Мораль. Сутність, структура, функції

Як вже зрозуміло з попереднього розгляду мораль є об'єктом дослідження етики як науки. Але попри таке найпростіше і найабстрактніше визначення чи є зрозумілим, навіть на рівні буденних уявлень, зміст того, що означується цим поняттям?

Як засвідчує досвід теоретичного розгляду моралі саме вияв однозначного змісту є найскладнішим завданням етики по сьогодні. Виникнувши в свій час як і його грецький прототип "етика", це латинське слово призвано було компенсувати недостатність існуючих означень людської поведінки, таких як ethos чи mos, що були аналогами українського "звичай". Ним було означено тип людський вчинків, що мали характер, відмінний від орієнтованих приватним, практичним інтересом чи звичаєм. Цей особливий вид людської поведінки, що вирізнявся із егоїстичної "природи" людини, із своїми специфічними мотивами, намірами, правилами, нормами та ідеальними взірцями було виокремлено в сферу моралі. Однак питання про те, що визначає та складає своєрідність такої сфери, попри багатий досвід його філософських та теоретичних розв'язань, залишається без загальновизнаного рішення досі. мораль етика звичай

Різноманіття теорій та концепцій щодо природи та сутності моралі в етиці дає підстави стверджувати, що зміст цього поняття залежить від певних умов свого розгляду, в першу чергу, методологічних. Складність у випрацювані однозначного толкування моралі посилюється ще й тим, що її дослідження базується на різноманітності саме концептуальних визначень. Тому в етиці досі серйозно піднімається питання чи є за цим поняттям реальний об'єкт, чи можливо воно є означенням штучного теоретичного утворення, тобто, чи цим словом позначається дійсне чи ідеально сконструйоване явище?

У пошуках відповіді на це питання традиційно зосереджувались на визначені де локалізується мораль, яка її природа, генезис, яке її місце серед інших явищ соціально-культурного буття та який між ними взаємозв'язок тощо.

Розуміння моралі як вищої щаблини в ціннісній ієрархії є неодмінним фактом "емпіричної" (від лат. поняття емпірія - "досвід") буденної свідомості. Не дивлячись, що у буденному житті моральність мотивів та дій в їх чистоті та перевазі навряд чи трапляється, широкий загал все ж таки визнає статус моралі як верховної (надіндивідуальної, а, часто-густо, надлюдської, божественної, взагалі) інстанції, що має правомочність універсальної осудної інстанції щодо усіляких людських вчинків та справ. Саме в ній люди шукають не стільки підтримки, а хоча б виправдання скоєного, щоб позбутися невблаганних мук совісті в разі своїх "аморальних" дій. Проте, будучи зрозумілою в якості піднесених, вищих мотивів та орієнтирів ("не від світу цього"), мораль в своїй піднесеності, трансцендентності, бачиться вряди-годи безпомічною та слабкою при зіткненні з життєвими реаліями, що породжуються "ницими" мотивами та "безжальними" обставинами.

Мораль у своїй піднесеності асоціюється із ідеальним, духовним, незвичайним, що поза світом і буденністю, поза егоїстичним і корисним, що втілюється в добровільному, не вимушеному ні погрозами, ані очікуванням нагород, орієнтованому на благо інших, діянні, яке у своїй піднесеності викликає повагу і благоговіння в культурній свідомості. І ця вищість є протилежністю низьким, приземленим, банальним, примітивним, дріб'язковим, утилітарним людським потягам та проявам. І в такому визнанні як вищого ціннісного шаблю мораль не потребує якогось філософського обґрунтування, а є фактична константа суспільної свідомості при всій її культурно-історичній варіативності. Але... Чи є мораль, окрім ідеального образу належного, ще й дійсною, дієвою складовою людської практики життя? Чи такий вже вправний регулятор вона в системі соціального буття ? Чому найпослідовніші моралісти, зокрема І. Кант, з гіркотою констатували відсутність в чистому прояві моралі у людській буденності. А її критики визначали її як "безсилля в дії" (Прудон) ? Більш того, в історії етики настав такий період, за визначенням російського дослідника Гусейнова A.A., коли її основним призначенням стала не апологія моралі, а навпаки її критика. Чим викликана, в перше чергу, теоретична критика моралі?

За наслідками теоретичних досліджень цього феномену під поняттям "критики" на сьогодні розуміються різні види критичного ставлення до моралі. Це обумовлено і згадуваними проблемами теоретичного розуміння її сутності, природи, специфіки. Це - критика змісту моралі, її принципів, норм, цінностей. Це і критика так званого "морального екстремізму" - фанатичного моралізму чи ідеологічного моралізаторства як утиску однією моральною позицією будь-яких інших, в чомусь відмінних, і в цій відмінності вже неправомочних.

Отже навіть в першому наближенні очевидною є суперечлива природа сприйняття моралі, ставлення до неї і, як наслідок, різноманітність її соціально-культурного функціонування. Недарма сама етика в європейській інтелектуальній традиції розуміється як відгук на потребу виправдання моралі перед людським розумом і передбачає не лише дослідження моралі якою вона є, а й дослідження людського ставлення до моралі.

Узгодити ці складності щодо розуміння моралі можна лише через визначення її сутнісного змісту і практичного значення.

