Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні напрями та принципи екологічної етики

Зміст

• 1. Поняття та основні напрямки екологічної етики
• 2. "Етика Землі" О. Леопольда
• 3. "Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера
• Список використаної літератури


1. Поняття та основні напрямки екологічної етики

екологічна етика природний леопольд

Екологічна етика як наукова галузь орієнтуючи на збереження природного і людського буття пропонує різноманітні підходи у вирішенні кризової ситуації сучасності, своєрідної глибокої кризи культури, що втілює в собі весь комплекс взаємодії людей один з одним, суспільства з природою. Тому цілком закономірним, у вирішенні цього завдання є осмислення взаємовідносин людини і природи в суперечливих світоглядних тенденціях.

1. Антропоцентризм (грец. агшігоро8 - людина, кешгоп - центр) протиставляє людину (як вищу цінність та природу (як її власність); сприйняття природи як об'єкта дії людини; прагматичний характер взаємодії людини з природою (в філософії розглядається, як світогляд, згідно з яким людина є вищою ціллю світотворення, що дає право розглядати людину з точки зору благ для людини, що є господарем природи. На думку російського вченого А. Гусейнова, сьогодні домінує світоглядна настанова, згідно з якою йде різке протиставлення людини і природи, як ціль засобу. Найбільш яскраво антропоцентризм представлено, на думку багатьох дослідників, у християнській моралі (американський історик релігії Л. Уайт), а остаточно знайшло закріплення в аристотелівській телеології, де раціональне життя - гарант існування природи, нерозумні речі існують лише в якості засобів для підтримки наділеної розумом людини).

2. Екоцентризм - орієнтація на екологічність та відсутність протиставлення людини та природи, де природа виступає об'єктом рівноправним людині та простежується баланс між прагматичною та непрагматичною взаємодією людини та природи (приклад такого підходу можливо знайти в східних релігійних системах, а в філософії в ідеях середньовічного "родоначальника екологів" Франциска Ассизького, що зняв людину з трону панування над всіма живими істотами та акцентував увагу на самоцінності всього, що існує в природі);

3. Біоцентризм, який наголошує, що абсолютно всі живі істоти, незалежно від рівня їх організації мають моральний статус (шляхом поширення інтересів, що охоплює і позбавлені свідомості рослини, і нижчі тварини, які є суб'єктами цілей і тому мають власні інтереси).

Майже всі напрями у розвитку екологічної етики, на думку українського дослідника В. Борейка, можна віднести до двох основних типів: біоцентричного та екоцентричному. Доречним буде детальніше зупинитися на аналізі цих течій.

2. "Етика Землі" О. Леопольда

Американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і екології зазначаючи, що "початкова етика стосувалась лише відносин між індивідами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. "Земля, подібно до рабинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків", зазначає мислитель в "Альманасі піщаного графства" (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологічною потребою та етапом неперервного розвитку.

На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль людини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що "струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин". Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. "Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресурси, рослини, тварини, об'єднаних словом земля". У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гармонійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься правильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію. О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися "думати, як гора" і дозволяти дикій природі розвиватися самій по собі не лише на цій "горі", а й по всьому світу. Земля - організм, а види флори і фауни функціонують як органи цього організму.

О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:

принцип збереження (головний) - розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;

принцип збереження біорізноманітності - полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;

принцип цілісності - виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;

принцип поваги до природи - виявляється у "я не можу собі уявити, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів";

принцип відповідальності - обов'язок громадської відповідальності поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На думку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначення, так як "не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ніяких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей".

3. "Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";

o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.

Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спільнот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.

Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскравими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намагається поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.

Екогуманісти наголошують на першопочатковому значенні людини, де перевага надається інтересам людини, коли виникає конфлікт між інтересами людини та інтересами інших істот або біосфери загалом. Екологічний гуманізм є своєрідним компромісом між екохоліз-мом і антропоцентриським гуманізмом, який вважає, що природа має бути збережена лише задля задоволення потреб людини, а збереження цілісності екосистем дозволять забезпечити майбуття інших людей. Таким чином пріоритетом є спрямування на екогуманізм, що в своїй основі має насамперед добробут людини без завдання шкоди іншому живому.

