Естетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Естетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України

Луганськ - 2007

Загальна характеристика роботи

Актуальність і доцільність дослідження. Аналіз сучасного художнього процесу є однією з важливих і складних проблем української естетики. Інтенсивні соціально-політичні, економічні й культурні трансформації, що відбулись в Україні впродовж двох останніх десятиріч, відкрили новий етап у розвитку українського мистецтва. Було повернуто до життя заборонені, забуті або відкинуті традиції, художні явища, імена, твори, які сьогодні виступають дієвою культуротворчою силою. Після тривалого відокремлення від світового культурного простору українське мистецтво активно включилось у світовий художній процес, по-своєму інтерпретуючи проблематику світового мистецтва ХХ століття. Зміни, що відбуваються в українському образотворчому мистецтві, мають сутнісний характер і пов'язані з масштабними трансформаціями типів художньої свідомості, світовідношення, метафізичних настанов і розуміння сутності мистецтва.

В естетико-мистецтвознавчій думці 1990-х років фактична відсутність необхідного теоретико-методологічного базису, який перебуває на стадії становлення, значно уповільнювала розв'язання дослідницьких завдань у царині новітніх художніх процесів. Крім того, відсутнім є й цілісний образ сучасної української образотворчості, у якій виокремлюються щонайменше три гетерогенних складових (contemporary art, нефігуративне мистецтво, фігуративне мистецтво). Невизначеність в українській естетиці теоретико-методологічних питань дослідження нових форм, що виникли у фігуративному мистецтві впродовж останніх десятиліть, не дозволяє робити якихось обґрунтованих висновків щодо реального співвідношення відзначених складових сучасного мистецтва в Україні. У становленні нової моделі національної образотворчості, репрезентованої традиційними видами професійного мистецтва, найбільш впливовими фахівці визнають тенденції перетворення, завдані опануванням етнокультурної традиції, європейського модернізму й постмодернізму. З ними відбулась актуалізація естетичної категорії «міф» в українському мистецтві й поширення теоретичного концепту «міф» в українському мистецтвознавстві другої половини 1990-2000-х років. Полісемантизм поняття міфу вимагає рефлексії щодо специфічних естетичних аспектів цієї категорії. Актуальність теми дисертації окреслюється необхідністю дослідження нових явищ у розвитку традиційних видів українського професійного образотворчого мистецтва (живопису, скульптури, графіки), пов'язаних з виникненням і значним поширенням у їх межах неоміфологізму.

Вивчення художнього неоміфологізму було започатковано в західному літературознавстві на початку ХХ століття. У сучасній вітчизняній філософській думці домінує тенденція раціоналістичного дослідження міфу, яка зазвичай елімінує естетичну рефлексію й наголошує міф як маніфестацію соціальної психології (О. Донченко, Ю. Романенко) або суспільної свідомості (К. Лаухін, Г. Носова, А. Щедрін), розглядає його в межах гносеології (у роботах російських дослідників В. Горана, А. Косарєва, В. Найдиша), що дозволяє акцентувати поліфункціональність і полісемантизм міфу. Перетин націотворчого, етнокультурного та естетичного аспектів міфу піддано аналізу в працях Н. Амельченко, О. Забужко, В. Сніжка.