У відповідності з існуючими в історії етичної думки трактуваннями моралі, вона виявляється в різних рівнях буття: у людській індивідуальній свідомості та поведінці, у соціальних відносинах (так звання форма суспільної свідомості), в трансцендентному вимірові як продукт божественного духу, при цьому - одразу у декількох вимірах.

В широко прийнятому розумінні мораль означує як певні норми та приписи, принципи та цінності, форми свідомості, певний тип поведінки, вчення про добро та зло, та навіть певне ціннісне визначення будь-чого у буденному використанні - моральне як хороше. Останнє як ціннісно-оціночне визначення ще в більшій мірі ускладнює долю теоретичного розгляду моралі як певного явища. Адже за цим поняттям виявляється не лише об'єктивно реальна сфера культури - узагальнення людського досвіду, і в цьому значенні "предмет" етики, а й, в не останню чергу, ціннісне ставлення суб'єкта. Бо, як засвідчує філософія, природа цінностей на відміну від об'єктивних за характером істин як продуктів теоретичного пізнання, є виявом суб'єктивних інтересів. Формуючи уявлення щодо правильної поведінки, належного характеру людини, мораль виражає певні уявлення. Проте це суттєво відмінні від теоретичної свідомості узагальнення. Це - продукти практичної (морально орієнтованої) свідомості, в якій зняті (містяться) всі складності та суперечності взаємного визнання людських інтересів. Тому формування моралі як поняття в європейській філософській традиції має довгу історію та багатоманітний концептуальний вираз.

Якщо ж звернутися до визначень моралі у словниках, то її розуміють як "форму культури, що зв'язана із забезпеченням нормативних способів регуляції діяльності людей в суспільстві. Виникає із потреби налаштування міжособистісної комунікації на основі цінностей, що гарантують збереження людського роду та гідності кожного приналежного до нього";

"систему регулювання поведінки та свідомості людини в усіх сферах міжособистісних та групових відносин (побут, секс, праця, політика, наука, сім'я, та ін.), а також її ставлення до природи";

"як індивідуально-відповідальну поведінку";

"вираз "вищих цінностей" та обов'язків в соціальних нормах та людських вчинках";

"звичаї, закони, вчинки, характери, що виражають вищі цінності та обов'язки, в яких людина проявляє себе як розумна, самосвідома та вільна істота" та ін..

У понятті моралі, що випрацьоване довготривалими теоретичними розвідками поєднані і знання (цінності, принципи, норми, вчення, закони), і сама практика (поведінка, вчинки, стосунки), і ставлення людини до себе, до інших, до Бога, зокрема. Це різноманіття у визначеннях - не просто суперечливість інтерпретацій, а віддзеркалення складності явища моралі у теоретичному його дослідженні.

Ця складність обумовлена в першу чергу тим, що мораль як теоретичне поняття не має чуттєво-начного кореляту на кшталт такого, як у інших культурних сфер: у мистецтві - продукти художньої діяльності, у праві - правова інституція як система, в економіці - господарство і т.ін. Поняття моралі не спирається на якийсь наочний образ і в силу цього виокремлює свій об'єкт в інтуїтивному осягненні синкретичної культурної реальності. Витоки цієї інтуїції - звичайний людський досвід. А інтуїтивно охоплюваний образ моралі набуває тої неоднозначності, що засвідчує важкість раціоналізації моралі для теоретичного опису.

Також при теоретичному аналізові природи моралі виявляється її антиномічний характер. Етична реконструкція різних характеристик моралі, зафіксованих у різноманітних концепціях, виявила взаємонесумісні, суперечливі її якості, що досить складно поєднуються в одному понятті. Як вже згадувалось, мораль репрезентує, з одного боку, сукупність соціальних вимог до індивіда. В такому визначенні мораль є виразом необхідних умов цілеспрямованої взаємодії в суспільстві як системі, правила і вимоги якої є зовнішньо покладеною надіндивідуальною силою контролю щодо індивіда і в цьому визначенні мають об'єктивне значення. А з другого боку - мораль стає дійсною лише в суб'єктивному, індивідуалізованому ставленні та з особистісної волі індивіда реалізувати ці вимоги (антиномія об'єктивного - суб'єктивного). Будучи особливою мотивацією людських вчинків, мораль, з одного боку, є корисним для людини чинником в організації її життєдіяльності. Проте, з другого боку, вона ж вимагає безкорисливості людських добродіянь, притаманних людині чеснот як самоцінних, а не обумовлених іншими життєвими значеннями. (антиномія практично доцільного - безумовно належного). Виголошуючи універсальні вимоги правильної поведінки індивідів, мораль не конкретизує загальні норми, залишаючи відкритим вибір правильного вчинення самому індивідові в унікальності склавшихся обставин (антиномія універсального - партикулярного, всезагального - унікального)). Такий антиномічний характер є проявом досить парадоксальної природи та соціально-культурної ролі моралі, віддзеркаленням чого і стало концептуальне різноманіття протягом історії розвитку європейської етично-філософської думки. Найяскравішим виявом антиномічного уявлення про мораль - проблемність співставлення в моралі соціального чи індивідуального. Чи мораль - це суто соціальне явище - як система соціальних вимог щодо упорядкування поведінки індивідів, чи - вона сфера суто особистісних переконань, мотивацій, зобов'язань в чистоті самовизначення. По сьогодні етика відшукує підстави гармонізації цих сфер в моралі.

