Етичний релятивізм у філософії постмодерну

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність та доцільність дослідження. Духовна ситуація сучасності характеризується глибинними зрушеннями на різних рівнях суспільної свідомості: світ постає мінливим, багатовимірним утворенням у всіх своїх проявах. Тому оптимальною для його осмислення виступає методологічна установка, яка уможливлює погляд на явища чи процеси з альтернативних позицій нелінійної, плюральної культури. Відбувається зміна пізнавальної парадигми як у цілому, так і в площині етики: на зміну класичній традиції моралі модерну приходить некласична постмодерна. Сучасний етап розвитку етики актуалізує необхідність переосмислення сутності моралі, її статусу крізь призму наявності в ній як раціональних, так й ірраціональних елементів, теоретичної та практичної сторін вияву.

Наприкінці ХХ століття метафізичні етичні цінності й ідеали модерну з опорою на розум зазнають значної релятивізації. Свідченням цього є визнання утопічності пошуків остаточного підґрунтя для істини, об'єктивності; принципової неможливості однозначного й остаточного значення будь-якого тексту; краху ідеології нестримного активізму, віри людей у безперервний постійний прогрес, втрати віри у здійснення соціальних утопій; втрати надії на відкриття Гранднаративу, що пояснює все існуюче. Таким чином, етичний абсолютизм поступається релятивізмові з плюральним простором моралі, які адекватніші вимогам сучасності.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена недостатнім рівнем вивчення і фрагментарністю спроб етико-філософського аналізу ідей постмодернізму, зокрема, етичного релятивізму як однієї з його основоположних настанов, особливо на терені сучасної української етики. Надбання етичних пошуків філософів-постмодерністів сприяють теоретичному з'ясуванню закономірностей розвитку та саморозвитку сутнісних сил сучасної людини. Тому значущим постає кожне результативне дослідження цієї ще маловивченої сторінки етичної думки України, яке відкриває нові перспективи дослідження й усвідомлення новітніх моральних феноменів.

Цілісне осмислення основних положень етичних поглядів постмодерністів щодо проблем співвідношення добра і зла, самопізнання, практики самовдосконалення, духовного оновлення людини, осягнення нею свободи, відповідальності, щастя фактично лише розпочалося. Цей процес подає глибше розуміння сутності західноєвропейської та української духовної культури кінця ХХ - початку ХХІ століття, зокрема становлення, утвердження й еволюції у ній провідних етичних ідей, які відображають історичні метаморфози моральної свідомості людини та суспільства.

У ході розв'язання проблеми дисертаційного дослідження виявляється зв'язок феномену постмодернізму (на стадії становлення) з усвідомленням тенденцій культурної самосвідомості, трансформацій духовної, соціально-економічної, політичної, технологічної сфер з кінця сімдесятих років ХХ століття. Розрізняють власне етику постмодернізму та етичні напрацювання сучасних філософів, які формально не належать до жодної інтелектуальної течії, проте їх ідеї є суттєвим внеском у новітню теорію. Вищезазначене зумовлює багатоманітність виявів і тенденцій етики постмодернізму.

У процесі зближення України зі світовою спільнотою розширюється коло етичних проблем, вирішення яких стає нагальною потребою в умовах сучасного розвитку нашої держави. Зняття ідеологічних обмежень зумовлює залучення новітніх досліджень, джерел, а отже, розширює можливості зіставлення традицій української науки зі світовим досвідом. Цей процес сприяє глибшому осмисленню сучасності вітчизняними філософами, наповненню етики власними концепціями, узгодженими з українською ментальністю.

Особлива значущість феномену постмодернізму є свідченням зміни філософсько-етичної парадигми духовного розвитку та прояву нових форм національного та індивідуального духовно-творчого буття України. У цьому контексті слід відзначити напрацювання українських науковців І.В. Бичка, О.П. Варениці, В.Г. Воронкової, Т.С. Воропай, Т.К. Гуменюк, Т.І. Гундорової, С.В. Куцепал, В.С. Лук'янця, М.Ю. Савельєвої, О.М. Соболь, В.Г. Табачковського та ін.

Об'єкт дисертаційного дослідження - критична рефлексія постмодерністської етики, концептуальне ядро якої складає настанова етичного релятивізму.

Предмет дослідження - етичний релятивізм та форми його прояву у філософії постмодерну.

