Покаяння в духовно-моральному бутті людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Покаяння в духовно-моральному бутті людини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертації пов'язана з її орієнтацією на дослідження механізму дії феномена «покаяння» шляхом самовизначення та самовдосконалення особистості. Чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє - тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти те, заради чого варто було б жити.

Є ціла низка потаємних, захованих внутрішньо чинників людської моральності, які важко узгоджуються з гучним оприлюдненням, серед яких слід зазначити саме: совість, сором, розкаяння, покаяння. І все ж аналізувати, тверезо осмислювати, обговорювати природу цих явищ ми мусимо, якщо прагнемо скласти певне уявлення про свій внутрішній світ.

Вітчизняна етика, як і філософія загалом, перебуває сьогодні в ситуації, що характеризується певною переорієнтацією у визначенні засадових положень, вихідних принципів і канонів побудови власної теоретичної системи. У зв'язку з цим особливої уваги потребують етико-екзистенційні феномени, які довгий час розглядалися тільки як релігійні категорії.

Загальний зміст «покаяння» безпосередньо відомий кожному. «Покаяння» не є виключно християнською доброчесністю: засади його знаходяться у глибинах загальнолюдської моральної свідомості та почуття.

Звернення сучасних філософів до категорій «совість», «розкаяння», «покаяння» і т. п. вказує на те, що філософія наближається до розв'язання найболючіших питань, та однієї з особливих задач XX століття - пояснення ірраціонального.

Все більше науковці відходять від однозначності у трактовці фундаментальних етико-екзистенційних проблем людського буття. «Покаяння» ж довгий час залишалося поза увагою дослідників, саме це зумовлює необхідність філософсько-етичних досліджень цього феномена.

Стан наукового розроблення проблеми.

Тема «покаяння» має дослідницьку традицію. Вона знайшла відображення не тільки в філософсько-етичній думці, але і в релігійно-теологічній.

В історії етики «розкаяння», «покаяння» розглядаються крізь призму моральної самосвідомості: осмислення, контролювання та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. В багатьох культурах Сходу цей феномен регламентується та прив'язаний до ритуалу. В античності ідея «розкаяння» не є центральною, але постає як прагнення самоаналізу, відповідальності, звернення до своєї особистості (Марк Аврелій «Наодинці з собою. Роздуми.»).

Мислителі середньовічної християнської культури велику увагу приділяли феномену «покаяння», оскільки ідея покаяння є провідною для християнської етики. Сповідальний жанр літературний та філософський виникає саме в цей час («Сповідь» Аврелія Августина, твори Тертуліана, Фоми Аквиньського, Оригена).

Релігійно - теологічні роздуми на тему «покаяння» мали розробку в творах отців як католицької церкви (починаючи з Аврелія Августина та Фоми Аквиньського), так і православної церкви (давньої, пізніх часів та сучасної). Особливо грунтовно представлена тема «покаяння» в книзі Никодима Святогорця «Невидима брань», в листах єпископа Феофана Затворника, в книгах єпископа Ігнатія Брянчанинова (в останніх сконцентровано вчення всіх отців православної церкви). А також в творах О. Ковальницького «Сповідь перед духівником», та О. Замятіна «Покаяння та його значення для морального життя християнина».

В епоху Відродження та Нового часу «розкаяння» та «покаяння» розглядаються як самоаналіз, самоспостереження та спроби самовдосконалення («Спроби» Монтеня).

Ідея розкаяння розглядається та пов'язується з ідеєю відповідальності у творчості І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха.

Потребу в розробці феномена «покаяння» відчували як представники класичної української філософсько-етичної думки - Г. Сковорода та П. Юркевич, так і російські мислителі ХІХ-ХХ століть - М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, Г. Федотов. В праці «Про національне покаяння» Г. Федотов зазначає необхідність покаяння всього російського народу.

Психологічні аспекти зазначених феноменів досліджували Е. Фромм, Р. Асаджолі, представники гештальтпсихології. Останні інтерпретують феномен «покаяння» як «раптове схоплення ситуації в цілому, по-новому», або «інсайт».

Сповідальним жанром та зазначеною проблематикою відрізняються роботи французького неотомізму, зокрема М. Габріеля. Тема «покаяння» у ХХ столітті розкривається не лише в теоретичній думці, вона знаходить відображення і в художній творчості: поезії, прозі, кіномистецтві (З.Міркіна, Ч. Айтматов, Х.-Л. Борхес, Фаулз, Т. Абуладзе та ін.).