І тим не менше пройдений шлях етичних, філософських розвідок щодо природи, сутності моралі дає матеріал для певних узагальнень та виокремлення інваріантних (незмінних за певних перетворень) характеристик у її досить різноманітних теоретичних визначеннях. Розгляд типологій філософсько-етичних концепцій моралі буде здійснено у наступному матеріалі. А для нашого огляду необхідним є узагальнення щодо специфіки моралі як явища людської культури.

2. Сутнісні ознаки моралі

З найпоширенішого тлумачення мораль розуміється як регулятор людської поведінки. Але поряд із мораллю, як вже було показано, існують ряд інших регуляторів соціального буття - традиції, звичаї, право, політика, адміністративно-корпоративні, конфесійні регулятиви тощо.. Як регулятор мораль має ту своєрідність, яка робить її не тільки унікальною і неповторною, а й, в першу чергу, неодмінною складовою людського буття.

Що найвиразніше виокремлює мораль як регулятор людської поведінки? Дослідники наголошують на її всезагальному та універсальному характерові, по-перше, і, по-друге, на специфічному характерові морального зобов'язання - його головною умовою є свобода індивідуального вибору.

Всезагальність моралі розуміється як звернення у вимозі певного типу поведінки до людини як такої. В силу цього моральна вимога - це вимога до всіх без виключення як представників людського роду.

Універсальність моральних вимог - розповсюдження на будь-які сфери людського життя - побут, секс, праця, політика, наука, сім'я та ін. Немає таких сторін людського життя, які могли б існувати поза мораллю. Вона присутня всюди, де є стосунки між індивідами і колективні відносини.

Більше того, мораль в людській поведінці є останньою точкою відліку, вищою апеляційною інстанцією. Моральні вимогу на відміну від будь-яких інших претендують на безумовний, категоричний характер. Тому мораль пов'язують з ідеєю абсолютного. Проте в практиці людського соціально-культурного життя очевидною є не тільки контекстуальність, а й конкретно-історичний характер моральнісної культури.

Часто-густо у буденному розумінні за мораллю закріплюється регулювання відносин між людьми. Проте в сучасному теоретичному толкуванні моралі наголошується, що вона також поширює свій вплив на міжгрупові та міждержавні відносини, втручається в відносини людини з природним світом, та й з рештою, як зазначає В.А. Малахов, "космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з сонячною системою і Всесвітом в цілому". Таке розширення простору моралі пов'язано із специфічністю власне моральних відносин. На відміну від суб'єктно-об'єктного ставлення людини в царині пізнання чи предметної діяльності, в моралі характер стосунків передбачає суб'єкт-суб'єктні відповідності. В цьому сенсі бачення в якості суб'єкта та партнера будь-який елемент дійсності стає актуалізацією морального ставлення до нього.

Специфіка ж морального зобов'язання в особливому мотивуванні людських вчинків. За способом свого буття мораль - система норм, принципів, ідеалів, уявлень про цінності, якими керуються люди у своїй реальній поведінці. Якщо будь-які дії та вчинки є результатами бажання вигоди, престижу, помсти, ґречності і т. ін, чи детермінуються тілесно-психічними особливостями індивіда чи обставинами часу та місця (природними, соціальними), то мораль перебуває якби на іншому рівні мотивації. Моральні мотиви характеризуються поза прагматичним, в дечому "надбуттєвим" орієнтуванням на вищі цінності та сенси.

Моральні вимоги передбачають від людини не лише добрих та справедливих діянь, але й певного способу їх здійснення - вільного, безкорисливого, справедливого, зорієнтованого на благо інших. Будучи завжди певною категоричною вимогою, велінням - імперативом, що висуває перед людиною суспільна думка або голос власного сумління, мораль завжди порівнює наявну поведінку з ідеалом, з взірцем, який реально, можливо, і не існує, проте має існувати задля блага людського. У цьому сенсі мораль - засіб трансцендування (той, що виходить за межі) людини за межі буденності, ситуативності, у щось вище, що знаходиться поза реальністю, але визначає в певній мірі цю реальність.

Мораль, імперативно регулюючи вчинки людей, оцінює їх наміри і думки, їх мотиви, але лише тоді, коли виникає потреба оцінювати їх саме як добрі або злі, справедливі чи несправедливі, слугує своєрідним компасом, ціннісним орієнтиром поведінки і свідомості, що протистоїть егоїзму, своєкорисливості.

3. Структурні компоненти моралі

Розуміння феномену моралі формується на шляхах її структурно-функціонального аналізу. Неодмінність моралі у суспільно-культурному бутті пов'язана із тою роллю, яку вона відіграє в суспільстві, забезпечуючи його цілісність, виживання і розвиток. До основних функцій моралі традиційно відносять регулятивну, виховну, комунікативну, пізнавальну, мотиваційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

В структурному вияві мораль репрезентована принципами (цінності і відповідні їм норми, правила), що орієнтують людину на благо інших; вчинками (рішення та дії) та відношенням, що за характером є реалізацією (позитивною чи негативною) означених принципів. Тому дослідники до структури моралі відносять моральну свідомість, моральну діяльність та моральні відношення. Хоча безперечно такий поділ умовний і є продуктом теоретичного аналізу. Однак виділення в моралі окремих складових допомагає примирити її, часто-густо, суперечливі (як вище зазначалось, аж до антиномій її теоретичного опису) прояви.

