Естетика доби Ренесансу

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГЕНІЧЕСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО З ПОЄДНАНЯМ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ І ПРАВА

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Етика та естетика

тема: Естетика доби Ренесансу

ВИКОНАВ:

студент гр. 1 зГФ Коценко Т.Ю.

ПЕРЕВІРИВ:

Старший викладач Пузанова Т.М.

ЗМІСТ

Вступ

1.Роль античності в становленні ренесансу

2. Література і образотворче мистецтво проторенесансу та відродження в Італії

3. Ренесансне підґрунтя національних культур

4. Періоди розвитку епохи Відродження

5.Кінець середньовіччя і початок нової ери

6.Данте

7. Подальший розвиток епохи ренесансу

8. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI СТ.

9. Література пізнього відродження

Висновок

Використана література

ВСТУП

Відродження, або Ренесанс, - це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах - у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI - початок XVII ст..

Основу Відродження становили величезні зміни в економічному й суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком міст і зародженням буржуазних відносин у надрах феодалізму. Глибоку й різнобічну характеристику Відродження дав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи». Він визначив цю добу як найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством: «Рамки старого orbis terrarum були розбиті; тільки тепер, власне, була відкрита земля і були закладені основи для пізнішої світової торгівлі й для переходу ремесла в мануфактуру, яка, в свою чергу, стала вихідним пунктом для сучасної великої промисловості».

Це була доба початкового нагромадження капіталу, що супроводжувалась посиленням експлуатації трудящої людини, безжалісною експропріацією народних мас, яких позбавляли землі і засобів до життя, прирікали на жебрацтво і за нього ж на основі урядових законів жорстоко карали. К. Маркс, аналізуючи соціально-економічні обставини цієї доби, у XXIV главі «Капіталу» писав: «Сільське населення, силоміць позбавлене землі, вигнане і перетворене в бродяг, старалися, спираючись на ці потворно терористичні закони, привчити до дисципліни найманої праці батогами, тавруванням, тортурами». Так само в містах ремісник перетворювався у найманого робітника і люмпен-пролетаря…

Відродження було періодом бурхливих соціальних рухів, Великої селянської війни, Нідерландської революції, боротьби різноманітних політичних тенденцій. Поширювалися класові протиріччя. «...В той час як городяни і дворянство ще продовжували між собою бійку, Велика селянська війна пророче вказала на грядущі класові битви, бо в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни, - в цьому вже не було нічого нового, - але за ними показались попередники сучасного пролетаріату з червоним прапором в руках і з вимогою спільності майна на устах».

В добу Ренесансу відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано». Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки. Ф. Енгельс відзначав, що доба Відродження потребувала титанів і породила титанів «щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими». Передова людина того часу боролася проти феодалізму й диктатури церковної ідеології і водночас виступала проти хижацтва того суспільства, яке народжувалося.

Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд - гуманізмом (від лат. humanus - людський). Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духу, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів.

Характерна ознака гуманізму - рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що ґрунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу.

Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань.

1.РОЛЬ АНТИЧНОСТІ В СТАНОВЛЕННІ РЕНЕСАНСУ

Величезну роль у становленні ідеології гуманізму й розвитку культури Відродження загалом відіграла античність. З широким звертанням до античності пов'язана і назва цієї доби. Гуманісти вивчали класичні грецьку та латинську мови, відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки.

Про значення античності для розвитку культури Ренесансу Ф. Енгельс писав: «У врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих з руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом постав новий світ - грецька стародавність; перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя; в Італії настав нечуваний розквіт мистецтва, який був ніби відблиском класичної стародавності і якого ніколи вже більше не вдалося досягти. В Італії, Франції, Німеччині виникла нова, перша сучасна література. Англія і Іспанія пережили незабаром слідом за цим класичну епоху своєї літератури».

Звертання до античності не було самоціллю для гуманістів. Вона стала для них тим авторитетом, на який вони спиралися в утвердженні власних ідеалів і побудові нової культури. Вони відкрили в античності її «людський зміст», живий інтерес до людини, до всього земного, знайшли в ній реальні знання та побачили зразок для самостійної творчості і зрештою використали її як підпору в боротьбі проти середньовічної ідеології.

Гуманістична інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з представників різного соціального середовища і орієнтувалася на різні соціальні групи і класи. Найпередовіша її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток.

