Предмет, поняття та завдання етики

Комплексне вивчення основних понять та завдань етики як науки. Закономірності морального життя особистості й суспільства, шляхи та засоби удосконалення стосунків між людьми. Способи запобігання руйнації етичних відносин. Моральна культура особистості.

Рубрика Этика и эстетика
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 25.03.2015
Размер файла 52,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет, поняття та завдання етики

Зміст

1. Про предмет етики

2. Основні поняття науки "етика"

3. Коло проблем дослідження етики

4. Основні завдання етики як науки

Список використаної літератури

1. Про предмет етики

етика моральний стосунки особистість

Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й суспільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосунків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних звґязків і моральність відношення людини до природи.

У подальшому слід розрізняти поняття: відношення, відносини, спілкування, звґязки, стосунки, ставлення.

Відношення -- специфічно людський спосіб творчої взаємодії зі світом. У ньому відображається здібність людини пізнавати світ та діяти згідно з його законами, тобто на моральних засадах.

Відносини -- обґєктивно зумовлена сутнісна визначеність взаємодій, у яких формується і відтворюється суспільний характер людської життєвості (виробничі відносини, відносини власності тощо).

Спілкування -- діяльність творення суспільності життя у безпосередній або опосередкованій взаємодії його субґєктів.

Звґязки -- вид спілкування, у якому відображаються закономірності соціального життя у його історично-конкретній визначеності.

Стосунки -- вид звґязку, сторони якого включені у взаємодію на підставі належності до певного формального чи неформального цілого (колектив, родина, подружжя тощо).

Ставлення -- вид відношення, характер якого зумовлюється цінністю явища для людини.

І. Кант характеризує етику як "практичну філософію". Вона досліджує духовні структури особистості, що визначають культуру відносин. На ґрунті етичної теорії відкривається розуміння того, що моральний зміст властивий не будь-якому відношенню людини до світу, а лише такому, що має виражену рису людяності. Скажімо, суто корисливий інтерес, якщо він має характер мети, віддаляє людину від інших, адже їм відводиться роль засобу. Таке спілкування вичерпує себе, коли мета досягнута. її суто прагматичний зміст небезпечний однобічністю в стосунках, що утверджується як норма. Проникаючи в сферу сімґї, міжособистісного спілкування, корисливість руйнує дружбу, любов. Зрештою руйнується -- внутрішньо спустошується -- виразник ідеї та практики корисливого спілкування. Він бачить світ лише в призмі його корисності для себе.

Етична теорія, досліджуючи емпіричний рівень стосунків, вводить їх у межі свідомості субґєкта, спонукуючи рефлексію над власними вчинками. А отже вона є важливим чинником формування моральних переконань.

Реальні передумови становлення та розвитку моральної свідомості покладені в її субґєкті: в духовних структурах особистості, в її небайдужості до світу, в її розумі та волі. Вони є основою виваженого вибору вчинків на засадах єдності в них доцільного та дсюрого. Розум є організуючим началом духовності, оскільки упорядковує емоційні структури людини, дозволяючи уникати імпульсивності, спонтанності в поведінці. Емоції, не організовані розумом, спричиняють непорозуміння, ворожнечу тощо. Нездатність людини рефлексувати над своїми вчинками та намірами робить її іграшкою власних пристрастей. Причини негараздів в особистому житті, у взаєминах з іншими, що їх часто пояснюють дією якихось "злих сил", приховані не десь поза людиною, а в ній самій: у нездатності розумно (морально визначено) організувати свої стосунки зі світом. Внутрішня напруга, стан безпорадності перед життям, страх існування часто зумовлюються саме відсутністю моральної культури стосунків. Щоб Досягти впевненості у собі, відчуття повноти буття, людина повинна з необхідністю опанувати культуру моральнісного відношення до світу. Засаднича її основа -- єдність волі, розуму та Почуттів, організованих поняттям "міра" морального як "середина" між крайнощами, згідно з визначенням Арістотеля.

Етика -- це наука про найбільш загальні закони становлення та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як субґєкта творення моральності у безпосередньому процесі спілкування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні соціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяності стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношення та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і теоріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять перед нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосунки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підставою твердити, що вся історія людства є історією творення образу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвердження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання закономірностей морального саморозвитку людства -- вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи -- на засадах морального відношення до світу.