У визначенні загальних підходів до естетичної проблематики міфу в сучасному мистецтві найбільш значущими є роботи С. Кримського, М. Епштейна, В. Суханцевої, Г. Тульчинського, М. Уварова, у яких здійснюється рефлексія онтології культури. Як і в зарубіжному досвіді, питання художнього неоміфологізму почали досліджуватись спочатку не в естетиці й мистецтвознавстві, а в межах інших дисциплінарних підходів: у 1970-і роки - у літературознавстві (Є. Мелетинський, З. Мінц), у 1980-і - у кінознавстві (Л. Левчук). Наголошення психологічних аспектів міфу (у роботах С. Аверинцева, Ю. Антоняна, В. Куєвди, К. Разлогова, А. Руткевича) дає підстави досліджувати генетичні засади міфопоетичної образотворчості. Утвердження архетипної концепції К. Юнга в українському гуманітарному знанні (у роботах С. Кримського, В. Личковаха) супроводжувалось поширенням психологічної парадигми в українському мистецтвознавстві другої половини 1990-2000-х років. Відтоді поняття міфу й архетипу вживаються у зв'язку з теоретичним визначенням нової моделі національної української образотворчості (М. Протас) та регіональної естетики (В. Личковах), у мистецтвознавчих дослідженнях етномистецької проблематики (С. Бушак, С. Верговський, В. Данилейко, В. Ілля, Т. Марченко-Пошивайло, І. Пошивайло, М. Чорна) й у вивченні творчості сучасних митців (Д. Горбачов, А. Гуренко, Л. Гурська, О. Ковальчук, О. Найден, Л. Тверська, О. Федорук, Р. Яців). Такі дослідження переважно мають емпіричний характер, ставлять монографічні завдання. Не можна не враховувати досвіду мистецтвознавчого вивчення міфопоетичного за природою утопізму художньої свідомості ХІХ - ХХ століть (С. Батракова, А. Іконников, Є. Кириченко, Г. Яковлєва, М. Ямпольський), «картиносвітньої» проблематики в образотворчому мистецтві (О. Муріна, В. Толстой, О. Якимович), міфологізму художньої форми (С. Даніель), застосування поняття міфу та його ізоморфізмів у контексті вивчення мистецтва ХХ століття (К. Андреєва, Б. Гройс, В. Крючкова, В. Орлова, Г. Ревзін, Д. Сараб'янов, О. Якимович). Мистецтвознавча «міфокритика», найбільш поширена за радянської доби (Д. Затонський, М.Ліфшиц, Л. Рейнгардт, Б. Сучков, І. Тертерян), певним постмодерним локусом представлена й у сучасному мистецтвознавстві (Б. Гройс, А. Гуренко, О. Петрова, А. Покотило). Проте на тлі поширення міфопоетичної проблематики в образотворчому мистецтві й мистецтвознавстві ще не набула вияву тенденція до філософсько-естетичної рефлексії міфу в його зв'язку із сучасним образотворчим мистецтвом. Наявний стан суто естетичних досліджень цього питання дозволяє говорити про нерозробленість естетики міфу в образотворчому мистецтві в цілому та, зокрема, про недослідженість сучасного українського мистецтва (живопису, графіки, скульптури) на предмет виокремлення в ньому комплексу неоміфологічних творів з метою визначення специфіки поетики міфу в образотворчому мистецтві.

Виняток становлять роботи В. Личковаха й кандидатська дисертація М. Каранди, важливі постановкою питання про необхідність вивчення сучасних творів сакральної тематики, проте автори елімінують категорію міфу з естетичного дискурсу. Статті Т. Домбровської, А. Дугіна, В. Шелюта спрямовують дослідницькі інтенції до окремих питань, важливих у контексті вивчення неоміфологізму в мистецтві (мистецтво й філософія; відновлення міфопоетичної творчості як «відповідь» на постмодерні «виклики»; естетика сакрального). Естетична рефлексія міфу передбачає насамперед з'ясування відношення художньої символології з проблемою образу й знака. У зв'язку з цим теоретико-методологічними джерелами дисертації виступають дослідження з цих питань С. Аверинцева, В. Арсланова, В. Бичкова, О. Лосєва, Ю. Лотмана, М. Мамардашвілі, Е. Панофського, Б. Успенського, які містять імплікації досліджуваної дисертантом проблеми, а також статті Є. Волкової, К. Еберт, О. Леути, присвячені структурально-семіотичній методології.

Отже, неоміфологізм у сучасному українському образотворчому мистецтві естетична думка досі не досліджувала, що викликає необхідність і доцільність нашої дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в контексті наукової теми «Філософсько-естетичні аспекти сучасної художньої культури», що досліджується на кафедрі світової філософії та естетики Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля.

Об'єкт дослідження - міф і міфотворчість як естетична проблема.