В радянській філософсько-етичній літературі грунтовної розробки феномена «покаяння» не відбулось. Навіть філософський та етичний словник уникав трактування цього поняття. Провідними чинниками моральної самосвідомості людини розглядалися тільки такі як совість та сором (З.А. Бербешкіна, Ю.Н. Давидов, О.Г. Дробницький, А.А.Мілтс).

Розгляд етичних та психологічних аспектів проблеми розкаяння та покаяння знайшли втілення у новітній українській науковій літературі. Феномени «покаяння» та «розкаяння» розглядає в своїх працях В.А. Малахов. Праці цілого шерегу українських філософів стосовно дослідницької програми становлять значний інтерес (М.В. Попович, Є.К. Бистрицький, В.Г. Табачковський, Н.В. Хамітов).

Методологічно плідними для дисертанта були роботи сучасних українських етиків Т.Г. Аболіної, О.І. Левицької, О.В. Шинкаренко, В.В.Єфименко, О.М.Лінчук, А.М.Єрмоленко, Т.М. Дерев'янко, О.І. Фортової, В.К. Ларіонової.

Евристично значущим є екзистенційний аналіз української ментальності, здійснений А.К. Бичко, І.В. Бичко.

Цією роботою відновлюється традиція науково-теоретичного розгляду даного поняття, яка була достатньо впливовою в етичній думці України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. та загублена в подальшому розвитку. Після усунення ідеологічних догматів постає можливість усвідомлення та розвитку наукового дослідження феномена, несправедливо віднесеного лише до ланки релігійних понять.

Об'єктом дослідження є феномен «покаяння» в духовно-моральному бутті людини.

Предметом виступають етико-екзистенційні та етико-психологічні аспекти проблеми покаяння, механізм дії феномена.

Мета та завдання дослідження. Метою роботи є дослідження природи феномена «покаяння» в контексті сучасної філософії людини, обґрунтування, в ракурсі «самовизначення» та «самовдосконалення» особистості, умови реалізації феномена та механізму його дії. Відповідно до цього визначаються такі дослідницькі завдання:

- дослідження виникнення покутних обрядів в релігіях світу та розгляд проблеми морального зла в контексті історії культури;

- здійснення аналізу понять «розкаяння» та «покаяння», обґрунтування сенсу, природи і механізмів їх дії в духовно-моральному бутті людини з метою подальшої розробки цієї проблеми сучасною етичною наукою;

- розгляд становлення ідеї «покаяння» в міфологічних, релігійних, філософсько-етичних та психологічних концепціях як нагальної потреби в «очищенні», «сходженні», нарешті, в «самовдосконаленні» особистості й розкриття її сенсу в контексті моральнісного життя людини;

- дослідження етико-психологічних аспектів феномена «покаяння» крізь призму сучасної психології, його прояву в особистому житті та історичній практиці;

- на основі аналізу окремих положень філософських праць Г. Марселя, М. Мерло-Понті здійснення етико-філософського аналізу феномена «покаяння», розкриваючи особливості обґрунтування моральних понять;

- використовуючи загальнотеоретичні підвалини онтологічного осягнення мислення, мови й мистецтва в реальному людському світовідношенні, в живій дійсності соціокультурного світу, цілості чуттєво-розуміючого досвіду, з'ясування морально-виховного значення художньої творчості в покутних наверненнях людства;

- здійснення аналізу «сповіді» як особливого жанру літературної та філософсько-теологічної творчості.

Теоретико-методологічною основою дисертації виступає екзистенційна та феноменологічна традиція у філософії та психології. Дисертант розглядає покаяння як етико-екзистенційну проблему, яка на відміну від просто етичної, є гранично-етичною, тому потребує певного підходу дослідження. Неотомістична традиція дослідження та сповідальний жанр філософських роздумів Г. Марселя є підгрунтям екзистенційного дослідження феномена «покаяння» дисертантом. Воно також базується на «антропології тайни» Юркевича та релігійній етиці М. Бердяєва, М. Лоського, П. Флоренського, В. Соловйова, С. Булгакова.

Спроби пояснити релігійне та філософське, одночасно, поняття потребує залучення новітніх методів філософії, а саме, - екзистенційної феноменології. Таким чином, методологічною основою дослідження виступили роботи Мориса Мерло - Понті.

Дисертантом розглядається та мотивується реалізація феномена «покаяння» в ракурсі ідеї «прийняття відповідальності» як моменту входження «в нову сферу бачення речей», а також можливості діалогу, як моменту становлення комунікативного простору на шляху самовизначення та самовдосконалення. Підгрунтям такого підходу є досягнення М. Бубера, М. Бахтіна, Р. Асаджолі, Ф. Перлза.

