Огляд етичних ідей та поглядів Аристотеля та І. Канта

Размещено на http://allbest.ru

1. Етичні ідеї та погляди Аристотеля

Етика - філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини, специфічне явище суспільно-історичного життя.

Аристотель - найбільший з давньогрецьких філософів, основоположник дуалізму, «батько логіки», учень і рішучий супротивник Платона.

З усього різноманіття збережених творів великого давньогрецького мислителя Арістотеля проблеми етики присвячені три: "Нікомахова етика", "Евдемова етика" і "Велика етика", які багато в чому перетинаються один з одним, остання ж є свого роду короткий виклад двох перших. Крім цього, деякі етичні аспекти розглядаються Арістотелем у "Політиці", "Метафізика" і в трактаті "Про душу".

Арістотель першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук (між психологією -- наукою про індивіда, його душу і політикою -- вченням про державу).

У своїх студіях з етики Арістотель прагнув з'ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.

Блага ("те, до чого все прагне") Арістотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів. Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу. Однак головними є блага, що стосуються душі.

У різних людей розуміння щастя різне. Часто навіть одна й та сама людина по-різному тлумачить його. Арістотель пояснює це тим, що уявлення людей про благо і щастя формуються на основі власного способу життя. Серед основних способів життя він виокремив життя, сповнене насолод, державний і споглядальний способи. Багато людей свідомо обирають життя, сповнене насолод, виявляючи цим свою ницість. Не кращий і державний спосіб життя, для якого благом і щастям є пошана, почесті. Найвищим Арістотель вважав споглядальний спосіб життя, який повною мірою доступний лише богам, а частково -- мудрецям. Арістотель першим проаналізував структуру людської поведінки. Розглядаючи проблему свободи волі, він поділив усі людські дії на самохітні (довільні), несамохітні (недовільні) і змішані. Різняться вони за принципом дії, що міститься в людині чи поза нею. Так, хвалити чи гудити людину можна, лише маючи певність, що вона відповідальна за свою дію. Певний вид діяльності, її предмет є метою, а воля -- прагненням до мети. Вони перебувають у взаємозв'язку. Досягнення мети передбачає вибір засобів, тому моральний характер мети зумовлює використання тільки моральних засобів. Процес вибору засобів полягає у деліберації (зважуванні всіх "за" і "проти", обдумуванні, виборі), а завершується наміром. Моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. Тільки та людина, яка навмисно, а не випадково здійснила справедливе чи добре, заслуговує на повагу. Також важливою в етиці Арістотеля є проблема справедливості. За його словами, цей термін має багато відтінків і означає як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших з погляду норм права, звичаїв або суспільної думки), так і доброчесність правильної поведінки стосовно інших. Справедливість у вузькому розумінні він тлумачив як особливу етичну доброчесність.

Розглядаючи справедливість як доброчесність, Арістотель основну її особливість вбачав у спрямованості на інших людей. Найкращою людиною він вважав ту, яка чинить справедливо стосовно інших, тому справедливість є не частиною доброчесності, а всією доброчесністю, а несправедливість -- не частиною зіпсутості, а зіпсутістю загалом.

2. Естетика Канта

аристотель кант етичний естетика

Ідеї естетики І. Кант виклав у ранній праці "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" (1764); їх містить праця "Критика чистого розуму" (1781). Характер завершеної системи вони набули у праці "Критика здатності судження" (1790).Саме у його філософії вперше вибудувана сутнісна єдність філософської й естетичної концепцій.

До основних здатностей людини І. Кант відносить: здатність пізнання ("Критика чистого розуму"), здатність бажання ("Критика практичного розуму") та відчуття задоволення й незадоволення ("Критика здатності судження"). Відповідно, вони реалізуються наявними у людини вищими духовними структурами: розсудком, розумом і здатністю судження, котрі осягають увесь спектр можливостей людського інтелекту. Кожна зі здатностей діє в своїй сфері на підставі своїх апріорних (до досвідних) принципів: розсудок стосовно природи; розум стосовно свободи, тобто морального самоздійснення особи; рефлексуюча здатність судження -- щодо виразних форм дійсності та мистецтва.

І. Кант вибудовує теорію естетичного як особливого типу духовного досвіду, де центральною постає проблема специфіки естетичного судження, або інакше: здатності судити про прекрасне, тобто теорія естетичного смаку.

Відчуття -- це зовнішні уявлення почуттів, а почуття -- це суб'єктивні уявлення про предмети. Естетичним буде судження, основою якого є відчуття; воно пов'язане з почуттям задоволення або незадоволення. Так, зелені луки -- об'єктивне відчуття; задоволення (приємність) -- суб'єктивне почуття.

Кант в естетиці виділив два різновиди здатності судження: поряд з уже охарактеризованою здатністю судження про прекрасне філософ виділяє здатність судження про піднесене. Судження про піднесене пов'язане з уявленням про безмежність світу й окремих його виявів. Задоволення від піднесеного більшою мірою зумовлене кількісними характеристиками об'єкта, а в прекрасному -- якісними. Відмінним є ставлення наших духовних структур до прекрасного та піднесеного. Якщо краса природи сама по собі є предметом задоволення почуттів, то піднесене задіює у творення відношення ідеї розуму.

Задоволення від піднесеного пов'язане з почуттям схиляння та шанування. Це схиляння перед силою ідей розуму, що несуть образ вічного та надприродного перед силою духу, що підноситься над стихіями.

Важливе місце в естетиці І. Канта належить теорії мистецтва. Мистецтво характеризується як особливий вид творення -- "через свободу, тобто через сваволю, що покладає в основу своєї діяльності розум

І. Кант поділяє мистецтва на "механічні" й "естетичні". Під поняттям "механічні" мається на увазі здатність до предметного формування загалом. "Естетичні" мистецтва, в свою чергу, поділяють на "приємні" та "витончені". Якщо приємні призначені лише для насолоди та розваги, то витончені сприяють культурі здатностей душі до спілкування між людьми. Призначення мистецтва останнього типу І. Кант вбачає не в тому, щоби давати насолоду лише відчуттям, а також і задоволення розуму.

Мистецтво дає змогу піднестися над емпіричним узагальненням і мислити більше, ніж може бути виражене в понятті. Тому воно -- незамінне джерело духовної діяльності, адже переносить моральні принципи й ідеї розуму в чуттєво осяжні форми. Безконечне в ньому постає в скінченному, недосяжне стає досяжним, те, що не підлягає доведенню, постає очевидним.

Размещено на Allbest.ru