Предмет дослідження - естетичне відображення міфу в творах сучасного образотворчого мистецтва України (живописі, графіці, скульптурі).

Метою дисертаційного дослідження є розкриття естетичної змістовності категорії «міф» у сучасному українському образотворчому мистецтві як фундаментальної складової сучасного художнього процесу.

З окресленої мети випливають основні завдання дисертації:

- визначити специфіку й функції естетичної категорії «міф» у сучасній образотворчості;

- виявити генетичні засади художньо-міфологічної свідомості;

- дослідити філософсько-естетичну еволюцію категорії міфу в діалектиці із загальною теорією символу;

- дослідити типологічні форми неоміфологізму й породжених ним образотворчих поетик у сучасному українському мистецтві;

- визначити місце й роль феномену образотворчого неоміфологізму в сучасному українському художньому процесі.

Теоретико-методологічні основи дослідження. У вирішенні поставлених завдань застосовано філософсько-естетичні та мистецтвознавчі теоретичні принципи дослідження. За допомогою історико-філософського методу розкривається історія естетичної категорії «міф». Філософсько-генетичний підхід виступає основою дослідження природи символу, співвідношення категорій образу, знака, символу, міфу. Структурально-семіотичний метод є основою вивчення структури символу й неоміфологічного художнього образу. Типологічний і компаративно-аналітичний методи слугують для виокремлення образних рядів, узгоджених з певним типом поетики міфу. Архетипний і герменевтичний підходи вживаються у вивченні типів ставлення митця до художньою традиції. Чільне місце посідає інтегративний естетико-онтологічний підхід, який синтезує напрацювання в означених галузях і виступає засобом виявлення онтологічного статусу неоміфологічної художньої реальності.

Теоретичні засади неоміфологізму систематизовані в дисертації на основі філософсько-естетичної традиції опрацювання проблематики міфу з акцентуацією особливої уваги на набутках античної естетики (Платон, Аристотель, неоплатонізм), християнської естетики (Псевдо-Діонісій Ареопагіт), філософії мистецтва Ф.В. Шеллінга, філософської антропології Г. Сковороди, наступної реміфологізації у філософії ХІХ - ХХ століть (Ф.Ніцше, О. Потебня, М. Гайдеггер, Е. Кассірер, О. Лосєв, Г. Гадамер), компаративних досліджень міфу (М. Еліаде); наукового вивчення міфу в гуманітарному знанні ХІХ - ХХ століть («міфологічна» школа; Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський, Л. Леві-Брюль, З. Фрейд, К. Юнг, К. Леві-Строс, Р. Барт); естетики символізму (А.Бєлий, В'яч.Іванов), акмеїзму (О. Мандельштам).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше було вивчено явища неоміфологізму в сучасному українському образотворчому мистецтві й експліковано можливості естетичної категорії «міф» як посткласичного теоретичного засобу дослідження сучасного українського мистецтва. Наукова новизна дисертації розкривається в положеннях, які виносяться на захист:

- виявлено, що естетична категорія «міф» в образотворчому мистецтві має логіко-діалектичний характер, становить суб'єкт-об'єктну єдність, виступає як ейдетичне утворення всезагальним принципом ідеальності і є формою осягнення становлення та одиничності, амбівалентною, символічною й полісемантичною за характером, у якій відбувається зустріч філософії та мистецтва;

- з'ясовано, що категорія «міф» виконує роль теоретичного засобу, який запроваджує спадковість посткласичної естетики щодо класики й визначає їх розбіжність. Відношення сучасного образотворчого мистецтва й міфу імплікують теоретичну проблему образу й знака (зображення й слова), яка виступає фундаментальною в посткласичній естетиці й пов'язана з проблемою співвідношення суб'єкта та об'єкта, поняттєвого й позапоняттєвого змісту та з визначенням іманентного смислу образотворчого мистецтва. За допомогою категорії «міф» відбувається конституювання мистецтва як сфери «можливого» буття й наголошується онтологічний статус мистецької реальності. Виявлено семантику міфу як ізоморфізму категорій «художній ідеал» і «традиція»;