Мета дослідження полягає у виокремленні та розкритті етичного релятивізму у філософії постмодерну, визначенні специфіки етичного виміру постмодернізму та їх динаміки в сучасних умовах. Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних взаємопов'язаних завдань дисертаційного дослідження:

- довести закономірність вияву етичного релятивізму у філософії постмодерну, проаналізувавши особливості його сучасних форм;

- визначити зміст, сутнісні характеристики етичного релятивізму шляхом здійснення теоретико-філософського аналізу його генези у контексті історичних типів західноєвропейської моральнісної культури;

- простежити особливості постмодернізму, зумовлені відходом від традиційної філософії, визначити адекватну парадигму їх етичного аналізу та трансформацію в сучасну українську етичну думку;

- проаналізувати природу ірраціонального як форми розширення простору постмодерністської етики, актуалізованої в сучасних методологічних пошуках;

- виявити своєрідність переосмислення проблеми відповідальності в етиці постмодернізму;

- актуалізувати проблему креативного потенціалу гри, деконструкції у формуванні новітнього етичного простору;

- розкрити прояви імморалізму в етиці постмодернізму як вияв реакції на спробу зведення моралі до досконалих соціальних інститутів і права.

1. Етичний релятивізм у європейській класичній і некласичній етиці

Розкриває генетичні витоки, онтологічні аспекти формування провідних засад етичного релятивізму, котрий перебуває у тісному взаємозв'язку з етичним абсолютизмом. Досліджується процес формування та еволюції етичного релятивізму, розкриваються його ідейні та теоретичні джерела, виділяються сутнісні характеристики, особливості його функціонування у межах різних етичних теорій.

Показується, що проблема етичного релятивізму вивчається ще з часів Стародавнього Сходу. Вагомим здобутком в осягненні поняття етичного релятивізму стає введення софістами категорії “штучного” стосовно ціннісної сфери, виявлення елементу самозаконності у моралі. Подальший розвиток релятивізму яскраво простежується в етичних вченнях мислителів Нового часу. Впливовим соціально-реформаторським вченням індустріальної епохи є марксизм, що розглядає мораль як перетворену форму суспільної свідомості, яка спотворює та прикриває соціальні антагонізми, а мораль - як безсилля у дії. Ф. Ніцше закликає до прискіпливого перегляду основних моральних понять з метою усунення хиби та фальшивості. Ряд дослідників, серед яких Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, У. Еко, Ж.Ф. Ліотар, М. Фуко та ін. виявляють релятивізацію моральних принципів, норм у філософії та етиці другої половини ХХ - початку ХХІ століття.

Сучасна етика розуміє релятивізм як утвердження принципової обмеженості усякого джерела моральної нормативності і, відповідно, умовності та відносності (релятивності) будь-яких зумовлених ним моральних норм, значущих лише для вузького кола осіб. Релятивізм пов'язаний із запереченням єдиного закону добра для всіх суб'єктів моральної норми. Ним не обов'язково передбачається визнання відносності істини, обмеженість пізнавальних сил людини. Моральний релятивізм і моральний абсолютизм є морально-вольовими настановами, вони не стосуються проблеми пізнаваності істини.

Аналіз процесу розвитку етичної думки виявляє, що етичний релятивізм притаманний більшою чи меншою мірою практично усім періодам історії етичних учень, виразно посилюючись у перехідні епохи.

Демонструє запропоновану А. Судаковим класифікацію етичного релятивізму, що включає етнографічний (Ксенофан, К.А. Гельвецій), психологічний (софісти, Б. Спіноза, представники аналітичної філософії) і соціологічний (К. Маркс, Е. Дюркгейм) релятивізм, яку пропонується доповнити сучасною формою, що змістовно-аксіологічно відмежовується від попередніх, - імморальним релятивізмом. Аргументується, що завершальною формою етичного релятивізму постмодернізму ймовірно виступить ціннісний нігілізм, тотальний критицизм. Йдеться не про радикальний, а про помірний нігілізм (Ф. Ніцше) як спробу позбавити цінність її священної санкції, обґрунтувати її або як похідну від законів природи, або як створену людським розумом. Позитивний аспект нігілізму розкривають екзистенціалісти: це явище, що дарує людині істинну свободу, долаючи “метафізичні припущення”. М. Гайдеггер, інтерпретуючи розум у традиціях самосвідомості, розглядає нігілізм як вираження технічного панування розуму над світом, випущеного у тоталітарному суспільстві на свободу. Сучасна етика визначає нігілізм у широкому розумінні як заперечення усієї культурної спадщини минулого, а також прийнятих у суспільстві норм, ідеалів, традицій, цінностей.