Наукова новизна дисертаційної роботи, основні елементи якої відповідають поставленим завданням, полягає в дослідженні феномена «покаяння» як етико-філософської проблеми. З перебігом такого аналізу пов'язане формулювання та уточнення рішень, які виносяться на захист як положення та висновки, що мають наукову новизну:

- розкрито поступове ускладнення обрядових «очищень», цілі яких трансформувалися від фізично-нагальних потреб до символічних та моральнісних. В різних культурних традиціях і мовах спокута втілювала весь спектр діяльних зусиль людини, спрямованих на протистояння злу;

- загальною основою виникнення в культурі практик «очищення», «покаяння» являється зростаюче усвідомлення зла як результату людської активності, поступове розрізнення специфіки моральнісного зла;

- в ході аналізу понять «розкаяння» та «покаяння» здійснено їх розведення шляхом виявлення смислових та змістовних розбіжностей. «Покаяння» об'єднує в собі інтуітивні, ірраціональні, безпосередні онтологічні основи світосприйняття, ціннісно-раціональні засади та цілеспрямовану зміну стратегії поведінки, тоді як «розкаяння» являє собою чуттєву форму оціночної діяльності;

- покаяння виражає принципову відкритість особистісного буття людини, потребу в самовдосконаленні, бажанні «злету», «відкриття», «осягнення істини», «виходу за межі себе»;

- покаяння є могутнім духовно-творчим актом, що веде до кардинального перетворення внутрішнього світу людини шляхом зростання відповідальності та сходження крізь «трагедію» та «надію» до «свободи»;

- зроблено висновок, що «сповідь» є особливим жанром етико-філософської творчості, яка являє собою найбільш досконалу форму самопізнання в межах «життєвого шляху» людини за умов зміни світоглядних парадигм. Виявлено своєрідність виховного значення «сповіді» та «покаяння» в творах мистецтва.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення та висновки дисертації сприятимуть поглибленню розуміння складних та неоднозначних духовних процесів у сучасному українському суспільстві, а також в тому, що його основні положення та результати, напрацьовані методологічні підходи можуть стати в нагоді для подальшої розробки цієї проблематики, стануть корисними не лише філософам, а й соціологам та психологам.

Окрім того, положення та висновки роботи використовувалися при читанні лекцій та проведенні семінарів з філософії та етики в Київському державному університеті культури та мистецтв та Київському університеті імені Тараса Шевченка. На їх основі також може бути створений окремий спецкурс.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на науково-практичних семінарах для аспірантів філософського факультету, засіданнях кафедри етики, естетики і культурології Київського університету імені Тараса Шевченка, «Днях науки «(Київ - 1997,1998) філософського факультету, Міжнародній науковій конференції «Динаміка української культури на зламі тисячоліть» (29-31 жовтня Київ, 1998), Міжнародній науковій конференції з нагоди 50-річчя прийняття Загальної Декларації прав людини (10-11 грудня, Київ, 1998).

Низка положень пропонованого дослідження опублікована у збірниках наукових статей.

Структура дослідження визначається метою й завданнями дослідження, логікою розгортання наукового матеріалу, методологією його структурування. Робота складається з вступу, трьох розділів (7 параграфів), висновків та списку літератури.

Розділи дисертації відображають логіку розгляду теми в концептуальних проблемних напрямах. Перший розділ «Виникнення та становлення феномена «покаяння» в культурно-історичному контексті» присвячений аналізу проблеми морального зла в контексті історії культури та виникненню покутних обрядів в релігіях світу, формулюється концептуальне визначення необхідності ритуального очищення в міфологічній та релігійній структурі світосприйняття. В другому розділі «Етико-психологічний аналіз поняття покаяння» поряд з аналізом та психологічною характеристикою феномена в структурі особистості, «покаяння» розглядається в системі етичних понять, здійснюється його етико-філософський аналіз. Третій розділ «Морально-виховне значення художньої творчості в покутних наверненнях людства» присвячений темі «розкаяння» та «покаяння» в мистецтві, «сповіді» як особливому жанру літературної творчості.

Основний зміст роботи

моральний культура обряд

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються мета і завдання дослідження, вказується методологічна основа роботи, формулюються її новизна та положення, що виносяться на захист. А також теоретичне і практичне значення.

У першому розділі «ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФЕНОМЕНА «ПОКАЯННЯ» В КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ» розглядається проблема морального зла в контексті історії культури та виникнення покутних обрядів в релігіях світу, формулюється концептуальне визначення необхідності ритуального очищення в міфологічній та релігійній структурі світосприйняття.