- виявлено, що основою актуалізації міфу в сучасному українському мистецтві й мистецтвознавстві виступає разом з 1) відновленням українських етноментальних первенів 2) загальне утвердження посткласичної парадигми, у якій знімається суб'єкт-об'єктна опозиція й відбувається реабілітація міфологічного мислення як такого;

- виявлено, що посткласична специфіка категорії «міф» у сучасному образотворчому мистецтві полягає в її інтенції надавати зображувальній пластичній формі ознак «відкритості» (у минулому нею відзначено мистецтво музики і слова), властивої й міметичним, і нефігуративним творам. Досліджено феномен «відкритої» образної структури в неоміфологічних творах як джерело їх полісемії, виявлено чинники останньої (мовна гетерогенність; формалізація міфу; редукція ейдетичної складової символу; редукція сюжету; рухомість художньо-пластичної форми; «резерви нерозуміння» авторських символічних систем, що «запускають» процеси автокомунікації). Показано художні функції «відкритої» образної структури як форми репрезентації буття та смислоутворення;

- досліджено, що посткласичний характер неоміфологізму в українському мистецтві набув виявлення в елімінації класичної лінійної категорії сюжету, у зв'язку з чим типологізація міфу в образотворчості можлива на засадах міжсистемного буття символів (розглянуто семантику міфологем «польоту», «драбини», «світового древа», «шляху», «переходу», «ковчега», «джерела», «гри», «сновидіння»). Виявлена типологія засвідчує аксіологічну функцію міфу в сучасному українському мистецтві;

- здійснено типологізацію поетики міфу в сучасному українському мистецтві, яка виявляє потенції міфу як засобу образно-художнього узагальнення. Досліджено поетику точки зору; архетипу; цитації; мовних кодів; відчуження; притчі; карнавалізації. Виявлено принцип варіювання як їх спільну основу й чинники, якими визначений тип поетики (генеза художньо-міфологічної свідомості автора; співвідношення символічної реальності й символізованого нею буття; концепція символу, обрана автором; співвідношення денотативності й конотативності; тип варіювання);

- виявлено роль українського образотворчого неоміфологізму як «відповіді» на «виклики» пост-культури з її деконструкцією аксіологічного виміру людського життєвого світу, при тому, що така «відповідь» сформувалась у межах засвоєння й «перевизначення» постмодерну українськими митцями.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Оскільки естетичні категорії міфу й символу є суттєвими в екзистенційному вимірі, здобуті результати дослідження можуть бути використані для подальшого теоретичного осмислення сучасних духовних змістів художнього мислення в різних аспектах - філософсько-естетичному, мистецтвознавчому, культурологічному. Практичне значення висновки дисертації матимуть у викладанні навчальних курсів з естетики, культурології, мистецтвознавства; в опрацюванні естетико-мистецтвознавчих дослідницьких стратегій; у художній критиці; у кураторській роботі з організації сучасного художнього процесу, виставкового життя.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалась шляхом обговорення на кафедрі естетики та світової філософії Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. Основні положення й висновки дисертації знайшли відображення у доповідях на науково-практичних конференціях: VІ Міжнародній науково-практичній конференції «Освіта і доля нації» (Харків, 2005); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Становлення образотворчого мистецтва в сучасному соціокультурному просторі» (Луганськ, 2006). Матеріали дослідження було впроваджено у викладацькій роботі в навчальному курсі культурології в Луганському національному аграрному університеті; у художньо-критичних і теоретичних статтях з проблематики сучасного українського мистецтва в журналі НСХУ «Образотворче мистецтво» (Київ, 2002-2006); у кураторській роботі автора дисертації у виставковій діяльності Луганської обласної організації Національної Спілки художників України.

Публікації. Основний зміст і висновки дисертації висвітлено у 8 статтях автора (з них 4 - у фахових виданнях з естетики).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційного дослідження - 197 сторінок. Основний текст дисертації викладено на 179 сторінках. Список використаних джерел містить 237 найменувань.