2.ЛІТЕРАТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ПРОТОРЕНЕСАНСУ ТА ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ

XIII - початок XIV Данте Алігіері (1265-1321) Чімабуе

Джотто (1266-1337

Дуччо (1260-1320)

XIV Франческо Петрарка (1304-1374)

Джованні Боккаччо (1313-1375) Андреа Орканья (1329-1368)

Лоренцетті

Андреа Пізано

XV - початок XVI Лоренцо Валла (1405-1457)

Гурток Лоренцо Медічі

Анджело Поліціано (1454-1494)

Луїжді Пульчі (1432-1484)

Маттео Боярдо (1434-1494)

Нікколо Макіавеллі (1469-1527)

Лодовіко Аріосто (1474-1533) Брунеллескі

Донателло (1386-1466)

Мазаччо (1402-1444)

Паоло Учелло (1397-1455)

Андреа Верроккіо (1438-1486)

Сандро Боттічеллі (1444-1510)

Леонардо да Вінчі (1452-1519)

Рафаель (1483-1520)

Мікеланджело Буонаротті (1475-1564)

Тіціан (1477-1576)

XVI Торквато Тассо (1544-1595)

Джордано Бруно (1548-1600) Мікеланджело (після 1520 р.)

Тіціан (пізній)

Паоло Веронезе (1528-1588)

Тінторетто (1518-1594)

3.РЕНЕСАНСНЕ ПІДҐРУНТТЯ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв'язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа, включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку»

Розвиток усіх національних літератур ґрунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів.

Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно складніше уявлення про неї, ніж усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням.

Разом з тим ренесансна література набула національно-історичного змісту, була пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу.

Важливою рисою нової літератури є зображення народу і поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття.

4.ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом.

Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х рр. XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

5.КІНЕЦЬ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ

Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Але й сама італійська культура була для європейських гуманістів не меншим авторитетом, ніж античність, і вони спиралися на її досвід та досягнення в своїй-діяльності і творчості.

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста - Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки.

Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично подробленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібненість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі - феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни - на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.

У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На Груні цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.

естетика ренесанс відродження данте

6.ДАНТЕ

Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу».

Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувшині».

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як людина цільного характеру, сильних пристрастей, різносторонніх знань. Ф. Енгельс писав: «Італія - країна класичного. З того великого часу, коли там зійшла зоря сучасного світу, ця країна виростила величні характери недосяжної класичної досконалості, від Данте до Гарібальді»

Ще змолоду Данте мріяв про єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя.

Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію у 1310 р. нібито з метою об'єднання і умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити своїх завойовницьких задумів - у 1313 р. він раптово помер. Невдовзі Флоренція об'явила амністію, і Данте запропонували повернутися у рідне місто, правда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Данте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, боровся проти зазіхань папства на політичну владу. Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. В кінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів.

Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х рр. ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo).

Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей.

«…В своїх очах вона несе Кохання,//На кого гляне, всі блаженні вмить;//Як десь іде, за нею всяк спішить,// Тріпоче серце від її вітання».

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.

Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.

«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте. Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. е.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою - зрізаний конус), оточена водою. На ній - сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори - це земний рай.

Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба - емпірей - є місцем божества.

Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом. Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду, його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру становлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алегоричним змістом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя і алегорично зображав шлях людини до морального удосконалення. «Божественна комедія» - це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про історію людської душі. Данте заблудився в темно лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пек; і чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче в сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алегоричний. Данте є втіленням душі, Вергілій - розуму, Беатріче - найвищої мудрості; подорож по загробному світу означає шлях душі до спасіння, пекло-це символ зла, рай - добра й доброчесності, чистилище - переходу від одного стану до другого. Наприклад:

«Скажи, чом цей народ такий жорстокий//В своїх законах до людей моїх?»…

Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому проявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ. Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі - з надгробниками на старовинних цвинтарях в Істрії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки - м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту.

Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно проявляється в епізоді з Одіссеєм у першій частині поеми. Улісс розповідає про свою долю, про те, як охопила його жага пізнання, і він, подолавши любов до сім'ї, до рідної країни, пустився у дальні подорожі. Пристрасть Улісса співзвучна переконанням самого поета, він схвалює її.

У другій частині - «Чистилище» - значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти - здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.

Третя частина - «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю - це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.

Найяскравіший образ «Раю» - Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці всесвіту. Одночасно Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет виражає віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде свій істинний шлях.

Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. «Комедія» належала до улюблених творів К. Маркса. Великий інтерес до Данте проявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Данте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі». Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь». В українській радянській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1965).