У першому параграфі «Проблема морального зла в контексті історії культури» дисертант, розглядаючи поняття розкаяння, покаяння, які являють собою зумовлені роботою совісті акти глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки і свідомості з необхідністю звертається до проблеми морального зла, хибних нахилів, пороку. Звісно, «Загальна історія безчестя», яку задумав скласти аргентинський письменник Х.Л. Борхес, не менш важлива для самопізнання людства, ніж історія доброчесності.

Поняття розкаяння, очищення вимагають, певним чином, можливості очищення від «чогось», що забруднює тіло, або ж свідомість людини. Потому, дисертант розглядає походження та розвиток понять морального зла в культурі, тобто в повсякденній свідомості, міфології, етиці.

Різні способи відношення людини до світу висвітлюють різні грані зла. В емоційно чутливому відношенні зло виступає як неприємне, що викликає відразу, страждання або жах - різні види психічного дискомфорту. В утилітарному відношенні воно набуває виразу шкоди, тобто того, що перешкоджує цілеспрямованій діяльності по задоволенню матеріальних потреб. З естетичної точки зору воно виливається в форму потворного. В коло дослідження морального зла попадає, таким чином, відображення суперечливого існування людини в культурі, і насамперед в моралі.

Цілком зрозуміло, що «початки» й «влада» - то є духовно-вольове начало в людині, воно й несе відповідальність за всі різновиди морального зла.

Звертаючись до передісторії людства, дисертант намагається прослідкувати первісні нрави та історичну генеалогію зла, пороків.

Культура, виробивши поняття морального добра та зла, здобула схильність дивитися крізь призму якогось одного з них на цілі історичні епохи, вважати або те, або інше вихідним станом людського роду. Насправді, моральне зло не співпадає цілком ні з тваринною спадкоємністю людини, ні з результатом відходу від природи. Люди впадають в аморальність не тільки тому, що зберігають в собі занадто багато «тваринного», і не тільки через те, що занадто віддаляються від природи. І та і інша причини часто діють разом. Завдяки культурі люди стають більш самостійними в відношеннях до природи та один до одного. Вони знаходять здібність свідомо опанувати зовнішнім та внутрішнім світом, втручатися в хід процесів, раніш регульованих самою природою, але своїм впливом порушують той баланс протилежностей, який підтримує природа.

Сходження культури по стриманню ворожнечі та насильства дисертант простежує на прикладі канібалізму.

Розглядаючи крайні випадки людської агресивності та розвиток в культурі моральних норм, що стримують, витісняють та забороняють її прояв, автор приходить до висновку про здатність людини усвідомлювати ганебність деяких вчинків, навіть якщо вони твердо склалися в суспільстві і мали грунтовне пояснення. Визнання своєї провини, свого поганого вчинку надає можливості для розвитку та формування моральності взагалі.

Дисертант зазначає, що дослідження природи прояву в людині моментів сходження по шляху моральності велике значення має ірраціональне в людській природі. Моральні норми не дають достатніх відомостей про моральнісну свідомість. Норми, як говорить М. Шелер, по суті не основні факти моральнісного життя, глибше норми лежать цінності, задля здійснення яких виробляються норми.

Дійсність добра, з одного боку, пов'язана лише з особливою волею, але з іншого - має в собі момент абсолютного, що не є механічним аналогом абсолютного початку людини в практиці і в інших органічно-конкретних цілях життєдіяльності, тому що включає момент універсально-історичного порядку.

В процесі розвитку морально-творчого потенціалу внутрішнього світу людини совість стає її найбільш багатою формою, якщо людина здатна до постійної внутрішньої роботи, до самооновлення.

У другому параграфі «Виникнення покутних обрядів в релігіях світу» дисертант розглядає очищення, які були особливо притаманні персидській релігії, значне місце їм відводилось і в старозавітній іудейській теократії. Також доводиться в роботі, що покаяння язичників має характер формальний або обрядовий. Якщо ми звернемо увагу на покутну практику язичників, то помітимо, в першу чергу, багатство та різноманітність очищувальних та задобрювальних засобів: жертви, обмивання, очищення, молитви, сповіді та епітімії. Майже кожний з цих покутних засобів, в свою чергу, має декілька родів та видів, і деякі з них з боку свого обряду відрізняються неймовірною складністю. В цьому відношенні заслуговують особливої уваги обряди очищення та епітімії.

Не можна сказати, що у кожного язичника покаяння мало зазначений характер. В язичництві зустрічаються іноді приклади і такого покаяння, яке виходить з глибин душі людини, що розкаюється, і не мають формалізму. Згадаємо покаяння Ниневитян при пророці Іоні. Але такі приклади в язичництві становлять виключне явище.