неоміфологізм образотворчість поетика естетика

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, її теоретико-методологічні засади, вказано наукову новизну, визначено теоретичне та практичне значення результатів проведеного дослідження.

У першому розділі «Еволюція філософсько-естетичних концепцій міфу й міфотворчості», що складається з трьох підрозділів, досліджено історію естетичної категорії «міф», виявлено семантику поняття міфу в мистецтвознавстві.

У підрозділі 1.1. «Міф як естетична категорія: від античної доби до романтизму» показано, що вже в античній філософії визначилась естетична змістовність категорії «міф» як ейдетичного логіко-діалектичного утворення (Платон), форми осягнення становлення та одиничності, суб'єкт-об'єктної тотожності (Плотин), всезагального принципу ідеальності (Прокл), започатковано застосування категорії «міф» щодо окреслення специфіки мистецтва (Аристотель), у дослідженні якої панував «літературоцентризм», визначений властивою античності невисокою оцінкою образотворчості в системі духовних форм. У герменевтиці міфу започатковано теорію символу (Платон, Порфірій, Прокл). Ідея анагогії (Плотин) у межах християнської культури привела до утвердження символу як універсальної форми мислення (Псевдо-Діонісій Ареопагіт) і до нечуваного підвищення статусу образотворчого мистецтва. У класичній естетиці міфопоетична природа мистецтва як наслідок сполуки загального й обмеженого, полісемантизм міфу, спільність міфу й мови, зустріч філософії та мистецтва в міфі, розрізнення символу, схеми та алегорії, індивідуальні мистецькі міфології (Ф.В. Шеллінг) розглядались у контексті визнання образотворчого мистецтва як одна з головних форм духовної діяльності людства.

У підрозділі 1.2. «Естетика міфу в другій половині ХІХ - ХХ ст.» показано, що усвідомлення обмеженості класичної раціональності привело до становлення некласичної філософської парадигми, у якій відбувається реабілітація міфологічного мислення як такого (Ф.Ніцше, М. Гайдеггер), що супроводжувалось в естетиці утвердженням онтологічного розуміння мистецтва. Смислове поле некласичної естетичної проблематики міфу складалось також із семантичних одиниць, які було розроблено в позаестетичних галузях (антропології, соціології, психології). За винятком еволюційних теорій (М. Мюллер, Е. Тайлор), усі вони були спільними у визнанні актуальності міфологічної свідомості в сучасній культурі. Філософсько-естетична парадигма розглядала міф як форму розуміння екзистенційної сутності людини (Ф.Ніцше, М. Гайдеггер, Г. Гадамер); ритуалістська - як модельну матрицю ритуальної соціальної поведінки (Дж. Фрезер); соціологічна - як модель структури соціальної організації (Е. Дюркгейм); функціоналістська - як механізм відтворення культурної традиції й психологічної інтеграції соціуму (Б. Малиновський); афективно-асоціативна - як об'єктивацію психологічних комплексів і архетипів колективного несвідомого (З. Фрейд, К.Г. Юнг, М. Еліаде, Дж. Кемпбел); символічна - як мовний феномен (Е. Кассірер); структуралістська - як семіотичну систему й логіку художнього мислення (К. Леві-Строс); постструктуралістська - як форму ідеології й модель нелінійної логіки самоорганізації (Р. Барт, Ж. Дерріда). В українській філософії вперше дається розрізнення онтологічного й психологічного розуміння символу (Г. Сковорода), започатковується становлення символічної концепції міфу як форми духовного конструювання реальності (О. Потебня). У панестетичній концепції символізму (А.Бєлий, В'яч.Іванов) категорія «міф» становить основу опрацювання нової художньої проблематики модернізму. Утвердження онтологічного статусу естетичних категорій міфу й символу визначилось у роботах О. Лосєва і Ю. Лотмана (міф є «третьою природою» культури). Специфіка сучасної української філософсько-естетичної думки полягає в наголошенні на етнокультурному й націотворчому аспектах міфу (О. Забужко, С. Кримський, В. Личковах, Н. Ковальчук). Важливою причиною сучасної реміфологізації виступає формування постнекласичної картини світу - «поля», яка передбачає принципову можливість множинних реальностей та «інкорпорованого мислення» (О. Лосєв). Попри зацікавлення окремими питаннями образотворчості (у творах Ф.Ніцше, М. Гайдеггера, Е. Кассірера, К. Юнга, К. Леві-Строса, М. Еліаде, В'яч.Іванова, О. Лосєва, Ю. Лотмана) естетика міфу протягом ХІХ - ХХ століть не позбулась «літературоцентризму».