"Етика виживання" (німецько-американський філософ Ганс Ио-нас) - напрям екологічної етики, що дотримується монологічної відповідальності людини за все живе на землі, де сформовані такі етичні імперативи екологічного спрямування: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувались з неперервністю істинного людського життя на Землі"; "Чини так, щоб наслідки твоєї дії не зруйнували б можливого життя у майбутньому як такого"".

Висуваючи ці імперативи, Г. Ионас зазначав: "Нам потрібна така етика, яка б стримувала надмірні сили людства, яка б впорядковувала діяльність людини для регулювання її могутності"25. Існує безумовний обов'язок людства щодо збереження свого існування, адже ми відповідальні за дії перед прийдешніми поколіннями. Г. Ионас наголошує на тому, що у людства є один основний обов'язок - здатність відповідати цьому обов'язку, здатність дбати про обов'язок стосовно майбутніх людей. Тільки тоді зміст цих обов'язків можна буде звести в етику солідарності, симпатії, справедливості і навіть співчуття.

Комунікативна філософія - один із напрямів, що також звертається до етики відповідальності (представниками є німецький філософ К. Апель, німецький філософ та соціолог Ю. Хабермас, німецький філософ Гьосле, український учений Ярмоленко), який доречно приєднати до "етики виживання".

Комунікативна філософія прагне застосувати теорію комунікації в усіх сферах людської діяльності (політиці, економіці, праві) та впливати на них, доводить необхідність обґрунтування моральних норм та визначає принципи права людини і справедливості як необхідні чинники в соціальному і моральному розвитку людини, формуванню її ціннісних орієнтацій. Передбачає рівноправну участь всіх людей у вирішенні та обґрунтуванні соціально-правових та моральних норм та знаходить своє відображення у принципі універсалізації, згідно з яким Ю. Хабермас формує принцип значущості норм: "Кожна значуща норма повинна відповідати умовам, що наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування, при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками"26. Отже, комунікація постає як етична категорія, адже його учасники є рівноцінними суб'єктами у досягненні порозуміння в усіх проявах людської діяльності.

"Глибинна екологія" - напрям екологічної етики, що вийшов за межі перерахованих напрямів у боротьбі проти знищення природи (В. Дівалл, Дж. Мейсі, А. Нейс, Дж. Сід). Принципи глибинної екології вперше були сформовані у 1985 р. норвезьким екофілософом Арне Нейсом. Наголошують на необхідності сутнісної переорієнтації всієї цивілізації висуваючи головний екологічний принцип: самоцінність життя на Землі - все життя на Землі - цінне, визнаючи цінність живої природи і взагалі всього живого іншого незалежно від корисності та способу використання, а також ставлять основне завдання для сучасної людини - навчитися не перешкоджати життю іншого.

Ототожнюючи навколишню природу і власне природу людини, висувають вісім основних тез глибинної екології, розширюючи межі людського "я" до екологічної антології:

o благо і процвітання життя на Землі має власну цінність;

o різноманітність форм життя сприяє реалізації властивої їм цінності;

o людина не має права на принесення шкоди будь-якому життю, за винятком задоволення важливих потреб;

o розквіт людського життя, культури та інших істот вимагає обмеження чисельності населення планети;

o сьогоднішнє втручання людини у світ природи є надмірним;

o необхідність змін в ідеології та політиці;

o нагальна необхідність оцінки якості життя;

o всі, хто приєднується до цих положень, має втілювати їх у життя. Глибинні екологи прагнуть до ототожнення людини з природою, щоб

шкода, яку ми завдаємо їй, сприймалася нами як шкода самим собі.

"Глибинна екологія" не є етичною теорією, це заклик до перетворення настанов і принципів наших відносин з природою. Такими настановами і принципами є повага всіх життєвих форм; співчуття до живого Іншого; максималізація різноманіття життя людини та Іншого живого.