Моральна свідомість як один з елементів моралі, являє собою її ідеальну, суб'єктивну сторону. Моральна свідомість - форма суспільної свідомості і одночасно сфера індивідуальної свідомості особи, оскільки це своєрідний сплав почуттів, уявлень, оцінок і самооцінок, поглядів і переконань людини. Маючи на увазі, що свідомість людини за своєю природою є цілісною, треба підкреслити, що індивідуальна моральна свідомість - це специфічна ділянка людської свідомості, яка виокремлюється лише теоретично. Індивідуальна моральна свідомість визначає внутрішній світ окремої людини, формує уявлення про добро і зло, обов'язок, совість, про вищі цінності тощо, і виявляє себе не тільки раціональним способом, але і через моральні почуття (почуття совісті, обов'язку, справедливості тощо).

Але мораль не можна зводити тільки до моральної свідомості. Адже зупинитися при відсутності, як вже зазначалось вище, наочного кореляту лише на зафіксованих у культурному досвіді випрацюваних в практиці людської життєдіяльності нормах, поняттях, цінностях, категоріях, значить звести мораль лише до раціоналізованої форми свідомості (суспільної переважно), що і було в свій час головним визначенням моралі. Таке трактування виявляло свою обмеженість вже з самого початку виникнення етики як науки. Бо навіть її фундатор Аристотель зазначав, що знання про мораль ще не гарантують людської моральної поведінки. І якщо призначення етики продукувати істинні знання про чесноти людської вдачі, то лише для того, щоб людина могла б робити доброчинні вчинки.

Отже для моралі більш знаковим є вчинок людини. І тому деякі дослідники більшу увагу зосереджують на моральній діяльності, інколи навіть ототожнюючи мораль і вчинок. Така постановка питання про мораль пов'язана з сутнісною проблемою етичної рефлексії - як має вчиняти людина, щоб її вчинки були дійсно вільними, справедливими, спрямованими на благо іншим (як незашкодження, турбота, повага, дружність, співчуття, допомога та ін.); якими ознаками визначається саме моральний вчинок, що сприяє не лише обов'язку вчиняти морально, а й бажати цього.

Мораль як така реалізується в певних людських вчинках, поведінці людей, в людській активності. Дослідники наголошують, що мораль вписана, "вмонтована" в саму практичну діяльність людини і зрозуміти її поза сферою вчинків неможливо. Вчинок є першоелементом моральної діяльності, оскільки в ньому втілюються, реалізуються моральні цілі, мотиви, орієнтації. Саме тоді можна говорити про діяльність як моральну, коли вчинок, поведінка людини, мотиви вчинку або поведінки можуть бути співвіднесені з уявленнями про добро і зло, справедливе чи несправедливе, гідне людини чи ні. Звичайно моральна діяльність - це тільки морально вмотивовані дії. Дуже важливо знати наміри людини, моральні мотиви здійснюваних нею вчинків, дій протягом певного часу. Тоді ми говоримо про поведінку людини, яка є об'єктивним показником її морального обличчя.

Поряд із вчинком як виразом моральної діяльності людини чи моральності її діяльного самовияву важливими є і відносини: і як відгук, відповідь на очікування інших у ситуації взаємодії, спілкування, і як ставлення до дійсності. Відомо, що людина не може існувати поза суспільством. Саме у суспільстві виникають моральні відносини між людьми, які є лише одним з видів відносин, що існують у суспільстві. Моральні відносини різняться за змістом, формою, способом соціального зв'язку між суб'єктами відносин. Специфікою цих відносин є те, що в них реалізуються моральні цінності і ідеали; що моральні відносини виникають не стихійно, а свідомо і вільно; що моральні відносини не існують у "чистому" вигляді, а є компонентою, стороною інших відносин (господарчих, політичних, релігійних тощо). На моральні відносини впливає багато різних чинників, як то: особливості традицій і звичаїв, культури, релігії. Більше того, розуміння і звідси ставлення до інших різняться у культурно-історичних епохах. Так у первісній добі нерозвинуті системи моралі обмежувалися моральними відносинами лише до "своїх", а в більш розвинутих культурах вони розповсюджуються на кожного в незалежності від етнічно-конфесійного, соціально-економічного, інтелектуального чи будь-якого іншого положення.

Отже якість моралі проявляється саме у відношеннях людини до себе, до інших, до вищого начала, до дійсності. Хорошими і правильними вчинками вважаються ті, що сприяють благу інших, вони оцінюються позитивно. Історичні моральні цінності і вимоги формуються на основі узагальнення досвіду реальних людських стосунків та дій.