Констатується відмінність між постмодерністом та нігілістом. У постмодернізмі цінності нігілізму доповнюються специфічними ідеальними прагненнями та вимогами, наприклад, концептом піднесеного (Ж.Ф. Ліотар) чи концептом хаоїдального (Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі). Таким чином, постмодернізм можна інтерпретувати як доведену до завершення антинормативістську настанову (провідну у післягегелівській етиці) з руйнуванням просвітницько-репресивного образу моралі як сукупності абстрактних принципів та всезагальних визначень.

2. Етика постмодернізму та її особливості

Присвячений дослідженню визначальних рис етики постмодернізму у її зв'язку з етикою модернізму. Постмодернізм розглядається як специфічна духовна рефлексія, спосіб осягнення дійсності, що формується з другої половини ХХ століття.

Зазначається, що чимало дослідників визначають нашу добу як постмодерну, яка змінює епоху модерну. Трансформація духовної ситуації зумовлює і зміну етичної парадигми. Феномен постмодернізму перебуває у становленні, тому у філософській та науковій літературі нерідко спостерігається поліваріантність дефініцій цього поняття. Доцільно розрізняти поняття “постмодерн” як сучасну культурну ситуацію та “постмодернізм” як стан ментальності, що її усвідомлює.

Етика постмодернізму поділяється на конструктивну (Ж.Ф. Ліотар) та деконструктивну (Ж. Дерріда). Пріоритети етики постмодернізму виявляються у домінуванні інформаційних технологій, функціонуванні знання у якості мовних ігор з їх агоністикою та неузгодженістю, аксіологічному пріоритеті прагматичних вимог, спрямованості на свободу й уявлення, артикулюванні нових цінностей: анархії, випадковості, дисконсенсусу, іманентності, множинності, можливості, невизначеності, парадоксально піднесеного, просторової локальності, розсіювання, руху у прошарку слів, фрагментарності.

Відкидаючи логіку тотожного, постмодернізм апелює до алогічної сутності світу, який пізнається на основі амбівалентності. Визначальним у сучасній ментальній парадигмі є бажання зберегти розбіжності, не зводячи їх до протилежностей. Перед людиною сучасності постає свобода вибору власного шляху - одного з багатьох (ризома) - та визначення щомиті свого майбуття (футуристична темпоральність). Доводиться, що трансформація поняття “ризома” у сучасну етику сприяє осмисленню плюральності і релятивності сучасного етичного простору. Носії нової культури філософування заперечують не стільки фіксований центризм (тео-, телео-, раціо-, антропоцентризм тощо), скільки породжуючий їх універсальний принцип центрації як штучне вивищення однієї з історично конкретних ситуацій духовної еволюції. Втрата соціальних орієнтирів може призводити до суспільного хаосу, проте на сьогодні йдеться про хаосмос - неявний порядок, поєднання хаосу та космосу.

Особливістю української етики постмодерну є те, що вона виникає в умовах, коли можливості поширення модернізму обмежуються соціально-політичними чинниками. Західне ж суспільство з кінця ХХ століття переживає процес релятивізації цінностей (за Ж. Бодрийяром, “вірус розсіювання”) - закономірну противагу етичному абсолютизму модерну з антропоцентризмом і раціоналізмом.

Простежується генеза поняття “ірраціонального” та досліджуються його особливості в етиці постмодернізму.

Аналізується формування сучасної концепції “відкритої раціональності”, де ірраціональне є непізнаною ще частиною раціонального, його необхідною складовою, джерелом нових типів раціональності. Постмодернізм як новий сучасний етап розвитку філософії й етики прагне розширити способи оволодіння дійсності як за рахунок розуму, так і “іншого”: ірраціонального, трансцендентального, міфологічного.

Європейська етика другої половини ХХ - початку ХХІ століття здійснює інтенсивні пошуки альтернативних варіантів подолання кризи раціональності, абсолютизму шляхом створення нових дослідницьких сфер. Демонструються проблемні горизонти можливостей наукового аналізу етичного релятивізму для розуміння моралі в умовах сучасних змін етико-філософських підходів.