Екофемінізм (Р. Рюєтер, К. Гілліган та ін.) - напрям екологічної етики, що концентрує увагу на взаємозв'язку у пануванні чоловіків над жінками і людини над природою (появу цієї течії пов'язують з французькою дослідницею Ф. Дюбон, яка 1974 р. висунула ідею екологічної революції в ім'я порятунку життя на Землі). Звільнення природи, за екофемінізмом, має розпочатися одночасно зі звільненням "жіночого начала". Живильним джерелом цієї течії є поєднання жінки і природи, матері і Землі - акцентуючи увагу на цінностях материнства, турботи про нащадків, виховання. Екофемінізм виступає за звільнення від чоловічого етосу, спрямованого на експлуатацію природних ресурсів, і орієнтує на повагу та підтримку життя на Землі.

"Права тварин" - один із найбільш дискусійних напрямів сучасної екологічної етики, спрямований на благополуччя окремих особин тварин, ставить за мету позбавлення їх від страждань та експлуатації. Прихильники "прав тварин" визначають напрям як сукупність ідей морального, законодавчого і охоронного порядку стосовно тварин і мають два напрями: утилітарний і деонтологічний.

Представники цієї течії (австралійський екофілософ П Сінгер, англійський екофілософ Р. Райдер, англійський екотеолог Е. Лінзі) не вводять у моральний статус рослин та неживі природні об'єкти, як наголошує П Сінгер - йдеться про те, що тварина - істота, що володіє почуттям, розумом (у вищих тварин), - має право на життя, захист від страждань. Адже загроза життю людини і тварини має однаковий характер, а духовне і інтелектуальне домінування людини над твариною не має значення.

Рух "Права тварин" пропагує ідеї вегетаріанства, відмову від тваринної їжі, використання тварин для розваг, полювання та експериментів на тваринах, так як у людини є борг перед тваринами. А Е. Лінзі захищає концепцію "прав тварин" з позиції християнської теології, адже, Всесвіт створений любов'ю, а те, що створене любов'ю, не може не мати цінності.

"Етика емпатії до природи" - новий напрям екологічної етики, запропонований московським вченим А. Тетіором, що ґрунтується на співчутті, співпереживанні до інших форм життя.

"Етика дикої природи" - радикальний напрям у розвитку екологічної етики (представник - американський географ та екофілософ Лінда Гребер), так як спрямований проти будь-якого використання дикої природи і орієнтується насамперед на повагу свободи, прав дикої природи і розуміння дикої природи як священного простору. "Етика дикої природи" є релігійною та використовує принципи демократичного лібералізму, закони екології та почуття добра, милосердя, а саме:

o поважай дику природу як священний простір;

o поважай дике життя як священне;

o поважай свободу, автономію, незалежність, природні права дикої природи та її видів;

o заповідай якомога більше ділянок дикої природи;

o не вчиняй шкоди дикій природі, не керуй і не контролюй її;

o люби та цінуй дикі живі істоти, а також ділянки дикої природи заради них самих;

o не заважай дикій природі та її видам здійснювати своє еволюційне призначення;

o існування дикої природи, її видів, еволюційних і екологічних процесів є добро само по собі;

o невикористання дикої природи - благо.

"Перш за все Земля!" - напрям, що містить систему етичних поглядів на природу та роль людини у навколишньому середовищі, перспективи виживання, основні принципи якого сформулював американський природоохоронник Д. Формен:

- у будь-якому рішенні, навіть якщо це не на благо людей, в першу чергу потрібно керуватися благом Землі;

- не вважати людей мірою цінності Інших, індивідуальне життя людини має не більше внутрішньої цінності ніж життя індивідуального ведмедя;

- всі живі істоти, спільноти володіють внутрішньою цінністю і істинною гідністю;

- дика природа - це реальний світ, а наші міста, вся ділова цивілізація - лише штучні явища;

- необхідно загальне визнання того, що на Землі надто багато людей. Розгляд напрямів екологічної етики, незважаючи на відмінності у

підходах та шляхах реалізації, є спільними в головному: висувають моральний протест проти суб'єкт-об'єктних відносин щодо природи за визнання самоцінності природного світу.

Таким чином, в ієрархії цінностей екологічної етики (як синтезу антропоцентризму та біоцентризму), найвищу позицію займає категорія життя: життя людини і життя природи.