Як бачимо, всі три структурні складові моралі тісно пов'язані один з одним. Моральна свідомість втілюється у дії і вчинки людей, де особистість не тільки демонструє особисту моральну позицію, а й по суті обґрунтовує її, оскільки це є вибір моралі, цінностей, які стоять за нею. В той же час вчинки і дії відбуваються у мережі людських стосунків, набувають соціального сенсу, справляють вплив на суспільну моральну свідомість.

Узагальнюючи структурний опис, можна навести прийняте найширше визначення моралі. Це - "імперативно-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла"

Хоч виокремлення складових моралі є прийомом її теоретичного дослідження, проте для розуміння механізму здійснення моралі має сенс продовжити розгляд складників моральної свідомості, зокрема. Безперечно в реальності свідомість людини як віддзеркалення світу і певне ставлення до нього людини є цілісною. Проте спеціалізована тематизація певного бачення - оцінка, ціннісна орієнтація, вибір, переконання у доцільності, зобов'язання щодо людської поведінки та ін. дає підстави виокремлювати власне моральний бік свідомості, що і відносять до моральної свідомості як такої. Будучи внутрішньою обумовленістю відношення людини до життя, до мотивів діяльності, моральна свідомість являє собою ідеальний план суб'єктності як здатності до самодіяльності. У моральній свідомості виокремлюють імперативи, норми, цінності, принципи та основні поняття як результуючі життєвого процесу оцінювання. За результатами етичного пізнання формуються також найбільш загальні уявлення, що являють собою певний рівень пізнання та складають інструментарій теоретичного дослідження, це - категорії.

Поняття моральної свідомості відіграють основну роль у духовно-практичному освоєнні дійсності, відображають моральне життя, виступають критеріями морального характеру людської життєдіяльності. Основними моральними поняттями в етиці вважаються добро і зло, обов'язок, совість, честь і гідність, сенс життя, і щастя, справедливість та ін.

Основні поняття моральної свідомості виступають визначенням та проявом моральнісного характеру людського буття. На рівні етико-теоретичного усвідомлення основні поняття моральної свідомості набувають статусу категорій.

Добро як вища цінність, що втілює базові критерії моральної поведінки, та зло як співвідносна їй антицінність є моральними та етичними абсолютами. Моральна свідомість використовує їх для оцінки вчинків та цілей людини. Хоча в широкому використанні буденної свідомості вони виступають в якості оцінок і щодо інших, природних та стихійних подій. Але самі ці події в силу свого стихійного, від людини незалежного, характеру якби перебувають поза таким виміром. І власне поняття добра і зла виступають оцінками суто людських дій та вчинків, що є свідомо та вільно визначеними щодо певного ціннісного взірця - ідеалу (блага) про належний лад життя та людських стосунків. Добро, попри різноманіття конкретно-історичних та концептуальних трактовок, в загальному розумінні є тим, чого має прагнути людина; зло - те, чого варто уникати. Добро відповідає природі людини, сприяє її життю, його повноті та задоволенню ним; зло ж все те, що перешкоджає цьому. Як поняття моральної свідомості добро і зло є взаємозалежними, бо визначаються відносно одне одного. Добро нормативно дієве саме у протиставленні та практичному ствердженні попри зло. Наявність добра і зла як альтернатив людського вибору поведінки і діяльності засвідчує найважливіший вимір людського життя - свободу. Але найсуттєвішою умовою функціональності цих понять є те, що вони є чинниками волевиявлення людини. А це вже її власні зобов'язання.

Поняття обов'язку являє собою усвідомлення людиною безумовної необхідності вимог морального ідеалу, належного як практичного завдання. Моральнісний характер обов'язку задається не стільки покорою щодо вимоги підпорядкування, скільки оволодіння своїми бажаннями, схильностями, пристрастями, афектами як добровільно взятим, з переконанням своєї правоти. Основною вимогою людини перед моральнісним обов'язком є її автономія і сприйняття його як само цінного, що є умовою взаємодії людей як системи взаємних зобов'язань. Вважається, що поняття морального обов'язку виражає об'єктивний аспект моральної свідомості, але без суб'єктивної причетності, без власних цілеспрямованих зусиль людини, залишається проблемним практичне втілення в сущому репрезентованого в обов'язку належного.

Совість як моральне поняття є виразом здатності людини критично оцінювати свої вчинки, думки, бажання, усвідомлюючи та переживаючи свою невідповідність належному. Разом із соромом совість є регулюючим механізмом самоконтролю. Але на відміну від сорому, що зорієнтований на думку оточуючих стосовно відповідності прийнятим нормам і стандартам поведінки, совість - внутрішньо зорієнтоване самооцінювання. Це відповідальність людини перед собою, але саме тою складовою самої себе, що зорієнтована вищими універсальними цінностями.

Серед понять, що являють собою моральну самосвідомість ще виокремлюються честь та гідність. Честь визначає людську відповідність прийнятим нормам і стандартам моральної поведінки у відповідності до людської станової, професійної, соціальної, національної та будь-якої іншої групової причетності. Це визначення своєї відповідності високим вимогам того угрупування, членом якого є людина. Нормативним виразом таких вимог ставав кодекс честі, що досить жорстко детермінував людську поведінку особливо у попередні епохи. Гідність більш широко визначає людську самооцінку - в масштабі загальнолюдських вимірів індивідуального Я. Це масштаб людяності як такої у прояві конкретного індивіда, як по відношенню до інших (повага), так і по відношенню до себе (самоповага) як межі гранично допустимого.