Дисертант зупиняється на розгляді смислу покаяння в християнстві, причин, чому переважними часами покаяння в житті цілих народів та окремих людей бувають часами лиха, нещасть та горя.

Покаяння має безпосереднє відношення до духовно-морального настрою людини. Цей настрій і обумовлює собою можливість або неможливість покаяння.

Неможливо не визнати благотворного психологічного та морального значення за сповіддю, яка є вербалізацією думок, переживань, що не знаходять упорядкування, а можливо й належного осмислення у свідомості людини. Відкрите визнання перед іншою людиною полегшує душу. Це є психологічна потреба людини, совість якої обтяжена.

Дуже цікавим і показовим, щодо досліджуваної проблеми, є таке явище в православній культурі, як «старчество». Автор зазначає, що подібне явище було притаманне суто православній релігії. Дисертант доводить, що етнокультура сама не в змозі задовольнити потреби трансцендентного в бутті людини (сенсу життя) яке не вичерпується земним існуванням. Віра в понадзміст - як в метафізичній концепції, так і в релігійному смислі проведіння - має велике психотерапевтичне та психологогігієнічне значення.

Автор зазначає та показує розбіжність понять «очищення», «омивання» та «розкаяння», «покаяння». І те, що самі по собі «очищення» та «омивання» залишилися в релігійних та народних обрядах. Дисертант доводить, що ініціації є ядром людського існування. Переживаючи кризи, провали, падіння, людина переживає катастрофу, а потім - самовідродження, «смерть та відродження».

Як підсумок, автор зазначає, що феномени «розкаяння» та «покаяння» слід розрізняти між собою, а також їх відмінність від обрядів очищення, що спочатку мали суто практичне значення, а потім і символічне. Виокремившись, на шляху моральнісного розвитку людства, вони набули суто морального значення, на відміну від «очищень», які зберегли свою символічну роль.

У другому розділі «ЕТИКО - ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ «ПОКАЯННЯ» поряд з психологічним аналізом та характеристикою феномена в структурі особистості, покаяння розглядається в системі етичних понять, відбувається його етико-філософський аналіз.

Перший параграф «Етико - філософський аналіз феномена покаяння» присвячений як виникненню термінів, що означають «покаяння» в різних мовах, так і філософському аналізу емоційних, вольових, інтелектуальних аспектів феномена. Автор доводить, що дійсне, справжнє покаяння не пов'язується з намаганнями самовиправдання чи заспокоєння нервової системи чи совісті. Це покаяння перед обличчям смерті. Покаяння, що розуміється як визнання, усвідомлення та прийняття відповідальності за всі скоєні в житті вчинки. Момент же прийняття відповідальності насправді і є сакральним моментом входження в нову сферу бачення речей, «таїнством» або «прозрінням». Жага досконалості, перероблення своєї натури, досягнення довершеності - природно присутні людській особистості. На цьому шляху через саморефлексію людина знаходить відповіді на основні буттєві запитання, пов'язані із сенсом життя, покликаності, служіння, свободи. Безумовно, на цьому шляху людина не задовольняється суто реальним досвідом повсякденного життя. Висновки, мрії, навернення, відкриття заохочують до осмислення реалій не тільки через досвід, а й через «прозріння», «одкровення», «таємницю», не тільки того, що пізнається, а й відчуваного.

Антропологія Юркевича, виходячи з древньої містики, позначає в православному богослівії і релігійній філософії шляхи - антропології таємниці. Юркевич виходить з визнання в людині «допсихічної», «задушевної» глибини.

Не ставлячи в кут проблеми її приналежність суто християнській, богословській основі, автор звертає увагу на витоки і формування сповідальних мотивів та покаяння в філософсько-теологічних роздумах.

Переходячи до аналізу лінгвістичного досвіду, дисертант спирається на погляди Мерло-Понті, який в першу чергу намагається виявити його дійсно філософські завдання. А саме, яким чином виникає лінгвістична поведінка, який сенс має цей досвід для становлення людського суб'єкта. Ось чому так важливі бувають при аналізі своєї поведінки та життя сповідальні навернення. Через акт мовлення (а саме, через сповідь) - людина розкриває своє суб'єктивне буття в його найфундаментальнішому, моральнісному аспекті на шляху самовдосконалення. В літературних сповідях митці назавжди, так би мовити, вплітають своє індивідуальне життя, самий його процес сходження моральнісними сходами, в історію людства, що, таким чином, поєднує буття покутного з тим, хто його сповідь сприймає.

