Теоретичні основи екологічної етики

До другого типу екоетичних народних традицій можна віднести традиції, що спираються на почуття і відповідні мотивації у вигляді симпатії, жалю, жалості, любові, турботи і т.п. Яскравий приклад -- українське прислів'я: “горобець маленький, а серденько має”, чи естонська: “жаба людині півбрата, убивати не можна”.

Мені неодноразово доводилось бачити в українських селах, як жалісливі господарки не закривали на вечір дверей своїх комор доти, поки усі ластівки, що мають там гнізда не поверталися туди з польотів. На питання, чому господарки так роблять, жінки звичайно відповідали, що їм шкода залишати утомлених за день ластівок без ночівлі. Почуття турботи, а не який-небудь корисливий намір, лежить в основі іншої нашої вітчизняної народної традиції -- підгодовувати птахів узимку. Одна літня жителька Києва мені так пояснила, чому вона вже багато зим підряд годує синиць, горобців і ворон: “Не можу спокійно дивитися, як вони сидять на гілках, мерзнуть і голодують”. У Японії існував звичай випускати диких тварин з неволі в дику природу. Удмурти ніколи не різали при дітях худобу -- у момент забою відправляли дітей до родичів. У деяких українських губерніях до свята Вознесіння заборонялося ходити в ліс, щоб не заважати звірам готуватися до зими.

Здається, що народні екоетичні традиції вимагають свого вивчення і популяризації, як один з дієвих способів розробки і поширення екологічної етики.

Екологічна етика і релігія

Я попросив дерево:

Скажи мені про Бога. І воно зацвіло.

Рабіндранат Тагор

Релігія, нарівні з екологією і філософією, є однією з найважливіших основ і джерел екологічної етики. Живлющим ресурсом для розвитку екологічної етики і природоохоронної естетики можуть бути як світові, так і місцеві язичницькі релігії. Сконцентровані в них екофільні філософські погляди, підходи і моральні норми вимагають ретельного вивчення і популяризації. Не можна не погодитися з B.I. Кореневим: “Екологія не буде ефективною доти, поки ми не пізнаємо, хоча б частково, законів, прихованих У релігійних ученнях” (54).

Етика, укладена в релігіях, може розбудити в людях свідомість, відмінну від матеріального і технологічного мислення. Релігія допомагає людям усвідомити, що їх контроль над живим і неживим світом небезмежний, і що їх зарозумілість і маніпулювання природою може обернутись проти них. Релігія вселяє ідею, що ціль життя не в максимальному споживанні.

У той час, коли технологія дає людині фізичну владу створювати чи знищувати світ, релігія учить чесноти, розвиваючи стриманість, скромність і звільнення від егоїзму. Прямо чи побічно, релігія може бути могутнім джерелом екологічного захисту. Тому нам потрібна така стратегія охорони природи, яка б не ігнорувала могутній вплив релігії, а навпаки, вбирала б з неї все цінне. Світові і локальні релігії, кожна по-своєму, пропонують унікальний набір моральних цінностей та еколого-етичних правил для людей в їхніх відносинах із природою. Релігії також санкціонують і пропонують суворі покарання, як пекла, тим, хто не поводиться з божими створіннями з повагою. Оскільки між різними релігіями існують значні метафізичні, етичні, антропологічні і соціальні розходження, синтез екологічних концепцій і етичних положень, узятих із усіх релігій, може стати основою екологічної етики. Світу потрібна така етика.

Разом з тим, необхідно пам'ятати, що в кожній релігії, крім екофільних, є ще і екофобні етичні погляди і догми. Та й не всі релігійні діячі прихильно ставляться до охорони природи. Класичний приклад -- у середині XIX століття Папа Римський не схвалив створення товариства захисту тварин на тій підставі, що людина не має перед тваринами морального боргу.

Ефективність будь-якої релігії для охорони природи залежить від того, наскільки багато існує віри у послідовників в її екофільні вказівки. Багато чого також залежить і від того, як ці етичні норми подаються та адаптуються до повсякденного соціального життя, наскільки плідний і тісний союз екологів та теологів. Договоримо про екофільні релігійні погляди і догмати.

Відомі такі глибоко моральні біблійні вислови: “Не збирай собі скарбів на землі”, “Яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі своїй зашкодить?”, “І нема в людини переваги - перед худобою”.

Язичество затверджує цінності, що заохочують життя: сакральність землі, повага до видів фауни і флори, розсудливе використання природних ресурсів, збереження їх, співчуття слабким, пригнобленим, хворим, знедоленим. Язичники будують свої відносини з природою на взаємності, глибокій повазі одне до одного, делікатній рівновазі.

Язичники, наближаючись до ріки, лісу, гір, щоб перейти через них, чи коли вони сіють, ловлять рибу, просять дозволу в духів землі, гір, дерев, струмків і рік. Вони не беруть у природи більше, ніж потрібно, і не беруть, не питаючи. Вони намагаються якось повернути природі те, що в неї взяли, немов виплачують свій борг. У них природа перестає бути байдужим мертвим місцем. Вона стає місцем, у якому перебуває і дихає Бог (52).

Язичники знають, що все в природі є залежним від всього іншого, і тому до них приходить повага, що граничить часом зі страхом. Всі істоти є взаємозалежними і тому люди повинні постійно усвідомлювати, як їх дії вплинуть на інших істот, чи то на рослини чи тварини, людьми чи горами.