Серед основних понять моральної свідомості особливого статусу набувають категорії сенсу життя та щастя. Пошук власного місця, призначення та перспектив своєї життєдіяльності є неодмінною духовною проблемою для кожного. Вирішуючи питання "для чого жити", людина відшукує стійку, домінуючу спрямованість у виборі способу життя. В сенсі життя фокусуються граничні обґрунтування обраних життєвих орієнтирів, моральних норм та цінностей, базових цілей життєдіяльності та ставлення людини як до світу, так і до самої себе, і що особливо важливо, з огляду на конечність індивідуального існування. Щастя ж є виразом відчуття повноти і повноцінності людського буття. По суті це - вищий прояв реалізації сенсу життя, "повне і тривале вдоволення від життя в цілому" (Вл. Татаркевич). Будучи сильним емоційним виявом (світлої радості, захвату, ентузіазму, оптимізму і, навіть, блаженства), щастя є виявом життєвого успіху та досягнення вищого блага в людському житті. Саме тому нарівні із сенсом життя щастя було однією з основних детермінант людського існування (адже бажання щастя є невід'ємною властивістю людини). Як орієнтир людського життєвого спрямування щастя часто-густо розумілось навіть як моральний обов'язок людини.

Отже, всі заявлені поняття складають специфіку морального аспекту людської свідомості. Проте це не виключає і інших важливих понять, що виявляються щодо головних етичних проблем (наприклад, свобода, справедливість, відповідальність), детальний розгляд яких передбачається у наступному викладі. Наведена коротка характеристика основних понять моральної свідомості призвана наголосити на специфічній їх ролі - бути понятійним каркасом, на якому утримується моральне самовизначення людини, визначається моральний характер людського існування.

Разом з ускладненням моральних відносин, розвитком духовної культури і, звичайно, теорії моралі, понятійний апарат моральної свідомості змінюється, стає більш змістовним. Проте, основний склад засадничих понять залишається сталим як для індивіда, що морально діє, так і для етики, що продовжує досліджувати так звані "вічні" проблеми людського існування (проблем відносин людини із світом, відносин індивіда із ближніми і дальніми) в їх нових історичних модифікаціях - у відповідності з новими реаліями часу та нових життєвих обставин.

Суттєвим і навіть кваліфікаційним щодо означення моралі як соціального регулятора елементом моральної свідомості вважають моральну норму (латин. norma - правило, взірець) - найпростішу форму моральної вимоги, яка має обов'язковий характер і слугує приписом або забороною поведінки певного типу). Норми - це певні еталонні зразки загально прийнятої дії та світоставлення. Етика наголошує, що моральні норми визначають не лише зовнішню лінію поведінки. Стосовно зовнішньої сторони поведінкового самовияву людини скоріше впливовим вважається етикет, як ритуалізоване оформлення людських стосунків. Моральні норми в більшій мірі пов'язані із "нормуванням" внутрішнього світу особи, його спонтанним реагуванням на аморальні вияви чи доброчинність. В своїй культурно визначеній цілісності вони орієнтують людину в просторі "моральнісної реальності", задають межі, "рамочні умови", поза якими поведінка може кваліфікуватися чи як неморальна (в силу необізнаності із нормами) чи як аморальна (в силу ігнорування відомих норм). За змістом моральні норми розподіляються на заборонні та позитивні. Проте претензія моралі на абсолютність регламентації людської поведінки в більшій мірі продуктивна стосовно заборон. Тут норми висуваються як вимога, без якої люди не можуть бути моральними. Заборона як нормативна вимога забезпечує можливість уникнути, запобігти зла. Хоча активного досягнення добра заборонні моральні норми не передбачають.

Позитивні моральні норми значно складніші для практичної реалізації. Заклик до справедливості, милосердя, порядності, розважливості неозначений змістовною однозначністю і передбачає спроможність до творчого толкування досить широких за діапазоном закликів і особливої вольової активності людини. Позитивні моральні вчинки в своїй конкретиці зав'язані на ситуаційні обставини, тому позбавлені універсального, загальновизнаного характеру. Тому серед моральних норм переважають заборони ("не вбий", "не кради", "не бреши", "нероби перелюб" та ін..). Така типова тенденція щодо основного змісту та специфіки моральних норм викликала навіть версію так званої "негативної етики", запропоновану А.А. Гусейновим. "Мораль не знає, що робити людині, але вона знає, що є такі речі, які вона ніколи не повинна робити". Найголовнішим висновком на думку дослідника є те, що зняти підстави критики моралі аж до її нігілістичного відкидання, що виникли як відгук на абсолютистські претензії та переважно рестриктивний (від рестрикція - обмеження) характер, можна лише зосередившись у розумінні її як на вимозі заборони нанесення будь-якої шкоди іншому (чи то людині, чи будь-якій розумній, чи, взагалі, живій істоті). В такому розумінні адекватний теоретичний вираз моралі - негативне визначення (не що треба роботи, а чого не треба робити), а практичне втілення - заборони.