Постмодерністська філософія з її відмовою від логоцентризму, деконструюванням класичних філософських опозицій, насамперед опозиції пізнаючого суб'єкта та об'єктивної реальності з властивим їй пафосом одиничності, ситуативності має важливе, остаточно ще не з'ясоване значення для етики.

Досліджується проблема відповідальності як одна з центральних у етиці постмодернізму. Відповідальність розглядається як відношення залежності людини від чогось (від іншого), що сприймається нею у якості визначаючої основи для прийняття рішень та вчинення дій, прямо чи опосередковано спрямованих на збереження іншого чи сприяння йому.

Феномен відповідальності в етиці постмодернізму характеризується саморефлективним характером. Докорінно змінюються мета, ідеал (сходження з позиції антропо-, его-, раціоцентризму модерної цивілізації), переосмислюються категорії любові, справедливості.

Етичні надбання постмодерністів сприяють відтворенню вагомих джерел спадщини людства, котрі свого часу стають маргінальними внаслідок аксіологічних, гносеологічних онтологічних чи інших обмежень попередніх епох. Така плюральність забезпечує збагачення етики кращими надбаннями людства та органічну трансформації традицію в сучасне тло етичного простору для оптимізації моральних взаємин сучасності та майбутнього.

3. Релятивізм у постмодерністській етиці

Аргументується, що етичну концепцію релятивізму у філософії постмодерну варто розглядати у контексті загальнокультурних процесів другої половини ХХ - початку ХХІ століття, які віддзеркалюються у етико-філософських поглядах провідних мислителів цієї доби.

Стверджується, що характерною рисою етики постмодернізму є релятивізм.

Етичне вчення релятивізму на сучасному етапі розкривається дослідниками як динамічне, суперечливе явище загальнокультурних процесів, яке сягає витоками глибин історії людства, опираючись на джерела світової та вітчизняної філософії.

Вагомим надбанням “плюралістичної” свідомості сучасності, релятивістської за походженням, є утвердження стандарту моралі поваги, терпимості. У плюралістичній свідомості неможливе поняття безпосередності морального відношення: абсолютистська єдина “субстанція моральності” у такій свідомості розкладається. Поняття про “належне” замінюється поняттям “пристойного” та “прийнятного”. Оцінюючи сучасний стан, Ж. Бодрійяр вказує на набуття утопіями реального окреслення. Згідно висновків його розмірковувань, ми живемо у постійному відтворенні ідеалів, фантазмів, образів, мріянь. За Ж. Бодрійяром, немає більше фатальної форми зникнення, є лише частковий розпад як форма розсіяння. Ця позиція підтверджує релятивізацію сучасного етичного простору.

Одним із визначальних понять феномена постмодернізму є трансгресія як вихід за межі можливого, спроба створення нової свідомості, що базується на таємниці, свободі, хаосі і грі, відмові від “універсально-нейтральної моралі”.

Присвячений дослідженню понять “гра” і “деконструкція”, значущості цих процесів в етичному просторі філософії постмодерну. Встановлення нової етичної парадигми потребує критичного перегляду попередньої, що здійснюється у процесі деконструкції. Нові моральні норми та принципи формуються та впроваджуються у життя за допомогою ігрового середовища.

На думку дослідників, у сфері сучасного філософського-етичного мислення постмодернізм укорінюється як концепт, що пояснює явища і процеси дійсності по-іншому. Для нього характерна вимога “деконструкції” як акту або безконечної операції розбирання цілісного утворення на складові поза будь-якими протилежностями чи опозиціями.

Зауважується адогматичний тип світорозуміння, процесуальність гри як специфічно людської діяльності з моделювання та потенціалу протистояння реальності. Ігрові цінності завжди релятивні: умовно існує суперник, боротьба, перемога. За якісною визначеністю гра морально нейтральна і набуває морального змісту у взаємодії. Гра як моральний принцип схиляється до нігілізму, тому моральна свідомість перешкоджає її тоталізації. Перетворення гри у моральне начало буття руйнівне для неї, оскільки вона перестає бути реальністю другого плану, тобто собою. Однак помилковим є твердження про протистояння усього комплексу моралі грі.

У результаті змістовної аплікації фундаментальної постмодерністської ідеї про іманентний креативний потенціал децентрованого семантичного середовища на феномен тілесності з'являється одне з ключових понять постмодернізму - “тіло без органів”.