У своїй книзі “Постижение экологической теологии” В.Є. Борейко спробував привести аргументи, що підтверджують наявність особливої, близької до язичества чи пантеїзму релігії, що він назвав “релігією природоохорони” чи релігіо-етичною системою, культом дикої природи (87). Вона ґрунтується на порятунку, лише не людини, а й дикої природи і закликає захищати дику природу від плюндрування. Релігія природоохорони не припускає присутності в дикій природі божества, а лише зобов'язує шанувати її як священний простір. Використання дикої природи відповідно згідно з цією релігією формою гріха. Релігія природоохорони, як особлива суспільна релігія, може об'єднати як атеїстів, так і людей, що сповідають іншу релігію.

При сучасному читанні Біблії, як і писань різних християнських святих догідників, відкриваються багато еколого-етичних істин. Наприклад, чому необхідно піклуватися про нашу планету. Біблія це пояснює тим, що, по-перше, все творіння єдине, і по-друге, творіння -- це гарно (52). З позиції біоцентризму можна розглядати і дії Ноя, що зібрав під час потопу у свій ковчег усе. земне “біорозмаїття”. Відомий вислів Священного писання, що “Доброчесна людина шанує життя тварини”. Заповіт “Возлюби свого ближнього” включає всіх ближніх: тварин і рослини теж.

Любові і жалю учить відомий християнський богослов -- святий Франциск Ассизський. Він намагався замінити ідею про безмежність панування людини на ідею про рівність усіх живих створінь, включаючи людину. До речі, у 1980 році Ватикан офіційно назвав св. Франциска Ассизського патроном екологів. Сучасний християнський теолог Е. Лінзі робить наступні висновки: “Якщо створення має, цінність для Бога, то воно повинне цінуватися і людиною. Якщо всі істоти мають свою цінність, то людина не може претендувати на абсолютну цінність серед інших створінь” (46). Теолог Р. Беер розробив три екологічні заповіді: 1) Світ належить Богу, а не людським істотам, тому ніхто з них не має права диктувати; 2) Богу подобається світ, що він створив; 3) Не тільки кожен об'єкт природи, але і взаємини між ними -- від Бога” (53).

Талмуд учить: “Хто збереже одне життя, це все рівно, як якби він -врятував увесь світ; хто знищить одне життя -- це все рівно, як якби він знищив увесь світ”. Тора забороняє схрещування різних видів тварин, дерев, а також жорстоке ставлення до тварин.

Серед 180 заповідей даосизму є заборона на полювання, рибний лов, утримання птахів і звірів у клітках.

Відповідно до конфуціанства шанування природи викликає в людей доброзичливість. Бахаїзм учить, що природа -- свідчення величі і прихильності Бога, і людство повинне її цінувати як основу усього.

Джерелами для екологічної етики є східні релігії -- індуїзм, буддизм, джайнізм. Захист тварин був завжди важливою частиною етичних норм індуса, що сповідає індуїзм. Один із принципів -- “ахімса” - це і неубивство, і позитивна любов. Гуманне ставлення до тварин вважалося більш високою формою етики поведінки; у санскритських рукописах цей принцип називався “сарва-бхута-хита” (46). На неприпустимість жорстокого ставлення до тварин вказувала й ідея реінкарнації -- тобто перехід душі людини у тварину. Джайнізм узагалі забороняє убивати будь-яку живу істоту, аж до комахи.

Принцип святості життя є одним з основних в індуській релігії. Святість божого творіння означає, що люди не можуть наносити йому шкоду без достатнього на те виправдання. Майже всі індусські писання підкреслюють, що не убиваючи божих творінь і не наносячи шкоди його творінням, можна заслужити милість: “Бог Кесава задоволений тими, хто не шкодить чи не знищує інших безмовних тварин”. “Зла людина, що убиває тварин, буде перебувати в пекельному вогні стільки днів, скільки волосся на тілі тварини” (61). Індуси вітають вегетаріанство. Дерева в індусів відчувають щастя і сум. Індуси вважають посадку дерева релігійним обов'язком. В індуських святих писаннях говориться: “Людина, що убиває живу істоту, що забруднює колодязі і ставки, водоймища і знищує сади, напевно піде в пекло” (61).

У буддизмі одним з важливих етичних принципів вважається принцип виховання почуття жалю до всіх живих істот і ненасильницького ставлення до рослин. Доброта до тварин у буддистів є джерелом заслуги -- заслуги, необхідної людям для поліпшення їхньої долі в циклі переродження, і щоб наблизитися до фінальної мети. Будда і його послідовники вважають красу природи джерелом величезної радості і естетичного натхнення. Буддиські святі, очистившись від почуттєвих задоволень, цінували природну красу по-особливому. Для звичайного поета естетика природи служить засобом збагачення його образної мови. Для буддиського святого -- краса природи коштовна сама по собі без усяких почуттєвих асоціацій. Буддисти вважають, що забруднення навколишнього середовища викликається психологічними забрудненнями усередині людини (62).

Буддизм учить дотримуватись принципу “ахімси” (ненасильства стосовно інших істот, “метти” (доброти і любові до інших істот, і “бадхічітти” (милосердя і жалю до інших істот).