Автор доводить, що природною в суто біологічному, психологічному та метафізичному смислі, можна визнати потребу людини до відновлення. Також, як і клітини тіла людини протягом життя, з певною циклічністю повністю оновлюються, потребує оновлення і нервова система, а однією з характерніших її рис - є гнучкість. Тоді можна зазначити, що і в метафізичному плані людина має постійну потребу в оновленні. Покутні практики, звісно, мали і мають психологічне значення, забезпечуючи так чи інакше психологічний комфорт людині, яка розкаюється. Страждання, які переживає людина, викликають кардинально-перетворююче духовне напруження. Воно на емоційному рівні допомагає людині усвідомити те, що не повинно існувати.

В тісному зв'язку з усіма видами аксіологічного досвіду стоїть досвід моральнісний, що відкриває вимоги абсолютного ідеалу досконалості та включає в себе голос совісті. Наявність в людині постійної невдоволеності собою, пошуку виходу до того, що вона не може навіть чітко визначити, потреба розкаятися навіть тоді, коли не скоєно поганих проступків, чи навіть помислів, - (як писав св. Серафим Саровський), все ж вказує на глибинну потребу людського єства до «очищення», «прозріння», «виходу», «злету» і т.д. Що нарешті можна назвати словом, в зміст якого включається ціла наука моральних смислів - «покаяння».

Роблячи висновок, дисертант зазначає, що пройшовши багатовікову історію розвитку, закріпившись в різних мовах, термін «покаяння» дійсно використовується дещо в різних аспектах. Часто, навіть в словнику, поняття «покаяння» використовується синонімом слова «розкаяння». «Покаянням» називають релігійний покутний обряд сповіді. «Покаянням» же можна назвати і не тільки обряд, чи акт розкаяння, що виконаний, аж до «останньої крапки», але й метафізичний акт входження людини в нову сферу «інтелектуального бачення», - за словами Шелера, або «цілісний вихідний елемент сприйняття, що веде до відкриття світу», - за словами Мерло-Понті.

В другому параграфі «Покаяння в структурі особистості (психологічна характеристика феномена «покаяння») автор намагається відповісти на таке запитання: «Чи можливо здійснити гармонічну внутрішню інтеграцію?». Розв'язавши цю проблему, людина може вилікуватись від відчаю, знайти сенс життя, нарешті подолати неврози. Глибоке пізнання своєї особистості та перебудова навколо нового центру - завдання складне, але не безнадійне.

Безумовною і можливо єдиною перевагою людини є гнучкість її нервової системи. Здійснити гармонійну внутрішню інтеграцію та встановити правильні відносини з іншими людина зможе за умов глибокого пізнання своєї особистості (дослідження свідомості та підсвідомості), здійснення контролю над різними елементами особистості (ці функції частково здійснює совість та сором), виявлення нового, істинного центру свого єства та перебудова особистості навкруги цього нового центру. Функції таких феноменів, як «розкаяння» та «покаяння» полягають саме в здійсненні цієї задачі.

Розглядаючи погляди гештальтпсихології, автор відзначає своєрідність гештальтпідходу, який полягає в тому, що факти, сприйняття, поведінка та феномени набувають своєї специфіки та певного значення завдяки своїй специфічній організації. Контакт з середовищем та залишення його, прийняття та відкидання - найбільш важливі функції цілісної особистості. Це позитивний та негативний аспекти психологічних процесів нашого життя. Якщо ця здібність починає погано функціонувати, індивід не спроможний вести себе належним чином, і його вважають невротиком. При нормальному функціонуванні здібності до розрізнення її складових - прийняття і відкидання, контакт та залишення - постійно присутні та діють. Можливо таким чином можна пояснити моральний феномен «розкаяння». Люди здібні глибоко переоцінювати своє минуле, скидати багато з накопиченого, як баласт, змінюватися настільки, що ставати по суті непричетними до своєї хибної чи навіть злочинної частини минулого життя. Совість - це наша ре-акція на самих себе. Або, як описується вона в гештальтпсихології - сила реактивного гніву, направленого на самих себе. Завдяки розкаянню людина може внутрішньо роз'єднатися із зробленою нею дією. Переживаючи це розкаяння можна повернути зроблене, але в сфері духовній, моральній. Для того, щоб, висловлюючись мовою гештальтпсихології, - завершити позитивний гештальт. Таким чином, розкаяння служить для того, щоб «виправити» минуле, розв'язуючи проблему, яку ніякі абстрагування та наркотики розв'язати не в змозі. В ситуації конфлікту потреб індивід повинен бути здатним до прийняття ясного і чіткого рішення. Коли він прийняв таке рішення, він або в «контакті», або його «залишає». Але якщо він не здатний до розрізнення та не може прийняти рішення, він не може повноцінно залишатися в «контакті», та повноцінно «залишити», і це негативно діє як на нього, так і на оточуючих.

В гештальтпсихології, зазначає дисертант, поняття покаяння можна порівняти з поняттям «інсайту» - раптового, що не виходить з минулого досвіду, розуміння суттєвих відносин та структури ситуації в цілому, за допомогою якого досягається осмислене рішення проблеми.

В третьому параграфі «Феномен «покаяння» в системі понять» дисертант, описуючи феномен «покаяння» в системі моральних понять, приходить до своєрідної схеми, або навіть кола, яке замикається: «свобода» - «трагедія» - «конфлікт» - «надія» - «покаяння» - «спокута» - «Свобода».

У третьому розділі «МОРАЛЬНО - ВИХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ В ПОКУТНИХ НАВЕРНЕННЯХ ЛЮДСТВА» розглядається тема «розкаяння» та «покаяння» в мистецтві, а також приділяється увага особливому літературному жанру - сповіді.

Перший параграф «Сповідь» - як особливий жанр літературної творчості» автор починає з положення про те, що потреба сповідатися, відкрити душу комусь іншому, щиросердно признатися у тім, що тривожить нас та мучить і, як говориться, залишається на нашій совісті, що ми хотіли б приховати, але більше не в змозі носити в собі, наодинці, - це звичайна, й природна потреба людини як істоти моральної та соціальної. Класичним зразком літературної сповіді, що поклав початок «сповіді» як особливого жанру (в цьому жанрі будуть писати потім і Руссо, і Толстой), стала «Сповідь» Августина, одного з «отців» західної християнської церкви, визначного її теолога, філософа та мораліста. Далі розглядається «Сповідь» Толстого, зазначається, що вихідними передпосилками до написання «Сповіді» руйнується сталий погляд, начебто людина замислюється над вічними питаннями лише під впливом труднощів та негаразд.

В другому параграфі «Тема «розкаяння», «покаяння» в мистецтві» автор доводить, що прекрасним матеріалом для підкреслення висновків екзистенційної феноменології є мистецтво.

Література досить переконливо доводить, що мова улаштована незвичайним чином, що вона дає нам більше, ніж в ній закладено. Коли людина слухає або читає, слова не обов'язково стосуються значення, яке воно вже мало - вони мають унікальну здатність виводити того, хто сприймає їх за межі його думок, роблять в його відокремленому світі отвори, крізь які проникають думки «іншого». В цьому параграфі дисертант звертається до літературних творів, в яких тим, чи іншим чином іде мова про розкаяння та покаяння. Наприклад, англійський письменник К.С. Льюіс в книзі «Любов. Страждання. Надія» ставить запитання: «Хто є справжній покутний»?, на яке знаходить відповіді, доводить їх міркуванням та за допомогою мови притч.

Сповідальні мотиви, бажання «врятувати світ від «світу цього» з його потворністю та злом» властиві всім видам мистецтва, які відтворюють їх не тільки змістом, а й формою, художніми засобами та своєю специфікою. Кіномистецтво має змогу створювати подібність реальності, література сприяє роздумам та міркуванням наодинці з собою, театральне дійство захоплює містичним чином глядача і дає реальну можливість щирої, хоч і обумовленої текстом, сповіді актора перед глядачем.

Ідея покаяння передбачає свободу волі, здатної зупинити інерцію хибних навичок людини і надати зворотного ходу причинно-наслідковій детермінації, що веде до зла. Літературне зображення такого зворотного ходу - повість Л. Толстого «Фальшивий купон», де одна хибна справа породжує іншу, поки акт покаяння не відкриває такий же ланцюжок добрих справ. Л. Толстой заперечує оцінки, що прийняті в суспільстві, і єдиним регулятором людської поведінки вважає совість. Докори совісті не приводять до розкаяння в тих випадках, коли людина не може зламати свої гордощі, властивість, пихатість тощо. В художній літературі ця душевна мука зображена Достоєвським не тільки в «Злочині та покаранні», але й в долі Ставрогіна в «Бісах», а також Смердякова в «Братах Карамазових»: обидва вони не знаходять виходу, закінчуючи самогубством. З великою силою зображені муки совісті без розкаяння Вальтером Скоттом в «Айвенго» в описі смерті барона Фрон де Бефа.

Совість закликає до розкаяння, очищення. «Нікому, крім людини, не дано розкаюватись», - пише Ч. Айтматов в романі «Плаха». Віктору Гюго в романі «Знедолені» вдалося дати переконливе зображення розкаяння, яке відроджує душу.

Тема «покаяння», «сповіді», «розкаяння», бажання отримати спокій, очистити душу - розповсюджена і широко представлена в літературі. В ліриці Пушкіна, Лермонтова.