Залучивши класифікацію лудологічної парадигми Я. Білика (3 етапи: від Геракліта до І. Канта, ідеї гуманізму в філософії культури І. Канта та Ф. Шіллера, сучасний розвиток лудологічних ідей, започаткованих у творчості Й.В. Гьоте та Й. Хейзінга), стверджується, що постмодернізм продовжує розвивати засади третього етапу, проголошує гру одним зі своїх основних засадних принципів. Ж. Батай, М. Фуко вважають: щоб доторкнутися до життя, слід відтворити гру як “заразливе безумство”, вихід за межі влади, досвід трансцендентального, де перевага надається таємниці. Функцією гри виступає її зміст, що заперечує “філософський тоталітаризм”; ігровий простір безмежний.

Постмодернізм доходить висновку, що нинішня система функціонує по-іншому: канон відсутній, принцип доповнюваності проголошує рівність розбіжностей, провідним принципом є іронічний колаж. Іронія з естетичної категорії перетворюється на світовідчуття, деструктивне для людини. У ситуації постмодерну людина починає сама себе будувати та перебудовувати, обираючи на власний розсуд взірці для наслідування, часто ніяк не пов'язані з традиційними цінностями.

Відображені результати дослідження джерел та витоків імморалізму, його трансформацій у сучасні етичні процеси.

В етиці постмодернізму проявляються риси імморалізму як реакція на зведення моралі до досконалих соціальних інститутів та права. За своєю суттю імморалізм близький до релятивізму, стверджуючи: кожен має право на власну систему оцінок і за її критеріями може судити сформовані моральні вимоги. Постмодерністи вважають, що виявити “чисту екзистенцію моралі” неможливо, тому їх інтерес зосереджується на понятті “імморалізм”. Варто підкреслити вираження традиції імморалізму - присутньої в історії етики постійно - у прагненні звільнитися від пут звичних моральних норм задля вищої свободи. Сучасна етика імморалізм (відносний) розуміє як філософську позицію, яка претендує на вихід за рамки існуючих моральних понять та цінностей, заперечуючи обов'язкові принципи та приписи моралі.

Доводиться, що постмодерністи досить гостро відчувають потребу бути терпимими та безкорисливими, водночас вважаючи необхідним за певних умов вміти підніматися над докорами сумління, володіти певним свавіллям. Ідея моралі втрачає для постмодерністів смисл, тому що в її традиційних висновках не враховується цей момент. Французькі філософи Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, М. Фуко розмірковують над тим, як людина може вирватися з-під гніту влади та моди як чинників творення масової моральної свідомості.

Особливу увагу постмодерністи приділяють трактуванню імморалізму як Інакшого традиційної моралі. Необхідно досліджувати всі “небезпечні” стани людини, щоб бачити її об'єктивно, не приховувати людину від неї самої; переглянути основні етичних категорії, адже за добром може приховатися зло у замаскованому вигляді.

Формою впливу постмодерніста є не імперативність чи догматичність, а гра іронії. Фігура іронії, з одного боку, є висміюванням, профанацією певної реальності, а з іншого, постає перевіркою цієї реальності на міцність. Етика постмодернізму подає нове бачення суб'єкта моралі як людини-іммораліста з конфліктною сутністю та генетично закладеним співчуттям до Іншого, Інакшого. Перед сучасною етикою постає необхідність дослідження релятивізму, який є визначальним у сфері приватного та суспільного цілепокладання останніх десятиліть ХХ століття.

Висновки

етичний постмодерн релятивізм

У висновках сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.

Етичні вчення кінця ХХ - початку ХХІ століття характеризуються відходом від класичної моральної парадигми та пошуком нових нелінійних шляхів розвитку. Здійснений дослідницький пошук дозволяє відтворити проблемний характер використання значущості і потенціалу етичного релятивізму у постмодернізмі з позиції змін науково-теоретичних засад етичного аналізу.

Доводиться закономірність вияву етичного релятивізму у філософії постмодерну: релятивістська настанова у контексті історичних типів західноєвропейської моральної культури актуалізується у перехідні епохи, зокрема у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття. Як і етичний абсолютизм, етичний релятивізм не торкається проблеми пізнаваності істини. Особливістю сучасної форми етичного релятивізму є утвердження принципової обмеженості єдиного джерела моральної нормативності і, відповідно, умовності та відносності (релятивності) будь-яких зумовлених ним моральних норм, значущих лише для вузького кола осіб.