7.ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ

«Божественною комедією» Данте завершилася доба Передренесанс в італійській літературі. На XIV ст. припадає новий її період - раннє Відродження. Соціально-політичне життя на цьому етапі характеризується загостренням протиріч, властивих уже Передренесансу. Продовжується розвиток міст, посилюється в них класова боротьба, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому ґрунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо.

Франческо Петрарка (1304-1374) - перший видатний італійський гуманіст. У 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі в Капітолії. Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу. Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» - незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників.

Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів. За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь.

У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики. Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів - Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздробленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів.

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. «Декамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.

У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою. У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.

У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня. Проголошення рівності трьох релігій іудейської, сарацинської чи християнську також підривало устої католицької церкви.

Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження.

8.РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ У XV- ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ.

Наступний період розвитку італійської літератури припадає на XV-початок XVI ст. і визначається як період розквіту Відродження. Протягом цього часу відбувалася еволюція гуманістичного світогляду, яка зумовила помітні відмінності між гуманізмом початку і кінця періоду. В XV ст. остаточно складається тип італійського гуманіста як людини обдарованої, всебічно освіченої, соціально активної. Уже в першій половині XV ст. гуманізм стає суспільним рухом, висуваючи своїм головним завданням виховання нової людини, в якій гармонійно поєднувались би індивідуалізм і громадянська свідомість. Тому його називають громадянським гуманізмом.

Порівняно з попереднім періодом, у першій половині XV ст. помітно змінився характер гуманістичної літератури у зв'язку з новими обставинами, які склалися в політичному й економічному житті міст. Розгортання класової боротьби привело до остаточного зруйнування старих міських комун, замість яких створилася нова форма влади - принципат, або тиранія. Тирани дбали про створення нової культури, далекої від національно-демократичних традицій вільних міст. Майже всі гуманісти перебували на службі у тиранів і підтримували новий порядок. Вони зосереджували увагу на вивченні античності, відмовились від народних традицій раннього гуманізму і користувалися тільки латинською мовою. Гуманістична література набула в основному науково-філософського і публіцистичного характеру, хоча створювалася і поезія.

Поглиблене вивчення античної літератури зумовило значні ідейні досягнення. Спираючись на неї, гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка, на їхню думку, повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), вели боротьбу проти середньовічної схоластики. Саме в цей час італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду і набув суспільного визнання. Одним із найвизначніших вчених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405-1457); найбільш відомими творами якого є трактат «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) і памфлет «Про фальшивість дару Костянтина» (1440). [188]

Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж не могло припинити розвитку народної творчості і гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови, цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407-1472) - видатного мислителя, який визначився в різних галузях науки і мистецтва: філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи в італійську літературу античні поетичні жанри - елегії, еклоги.

У другій половині XV ст. гуманістична література набуває нових властивостей. На перший план поступово висувається література італійською, а не латинською мовою. Особливість її полягає в тому, що національна традиція в ній поєднується з античною. Найвизначнішу роль у розвитку культури цього часу відігравала Флоренція. Тут, зумівши заручитися підтримкою народу у боротьбі з конкурентами, встановив свою владу могутній банкірський дім Медічі, який незабаром вийшов на велику політичну арену Європи. Козімо Медічі, що правив Флоренцією протягом трьох десятиліть, сприяв розвитку наук і мистецтв, зокрема, за його задумом була створена Платонівська академія - вільне товариство поклонників Платона. Розквіт її діяльності припадає на 70-80-ті роки, коли Флоренцією правив Лоренцо Медічі, названий Пишним (1448-1492). Платонівська академія стала центром вивчення античної філософії платонізму та неоплагонівських ідей. Система поглядів учасників академії одержала назву неоплатонізму. Неоплатоніки звеличували розум і пізнання, визнавали безмежні творчі можливості людини, стверджували, що основне покликання людини - насолоджуватися красою світу і прагнути до щастя. Головною в неоплатонізмі була ідея гідності людини, всебічне висвітлення якої подав у своїй «Промові про гідність людини» Джованні Піко делла Мірандола. За його твердженням, людина є творцем своєї власної природи, вона подібна до бога і у проявах своєї могутності нічим не обмежена. «Утвердження високої гідності людини та її творчих можливостей, права на вільнодумство, визнання необхідності духовного розвитку людини, зрештою, підкреслення домінуючої ролі філософії у формуванні свідомості людей роблять вчення Піко про гідність людини однією з вершин у розвитку ренесансного світогляду».