Іслам учить, що погано поводитись з тваринами означає не підкорятись волі Бога. Іслам вважає, на відміну від християнства, що тварини мають свою душу. Закони ісламу забороняють заподіювати тварині біль, убивати її, крім як у випадку одержання їжі (46). “Якщо ти любиш Аллаха, то не можеш не любити його творіння”, -- учить Коран. Згідно ісламу етичні причини захисту природи можна сформулювати так: по-перше, навколишнє середовище -- це боже творіння і захищати його -- значить зберігати його цінності як прояв божого духу. По-друге, усі частини природи існують для возвеличення свого Творця. По-третє, усі закони природи створені Богом і ґрунтуються на концепції абсолютної тривалості життя. Спроби порушити закон Бога повинні припинятися. По-четверте, людство -- не єдина спільнота живих істот у світі. І, як вважав пророк Мухаммед -- усі живі створіння гідні захисту і м'якого поведення. По-п'яте, повинен зберігатися баланс Всесвіту, створеного Богом, тому що “Усе ним виміряно”. По-шосте, природа створена не лише для нинішнього покоління. По-сьоме, ісламська екологічна етика побудована на тій концепції, що всі людські взаємини ґрунтуються на справедливості (адль) і рівності (іхсан). Мухаммед вчив: “Деякі рослини благословенні як мусульмани, особливо пальма”. На думку магометан, охорона природи повинна здійснюватись альтруїстично, а не лише для того, щоб люди могли максимально користуватись природними ресурсами. Мухаммед говорив: “Якщо прийде Судний день, і у тебе в долоні виявиться паросток пальми, ти зобов'язаний його посадити”. І в цьому полягає суть принципів ісламської екологічної етики. Навіть якщо буде загублена всяка надія, посадка повинна продовжуватися, тому що посадка дерев -- це гарна справа сама по собі.

Морально-релігійні мотиви захисту дикої природи

Класик вітчизняної заповідної справи й охорони дикої природи професор Московського університету Григорій Олександрович Кожевников у своїй класичній роботі “Питання про охорону природи на Природно-історичній нараді Центрально-Промислової галузі”, опублікованої в 1928 році, заявив про абсолютну важливість етичної складової природоохорони: “Охороняти первісну дику природу заради неї самої, дивлячись на прикладні питання як на ті, що стоять на другому плані, -- це основна ідея охорони природи...” (126).

На жаль, етична основа природоохорони,, не говорячи вже про її релігійну складову, дуже часто ігнорується теорією і практикою сучасного природоохоронного руху. Абсолютна більшість сучасних природоохоронців не почула етичної заповіді Г.О. Кожевникова. Через прагматичні цінності й утилітарні резони -- економічні, господарські, наукові, освітні, рекреаційні і т.п. сучасний природоохоронний рух має подобу руху “раціонального використання природних ресурсів”.

Я глибоко упевнений, що люди -- єдині на Землі істоти, що мають моральні зобов'язання. У тому числі і перед дикою природою. У нас немає достатньої причини вірити в те, що людське існування є єдиним благом і найвищим благом. Навпроти, певне благо є в існуванні будь-якої форми життя чи ділянки дикої природи.

Представимо, що на Землі з'явилися неземні істоти з розумом настільки переважаючим наш, наскільки наш перевершує розум білки. Представимо, що через їхній розум і технології, у них є всі можливості заволодіти і керувати Землею, підкорити всі її види, у тому числі і людину своїм інтересам. Чи будемо ми вважати наше власне позбавлення волі, поневолення чи винищування цими істотами морально виправданим? Навряд чи ми погодимося тільки з прагматичною оцінкою цінності людини як виду, а станемо вимагати захисту своїх прав і волі, захисту себе з моральної точки зору. Чому ж тоді інші істоти, дику природу в цілому ми розглядаємо тільки як ресурс для людини? І навіть охороняємо тільки заради людської вигоди? А не тому, що вони цінні, гарні самі по собі, самі для себе?

Я думаю, що в природоохороні ми повинні виходити насамперед з морально-релігійних мотивацій, захищаючи права і волю видів, дикої природи в цілому, саме священне значення життя, а також застосовуючи етичні і моральні поняття добра, боргу, сорому, жалості, розширюючи мотиви соціального альтруїзму, жалю, співпереживання, любові, благоговіння, справедливості, совісті, щастя.

Тому що природоохорона відноситься більше до категорії почуттів, чим до матеріальної сфери, я твердо упевнений, що використання цілого калейдоскопа резонів: ліберально-демократичних, релігійних, етичних в охороні природи не тільки значно підсилить нашу природоохоронну аргументацію, але і дозволить розширити соціальну базу захисників природи, що тісняться поки на вузькому “п'ятачку” економічних і еколого-наукових аргументів.

На жаль, деякі природоохоронники у своїй роботі вузько спираються тільки на екологію чи економіку. У зв'язку з цим не можна не погодитися з думкою російського філософа і культуролога В.Л. Огудіна: “Совершенно непонятно, каким образом современная экологическая наука, атеистическая в своей основе и потому не имущая возможности воздействия на человека через его духовную сферу, собирается выработать тесно связанные с жизнью законы, с которыми бы согласилась большая часть людей (...). Для решения этого вопроса требуется нечто большее, а именно развитие экологической духовности” (184).

Дійсно, суть поняття “охорона” містить у собі насамперед моральні аспекти; мається на увазі, що охорона є діяльність на користь слабкого, хто без надання йому визначеної допомоги (наприклад, захисту права на життя) не зможе існувати.

І ще. Екологічна етика може суперечити природоохоронному праву. Тому що знищення дикої природи часом є законним, але ніколи етичним.:

Варто мати на увазі, що в екологічній етиці природні об'єкти нашої моральної турботи не є моральними обличчями, здатними відповісти нам добром. Ми захищаємо китів, але кити не можуть відповісти нам тим же. Більш того, без багатьох видів дикої природи люди насправді здатні обійтися. Тільки в нас, людей, моральна турбота про інші види чи ділянки дикої природи може перевищувати наші біологічні інтереси і доходити часом до такого ступеня, що починає конфліктувати із законодавством. Людська особистість може і повинна захищати цінності, властиві не тільки їй, але й іншим носіям цінностей, зокрема, дикій природі.