2. Основні поняття науки "етика"

В етичній теорії склалося два основних поняття для означення феномена людяності: етика і мораль. Слово етика (ethika) давньогрецького походження. Склалося воно в культурі гомерівського періоду і означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель (384--322 pp. до н. є.) вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. -- "moralis" -- моральнісний) -- пізнішого походження і склалося в культурі Давнього Риму для означення вдачі, характеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" -- мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для стабільності стосунків між людьми. У сучасній науці поняття "етика" усталилося в значенні особливої галузі філософського знання, а мораль -- основної проблеми етики.

Етична теорія має розгалужену систему понять, що відображають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття моральність (рос. "нравственность"), уведене в систему етичного знання Геґелем (1770--1831).

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу простежити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її субґєкті -- у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьому русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції -- ментальне ціле (mens -- розум, спосіб мислення, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як повґязану з сімґєю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними звґязками.

Микола Гоголь у "Вибраних місцях із листування з друзями" називає традиційну мораль "племінною". Вона складається у конкретних типах людських спільнот і спрямована на задоволення потреби виживання та самозбереження ментального цілого. Звичаєва моральність є ґрунтом, на якому нашаровуються суспільні смисли, формуючи духовні структури людини. Вона базується на глибинних психічних процесах, повґязаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як умови виживання окремого індивіда. Оскільки вона визначалася як вагомий чинник виживання етносів, традиційна мораль -- нереф-лексивна. Вона базується на дозволах та заборонах, що беззастережно дотримуються як "закони богів", згідно з принципом: "так було завжди". Вона не ставить особу перед необхідністю вибору вчинку. Сам факт осмислення вчинку означав би "відпадіння" від традиції. Нерефлексивне ставлення до традиції -- характерна риса усіх патріархальних суспільств (патріархальний побут, сімейні стосунки, вірування тощо). Дотриманням звичаєвості індивід демонструє середовищу свою злагоду з іншими і тим підтримує та зберігає її. Ґрунтом звичаєвої моралі є почуття. Самоідентифікація окремого субґєкта життєвості в межах традиції гарантує її безумовне дотримання.

Позитивною є роль звичаєвості, зокрема моральної: вона дозволяє зберігати етнічно-культурну своєрідність народів, те, що називають "неповторний образ народу".

Обмеженість її в тому, що традиційність стосунків та поглядів на цінності життя "консервує", обмежує дух, робить його ворожим до нового. Так, народи, що ведуть традиційний (патріархальний) спосіб життя, майже закриті для іншого типу досвіду уже на тій підставі, що він інший. Неподібність досвіду є підставою для його негативної оцінки. В мові деяких народів збігається смисл слів "свій" -- "добрий"; "чужий" -- "поганий".

Позитивна роль звичаєвої моральності в тому, що вона формує почуття духовної спорідненості з певним суспільним цілим: своїм етносом, народом. Отже, вона є ґрунтом цілісності духу окремої особи.

Обмеженість її в тому, що вона, оскільки зосереджена на збереженні ментального цілого, не містить у собі підстав для розвитку індивідуально-неповторної особистості -- свідомого субґ єкта вибору. Більше того, вона ворожа до будь-яких вчинків, що виходять за межі вибору, санкціонованого середовищем. Згадаймо хоча б долю героїнь Шевченка. В поемах "Катерина" та "Слепая" розкрита трагічна доля жінок-покриток. Середовище жорстоко засудило їх за "несанкціонованість" почуття: вони наважилися покохати "чужих" і кохання поставили вище за традиційну цінність -- сімґю. Звичаєва моральна традиція ставить на чільне місце не почуття кохання (воно -- ознака індивідуалізації відношення), а біологічне відтворення (сімґя) для примноження роду (народу).

З доби Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моральності. Потреба розвитку активності та ініціативи особистості зумовила її гостру критику. Особливої гостроти вона набуває в творах Ф. Ніцше. У XX ст. цій проблемі значну увагу приділили 3. Фройд, Е. Фромм, М. Вебер.

І. Кант слушно твердив, що почуття, на які оперта звичаєвість, -- ненадійний інструмент творення моральності. Консерватизм традиційної моральності, що не містить у собі потреби вибору вчинку (а отже і відповідальності за нього), заперечується мораллю.

Мораль -- друга сходинка руху до самоусвідомлення себе субґєктом моральності як з боку окремої особи, так і з боку суспільства. Мораль -- явище більш високого розвитку духовності, -- складний суспільний феномен. Це система норм, що відображають реально наявне та бажане в стосунках із позицій інтересів суспільства та людства. З одного боку, мораль фіксує реальний рівень розвитку людяності стосунків у конкретному соціумі в конкретний історичний період, тобто "тут" і "тепер". З іншого боку, вона містить у собі ідею досконалості стосунків та утверджує їх ідеал у конкретних образах (символах), що служать взірцем людяності як для людей певного часу, так і для людства в цілому. Такими образами моральності є герої -- захисники роду (народу) або "подвижники духу" (захисники честі, гідності людини) тощо.

У моралі поняття "людина" розширює свої межі. Вона бачиться не у ментальному вимірі, а в її суспільній сутності. Мораль фіксує як бажане те, що відстоялось у практиці безпосередніх стосунків та розкрилося як найбільш адекватний спосіб реалізації сутності людини. В моралі людина поставлена у якісно відмінні від звичаєвих стосунки із суспільним світом. Вона набуває статусу субґєкта вибору вчинків. Добровільний вибір між добром і злом створює простір свободи і покладає моральну відповідальність за вчинки. Тим самим особа опиняється перед необхідністю свідомого, зваженого ставлення до себе як субґєкта свободи.

Третя сходинка в розвитку моралі -- це свідома моральність субґєкта, оперта на добровільність вибору вчинків та здатність нести відповідальність за них у разі непередбачених наслідків. Вона передбачає велику самодисципліну, внутрішню налашто-ваність на добро.

В добровільності вибору добра та завдяки йому моральна свідомість підноситься на новий щабель розвитку -- до рівня моральноїсамосвідомості. Носієм її є моральнісний субґєкт. При цьому заперечується розуміння моралі як зовнішньої необхідності. Остання із зовнішньої переходить у внутрішню. Отже, увесь процес розвитку моральності здійснюється як діалектичне заперечення. Звичаєва моральність зазнає заперечення мораллю, а та, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Інакше кажучи, природна моральність (звичаєвість) зазнає заперечення з боку суспільної форми стосунків (мораль), що, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Єдність "природної" і соціальної форм стосунків утверджується у світі субґєкта моральності як його суспільна сутність.

Що ж відрізняє мораль і моральнісне відношення, оперте на самосвідомість? Мораль містить у собі систему ідей та вимог з боку суспільства щодо особи. Їх діалектику розкриває І. Кант, характеризуючи проблему обовґязку щодо інших людей. "Обовґязок... -- це завжди примус: або я повинен примушувати себе сам, або ж мене примушують інші" [2, с 177]. Мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню, набуваючи рівня моральної самосвідомості на ґрунті моральних принципів. Моральність при цьому передбачає свідоме, розумно виважене відношення до себе та інших згідно з принципом рівності людей як субґєктів життєвості. "Кожний із нас, -- пише Кант, -- має право насолоджуватися дарами світу. Оскільки кожному належить однакова частина, а Бог не відміряв нікому його частки, то кожен із нас повинен таким чином насолоджуватися дарами життя, щоб турбуватися про щастя інших, які мають право на однакові частини, і нічого не віднімати у них" [2, с. 177].

У ситуації морального вибору важлива зорієнтованість на ідеал. Морально-бажане (ідеал стосунків) містить у собі ідею єдності мети та засобів. Ідеал відкриває перед особистістю можливість вибирати в межах, де вона, здійснюючи себе, разом з тим здійснює потреби спільноти, людства у вигляді примноження добра, тобто діє як субґєкт моральності.

Основою організації свідомості навколо принципу морально доброго є єдність розуму та почуттів. їх взаємодія здійснюється так: почуття вирізняють обґєкти небайдужості, спрямовуючи розум на формування образу предмета небайдужості. Розум вибирає оптимальні способи взаємодії, коли обґєкт відкривається субґєкту своїми якостями як цінний для спілкування. Увесь процес має творчий характер. Мораль в історії утверджувалася у напрямку творення свободи особистості. Тут ідеться не про буденні ситуації, а про ситуації смисло-життєвого вибору. В них людина ставиться перед випробуванням рівня людяності: порядності, честі, гідності тощо. Це ситуації, що ставлять людину перед необхідністю максимального вияву наявної в ній міри людяності. Часто про такі ситуації говорять, що "доля випробовує людину". Кажуть іще: "Випробовує тих, кого любить". Справді, випробування дають шанс не розчинитися у бутті, не піти в забуття, залишитися в житті з усіма прийдешніми поколіннями завдяки вчинкам, що засвідчили про особистість як "людину на всі часи". Тобто, необхідність і можливість вибирати і роблять життя дійсним. Воно дійсне тою мірою, якою здійснилося не лише як суто фізична, а й духовна реальність. Велика, пересічна чи нікчемна є людина -- це відкривають нам її вчинки. Вчинок -- обґєктивована форма моральності. У вчинках відкриваються характер, світоглядні переконання особистості, самоповага тощо. (Детальніше див. тему: "Структура, сутність та функції моралі").

Становлення моралі здійснюється за двома основними напрямками. Перший -- розгортає моральність у формах необхід ності, другий -- у формах свободи. Необхідність зумовлена потребою організації людських спільнот у межах, що створюють умови для певного рівня самодіяльності особи, але обмежують її з побоювань стихії активності. Така небезпека реальна внаслідок двох основних причин: або егоїзму воління, або відсутності моральної культури, що повинна покладати поняття "міра вчинку". У випадку, коли мораль не в змозі забезпечити дотримання людяності стосунків, її функцію беруть на себе закони. Людина для закону виступає не в повноті її людських якостей, а лише як обґєкт застосування примусу (або, навпаки, захисту від примусу). Тобто, на відміну від моралі, закон є відчуженою формою стосунків. Правда, у такий спосіб створюються певні гарантії всезагальності його дії: безвідносно до симпатій чи антипатій щодо конкретного обґєкта дії закону. Закони не суперечать моралі тою мірою, якою вони увібрали в себе вироблені історичним досвідом людства знання дозволеного та забороненого в стосунках.

Оскільки в історії існування держав закони завжди захищали право сильних, а мораль відсувалася на периферію, на узбіччя стосунків, важливим засобом утримання ідеї моральної досконалості життя були соціальні утопії. В них людські стосунки розгорнуті в свободу і базуються на принципі людяності як на своєму ідеальному вияві. Формою соціальних утопій є монотеїстичні релігії (на відміну від міфології, що розгортає стосунки в межах: людина -- космос). Тут стосунки вибудовуються на ідеальних засадах: на принципі рівності. В релігійній вірікожна людина почувається субґєктом спілкування з ідеальним взірцем моральності, а отже кожна виступає представником людства, гідним особистісного спілкування з Богом (згодом, скажімо у християнстві церква як суспільна інституція прагне монополізувати це право, стати посередником між віруючими і Богом). Принцип рівності має місце і в тому плані, що сферою дії "божественного добра" осягається тут не якийсь конкретний народ, а людство. В такий спосіб зазнає заперечення обмеженість конкретного типу суспільності та обмеженість ментальної моралі, що поширює дію лише на "своїх". Монотеїстичні релігії розсувають межі моральності, обґєднуючи людей не за кровно-родинною ознакою, а за спільністю духу (віри в ідеального носія добра і справедливості).

Звідси постає ширше розуміння справедливості. Дія її повґязується не з якимось конкретним ("вибраним") народом. За Старим Завітом, "своїм" народом Яхве обрав євреїв. У християнстві Бог обіймає милістю усіх людей.

Поняття справедливості конкретизується в цьому виді соціальних утопій і у тому сенсі, що наявний критерій дії Божественного добра. Воно поширюється на тих, хто заслуговує на добро, і тою мірою, якою вони гідні добра. При цьому людина не занурюється у фатальну безвихідь, оскільки їй завжди дається шанс усвідомити свої гріхи та уникати їх скоєння, а отже підпасти під дію Божественного добра. У такий спосіб соціальні утопії долають безвихідь, особливо в періоди зростання соціальних негараздів. Правда, підстава, за якою утопія не переходить у реальність, має в релігії онтологічну природу: це гріховність людини, зумовлена "тварністю" її єства.

Утопії передбачають і діяльнісне відношення людини до світу: у формі самовдосконалення, а отже уникання гріха, аморальних вчинків. Геґель характеризує моральне самозаглиблення особи на ґрунті релігійної ідеї як явище субґєктивацй духу. Абсолютне в релігії дається "уяві субґєктивним способом, так що серце, душа і загалом внутрішня субґєктивність стає головним моментом" [1, с. 112].

Релігійна форма моральності зазнає заперечення як така, що занурює особу в світ ілюзій, переносячи сенс спілкування з реальних міжособистісних стосунків у сферу ідеї. Тож не виникають підстави для якісної зміни стосунків.

На етапі заперечення ілюзорної мети спілкування людина відкриває себе для себе як субґєкт розумної життєвості. Потреба моральної взаємодії переноситься з ідеального в реальний простір -- у сферу безпосередніх людських стосунків. Геґель називає це етапом самовдосконалення духу на основі філософської рефлексії засобами розуму. І якщо не можна твердити, що практика моральнісних стосунків стала нормою та розкрилася всепроникною людяністю, то, принаймні, у філософії -- в етичній теорії -- вона визначилася як неодмінна умова самозбереження людства та збереження життя в планетарному масштабі.

Отже, розвиток моральності через заперечення розкрився як процес сходження людства щаблями досконалості завдяки зростанню усвідомленого вибору добра.

До основних етичних понять, поряд з мораллю та моральністю, належить метаетика. В науковий обіг воно було введене англійським ученим -- неопозитивістом Дж. Муром (1873--1958). Суть метаетики, як її визначає Мур, -- заперечення "традиційної", "нормативної" етики. Предметом метаетики є не мораль, а мова моралі. В чистому вигляді мова моралі -- це логічний вияв морального мислення. Метаетика досліджує не вчинки людей, їх поведінку та мотиви, норми моралі, а їх логічні, лінгвістичні й понятійні вислови.

Звичайно, адекватність розуміння висловлених моральних намірів та оцінок надзвичайно важлива для порозуміння. Однак Цей аспект моральної теорії та практики не можна абсолютизувати. (Детальніше сутність метаетики розглядається в розділі "Історія етичних вчень").

До основних етичних понять належить і поняття "етикет". Сутність його повґязана з формою поведінки. Гарантом її є знання правил, прийнятих (типових) для певних груп спільнот. Тому етикет часто характеризується як "візитна картка" людини (дотримання етикету створює престиж вихованої, чемної тощо). Це важливо для утвердження гідності власної особи, про що переконливо говорить у відомих "Листах до сина" лорд Честер-філд (1694--1773): "Вихованість -- це єдине, що може налаштувати щодо тебе людей з першого погляду, адже для того, щоб розпізнати в тобі більші здібності, потрібно більше часу. Добре виховання полягає не в низьких уклонах і дотриманні усіх правил ввічливості, а в невимушеній, чемній і шанобливій поведінці" [3, с. 18]. Завершує думку філософ-мораліст висловом, що став крилатим: "Ніщо не здобувається так тяжко і ніщо не є настільки важливим, як хороші манери, які не мають нічого спільного ні з вимушеною церемонністю, ні з нахабною розпусністю, ні з безглуздою соромґязливістю" [3, с. 18].

Опанування нормами належної поведінки та неухильне їх дотримання -- важливе джерело психічної комфортності життя. При тому, що за етикетною поведінкою далеко не завжди стоять моральні переконання і часто вона -- лише "етикетка", зовнішній бік прояву людини, -- все ж вона надзвичайно важлива. Виконуючи вимоги щодо належного в поведінці, людина, зрештою, починає сприймати ці вимоги як внутрішньо необхідні.

Важливою складовою етикетної поведінки є толерантність. Вона повґязана з терплячістю до думок і вірувань. Нетерплячість, максималізм суджень часто стають джерелом напруги між людьми. Оскільки всім людям властиві недоліки, справжні або уявні, толерантність -- терплячість до недоліків іншого -- висувається як моральна вимога стосунків. І. Кант говорить, що "толерантність є всезагальним людським обовґязком". Різниця думок, суджень не повинна породжувати ненависті. "Терплячість до релігійного погляду, -- пише Кант, -- полягає в тому, що один без ненависті переносить недоліки і помилкові думки релігії іншого, хоча і відчуває при цьому невдоволення" [2, с 207]. Вимога терплячості у стосунках в умовах зростаючої різниці вірувань, ціннісних уявлень набуває все більшої актуальності. (Детальніше див. тему: "Моральне спілкування як творчість").

3. Коло проблем дослідження етики

Упродовж тривалої історії розвитку етична теорія виробила цілісну систему етичного знання. Коло її проблем становлять дослідження людини як субґєкта моральності. Вона розглядає мораль як специфічно людський спосіб взаємодії з іншими людьми, із соціальним та природним світом. Етика досліджує витоки та історичний розвиток моралі у звґязку з історією само-становлення людства.

Предметом дослідження етики є основні поняття, що відображають феномен моральності в багатстві його проявів, а саме: моральнісне відношення; моральна свідомість; моральна діяльність, їх конкретизація виводить на проблему принципів моралі: основоположних понять етичної теорії, що розкривають вихідні засади морального життя людства. До основних належать: альтруїзм -- егоїзм; колективізм -- індивідуалізм; свобода -- необхідність. Принципи відображають обґєктивний процес моральнісного відношення до світу -- онтологію моралі.

До кола проблем етичної теорії входять категорії етики. Це основні поняття науки, що концентрують найсуттєвіші аспекти моральної свідомості (гносеологія моралі). Основними є: добро, зло, честь, совість, гідність, обовґязок, благо та інші. Моральна свідомість апробує цінності добра, честі, совісті тощо в моральній діяльності -- в практиці. У відповідності або, навпаки, невідповідності сущого (реально наявного) та належного в стосунках розкривається рівень досконалості життя.

Моральна діяльність конкретизується у творенні стосунків, що має місце на усіх рівнях у різних формах опредметнення людських духовних здібностей. Це феноменологія моралі. На рівні загального, що є відношенням масштабу, людина -- природний світ, вона конкретизується векологічній моралі. Тут гуманне ставлення людини до природи є свідченням становлення ноосферної цивілізації.

На рівні особливого конкретизація моральності відбувається в професійній етиці. Моральнісні потенціали людини обґєктивуються в процесі та наслідках її діяльності.

Нарешті, індивідуально-неповторне у досвіді творення стосунків виявляє себе в дружбі, любові, коханні. Це стосунки, що не опосередковані жодними чинниками, окрім потреби в спілкуванні, де інша людина набуває значення мети. Це спілкування, в якому моральність заявляє про себе як творча людська здатність (детальніше див. тему "Моральне спілкування як творчість").

Назване коло проблем утворює цілісність етичного знання.

4. Основні завдання етики як науки

Етична теорія виконує в культурі людства специфічні завдання, зумовлені її предметом,. Разом з тим, вона виконує і загальні завдання, виходячи з феномена всепроникності моралі. Тому, скажімо, І. Кант, ставлячи питання про "кінцеве призначення людського роду", розвґязує його саме на ґрунті етичної теорії та феномена моральності.

Завдання етики, по-перше, полягає в дослідженні закономірностей становлення моральної свідомості в онтогенезі та філогенезі, тобто окремої особи та роду людського. Завдяки цьому відкривається розуміння сутнісної єдності людського роду та окремого індивіда, що важливо, зокрема, для практики морального виховання.

По-друге, вивчення етичної теорії дозволяє пізнати "механізм" формування моралі у стосунках, у діяльності творення суспільності життя, тобто його людяності. Опора на належне у поведінці (деонтична етика) ефективна за умови, коли враховано інтерес людини. Вимоги, що їх висуває "нормативна етика" ~ деонтологія, спрямовані на допомогу людині. Вони дають їй змогу утвердитися не лише як субґєкту фізичноїжиттєвості, але й як духовній істоті. Тобто утвердитися цілісно, в повноті двох її природ. Причому, етична теорія відкриває, що домінування духовного начала визначає увесь процес здійснення життєвості саме як розумної, творчої. А носій енергії розумного добра утверджує себе як прекрасна людина.

По-третє, етична теорія, обґрунтовуючи діалектичний звґязок між намірами, засобами та наслідками людських дій, формує свідомого субґєкта моральності. Вона допомагає усувати відчуття фатальної безпорадності перед життям та страх існування, що є результатом невиважених намірів, легковажних дій та їх небажаних наслідків. Отже, етична теорія бере безпосередню участь у становленні особистості як субґєкта свободи.

Нарешті, по-четверте, етика безпосередньо причетна до розвґязання питання про кінцеву мету людського існування. І. Кант пояснює: "Кінцеве призначення людського роду полягає у найвищій моральній досконалості, яка досягається за допомогою свободи людини, завдяки чому людина здобуває здатність до вищого щастя... Іманентний принцип світу -- свобода. Призначення людини полягає, отже, в тому, щоб досягти вищої досконалості завдяки своїй свободі" [2, с. 221]. Щодо щастя як кінцевої мети людства, то його Кант бачить не певним готовим наслідком ("дарунок" Бога), а процесом, оскільки важливо не лише те, щоб ми були щасливі, "але і щоб самі зробили себе щасливими -- в цьому полягає істинна моральність". Мета, отже, полягає в моральній досконалості. Кант пише: "Вища моральна досконалість -- це всезагальна мета людства. Якби всі чинили так, щоб їх поведінка збігалася з загальною метою людства, то цим уже була б досягнута вища досконалість. Кожна людина повинна прагнути зробити свою поведінку адекватною цій меті, завдяки чому вона вносить сюди свій доробок, і якщо кожний буде так чинити, то досконалість буде досягнута" [2, с. 221]. Кожну людську особистість Кант бачить субґєктом моральної творчості, від кожної залежить моральна досконалість людства. У такий спосіб поставлена проблема морального поступу людства має важливе значення для становлення свідомого субґєкта морального добра. Особа виходить за межі "часткового" та "випадкового" існування, сповнюючись почуттям самоповаги, причетності до долі світу та відповідальності за нього. Діяльність, узгоджена із всезагальними потребами, переводить особу в статус свідомого творця моральної досконалості стосунків, а отже і самовдосконалення.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р.Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208 с.

2. Гах Й.М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А.А., Тимошенко О.І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

6. Зусін В.Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

7. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

8. Малахов В.Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

9. Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

10. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

11. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

12. Сердюк О.Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

13. Статінова Н.П., Радченко С.Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Сутність етики, історія її розвитку як наукового напрямку, мораль як основний предмет її вивчення. Аспекти, які охоплює моральна сфера людського життя. Проблеми та теорії походження моралі, її специфіка та структура, соціальні функції, завдання.

    реферат [18,2 K], добавлен 18.09.2010

  • Аналіз поняття моральної культури, вивчення змісту і структури моральної культури особистості. Особливості і принципи морального виховання, у процесі якого формується свідомість та самосвідомість людини. Етикет, як морально-естетична культура спілкування.

    реферат [28,4 K], добавлен 22.09.2010

  • Особливості й зміст моральної та естетичної культури особистості. Культура-їїпоняття й структура. Моральне виховання: специфіка, методи і засоби. Культура поводження й правила етикету. Роль морального виховання у формуванні культури особистості.

    реферат [30,0 K], добавлен 02.11.2007

  • Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Становлення проблематики естетики як науки. Поняття, предмет та структура етики, її філософське значення. Відмінність між мораллю і моральністю. Основна мета й завдання етики у сучасних умовах.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 14.12.2010

  • Поняття та завдання професійної етики юриста. Моральне правило, норма поведінки. Поняття юриспруденції, юридична етика. Особливості професії юриста, їх моральне значення. Принципи професійної етики юриста. Зміст, значення судової етики, Обов'язок судді.

    реферат [29,2 K], добавлен 20.10.2010

  • Зміст моральних принципів та моральних норм. Теорія професійної етики та професійної моралі. Моральна оцінка та її практичне застосування у всіх сферах життя суспільства. Поняття морального обов’язку людини. Самодисципліна як принцип професійної моралі.

    реферат [29,8 K], добавлен 23.10.2012

  • Стратегічна мета. Завдання та пріоритети розробки та впровадження програми етики державного службовця. Засоби досягнення мети програми. Проект "Етичного кодексу". Комітет з етики. Етичний тренінг. Служба з питань урегулювань.

    реферат [12,2 K], добавлен 00.00.0000

  • Визначення професійної етики аудиторів на основі фінансової звітності підприємства. Кодекс етики професійних бухгалтерів, його структура, зміст та правові наслідки порушення. Основні проблеми, пов’язані із практичним визначенням професійної етики.

    курсовая работа [696,1 K], добавлен 29.06.2011

  • Поняття категорії етики та їх історичний характер, різновиди та напрямки вивчення. Релятивізм та ригоризм в їх трактуванні добра та зла. Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності, а також ті, що передають етичні характеристики людини.

    контрольная работа [58,8 K], добавлен 19.03.2015

  • Поняття етичної культури юриста. Загальні вимоги, які ставляться до юриста. Кодекс професійної етики юриста. Професійний борг юриста. Професійно-особисті якості юриста. Професійна тайна юриста. Моральна відповідальність юриста.

    реферат [28,4 K], добавлен 25.09.2006

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.