Видатною постаттю в італійській літературі перших десятиліть XVI ст. став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Виходець із збіднілого дворянського роду, він був секретарем флорентійської республіки, дипломатичним діячем. Багато уваги Макіавеллі приділяв літературній творчості. Характеризуючи добу Відродження, зокрема, відзначаючи всебічність розвитку діячів цього часу, Ф. Енгельс згадував і про нього: «Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом і, крім того, першим вартим згадування воєнним письменником нового часу».

Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513-1515 pp., а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі.

У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об'єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця, - допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті. На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.

9.ЛІТЕРАТУРА ПІЗНЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Останній період ренесансної літератури - пізнє Відродження - охоплює 40-ві-90-ті рр. XVI ст. Італія в цей час переживала економічну і господарську кризу, яка зрештою призвела її до занепаду. В результаті великих географічних відкриттів кінця XV ст. виникли нові атлантичні шляхи світової торгівлі, й італійські міста втратили свої економічні переваги в середземноморській торгівлі. Становище погіршувалося ще й тим, що Італія так і не прийшла до національної єдності і залишалася подробленою. Економічний занепад зробив країну зовсім беззахисною перед іноземним вторгненням, і вона втратила політичну незалежність. В таких умовах значно посилюється феодально-католицька реакція, а після Трідентського собору (1545-1563) остаточно закріпились позиції інквізиції. Папська курія встановила жорстоку цензуру і з 1557 р. почала друкувати папський «індекс заборонених книг».

Все це мало згубний вплив на розвиток культури і врешті-решт зумовило її спад. Проте реакція не змогла знищити гуманістичної думки, яка навіть у той жорстокий час домоглася значних успіхів у галузі натурфілософії. Незважаючи на нездоланні протиріччя гуманістичної літератури даного періоду, вона ще довго зберігала свою життєздатність.

На останній період Відродження в Італії припадає творчість Джордано Бруно (1548-1600) - великого філософа і вченого, одного з основоположників нового наукового світогляду. Ф. Енгельс назвав його велетнем ученості, духу і характеру. Все життя Бруно було подвигом. Юнаком він вступив у домініканський монастир, де, не задовольнившись богослов'ям, таємно вивчав філософію і природознавство, читав книги великих гуманістів, захопився вченням Коперніка. Церковні шпигуни виявили недозволені заняття Бруно, і інквізиція звинуватила його в єресі. Рятуючись від ув'язнення, він тікає з монастиря спочатку в Рим, звідти в Геную, потім у Європу, де живе в різних країнах 16 років, пише наукові праці, проповідує свої ідеї та вчення у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії. У 1592 р. папські шпигуни заманили його в Італію і віддали в руки інквізиції. Вісім років інквізитори марно домагалися від Бруно покаяння і зречення свого вчення. 20 січня 1600 р. конгрегація інквізиції винесла вирок, за яким Бруно відлучався від церкви і передавався світському суду. Всі його книги були внесені в папський індекс. Стійкість і велич характеру Джордано Бруно виявилися і в словах, якими він зустрів вирок: «Ви з більшим страхом виголошуєте вирок, ніж я вислуховую його». На світанку 17 лютого 1600 р. великого мислителя прив'язали до стовпа і спалили на площі Кампо де Фіорі у Римі. Очевидець пізніше розповідав, що в останню мить до вуст Бруно піднесли розп'яття. Він відвернувся.

В історії літератури Джордано Бруно відомий своїми драматичними творами, філософськими поезіями, памфлетами. Найбільш повно його велике обдарування сатирика проявилося в реалістичній комедії «Свічник» (1582).

ВИСНОВОК

Гуманістичний світогляд становить ідейну й естетичну основу літератури і мистецтва, які створювалися в різних країнах Європи в добу відродження, що сприяло всесвітньо-історичному поступу людству «через терени до зірок»

ЛІТЕРАТУРА

1. Ф. Енгельс «Діалектика природи»

2. Брагина Л. И. Итальянский гуманизм.- М. Вьісшая школа, 1977 с. 232.

3. Данте, Сонет 11, переклад М. Бажана

4. Маркс К., Енгельс Ф Твори, т. 20, с. 326.

5. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 325

6. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 325-326.

7. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 326

8. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 362.

9. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 1, с. 24.

10. Пекло, X, 82-84 - цитата з «Божественної комедії» за виданням Данте Алігіері. Божественна комедія /Переклав, Є. Дроб'язко. - К.: Дніпро, 1973.

11. Франко Іван. Данте Алігієрі. - Львів, 1913, с. 4.

Размещено на Allbest.ru