Згідно з основними ідеями і концепціями напрямів екологічної етики до основних принципів екологічної етики належать:

o принцип збереження життя в різноманітних формах (збереження дикої природи, збереження біорізноманіття, збереження життя, збереження цілісності, стабільності і краси екосистем);

o принцип єдності людини і природи;

o принцип відповідальності;

o принцип достатності;

o принцип автономії, роби благо, не нашкодь і справедливості та ін.

Принцип збереження вважається одним з головних принципів екологічної етики, який об'єднує у собі різноманітні форми: збереження дикої природи, збереження життя, збереження біорізноманіття, єдність і неперервність життя, самоцінність життя на Землі. Являє собою альтернативну спробу життя, цінності якого могли б бути відмінні від утилітарно-прагматичного підходу до дійсності з хижацьким ставленням до людини і природи. Адже кожне життя на Землі є цінним само по собі, і ця цінність не залежить від корисності будь-якої форми життя. Це стосується екосфери загалом (від особи, виду популяції до соціуму). Це системний погляд на Землю як спільноту. Цей принцип, що втілює холістичний підхід, так як правильним є лише те, що слугує збереженню цілісності, стабільності та краси спільноти.

Принцип єдності людини і природи знаменує радикальну зміну переважної тенденції відокремлення і протиставлення людини і природи, на відношення людини не як завойовника Землі, а члена спільноти, що включає увесь земний світ. Адже Земля - не просто ґрунт. Земля - це єдність частин, що взаємозалежать одна від одної. Головною метою даного принципу є вплив на практичні дії людини, сприяти і допомагати глибшому осягненню природи, їх взаємодії. Людина за своєю природою є біосоціальна істота, яка не може існувати без зв'язку як із суспільством, так і з природою, тому відношення "людина - природа" вимагає етичного ставлення до кожної з цих частин.

Принцип відповідальності - це моральна відповідальність вчених, індивідуальна, особиста відповідальність за природу, відповідальність за існування людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою відповідальність суб'єкта за наслідки своїх дій. Суб'єкт є вільним і самостійним наділеним розумом, що здатен безпомилково встановлювати характер своїх мотивів. Це відмова від егоїстичних інтересів, а турбота про збереження життя.

У загальному значенні це готовність і здатність людини діяти стосовно до навколишнього середовища і до всього живого в співвідношенні зі своїми моральними якостями. Це усвідомлення людиною необхідності екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне відношення людини і природи у їх взаємодії. Принцип відповідальності характеризує прийняття рішень, реалізації яких має кардинальне значення для всього живого на Землі та спонукає до переходу від "моделі панування" до "моделі співіснування", яка пропонує встановлення гармонійної рівноваги між сучасним існуванням і екосистемним минулим.

Принцип відповідальності сприяє розвитку таких моральних якостей людства, закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов, альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого. "Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з неперервністю людського життя у майбутньому як такому"

Принцип достатності - своєрідна міра, що визначає зниження використання матеріальних витрат та енергії, є межа економічного зростання та матеріального виробництва і споживання. Але зниження використання матеріальних продуктів і енергії в екологічній системі можна було б досягти і іншим шляхом. Цей шлях сьогодні називають "революцією ефективності", яка і вказує напрям розвитку виробничих сил людства. Але не має нічого більш ірраціонального, ніж рух з максимальною ефективністю у неправильному напрямі. Наприклад, ефективність автоматизації через масове виробництво автоматів призводить не до зменшення, а до збільшення сукупності негативного впливу на навколишнє середовище і людину.

Саме в такі моменти постає питання достатності, яке визначає межі. Принцип ефективності без урахування принципу достатності призводить до зворотних наслідків, оскільки принцип достатності визначає межі попереднього принципу ефективності.

Таким чином, принцип достатності актуальний, бо людство, знаючи межі планетарної екосистеми, межі природних ресурсів, змушено застосовувати принцип достатності, який і орієнтує людину на використання обмеженої кількості природних ресурсів. Принцип достатності слугує етичним принципом, якого мають дотримуватися всі люди у своїй життєдіяльності.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru