Размещено на http://www.allbest.ru/

Етичні вчення у давніх цивілізацій Сходу

Зміст

етичний моральний єгипет вавилон

1. Моральне регулювання в добу ранніх цивілізацій

2. Моральні ідеї в культурі Давнього Єгипту

3. Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану

4. Давньокитайське етичне вчення

Список використаної літератури

1. Моральне регулювання в добу ранніх цивілізацій

Виникнення держав припадає в історії на період IV тис. до н. є. Найдавніші з них: Давньоєгипетська (IV тис. до н. е.), Шумерська (IV тис. до н. е.), Давньоіндійська (II -- початок І тис. до н. е.), Давньокитайська (сер. II тис. до н. е.). Поява майнової нерівності ускладнює відносини, а отже зумовлює необхідність їх регулювання. Заборон уже недостатньо. Важливу роль відіграє система захисту ініціативи, спонуки до діяльності, що розширює досвід стосунків. Функцію регулятора життя бере на себе держава -- особливе соціальне утворення з розгалуженою системою правового регулювання. Механізми регуляції спираються на закони та інституції, що гарантують їх дотримання. Цим визначається цінність держави, яка перебирає на себе функції примусу, стає гарантом підтримання злагоди всередині людських спільнот.

Попри усю різноманітність інтересів її членів, держава утримує життя в межах соціального цілого, застосовуючи механізми заохочення та покарання. На цій підставі ідею державної організації вважали дарунком богів, а носіїв влади мали за нащадків богів. Держава виробляє право та закони, зосереджені навколо творення соціальності відносин. Право і закони звернені до розуму, оскільки людина розкривається, в першу чергу, як творець умов життя -- як субґєкт життєдіяльності. Мета їх -- укласти в норми, упорядкувати стихію активності індивіда, зосередженого на примноженні багатств, здобутті соціального статусу тощо. Соціальні регулятиви, апелюючи до розумної міри вчинків, дозволяють субґєкту утримуватися в їх межах. У разі ж виходу за ці межі закон вдається до санкцій. Вони мають моральний характер тою мірою, якою субґєкт своїми вчинками загрожує майну життю, людській гідності інших. Отже, держава забезпечує процес відтворення суспільності життя шляхом раціоналізації досвіду стосунків. Регулятивна функція її має моральне спрямування (при всій обмеженості історичних типів держави).

Поряд із раціоналізованим змістом моралі зберігається досвід безпосередніх форм спілкування. Вони зумовлені суспільністю людини, що відчуває потребу спілкування з собі подібними як життєво необхідну. Це потреба почуватися людиною та відтворювати людське життя, його людяність у спілкуванні. Численні форми поведінки: обряди, ритуали, звичаї -- це явища творення прецедентів, або "подій" спілкування. А отже вони моральні уже за самим змістом потреби. Характерна їх ознака -- спільне виконання ритуальних дій, тобто творення дії моральності стосунків навколо спільно вироблених символів небайдужості. Такий зміст, скажімо, має ритуал проводів покійника, весільна чи трудова обрядовість. Оскільки вона виконується як безумовна і поширюється на стосунки людини та людини, людини та природного і надприродного світів, що формами спілкування з ним уподібнюється до світу людського життя, природа ритуалізованої моральностіміфологічна. Моральність, завдяки її формуючій ролі в межах людських спільнот, бачиться силою, що здатна впливати на природний світ (упорядковувати природні стихії, впливати на померлих родичів тощо).

Повнота людського життя та його моральна визначеність досягається єдністю двох рівнів моральності. Перший рівень -- соціальний,опертий на раціонально визначені норми стосунків вимога належної поведінки). Другий -- суспільний, витоки якого лежать у діяльності творення субґєктом моральних стосунків у їх самоцінності. Ми не випадково назвали ці два шари моральності двома її рівнями. Полем їх зустрічі є людська особистість. Як субґєкт суспільного життя вона постійно перебуває в просторі дії двох названих рівнів суспільності. Це простір, у межах якого вона вільна вибирати. Проблема вибору повґязана зі змістовним полем моральності. Вибираючи норми розумно необхідного не як зовнішні, а як особистісно бажані, особа утверджується як вільний субґєкт моральності. Розумно осмислюючи ритуали з огляду наявної в них потенції творення людяності спілкування, вона утверджує себе субґєктом збереження традиції, а не її рабом. Ідеал моральних стосунків формується на стику раціонального та чуттєвого, соціального та індивідуального як укладений у норми, розумно визначений та сприйнятий почуттями досвід бажаного у відносинах між людьми.

Діалектичні звґязки звичаєвості та свідомвї моральності мають місце уже в культурах Давнього світу. Діалектичне сходження від безумовного дотримання вимог до рівня їх усвідомленого засвоєння спирається, по-перше, на авторитет божественних сил. Моральність бачиться їх дарунком. По-друге, починає складатися більш виражена культура внутрішньої настанови на моральні вчинки. Безумовність вимог-заборон ("табу"), що не мали пояснюючого характеру, змінюється повчаннями. І хоча вони зберігають тон категоричних вимог, у них наявна апеляція до сумління. Тобто, вони вже враховують світ почувань субґєкта життєвості.

Мораль виробляє не лише заборони, але і певні види спонук на виконання своїх вимог. Одна з них -- утримання належного в стосунках під страхом адекватної відплати за вчинок, згідно з принципом "око за око", "зуб за зуб". Це зовнішня форма регламентації вчинків у вигляді морально припустимих санкцій. Вона прийшла у культури Давнього світу ще з часів "зрівняльної справедливості".

Інша форма, не менш давня, звертає людину всередину себе самої, спонукаючи плекати життєве начало в собі -- душу. Страх занапастити її, приректи на вічні муки у потойбічному світі звертає погляд людини всередину себе, примушує її регламентувати свої бажання та пристрасті. Поняття душі зумовлює явище субґєктивації моралі. Переносячи центр уваги на себе, індивід прагне уникати дій, що можуть зашкодити душі. Утримання стосунків у межах визначених вимог (зовнішній бік моралі), виступає засобом збереження внутрішнього начала -- власного "Я" індивіда (в образі "безсмертної душі"). У такий спосіб кожен носій душі стає відповідальним перед собою. Інакше кажучи, егоїзм субґєкта, що усвідомлює цінність власного життя (на основі поняття душі), зумовлює становлення альтруїзму: дійсне життя душі можливе лише за наявності середовища її життєвості -- світу інших людей.

На ґрунті поняття душі складається явище рефлексії людини над власною поведінкою. Саме вона дає підстави говорити про початкисвідомої моральності. Співучасть утворенні морально визначеного досвіду закріплюється в ідеї невмирущості душі. Згодом це поняття переходить у монотеїстичні релігії. Зокрема, воно є одним із визначальних у культурі християнства. Поняття душі утверджує сутнісну визначеність людини -- її якісну відмінність від тваринного світу. Моральний аспект повґязаний з утвердженням цінності життя на підставі належності індивіда до роду: безсмертя дійсне, якщо душа покійного перебуває в межах роду. У такий спосіб усувалося відчуття трагізму існування, з яким людство стикається неминуче, щойно починає усвідомлювати себе. Моральність набуває сенсу необхідної умови самозбереження людини (її душі). Творення норм стосунків сприймається як величезне благо. Це -- обґєктивований, укладений у норми шлях (і гарант) уникання несподіванок.

2. Моральні ідеї в культурі Давнього Єгипту

В усіх культурах Давнього світу наявні памґятки заупокійної літератури, "нагадування" мертвих про себе як про сумлінних виконавців моральних приписів. Так, Давньоєгипетська "Книга мертвих" (бл. XXIV ст. до н. є.) містить перелік великої кількості доброчесностей, якими володів покійний, та не меншу кількість моральних вад, яких він уникав: "Я не чинив підступно зла ніякій людині. Я не примушував працювати понад силу. Я не примушував голодувати. Я не призвів нікого до сліз. Я чистий, чистий, чистий!!!"

У моральних уявленнях Давнього Єгипту має місце спроба систематизації моральних вимог (закони Маат). Як засвідчує культ Маат, богиня уособлює творче, упорядковуюче начало світу. Як дочка бога Ра, вона, згідно з міфом, брала участь у створенні світу, коли був знищений хаос і встановлений порядок. Фараони, що на землі виступають носіями ідеї порядку, включають імґя Маат у число своїх епітетів. Маат бере участь у загробному суді Осіріса, де на одні шальки ваг кладеться душа покійного, а на другі -- статуетка Маат. Рівновага означає виправдання покійного. Отже, він гідний блаженства в світі Осіріса. Маат вважалася уособленням законодавчої справедливості. Цікаво, що тут вона виступає як Мааті, тобто "двоїста" правда (існувало уявлення про двох сестер Маат), тобто в суді враховувався не лише голос потерпілого, але і голос того, хто скоїв злочин. Судді як такі, що призначені до здійснення справедливості, носили на грудях статуетки Маат. Багатство функцій, закріплених за богинею істини і порядку, засвідчує усвідомлення цінності істини у людському житті.

Простежується, однак, й інший напрям становлення моральної рефлексії: розчарування у можливості справедливості та у реальному існуванні добра. В тексті під назвою "Бесіда розчарованого зі своїм духом" (XXII--XXI ст. до н. є.) говориться про людську жорстокість, про нехтування добра. "Немає праведних, і земля надана творящим беззаконня" [2, с. 386]. Автор скептично висловлюється щодо справедливості віддяки у потойбічному житті, адже ніхто звідти не повернувся на землю. Подібні думки містить інша памґятка під назвою "Пісня арфіста" (XXII--XIV ст. до н. е.). Автор закликає радіти в земному житті, а не жити сподіванням на краще у потойбічному. Ніхто не приходить звідти, щоб розповісти про їх перебування, щоби збадьорити наші серця, допоки ви не відправитеся у те місце, куди вони пішли! Звеселися ж!" [2, с. 382].

Поширеною формою рефлексії над питаннями моралі є повчання. Це один із найпопулярніших видів давньоєгипетської літератури. Вони містять дидактичні настанови щодо належної поведінки. Найдавніша памґятка "Поучения Кагемні" фараону Снефру (III тис. до н. є.) викладає правила поведінки у формі настанови батька своїм синам.

Про географію поширення єгипетських поучень, зокрема названого вище, засвідчує відоме "Поучения" Володимира Мо-номаха своїм синам, написане в першій половині XII ст. При тому, що цей твір -- памґятка християнських часів, форма, в яку укладені думки автора, має прадавню традицію (сягає часів Давнього Єгипту).

До періоду III тис. до н. є. належить "Настанова начальника міста і візиря Птаххетепа". Вона звернена до знатних людей і наставляє їх у правилах поведінки, аж до найдрібнішого. Смирення, неухильне виконання моральних приписів бачаться джерелом моралі, а отже -- умовою щастя людини. Про популярність поучень, про дієвий вплив на свідомість засвідчує ретельне зберігання численних копій текстів, у тому числі й найдавніших, їх клали навіть до могил покійникам, щоб і в потойбічному світі вони поводилися належно.

3. Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану

У IV тис. до н. е. в районі між Тигром та Євфратом складаються державні утворення: Шумер та Аккад. Збережені часом писемні памґятки того періоду говорять про існування ста "ме", тобто божественних законів і правил. Вони подаровані людям богинею неба Інанн, яка попросила їх у свого прабатька -- бога мудрості Енкі. Боги регулюють поведінку людей: карають та винагороджують. Намісники богів на землі -- царі -- уособлюють справедливість. Вони захищають слабкого від сильного, бідного від багатого. В II тис. до н. є. виникає практика заміни тілесних покарань грошовим штрафом. Це створює підстави для становлення почуття людської гідності.

У XVIII ст. до н. е. у Вавилонському царстві створено законодавчий документ, названий "Закони царя Хаммурапі" (знайдено в 1901--1902 pp. під час розкопок іранського міста Сузи). На камґяному стовпі вирізьблено 282 закони, що регламентують державне, суспільне та придворне життя. Деякі з них згодом (через 800 років) будуть повторені в Біблії -- в "Законах Мойсея". Зокрема такі: "Якщо буде шкода, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу" [Вихід XXI, 23--24].

Принцип рівної відплати повертає до первіснородових традицій покарання за учинене. Вітхозавітна Біблія, книги якої створювалися впродовж десяти століть (XII -- середина II ст. до н. е.), регламентує стосунки, спираючись як на родові традиції, так і на нові рабовласницькі стосунки. В книзі "Вихід", глава XX, викладено 10 заповідей; а в главі XXIV -- їх 13. Перші 4 заповіді містять вимогу шанування єдиного бога, накладають заборону на шанування ідолів, вимогу не згадувати бога даремно, а також дотримуватися свята суботи. Інші -- регламентують стосунки між людьми. Заповіді "не убий", "не кради", "не чини перелюбу" повністю запозичені з вавилонських заповідей. Ці заповіді поширювалися лише на "своїх". Біблійні оповіді про суворі покарання євреїв богом Яхве за недотримання законів "вибраним народом" засвідчують, що люди вчилися бачити причини нещастя у власних пристрастях, а не у мінливості долі, тобто вчилися долати їх, укладаючи в межі розумного. Розумне бачилося дарунком вищих сил. Приборкання пристрастей, що увійшли в життя людей із "гріхопадінням", -- одна з актуальних біблійних тем. Мудрість починає розглядатися як здобута людьми ціною великих страждань, а не лише як дарунок богів. Поряд із моральними приписами, що набули сили закону, існувала велика кількість моральних "рекомендацій" -- висловлювань, думок про моральну поведінку та шляхи її дотримання, а також нарікання з приводу втрати людьми морального сумління. Так, відома літературна памґятка Давнього Вавилону II тис. до н. є. "Діалог пана і раба про сенс життя" висловлює сумнів у вірності погляду жерців на сенс життя. Господар прагне знайти цей сенс у земному житті і будує для цього різні плани. Однак щоразу відмовляється від них, переконавшись, що вони не наблизять до істини. Він намагається здобути сенс у людських стосунках, але переконується в підступності та зрадливості людей, бо "вони візьмуть твій хліб і будуть проклинати тебе ж. Отже, життя позбавлене сенсу. Може, цей сенс є десь в іншому світі?" Устами раба говориться, що і жертви богу даремні, адже хіба змусиш його бути виконавцем твоїх потреб? Приписи доброчесності даремні, оскільки життя зрівнює усіх. "Пройди руїнами давнини і подивись на черепи людей, що жили раніше і пізніше: хто з них був володарем зла і хто з них був володарем добра?"

Криза свідомості, викликана індивідуалізацією досвіду стосунків в умовах зростаючих суперечностей соціального життя, як свідчить сказане, позначається і на одному з фундаментальних уявлень, що спонукало до моральної поведінки: на уявленні про існування душі. Вираженою є зневіра в існуванні потойбічного життя та безсмертя душі.

Зміна спонуки на моральну дію простежується у культурі пізнішого періоду. Дотримання моральних вимог розглядається як необхідність, навіть якщо воля бога жорстока і немає надії на справедливий суд. В Іудеї І--III ст. н. є. складається велика талмудична (тлумачна, "учительна") література, що чітко регламентує поведінку, спираючись на старозавітні приписи (загальним числом 613:248 спонук і 365 заборон).

4. Давньокитайське етичне вчення

Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. є. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі почувалися родичами.

До числа основоположних етичних понять входили: "сяо", "лі", "де". "Сяо" -- ієрогліф для означення шанування предків. Знатність походження визначала місце людини не лише в земному, але й у потойбічному житті. Вважалося, що душа знатного покійника стає духом -- покровителем живих. Тому кожен пан є батьком своїх підлеглих і опікується ними не лише в земному, але й у потойбічному світі.

"Лі" -- ієрогліф для означення обряду жертвоприношення покійним предкам. Він означає також порядок у світі, де стосунки підпорядковані принципу служіння нижчих вищим.

Ієрогліф "де" -- означає доброчесність і тотожний поняттю "сінь" -- слухняний. Доброчесними вважалися люди, що виконували моральні приписи. Моральні поняття розглядалися згідно з принципом протилежного: світлі (відданість, вірність тощо) та темні (нещирість, розпусність тощо). Носіями "світлої" моралі вважалися люди знатні, темної -- прості люди. В "Книзі часів" ("Іцзинь") добро і зло зображуються ЯК "ЯН" (світле) та "інь" (темне) начала світу та людського життя. Знатність ототожнена з небом і сонцем; незнатність -- з пітьмою і землею.

Характерне для китайської культури уявлення про злагодженість буття природного світу та світу людського життя знайшло відповідне відображення в етичних ученнях. Так, світ природи бачиться як світ взаємодії пґяти стихій. Це -- вода, вогонь, земля, дерево, метал. Відповідно вони визначають пґять людських якостей: мудрість, людинолюбність, вірність, шанування старших, мужність. У "Книзі часів" визначається 8 елементів світу і відповідно 8 людських чеснот.

Суспільні негаразди VII--VI ст. до н. є. зумовлюють розвиток У настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Існування зла, аморалізму починає розглядатися як наслідок людської діяльності, а не якихось природних сил зла. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здатних забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-ети-ком Давнього Китаю (V ст. до н. є.) був Конфуцій (551--479 pp.). Основна його праця з питань етики "Луньюй" ("Бесіди і міркування") укладена його учнями. Основним в етичному вченні філософа є поняття "жень" (людинолюбність). Конфуцій наголошував, що його етика оперта на традиційні цінності. Вона виходить з уявлень про панування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Люди отримали моральність у дарунок від небесного володаря. Він вручив правила моральності двом легендарним царям Яо і Шунь.

Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобовґязаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шанування родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється великодушність, вірність, доброта тощо. Віддякою за ці якості стає сприяння богів. Носіями названих чеснот, цілком у дусі свого часу, філософ вважає лише знатних громадян. Однак його повчання містить і всезагальні моральні принципи. Так, у відповідь на питання учня: "Чи можна одним реченням висловити правило, якого необхідно дотримуватися усе життя?" -- Конфуцій відповів: "Можна. Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим" [1,с 193--194].

Система всезагальних моральних підпорядкувань поширюється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор -- ґсин неба"-- "батько і мати народу". Непослух йому-- найбільше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імператора. Вищий прояв "і" (обовґязку) -- відданість царю; вища мета життя людини -- служити вельможі як батьку.

Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в межах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як наголошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в наданні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, висунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, кожен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соціальним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелюючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. є. Арістотель у праці "Нікомахова етика").

Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.

Опозиційним щодо конфуціанства стало релігійно-моральне вчення даосизму ("дао" -- шлях). Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (VI--V ст. до н. е.), сучасник Конфуція. Ідеї даосизму викладені в трактаті "Лао-цзи" (інша назва "Даодецзин"). В основу його покладені традиційні для китайського народу уявлення про гармонійні звґязки природного і суспільного життя. "Дао" -- це певна надприродна сила, що наповнює собою світ. Протягом віків це поняття наповнювалося різним змістом. Його тлумачили то як божество, то як дух, то як першопричину усіх речей, то як природний принцип життя.

Порушення "дао", зокрема спричинене негідною поведінкою людей, стає причиною людських нещасть. Даосизм учив відмові від чуттєвих задоволень, від пристрастей, від матеріального світу загалом. Відмова від бажань, пасивно-споглядальне життя утверджується як вище благо. Песимізм і непротивлення злу лежать в основі етики Лао-цзи, де важливим є: "У світі най-слабші перемагають найсильніших. Небуття всепроникне. В світі немає нічого, що можна було б зрівняти з користю недіяння" [4, с 139].

Ідеалом суспільних відносин в етиці даосизму є патріархально-общинні звичаєві стосунки. Обґєктом його критики є держава, що спричиняє до воєн, поборів простого люду тощо.

Названий період в історії Давніх держав -- це період майже одночасного становлення філософських учень, що осмислюють життя природи та людини, намагаються віднайти закони, які визначають буття світу, а також людське життя. Відомий німецький філософ XX ст. К. Ясперс у праці "Смисл та призначення історії" (1949) характеризує період між 800 і 200 роками до н. є. як початок відліку "осьового часу". Це період, коли для всіх народів "були знайдені спільні рамки розуміння їх історичної значущості" [4, с 32]. Особливо вирізняються, на думку філософа, культури народів Індії, Персії та Греції. Створене ними "було одним із чинників, що зумовили характер осьового часу", причому, велику роль відіграли такі народи, як іудеї і китайці" [4, с 81].

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. М.: “Финансы и статистика”, 2010. 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. К.: ЄУ. 2011. 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. Пособие. М.: Консалтбанкир, 2012.576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. К.: Наукова думка, 2011. 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник.2-е вид., перероб. і доп. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. К.: Либідь, 2010. 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. К.: Каравелла, 2013. 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. К.: ЄУФІМБ, 2012. 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. К.: Кондор, 2010. 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. К.: Професіонал, 2014. 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. К.: КНТЕУ, 2010. 280 с.

14. Стоян Т. А. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2004. 232 с.

Размещено на Allbest.ru