Отже, дику природу потрібно не губити, а цінувати й охороняти згідно наступних причин:

Дика природа, види й особини живих істот повинні захищатися, у першу чергу, заради самих себе.

Дика природа, види й особини живих істот насамперед повинні захищатися заради самих себе тому, що вони є, живуть і повинні жити своїм життям.

Охорона дикої природи -- дія гарна сама по собі і є актом благотворності.

Люди можуть у своїх інтересах брехати, обманювати, красти безкарно. Більш того, їм це часто вигідно, тому що приносить користь. Але в більшості випадків вони від цього утримуються. Вони привчені мораллю і культурою не робити ці вчинки, тому що красти--погано саме по собі.

Так само й у випадку зі знищенням ділянок дикої природи: необхідно усвідомити, що губити дику природу не можна не тому, що це вигідно чи невигідно для людини, а тому, що такий вчинок поганий сам по собі. Як злодійство, як розбій, як зрадництво.

І навпаки, дія в захист дикої природи завжди є гарною по своїй суті.

Дика природа має внутрішню цінність та інтереси і не має потребу у виправданні з боку.

Вважається, що щось має внутрішню цінність, якщо воно існує і коштовне саме по собі, незалежно від його користі для інших, як ціль сама по собі, для себе, для своєї власної користі і є підставою для певних законів. Внутрішня цінність незалежна від усвідомлення інтересу чи оцінювання її свідомою істотою. Поняття внутрішньої цінності розробив у 1785 році у своїй праці “Основи метафізики моральності” великий німецький філософ Іммануїл Кант (93).

Розвиваючи І. Канта, можна заявити, що дика природи існує як ціль сама по собі, а не тільки як засіб досягнення цілей людини, і тому у всіх своїх вчинках, зв'язаних з дикою природою, людина повинна розглядати її як ціль.

Можна припустити, що інтереси чи ціль диких істот, видів і екосистем, що мають внутрішню цінність, полягає в збереженні життя, у волі, у продовженні існування, у прагненні на щастя.

Господарські цінності дикої природи мають ціну ринку, духовні цінності -- обумовлену афектом, і тільки внутрішня цінність не має ціни, а має достоїнство, що вище всякої ціни.

Внутрішня цінність дикої природи -- інтуїтивне уявлення, що широко розділене в даний час на Заході. Внутрішня цінність цілинного степу, древнього лісу - абсолютна, безумовна, непорівнянна цінність, оцінювання якої відбувається не в доларах, а в повазі.

Наявність тільки однієї внутрішньої цінності вже достатня підстава для захисту дикої природи.

Дика природа -- меншість, що зневажається, і має природні права на волю й існування.

Маючи внутрішню цінність, дика природа може вважатись морально значимою, що у свою чергу припускає наявність у неї природних (моральних) прав.

Ідея моральних прав належить відомому англійському філософу XVII століття Джонові Локку. Відповідно до його теорії, кожна людина з моменту народження (незалежно від раси чи полу) має уроджені (природні, моральні) права на життя, волю і прагнення на щастя. Ці моральні права, природно, відрізняються від юридичних прав, за допомогою яких спеціальні правові інститути регулюють відносини людини з людьми, суспільством і державою.

Сучасні екофілософи розширили теорію природних прав до об'єктів дикої природи і самої дикої природи. Вважається, що дикі особини, види, екосистеми мають, як і людина, природні права, насамперед право на життя (існування) і волю.

Необхідні передумови володіння природними правами -- це наявність внутрішньої цінності, внутрішніх непереходящих інтересів і здатність піддаватися збитку в тих випадках, коли ці інтереси задіваються, відкидаються або піддаються погрозі.

Наприклад, мало хто стане заперечувати інтерес кожної живої істоти жити, чи інтерес ділянки дикої природи не піддаватися обмеженням з боку людини. Ці інтереси життєво важливі (якщо вони задінуться, дика природа, як і її складові, піддається збитку), а значить можуть вважатись необхідними передумовами для володіння дикою природою природними правами. Оскільки те, що має свої інтереси, чи ж внутрішньою цінністю -- стає предметом моральної турботи.

На жаль, на пострадянському просторі принципи демократичного лібералізму практично не враховуються в природоохоронній аргументації, філософії й ідеології.

Разом з тим наявність природних прав дикої природи -- сильний довід у її захист -- згадаємо хоча б права людини і могутній вплив зв'язаних з ними визвольних, аболіционістських і реформаторських рухів.

Захист природних прав дикої природи на волю й існування має мало загального з наукою екологією, і більше відноситься до сфери правозахисного руху, що значно розширює базу природоохорони.

Слід зазначити, що етичні мотиви захисту дикої природи тісно пов'язані з екологічними. Так, право на існування ділянок дикої природи робить можливим тривале еволюційне видоутворення рослин і тварин.

Застосування теорії про необхідність дотримання природних прав дикої природи значно зміцнює позиції природоохоронників, тому що в даному випадку вони починають використовувати впливові ліберально-демократичні традиції західного суспільства в захист меншості, що зневажається -- дикої природи.

Зневажання прав дикої природи порушує питання про правильні і неправильні дії людей без обліку їхніх наслідків, тобто права не залежать від користі.

Цей принцип означає однакове право на існування дикої природи і людини. Це своєрідний аналог забезпечення демократичним суспільством рівних прав, рівного існування слабких і сильних індивідів.

Поважаючи права дикої природи, людина не одержує від цього для себе користі, а тільки дотримується демократичних принципів. Іншими словами, мова йде про включення всієї дикої природи до структури сучасного демократичного суспільства, про захист життєво важливих інтересів дикої природи, що постійно ігноруються людиною.

З позиції демократичного лібералізму трохи по іншому буде виглядати і заповідна справа. Створення охоронюваних природних територій стане трактуватись не для наукових чи рекреаційних потреб людини, а заради реалізації природного (морального) права дикої природи на існування і волю.

Дика природа є Зовсім Інше

Концепцію “Зовсім Іншого” ввів у філософський побут своєю класичною роботою “Ідея святого”, опублікованої вперше в 1917 році, відомий німецький історик релігії Отто Рудольф (128).

У 80-х роках XX століття американські екофілософи додали цьому поняттю екологічне фарбування, позначивши їм сутність дикої природи. Дійсно, дику природу можна розглядати як зовсім іншу, далеку нам цивілізацію, незвичайного виду і незвичайної сутності. Вона часто недоступна розумінню і незбагненна (95).

На жаль, як справедливо відзначає буддійський філософ Оюна Доржигушаева, “урбаиізована людина” відчуває в природних об'єктах сховану небезпеку”, і тому “природа -- супротивник, якого треба скорити” (129).

Однак, справа не тільки в одній природі. Здавна західна людина з підозрою, а то і з ворожістю відносилась до будь-якого Зовсім Іншого. Очевидно, подібне відношення лежить в іудейсько-християнській традиції боротьби з інакомисленням. На відміну від такого підходу буддизм призиває до терпимості до усіх несхожих на нас істот і явищ (Доржигушаева, 2000).

Однак у природоохороні ми повинні піти далі буддистів, навчившись не тільки відноситися терпимо до дикої природи як до Зовсім Іншого, але цінувати і захищати її саме тому, що вона - Зовсім Інше. Тому що цінність дикої природи як Зовсім Інше лежить у її сторонності, неординарності, що є значимим мотивом для охорони дикої природи.

Дика природа є священним простором

Природа дика одночасно природа священна. Поняття священного простору близьке до поняття Зовсім Іншого. Однак воно ще означає -- чиста, морально досконала, гарна, праведна, непотоптана, -- а виходить, незіпсована людиною земля. Земля, куди вона не має ніякого права вторгатися зі своїми рушницями, транзисторами і пивними банками. Винищування якого-небудь члена цього священного простору, у результаті навмисних дій чи по нехтуванню, є злочин проти того, що не можна навіть потривожити. Священний простір -- це те, над чим гріх глумитися і що гріх руйнувати. Священне--це те, що заборонено і відділене.

До розуміння дикої природи як священного простору прийшли не тільки язичники, але і відомі культурологи, філософи, письменники, природоохоронники -- Джон Рескьін, Юрій Лєрмонтов, Оле Волков, Віктор Астафьєв, Джон Мюір, Дзвід Броуер, Лінда Гребер, Фелікс Штільмарк. По різних причинах. Одні відчували там прояв священної сили (завдяки ієрофанії, як писав Мирча Еліаде), інші бачили прояв божества, треті мотивувалися сугубо культурними передумовами, інші у священний простір просто вірили.

Усвідомлення дикої природи як священного простору народжує в людині такі важливі для природоохорони почуття як шанування і благоговіння.

Хочу особливо підкреслити, що розуміння дикої природи як священного простору може мати не тільки релігійні, але і культурні, духовні, етичні корені. В останньому випадку дика природа сприймається на зразок “священних рубежів нашої батьківщини”, які варто захищати ні щадячи живота свого.

її І о ж стосується релігійних аспектів розуміння дикої природи як священного простору, то в цьому випадку священність дикої природи шанується не заради якого-небудь божества, а заради самої природи, заради так званої “волі землі”.

Дика природа створена Богом

Згідно багатьом світовим релігіям -- ісламу, християнству й іудаїзму дика природа, як і людина, творіння Бога. Як сказано в Книзі Буття, Бог створив землю з тваринами і рослинами і Після чого побачив “що це добре”. Тобто дика природа досконала, тому що створена досконалою істотою і має божественний порядок. Уся вона, як і окремі тварини та рослини, наповнена божественною цінністю (щось начебто внутрішньої цінності), і заслуговує поваги і захисту як творіння Бога. Коли людина губить творіння Бога -- дику природу, то цим вона руйнує божественний порядок і ображає її Творця, тобто Бога, що є гріхом.

Розвиваючи ці теологічні аргументи, можна стверджувати:тому що світ і вся дика природа належать Богу, то людина не має права робити в ній зміни. Навпаки, вона зобов'язана цінувати і берегти дику природу, тому що вона цінується Богом (“і побачив Бог, що це добре”). Захищати ж дику природу - значить охороняти цінності як прояв божого духу.

У такий спосіб охорона дикої природи є релігійним обов'язком.

Захист дикої природи е вираження нашої любові до неї

Любов -- це тверда воля робити для кого-небудь справжнє благо, бажання бути єдиним з об'єктом любові. Святослав Забєлін вважає, що любов до дикої природи є важливим стимулом і аргументом її захисту: “Любові, як щасливого дарування себе і свого надбання -- іншому. Заповідання -- це дарування території в повне і непорушене розпорядження іншим істотам - є матеріалізація любові до природи” (127). Ми повинні робити внесок на благо того, кого любимо. Це особливого роду закоханість: жагуча, радісна, -- стимулює наше служіння в ім'я природи.

У свою чергу любов до природи викликає такі сприятливі природоохоронні почуття як турбота, відповідальність, інтерес, жалість, співчування, співпереживання, замилування, заклопотаність. Любов до природи відрізняється від багатьох інших видів любові, наприклад любові сексуальної, пов'язаної із почуттям власності і бажанням.

Любов до природи -- любов альтруїстична. Важко собі представити любов до природи за гроші, щоб вона могла визначатися “ринковими” відносинами типу: “природа, я люблю тебе, але от якби я став отримувати від тебе більше вигоди, це дозволило б. мені любити тебе ще більше”. Любов -- значить насамперед давати, а не брати; бути активно зацікавленим у житті і розвитку того, що ми любимо.

Любов до природи відрізняється від любові до людини. Вона більше походить на любов до Бога, тому що загальна, недосяжна для розуму і її розміри відповідають красі і величі дикої природи (130). Любов до природи базується на довірі, щирому спілкуванні і повазі.

Правда, святий Франциск Ассизський у свій час запропонував трохи іншу мотивацію любові до природи: усі природні об'єкти він учив любити як своїх братів і сестер, тобто як своїх ближніх, до чого, до речі, і призиває християнська етика.

З іншого боку, любов до видів і об'єктів дикої природи, перефразуючи Ніцше, може бути любов'ю до дальнього, часом невідомому іншим людям ідеалу, здійснення якого підняло би людство на більш високий ступінь. Любов до дальнього відрізняється від любові до ближнього величчю моральної мужності і щиросердечної щедрості.

Любов до природи має кілька видів. Інтелектуальна любов до природи заснована на тім, що чим більше людина пізнає природу і розуміє її, тим більше вона її любить. Одержуючи особисте задоволення від пізнання. На відміну від цього серцева любов до природи заснована не на пізнанні, а на серцевому потязі.

Любов до природи може являти собою рішучість віддати себе цілком, без залишку захисту, природи. Перефразуючи святого Августина -- “міра любові до природи -- це любов без міри”. Таким чином, любов до природи з'являється як тверда воля робити для дикої природи, для окремих її представників справжнє благо. Дика природа має потребу в такій любові. Полюби дику природу заради її самої.

Однак, як справедливо відзначає відомий американський психолог і філософ Е. Фромм, не всі здатні на любов (124). Більш того, любов як мотивація, ненадійна (серцю не накажеш): буває швидкоплинна і виборча. Слід зазначити, що маються ще і сумнівні види любові, наприклад, у мисливців, що виражаються в любові скоріше не до природи, а до трофеїв. Виходить, треба залучати й інші безкорисливі мотиви природоохорони.

Захист дикої приводи є вираження нашої поваги до неї.

Повага до дикої природи відрізняється від почуття любові до дикої природи, оскільки гарні дії стосовно неї є етично обов'язковими поза залежністю від наших почуттів. За І. Кантом любов, як взагалі симпатія, не моральна, тому що моральні лише свідомість обов'язку, безпристрасне шанування морального закону.

Дійсно, людина може не відчувати до дикої природи високих духовних почуттів, однак поважати її і тому охороняти. Я, наприклад, зовсім не люблю домашніх котів, однак поважаю їх і не дозволю кому-небудь тягати їх за хвіст. Наша повага до дикої природи може ґрунтуватися на баченні в ній нашого товариша, супутника чи оцінювання її неповторності, і не залежить від особистого інтересу людини.

Мені здається, що вся наша система екологічного виховання, спрямована на розвиток тільки любові до природи, однобока і неефективна, тому що не орієнтує людину ще і на повагу до природи, інші мотивації.

Захист дикої природи є вираження нашого замилування, шанування і благоговіння перед нею

Благоговіння -- це страх, змішаний із шануванням, шаноблива повага. Благоговіння перед життям, як рушійну мотивацію природоохорони висунув Альберт Швейцер. Згідно його поглядів благоговіння перед життям -- глибинне моральне почуття, засноване на відповідальності за все живе, на повазі до життя (2).

Швейцерівське благоговіння перед життям -- акт майже релігійний. По Швейцеру потрібно допомагати будь-якому життю, якому можна допомогти, і утримуватися від того, щоб заподіяти живому яку-небудь шкоду. Великий гуманіст вважав, що добро те, що служить збереженню і розвитку життя, зло є те, що знищує життя чи перешкоджає йому. Іншими словами, як говорив Генрі Торо, -- краще дарувати життя, чим смерть.

Усяке життя -- священне.

Згідно багатьом релігіям тільки Бог має абсолютну владу над усіма створіннями, тому люди не мають права розпоряджатися життям інших істот. Усі життя священні і рівноцінні, і люди не намісники Бога на землі.

Любов до життя в усіх своїх проявах носить священний характер, і є божим дарунком, зневажання якого, згідно “Основ соціальної концепції Російської православної церкви”, є “виклик, кинутий не тільки божественному створінню, але і Самому Господу” (125), Якщо щось священне, то воно має цінність крім своєї корисності й інших фактів. Воно цінне саме по собі і заради самого себе. Те, що є святим, не можна знецінити.

Непристойно одержувати вигоду зі страждань інших істот.