Підрозділ 1.3. «Семантичний аналіз концепту «міф» у мистецтвознавстві» розкриває опосередковуючу роль літературознавчої традиції англо-американської школи (М. Бодкін, Дж. Кемпбел, Н. Фрай) у перенесенні проблематики неоміфологізму на мистецтвознавчий ґрунт і прилученні до неї радянського мистецтвознавства у зв'язку з дискусією про реалізм (1963, «Реалізм без берегів» Р. Гароді). Відтоді в мистецтвознавстві спостерігаються кілька семантичних контекстів, у яких поняття «міф» та його ізоморфізми використовувались: як визначення типу образно-художнього узагальнення, альтернативного реалізму (Д. Затонський, Б. Сучков, І. Тертерян); засіб критики мистецтва як форми ідеології (М.Ліфшиц); уживались щодо аналізу природи художньої рецепції й механізмів масової культури (Ж. Коен-Сеа, Е. Морен, А. Карягін); як ключовий теоретичний концепт у характеристиці символізму (Д. Сараб'янов), модерну (Є. Кириченко), модернізму (К. Андреєва, Д. Арган, Р. Краус, В. Крючкова, Г. Ревзін, О. Якимович), авангарду (Ф. Серс), соцреалізму й постмодернізму (Б. Гройс); як засіб дослідження соціально-естетичного утопізму в практиці синтезу мистецтв (С. Батракова, А. Іконников, О. Муріна, Г. Яковлєва, М. Ямпольський); як обґрунтування проблематики інтерпретації художньої форми (С. Даніель); щодо визначення типу відношень сучасного мистецтва з традицією («карнавалізація» в статтях О. Петрової, О. Якимовича); нарешті, уживається з метою дослідження архетипної природи художнього образу (А. Гуренко, Л. Гурська, В. Данилейко, В. Куєвда, О. Найден, А. Покотило, М. Протас, Р. Яців та ін.). Наведений огляд філософії міфу від античності до сьогодення наголошує психологічний підхід до міфу як один із багатьох можливих, надання йому виключного значення, супроводжуване елімінацією інших підходів, обмежує потенціал естетичної категорії «міф» у вивченні сучасного образотворчого мистецтва, потребує філософсько-естетичної рефлексії міфу, основою якої виступатиме аналітика процесів символотворення й символосприйняття, де архетипна концепція з її тенденцією до «містифікації символу» (С.С. Аверинцев) вимагає залучення додаткових дослідницьких стратегій.

Другий розділ «Типологія міфу в сучасному українському образотворчому мистецтві» складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано специфіку й функції художнього символу й міфу в сучасному образотворчому мистецтві, окреслено генетичні засади української міфопоетичної образотворчості та її типологічні особливості.