Поряд із моральними нормами важливе місце у моральній свідомості посідають моральні принципи - найбільш загальне обґрунтування існуючих норм і критерій вибору правил поведінки. У принципах досить чітко виражені універсальні формули поведінки - гуманізм, альтруїзм, справедливість, працелюбність, патріотизм тощо. У реальному житті моральні принципи досить часто поєднуються з певною ідеологією, а тому можуть перетворитися на знаряддя тиску на інших людей з позиції інтересів конкретних соціальних груп. Та й у житті ми можемо зустрітися з ситуацією, коли людина, яка сама жорстко виконує моральні принципи, спонукає чи примушує інших дотримуватись цих же принципів. Така позиція, яку називають ригоризмом (непохитне додержання якихось принципів, до дріб'язкової суворості в цьому), не має відношення до моралі.

Ще одним важливим структурним компонентом моральної свідомості є цінності. Цінності являють собою зміст норм. Це не просто зразки поведінки і світовідношення, а взірці, що визнаються у якості орієнтирів, маючи свою самостійну вартість. Бо і "любов", і "справедливість", і "благо", і "добро" тощо - це загальновизнані цінності вищого порядку.

Цінності не можна зводити до норми, вони завжди більші за неї. Норми без цінностей перетворюються на механічні, безглузді правила. Цінності примушують людину не просто наслідувати еталон, а прагнути до вищого. Моральною цінністю або "антицінністю" можуть бути різні прояви людського існування. Є цінності, які задовольняють потреби і інтереси людини, і є цінності, які надають сенсу самому існуванню людини. Саме ці, другі, називають вищими цінностями, або смисложиттєвими. Вони переживаються людиною як щось об'єктивне, існуюче у світі і в культурі до і поза нею. Смисл вищих цінностей "не вичерпуються конечними потребами не тільки людського індивіда, а й будь-якого класу суспільної або культурної формації чи навіть людства в цілому. Навпаки, сенс існування самих індивідів, класів, культур, суспільств і людства загалом суттєво пов'язаний з відкритістю для них ідеї Добра та інших моральних цінностей" (В. Малахов. Етика с. 88)

Останнім часом етика звертає увагу і на такий структурний елемент моралі як моральні почуття та моральна інтуїція.

Структурний аналіз моралі, хоч і залишається прийомом спеціального теоретичного дослідження і, здавалось би, є предметом цікавості лише спеціалістів з етики, сприяє в цілому усвідомленню складності і її як системи, і людського самовияву в ній.

4. Основні функції моралі

В теоретичному аналізові структурну визначеність моралі доповнюють виявом її основних функцій. Серед таких виділяють регулятивну, виховну, пізнавальну, оціночно-орієнтаційну, комунікативну як основні. Із функціонуванням моралі пов'язані цілі, що мають досягатися завдяки моралі в житті індивіда та суспільства.

Головною функцією моралі традиційно вважають регулятивну, що зрозуміло вже було із характеристики моралі як одного із регуляторів суспільного життя. Поряд із традицією, звичаєм, правом, управлінням мораль все ж таки виявляється незамінною в своїй специфічній зорієнтованості на внутрішнє засвоєння та внутрішню спонуку до нормативного упорядкування людської поведінки. І хоч щодо реальних нравів часто-густо мораль залишається тенденцією так званої "високої планки", "надситуативним горизонтом" (А. Гусейнов), саме її зорієнтованість на належне забезпечує соціальному сущому цілісність, виживання та розвиток.

Виховна функція моралі виявляється щодо її ролі у соціалізації нових поколінь. Здатність до продуктивної комунікації із світом напряму залежить від моральної зорієнтованості та морально сформованої свідомості індивіда як засвоєння поваги до гідності будь-якої людини, доброзичливості, справедливості, милосердя у ставленні до інших. Але тут загострюється питання стосовно методів реалізації такої виховної роботи. Як наголошується етикою ще з часів Аристотеля знання чеснот ще не робить людину доброчесною. Тому духовно-практичний досвід є засадою формування моральних якостей індивіда саме в процесі реального досвіду переживання зустрічі з іншим. Істинне виховання здійснюється через особистісний приклад, на власному досвіді та в підсумку є результуючим власної долі.

Пізнавальна функція моралі реалізується в пізнанні індивідом людського світу в складності його взаємозв'язків. Мораль як знання - це знання належного. Хоч, безсумнівно, мораль як практика поведінки значно ширше знання. Тут на рівні мотивації виявляються значно різноманітніші підстави, окрім знання. В площині пізнання світу мораль якраз опирається на досягнення етики як теоретичного рівня самоусвідомлення людини в моралі. Моральне осягнення людського світу - це засіб культурації та соціалізації індивіда.

В комплексі із освоєнням людського світу реалізується і життєво-стратегічна функція ціннісної орієнтації. Від неї залежить базисна зорієнтованість людини на шляхи чи добра, чи зла.

Однією із суттєвих безперечно є і комунікативна функція. Мораль власне і є підставою і гарантом спілкування людей в різних його формах. Принцип взаємного визнання, взаємоповаги, толерантності, доброзичливості складають те необхідне підґрунтя, на якому тільки і можливе продуктивне партнерство.