Символом покаяння, повернення, в біблійній історії, є вже згадувана притча про блудного сина. У поетеси Зінаїди Міркіної є чудовий вірш «Блудний син», що відображає весь сенс цього широкого поняття.

Сповідь, розкаяння можуть бути й не справжніми й щирими, а вигаданими, як сповідь Сари Вудраф у відомому романі Фаулза «Жінка французького лейтенанта». Але навіть така сповідь дає змогу зрозуміти важливість страждань в житті людини, які роблять «живою» її особисту історію, наповнюють її змістом. Фільм Т. Абуладзе «Покаяння» - набат, що закликає до загального покаяння, до громадської совісті. Фільм Абуладзе - справжній філософський твір. Складний, тому що говорить з нами мовою метафор і символів, змішує в собі реальне й вигадане, відважно перемішує епохи, костюми, стилі.

Георгій Федотов в своїй праці «Про національне покаяння» закликає до покаяння християнську Росію, говорячи, як про особисте, так і про національне покаяння. До речі, подібні заклики здавна лунали, в зверненнях до російського народу (російська релігійна філософія); до українського народу - М. Хвильовий твором «Санаторійна зона» зробив спробу заклику до національного покаяння. Але, на жаль, це залишилося лише в закликах. І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і покаяння ніяк не виглядають анахронізмом.

У ВИСНОВКАХ дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслюються перспективи подальшого дослідження проблеми. Зокрема підкреслюється:

По-перше, засади таких феноменів, як розкаяння та покаяння знаходяться в глибинах загальнолюдської моральної свідомості та почуття. Розвивалися вони в ході історії з обрядів очищення, що спочатку мали суто практичне значення, а потім і символічне. Виокремившись, на шляху моральнісного розвитку людства, вони набули суто морального значення, на відміну від «очищень», які зберегли свою символічну роль.

По-друге, феномен покаяння має відношення як до міфічного світосприйняття, так і до психологічних умов існування людини. Якщо міфічне світосприйняття передбачає направленість розвитку історії та циклічність природних процесів, то психологічні передумови існування людини передбачають розвиток (направленість на самовдосконалення) та виживання (оновлення організму). Бачимо в цих двох підходах однакову тенденцію існування людини: розвиток (направленість) та оновлення (циклічність).

Якщо людина психоделічно проживає своє життя, тобто не розділяє тіло та психіку(душу), вона знаходиться «своїм тілом» в «тілі світу», спроможна до моральнісного оновлення шляхом покутної практики, за допомогою чуттєвості та розуму («сприйняття ситуації в цілому»).

По-третє, слід розрізняти такі поняття, як розкаяння та покаяння. Розкаяння має відтінок емоційного відчуття та переживання щодо свого емпіричного характеру, покаяння ж має метафізичний характер та інсайтову природу.

По-четверте, в сповідальних, покутних наверненнях людства зберігається лінгвістичний та моральнісний досвід людства, що має виховне значення для наступних поколінь. Творчість митців, які крізь слово про покаяння розкривають свій творчий потенціал та створюють своєрідний психоаналітичний настрій, де головним принципом є «вживання» або «мандрування по душах», - допомагає кожній особистості відправитись в такі «мандри» по своїй душі.

По-п'яте, дослідження сучасної психології дають змогу їх використання в практичному житті та філософських роздумах щодо етичної самореалізації людини. Узагальнюючи дослідження сучасної психології та філософії, приходимо до висновку про можливість наявності в людині почуття «незадоволеності», «потреби в сходженні» та «відкритті», нарешті в «самовдосконаленні».

Покаяння ж як феномен духовно-морального буття людини є механізмом самовдосконалення, що дає можливість виходу на якісно-новий рівень особистості, поєднуючи культурно-моральне життя та опосередкований духовний саморозвиток.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Кундеревич О.В. Совість, розкаяння, покаяння в духовному бутті людини. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - Київ, Київський державний лінгвістичний університет, 1998. - С. 152-157.

2. Кундеревич О.В. Покаяння в духовно-моральному бутті людини. // «Дні науки - 1998» філософського факультету. Наукові статті аспірантів, докторантів, викладачів. - Київ, Київський університет, 1998. - С. 126-132

3. Кундеревич О.В. Сповідь, розкаяння, покаяння (Етико-естетичний аналіз). // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - Київ, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1998. - С. 15-26.

4. Кундеревич О.В. Значення художньої творчості, покутних навернень у вільному духовному самовизначенні людини. // «Динаміка української культури на зламі тисячоліть». Збірник наукових праць. - Київ, 1998. - С. 54-61.

Размещено на Allbest.ru