Індуїзм, джайнізм, буддизм, язичество, багато інших релігій жадають від людини виміряти свої дії, не приносячи іншим істотам біль і страждання. Наносити біль і страждання, тим більше одержувати від цього вигоду -- непристойно.

Дика природа є загальносвітовою і міжвидовою спадщиною.

Дика природа є не тільки загальнолюдською, але і загальносвітовою, міжвидовою спадщиною. Вона -- спадщина не тільки людини, але і будь-якого птаха, звіра, риби. Однак людина єдина, хто" це може усвідомити, і тому зобов'язана узяти на себе моральну відповідальність по її захисту. Люди повинні бути шанобливі до того, що вони не створювали, не руйнувати, а берегти.

Не тільки люди, але і дика природа підлягає порятунку.

Згідно багатьом релігіям, наприклад, християнству чи іудаїзму, людина підлягає порятунку. Однак американський християнський теолог Дж. Ситтлер думає, що не тільки люди, але і природа повинна підлягати порятунку, що є новим вагомим релігійним аргументом у захист ділянок дикої природи. Усі думаючі християни повинні включати природу в середовище своєї моральної уваги, виходячи з того переконання, що Бог також бажає бачити її покутуваною в небесному царстві.

Хто знає, може Христос вмер у неменшій мірі за дику природу, чим за людей. Творець дикої природи є також і її рятівником. Люди ж є колегами Бога з порятунку дикої природи.

Охорона дикої природи є актом благотворності і заступництва, шляхетним захистом слабкого.

Етичною мотивацією захисту дикої природи є звичайне людське бажання допомогти, подарувати, поділитися, бажання піклуватися про “братів наших менших”, про ділянки дикої природи, заступатися за них.

Охорона дикої природи є справою божеською.

Будь-яка блага справа, наприклад, будівля чи захист храму у всіх часів і народів вважалась справою божеською. Захист дикої природи як творіння Бога (що є для багатьох храмом чи священною територією) також стає божеською справою, важливою і почесною.

Захист дикої природи є вираження нашої емпатії, жалості, співчування, великодушності і доброти до неї.

Московський вчений А.Н. Тетіор висунув етику емпатії до природи. На його думку, не всяка людина зможе поважати, любити, а тим більше благоговіти перед різними видами чи об'єктами дикої природи -- хробаками, мокрицями, болотами, пустелями. А.Н. Тетіор пропонує використовувати, як рушійну мотивацію, інші почуття -- жалість, симпатію, великодушність, співчуття, співпереживання, доброту (88).

Як справедливо вважає А.Н. Тетіор, багато тварин, особливо нижчі, найчастіше перебувають в жахливих умовах з людської точки зору. Величезна кількість їх, наприклад, гине в боротьбі за існування. Що не може не викликати в нас співчуття, жаль, співпереживання до них, почуття доброти, бажання надати посильну допомогу. Треба постійно розширювати коло співчуття іншим. Інстинктивна участь людини в болі, стражданні тварини чи рослини може виявитися сильною мотивацією природоохорони.

Захист дикої природи -- е вираження нашої подяки до неї.

Завдяки дикій природі людина стала людиною й існує людська цивілізація. Усього цього цілком достатньо, щоб з почуття подяки зберігати останні куточки дикої природи і дикі види.

Захист дикої природи -- це захист незалежної держави.

Дика природа не повинна бути не тільки погубленою, але і прирученою та дресированою. Її можна представити як особливу незалежну державу іншої цивілізації, що існує автономно, по своїх власних законах, самостійно. А відповідно до демократичних принципів, ніхто не має права замірятися на незалежність іншої держави.

Людина несе більшу відповідальність за збереження дикої природи, чим який-небудь інший вид на Землі.

Розум і технології роблять людину найдужчою на Землі, що, у свою чергу, накладає на неї найбільшу відповідальність за "збереження на цій планеті усіх видів живих істот і екосистем.

Захист дикої природи є вираженням нашої любові до Бога.

Як думає російський екотеолог С.Ф. Хрибар, “любов до Твор-іія виливається в благоговійно дбайливе відношення до Його творінь” (187). Віруючий християнин, іудей, мусульманин повинні дбайливо відноситись до природи з любові до свого Рятівника. З цього випливає й інший висновок -- дика природа і живі істоти заслуговують життя не тільки заради самих себе, але і заради Творця, що їх створив.

Захист дикої природи є добровільним обмеженням людиною експансії власного виду.

Як справедливо думає український еколог, В.Н. Грищенко, добровільне власного виду (свого роду видовий альтруїзм), навіть часом на шкоду собі -- щось принципово нове в житті на Землі (189). Жодна тварина чи рослина не здатна на це (існують лише приклади взаємодопомоги, симбіозу). У багатьох видів є поведінкові механізми, що запобігають вбивству родичів у конфлікті, але жоден вид, крім людини, не здатний піти на обмеження власних прав і інтересів заради прав і інтересів інших видів, заради збереження інших форм життя. Багато видів охороняють природну територію для своїх нестатків, але тільки людина може охороняти її для нестатків інших видів.

“Чому під “ближнім, -- запитує В,Н. Грищенко, -- якого варто любити, ми повинні мати на увазі тільки людину, а жертовність і зречення обмежувати лише сферою побуту -- дотримання норм поводження, обрядів, посад і т.п. Зречення від безроздільного панування над природою, пожертвування частиною своїх благ і зручностей заради збереження Божого творіння в цілісності і красі - це чи не найбільший духовний подвиг, на який здатна жива істота?” (189).