Підсумовуючи функціональні завдання моралі щодо індивіда та спільноти, варто наголосити на головній меті моралі - розбудова простору взаємності на основі прийнятої системи цінностей та імперативів. На рівні індивіда цьому сприятиме поведінка зорієнтована на рівноцінне не інструментальне ставлення до кожного: не спричинювати шкоди іншим своїми вчинками, запобігати будь-яким загрозам із сторони, допомагати іншим, турбуватися про них. На рівні суспільства - досягнення такого стану суспільного життя, в якому виключена взаємна ворожнеча та шкода і забезпечене процвітаюче існування кожному.

Отже, структурно-функціональний аналіз моралі викриває складність і різнорідність цієї сфери культури. Етика констатує, що з формального боку мораль характеризується як вищі цінності та обов'язки - безумовно наказові, пріоритетні, всезагальні нормативи людських мотивів та вчинків, що спираються на ідеальні санкції. Змістовно мораль репрезентована ідеалом необмеженої та рівної цінності людської особи, який диктує необхідність дій, що спрямовані до миру, взаємодопомоги, самопожертви заради іншого.

5. Сутність моралі як простору людської єдності

В сучасній етиці констатується складність моралі, що виражається у виокремленні двох її модусів. Одного - як перфекціоністської самореалізації індивіда. Це - мораль особистісного вибору: якою має бути людина, щоб реалізувати належне та правильно вести себе. Другого - як забезпечення дисциплінарно-кооперативного інтересу суспільства. Це - мораль соціальної взаємодії: форми організації та регуляції поведінки.

Особливе місце моралі в системі людської життєдіяльності означено її роллю щодо визначення індивідуально-особистісної проблеми - як кожний має впливати на своє життя, щоб здійснити його в найдосконаліший спосіб. Поняття добра і зла як основоположні визначення щодо спрямування людської діяльності та поведінки фактично виявляють здатність людини самовизначатися в своєму виборі та активно формувати свою життєдіяльність. Моральне прагнення людини - це прагнення найкращого, а, звідси, досконалого способу життя. На рівні індивідуального самовдосконалення мораль - ведучий спосіб реалізації самої сутності людини як вільної та свідомої істоти. Моральний індивід на шляхах перфекціоністської самореалізації виявляє свою здатність ставати над тим, чим він є, оцінювати себе із зовні і цілеспрямовано перетворювати себе. Саме в цьому виявляється роль моралі як втілення в людській життєдіяльності трансцендентного ціннісного змісту. У моральних вимогах виражена неусувна потреба кожного бути людиною, тобто втілювати в собі вищі здібності, що приналежні його сутності у незалежності від контекстів, що змінюються. Така індивідуально-відповідальна моральна самовизначеність дозволяє реалізувати свободу - бути вільним від конформізму вчинків чи спонтанності сваволі. Тому мораль як індивідуально-перфекціоністська самореалізація є необхідною підставою для індивідуального зусилля по практичному самовдосконаленню.

Однак, культивування потягу до вищого блага (в своєму розуміння) як орієнтиру індивідуально-відповідальної поведінки кожного, можливе лише у просторі відносин з іншими. Адже саме тут моральні намагання індивіда набувають предметності, втілюються в його ставленні до інших. Вияв моральності людини тільки і можливий у взаєминах людей. Тому мораль - не лише якісна характеристика особистісної досконалості, вона - є показником якості ставлення людини до оточуючих. Тому індивідуальна мораль нерозривна від суспільної моралі, якщо останню розуміти як об'єктивовану сукупність норм, що диктують необхідність дій, спрямованих на мир, порозуміння, співпрацю, злагоду, взаємність між людьми. В основі суспільної моралі - розуміння вищого блага як результату сукупних зусиль на шляхах прагнення до індивідуального блага. Умовою вищого блага є сприйняття блага іншої людини в якості самостійної цінності та мети. Тому на рівні моральних імперативів - вимога утримуватись від зашкодження ближнім, здійснювати допомогу їм, безкорисливу жертовну турботу про них.

Фактично мораль забезпечує як в індивідуальному, так і суспільному вимірові гармонію міжособистісних стосунків - досконала особистість та досконале суспільство зав'язані один на одного. Проте, суспільство як об'єктивна реальність - це необхідність спільних зусиль великої кількості людей не стільки по досягненню досконалого життя, вищого блага, скільки по реалізації необхідності життя: продовження роду, матеріального забезпечення, організації безпеки та багато іншого. Як статистична величина суспільство в своєму життєво-практичному процесі обтяжене невичерпним різноманіттям індивідуальних проявів та діянь, що не дуже вже й подаються свідомому контролю. Тому головне навантаження моралі - забезпечення потреби соціальних систем у великій кількості людей, що здатні підтримувати солідарну, на основі взаємної поваги партнерську єдність. Вважається, що форма моралі з усіма її основними ознаками дозволяє досягти цього найбільш ефективними засобами та з найменшими витратами (на відміну від, наприклад, силового чи правового упорядкування суспільного життя). Адже в моралі набувають свого виразу сутнісні особливості людського способу існування - активний, розумний, цілеспрямовано організований, вільний характер людського буття. При цьому мораль виступає індивідуально відповідальною та сенсоутворюючою засадою життєвої практики.

Список використаної літератури