність особистості. А деякі висловлювання Демокрита свідчать про його схильність до індивідуалістичних та егоїстичних позицій.

Поза сферою моралі Демокрит залишав рабів, оскільки вважав їх знаряддям, яким потрібно раціонально користуватися. Жінок характеризував як пустих, балакучих, лихослівних істот, підкорення яким, на його думку, було б найбільшим безчестям для чоловіка.

Отже, основними засадами етики Демокрита є раціоналізм (мудрість - найвища чеснота, а розум - критерій правильності поведінки людини); утилітаризм (ототожнення добра з користю, зла - зі шкодою); евдемонізм (визнання «щастя» визначальною категорією етики і вихідним принципом моралі).

Етика моїзму

Засновником моїзму був Мо-цзи (Мо Ді), який жив протягом 479-400 до н. е. Він, як і конфуціанці, визнавав волю неба, однак лише на словах. Насправді, волю неба Мо-цзи вважав способом захисту сформульованих ним положень. «У мене воля неба, - стверджував він, - що у стельмаха циркуль, у столяра косинчик». Це означає, що Мо-цзи наділяв небо етичними принципами свого вчення, щоб з більшим успіхом поширити свої погляди. Дотримання волі неба (тобто етичних принципів Мо-цзи) породжує взаємну любов і вигоду, а порушення має своїм наслідком взаємну ненависть і шкоду. «По всій Піднебесній… люди повинні дотримуватися доброчесності, - вважав Мо-цзи, - щоб дати користь народу…»

Моїзм - філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, як і його носії - багатії, ті, хто має владу. Сповідувані конфуціанцями принцип гуманності (жень) і принцип церемонії (лі) не звільняють людей від зла, оскільки вони закріплюють нерівність і несправедливість. Головне, за його переконаннями, дотримання принципу всезагальної любові, який допомагає перебороти суперечність «ми - вони» («наш рід» і «чужий рід», «вільний» і «раб», «пролетарій» і «експлуататор»). «Нині, - писав Мо-цзи, - правителі царств знають лише про любов до свого царства і не люблять інші царства, а тому всіма силами країни прагнуть завдати удару іншій країні. Нині глави сімейств знають лише про любов до своєї сім'ї, проте не люблять інші сім'ї і тому, не гребуючи нічим, всіма силами сім'ї прагнуть розграбувати іншу сім'ю… Якщо відсутня взаємна любов між людьми, то неодмінно з'являється взаємна ненависть;… якщо між людьми Піднебесної немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкоряє слабкого, багатий неодмінно ображає бідного, знатний неодмінно чваниться перед простолюдином, хитрий неодмінно обманює простодушного…» Мислитель дійшов висновку, що окрема любов породжує велике зло, а загальна - велику користь.

Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя він неодмінно підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням принципу взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу, породжує епідемії, голод, збиває ритм нормального життя.

Моїзм першим порушив питання про критерії розрізнення добра і зла, істини і хиби, обґрунтував концепцію історичного розвитку суспільства на моральних засадах.

Етика софістів

Серед представників цієї течії було немало видатних мислителів, професійних «учителів мудрості», зокрема Протагор (прибл. 490-420 до н. е.), Горгій (прибл. 480-380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) усе більше абсолютизували момент релятивізму в пізнанні й оцінюванні (вважали людські знання відносними, суб'єктивними), доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об'єктивного до суб'єктивного, то софісти визнавали примат (лат. primatus - першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них - Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є ідивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Такі міркування не позбавлені сенсу, адже моральні норми, як свідчить історія, часто змінювалися. Проте софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб'єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об'єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом - учителі, далі - держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості. Ці закони і норми не можуть мати всезагального, необхідного для всіх статусу. Наприклад, Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні. Навіть у людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна.

Визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші - гіршими.

Загалом усі софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму, який розуміли по-різному. Так, Антифонт (V ст. до н. е.) сутність справедливості вбачав у тому, щоб не порушувати законів держави, оскільки це вигідно. Проте на самоті, без свідків корисно дотримуватися законів природи, тому що приписи суспільства довільні, штучні, а закони природи - необхідні. На думку Фрасімаха із Халкедона (V-IV ст. до н. е.), який викладав у Афінах риторику, кожна влада встановлює такі закони, які їй корисні: демократія - демократичні, тиранія - тиранічні, тому справедливість - це вигода для певної влади. А Каллікл (персонаж із діалогу Платона «Горгій») вважав справедливими закони тиранії та устрій суспільства, за якого сильний панує над слабким.

Етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей - знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Етика легізму (законників)

Представники легізму (законники) вважали, що державна влада має здійснюватися на основі законів, перед якими всі рівні. Життя суспільства теж повинні регламентувати закони держави, а не моральні норми. Видатні політичні діячі, зокрема законодавці-практики і законники Лі Куй, У Ці, Шан Ян і Хань Фей-цзи, загинули в боротьбі з прибічниками традиційного управління державою.

Легізм (лат. legis - закон) - давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.

На думку одного з представників цієї школи Хань Фей-цзи (280-233 до н. е.), дао є загальним законом, знання якого сприяє пізнанню й освоєнню речей. Природні закони він називав лі. Однак суспільство має жити за специфічними законами (фа), які допомагають розрізняти добро і зло. Їх встановлюють люди, змінюючи зі зміною їхніх умов життя. Згідно з цією точкою зору мораль залежить не від неба, не від вродженої природи людини, а від закону фа. Це означає, що як форма суспільної свідомості вона є похідною правової форми суспільної свідомості.

Хань Фей-цзи стверджував, що люди від природи є злими, подолати суперечності між ними можна лише за допомогою сили справедливих і суворих законів. Засновану на законі (юридичну) рівність він протиставляв рівності, яка спирається на конфуціанські (людинолюбні, гуманістичні) принципи, доводив, що для управління державою вони є несправедливими і непридатними. В управлінні державою Хань Фей-цзи обстоював принцип «ціль виправдовує засоби» (згодом його названо принципом Макіавеллі), що дало підґрунтя деяким дослідникам вважати моральне вчення легізму антигуманним, у якому жорстокість доведена до краю, а милосердя зведено нанівець.

Таких засад дотримувався імператор Китаю Цінь Ші-хуанді (259-210 до н. е.), який силою та нещадним придушенням інакодумців досягнув на деякий час і однодумності, і політичної стабільності. Проте цей режим зазнав краху, а разом з ним була дискредитована й концепція легізму. Щоправда, окремі її мотиви стосовно політики та управління перейняло конфуціанство.

Етика Нового часу

Новий час тривав від буржуазних революцій у Західній Європі, що почалися наприкінці XVI ст., і до початку XX ст. Етика цього періоду є складним і суперечливим феноменом, що охоплює матеріалізм і ідеалізм, об'єктивізм і суб'єктивізм, раціоналізм і емпіризм, оптимізм і песимізм, гедонізм і евдемонізм та ін. Вона постала як опосередковане породження капіталістичного способу виробництва, що покликав до життя нову мораль, своєрідні колізії (ситуації, за яких відбувається зіткнення протилежних інтересів, поглядів), проте не могла ігнорувати і проблеми, порушені мислителями античного світу та середньовіччя. Крім того, відчутно впливала на її розвиток етична думка епохи Відродження. Особливості етики цього періоду пов'язані з формуванням буржуазного громадянського суспільства, яке потребувало звільненої від догм і феодальних обмежень, активної та раціонально налаштованої діяльної особистості, а також з науковою революцією, відмежуванням наукового знання від релігії, проголошенням математики мовою науки, виокремленням проблеми методу у самостійну сферу знання, наслідком чого стала поява науки нового типу. Адекватно реагуючи на нові суспільні реалії, новочасна етика проголошує природу людини егоїстичною. Своє завдання вона вбачає у створенні теоретичної моделі суспільних відносин, в якій мораль гармонізувала б стосунки егоїстично налаштованих індивідів. Характерна для епохи Відродження увага до неповторності, унікальності людини в Нові часи виявляється у формулюванні та обґрунтуванні понять «індивідуальність» і «особистість».

Як і у філософії загалом, в етиці Нового часу виокремилися раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц), емпіричний (Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) напрями, до яких належали як ідеалісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм), так і матеріалісти (Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк).

Размещено на Allbest.ru