Етичний простір постмодернізму переважно визначається як релятивний. У контексті етики постмодернізму релятивістська настанова розкривається як динамічне, суперечливе явище загальнокультурних процесів, яке сягає витоками глибин історії людства, опираючись на джерела світової і вітчизняної філософії. Різноманітні моральні підходи розглядаються як рівноцінні (принцип імморалізму, ризоми, “розсіювання”, толерантності), у потенції містять центруючий принцип оновленої етики.

На різних рівнях постмодернізм усвідомлюється як вичерпаність системи ліберальних цінностей і навіть усієї просвітницької традиції, натхненної ідеєю прогресу, віри у всемогутність людського розуму. Етика постмодернізму (конструктивна і деконструктивна) вдається до осмислення маргінальних, табуйованих сфер життя людини для повнішого розкриття її сутності. Постмодерніст не може застосовувати імперативність чи догматичність, він легко ковзає поверхнею моралі, вбачаючи плюральність позицій та поважаючи співрозмовника.

З'ясовується, що однією з особливостей української постмодерністської етичної думки є її формування у складніших соціально-політичних умовах, без стійких раціональних передумов модерну. Проте трансформації визначальних ідей постмодерністської етики у національну моральну свідомість сприяє генетична схильність до ірраціоналізму, яка яскраво простежується у ґенезі моральнісної культури України.

Вихідною засадою нової етичної парадигми є відхід від традиційного розуміння моралі в напрямі розширення, створення горизонтів для подальшого розвитку - осмислення ірраціонального як Іншого, Інакшого розуму, трансгресивність, відмова від логоцентризму та антропоцентризму. Відбувається становлення нового етичного простору як терпимого і відкритого.

Однією з центральних проблем етики постмодернізму є проблема відповідальності, яка має саморефлективний характер. З'являється тотальна відповідальність за “Іншого”, “Інакшого” як необхідної умови існування “Я” (Е. Левінас). Таким чином, докорінно змінюються мета, ідеал (сходження з позиції антропо-, егоцентризму модерної цивілізації), переосмислюються категорії любові, справедливості.

Актуалізується проблема креативного потенціалу гри і деконструкції в етиці постмодернізму. Гра проголошується одним із основних засадних принципів цієї етики, виходом за межі влади, досвідом трансцендентального, де перевага надається таємниці, а усвідомлення світу - це смерть. Гра є специфічно людською діяльністю, що моделює реальність, а отже, може протистояти їй. Метою деконструкції є всеосяжна негація поняття буття як такого. Загалом деконструкція постає дієвим чинником відновлення моралі, проте перебільшувати сферу її діяльності не слід.

Розкриваються риси імморалізму, актуалізованого в етичному просторі постмодернізму. Сучасна етика розуміє імморалізм як філософську позицію, що претендує на вихід за межі існуючих моральних понять та цінностей. Йдеться про відносний імморалізм, який заперечує моральні поняття та цінності як такі, що мають значення доброго чи злого у теперішній час, у певний період та у визначеному культурному колі. Продовжується аналіз процесу формування нового суб'єкта моральних відносин - іммораліста, якому властиве відчуття конфліктної сутності людини, глибоке розуміння багатоманіття моральної проблематики.

У дослідженні доводиться, що творчий, нелінійний характер, духовно-практичне значення надбань постмодерністів у сфері моралі сприяють відтворенню вагомих джерел етичної спадщини людства, які свого часу стали маргінальними внаслідок аксіологічних, гносеологічних, онтологічних чи інших обмежень попередніх епох. Така плюральність забезпечує збагачення етики кращими надбаннями людства та органічну трансформацію традиції у сучасне тло етичного простору для оптимізації моральних взаємин сучасності та майбуття.

Література

1. Радченко О.Б. Філософський дискурс постмодернізму // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Вип. IV. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - С. 18 - 25.

2. Радченко О.Б. Спроба осмислення постмодернізму в сучасній філософії (етичний аспект) // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2003. - № 3. - С. 379 - 384.

3. Радченко О.Б. Постмодернізм: спроба філософсько-етичного осмислення сучасності // Вісник ЖПУ. - Житомир, 2003. - Вип.12. - С. 47 - 51.

4. Радченко О.Б. Етичний вимір філософії постмодернізму // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Вип. V. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - С. 86 - 93.

Размещено на Allbest.ru