Усі живі істоти, земля і її елементи е нашими братами і сестрами (нашою родиною).

Так думав засновник Францисканського ордена ченців римо-католичної церкви святий Франциск Ассизський (1182-1226), якого Ватикан назвав святим заступником екологів. Споріднення Цінне своїм зв'язком, але не менш цінний у ньому елемент індивідуальності. Як варто поводитись з братом чи сестрою? Їх не слід експлуатувати, їх треба любити і поважати через родинний зв'язок. Більш того, святий Франциск думав, що не істоти повинні служити людині, а людина істотам (186).

Живучи, потрібно давати жити і всьому живому.

Як писав піонер охорони природи Росії, професор А.П. Семенов-Тянь-Шанський, людина у своєму житті повинна виробити вищі соціально-етичні начала, і піднятися “до свідомості того, що, живучи, треба давати жити і всьому живому” (32).

Людина є помічником Бога на Землі і тому зобов'язана стежити за божественним порядком на ній.

Згідно багатьом світовим релігіям -- християнству, ісламу, іудаїзму -- людина є помічником Бога на Землі і зобов'язана стежити за божественним порядком на ній, у тому числі за збереженням дикої природи, видів і особин живих істот.

Дика природа має невідтворену індивідуальність і тому вимагає захисту.

Як справедливо вважає петербурзький біолог В.Ф. Левченко, “оскільки будь-яке живе (і організм, і екосистема) смертно, але має невідтворену індивідуальність, то воно має вищу цінність” (188), у зв'язку з чим вимагає до себе дбайливого відношення і захисту.

Еволюційний мотив.

Оскільки людина поєднує в собі практично всі попередні ступені еволюції, то вона несе відповідальність за все живе (цей аргумент схожий з індуською ідеєю реінкарнації, коли в минулих життях людина була жуком, вовком, деревом і т.д.).

Захист дикої природи -- наш борг, обов'язок і моральна відповідальність перед дикою природою.

Борг -- поняття етики, що позначає моральну необхідність виконання яких-небудь обов'язків (24). Борг як мотивація природоохорони може виходити з обґрунтування, чому сильний повинен захищати слабкого. Людина завдяки своєму розуму, науці і технології є сильною стороною і тому зобов'язана захищати, обороняти слабку сторону, тобто дику природу. Більше того, по великому рахунку дика природа -- це її мати, тому що вона вийшла з неї. Значить тут справа сильного захищати слабкого поєднується з боргом сина перед матір'ю.

Захист дикої природи буде моральним вчинком (за І'. Кантом), якщо в його основі лежить бажання виконувати наш моральний борг перед природою з поваги до цього боргу. Тобто, ми зобов'язані охороняти природу не тому, що це принесе користь нам чи комусь, а тому, що ми зобов'язані виконати наш борг перед нею.

Моральний вчинок -- це вчинок, в основі якого лежить прагнення завжди й усюди наслідувати закони моралі, чого б це ні коштувало. “Тому абсолютним показником успіху в здійсненні безкорисливого, високо морального вчинку є повне відмовлення від власних інтересів, дія проти своїх бажань, дія через силу, заснована лише на підпорядкуванні необхідності виконувати закони моралі”, -- пише норвезький екофілософ Арне Нейс (100). У зв'язку з цим люди володіють прямою моральною відповідальністю перед дикою природою,

Людині повинне бути соромно за знищення дикої природи.

Сором -- одна з найважливіших етичних мотивацій, що може широко використовуватися в аргументації природоохорони. Людина знищила практично всі ділянки дикої природи, які ще не дуже давно в достатку існували на Землі. У багатьох європейських країнах площ, зайнятих-дикою природою, не залишилось зовсім. Люди часто утримуються від злодійства, руйнування чого-небудь, щоб не випробувати каяттів совісті. Аналогічно за знищення ділянок дикої природи люди повинні відчувати сором. Захист дикої природи має стати актом національного каяття з боку людства, винного в її загибелі.

Захист дикої природи -- це справедливо. З погляду справедливості людина повинна залишити дику природу в спокої, надавши їй у повне розпорядження незмінені території, що залишилися на Землі. Тому що верхом несправедливості буде позбавляти дику природу останніх місць існування. Охороняти дику природу потрібно не тому, що це вигідно чи ні, а тому, що так діяти справедливо.

Більше того, виходячи з почуття справедливості, людина зобов'язана уживати спеціальних заходів відшкодування, спрямованих на відновлення нанесеної втрати дикій природі: наприклад, допомога рідким видам флори і фауни. Можна припустити, що в даному випадку справедливість буде поважатися заради неї самої.

Як приклад, заснований на справедливості, можна привести дії уряду Німеччини по відшкодуванню збитків євреям, що постраждали від німців у часи фашизму.

Захист дикої природи є захист абсолютної краси чи добра.

Багато людей, причому не тільки природоохоронники, погоджуються з твердженням, що дика природа є незвичайно красивою. Більше того, багато хто ставить її красу вище краси творів мистецтва. Разом з тим ряд видатних письменників і філософів:

Генрі Торо, Імануїл Кант, Лев Толстой, Ральф Емерсон, Флобер, Джон Мюир ототожнювали красу з добром. Так, І. Кант думав, що прекрасне -- символ морального добра. Но Гегелю “моральність повинна виступати у формі краси”. У зв'язку з цим деякі західні природоохоронники та екофілософи розглядають красу в природі і мистецтві як властиве добро (поза залежністю від користі для людей), що зобов'язане захищати людину.