У підрозділі 2.1. «Сучасне образотворче мистецтво і міф: структура питання» виявлено специфіку неоміфологізму в мистецтві ХХ століття, зумовлену новим типом трансляції міфу (через мовне засвоєння архаїчних пам'яток, фольклору), що визначає редукцію лінійної класичної категорії сюжету в сучасному образотворчому неоміфологізмі, яка знаходить обґрунтування в континуальності мистецтва й міфу як типів мови (Ю. Лотман). Дослідження співвідношення категорій мімезису й символу виявило необґрунтованість їх протиставлення й показало, що відношення сучасного образотворчого мистецтва й міфу імплікують теоретичну проблему образу й знака (зображення й слова), яка пов'язана з проблемою співвідношення суб'єкта та об'єкта (Е. Панофський), поняттєвого й позапоняттєвого змісту в мистецтві (Г. Вьольфлін, А.Рігль) і визначенням іманентного смислу мистецтва. Аналіз провідних естетичних концепцій ХХ століття (формальної школи, іконології, семіотики мистецтва) виявив причини елімінації естетичних категорій символу й міфу з проблемного поля мистецтвознавства та естетики. Головними з них були розвиток у мистецтві авангарду тенденцій, унаслідок яких він «опиняється в стані глибокої нестачі символів» (Г. Гадамер); переобтяженість естетико-мистецтвознавчої опозиції реалізму/авангарду (образу / знака) численними ідеологічними конотаціями; панування номіналізму в мистецтвознавстві ХХ століття. У класичній естетиці (Шеллінг, Гете) категорія символ визначилась у вигляді єдності чуттєвого явища й позачуттєвого значення з метою обґрунтування естетичної автономії й відстоювання її від зазіхань поняття.

Гетерогенна структура сучасного українського мистецтва (у ньому наявні самостійні локуси 1) реалістичного мистецтва й академічної школи; 2) contemporary art; звернення до 3) етнонаціональної української традиції; 4) до традицій модернізму й постмодернізму; 5) «гібридні» мистецькі форми, утворені відзначеними тенденціями) навертає до висновку, що опозиція реалізму/авангарду (образу / знака) не релевантна щодо сучасного мистецтва, у зв'язку з чим не проблема «руйнації образу й підміни його знаком» (В. Арсланов), а проблема структури художнього образу є визначальною в дослідженні сучасної української образотворчості. Рефлексія художнього символу в його відношеннях з образом і знаком дозволяє визначити його структуру схемою «ейдос-знак-трансценденція» (останнє позначає потенцію до смислової нескінченності). Троїста структура, наявність у символі іконічного аспекту, відмінного від конвенційно-знакового, визначає внутрішню рухомість символу за рахунок можливого наголошення однієї із структурних складових. Динаміка процесів ресимволізації/ десимволізації в культурі визначена діалогічністю символу й свідчить про можливість пересування тих самих знакових утворень лінією «не-символ - алегорія - символ». Як знакоподібне утворення символ виступає посередником між семіотичною й позасеміотичною реальністю, виводить за межі знаковості. У структурі художнього образу наявні комунікативна (знакова) і споглядальна (естетична, трансцендентна) складові, і провідна роль у здійсненні анагогічного руху від знакового до трансцендентного рівня належить естетичному спогляданню, забезпечуваному міфологізмом художньої форми (О. Лосєв). В онтологічній концепції символу як альтернативи знакового мислення (С. Аверинцев, М. Мамардашвілі) закладено спорідненість між міфом і символом - останній є міфом, «знятим» культурним розвитком й усвідомленим у відсутності збігу із власним смислом. Цим визначається структурна специфіка неоміфологічного художнього образу, у якому відношення реального життя й художньої реальності твору опосередковані рецепцією традиції, що перетворює звичайне життя на Життя в Культурі (легенду).

Загальнотеоретичні імплікації, які містить естетична проблематика міфу в сучасній українській образотворчості, ведуть до перевизначення низки естетичних категорій (художній ідеал; мистецтво і життя; сюжет; традиція та інновація) відповідно до нелінійності посткласичної естетичної парадигми.

У підрозділі 2.2. «Генетичні засади художньо-міфологічної свідомості» розглянуто гетерогенні джерела неоміфологізму в сучасному українському образотворчому мистецтві та їх суттєвий зв'язок з реаліями українського сьогодення. Серед них виокремлюється: актуалізація архетипних структур несвідомого як наслідок шукання українцем свого місця в сучасному світі й «звернення до джерел»; вплив усталених традицій символізму української етнічної й православної культури; «перевідкриття втрачених значень» (М. Готдінер) українського бароко, модернізму, авангарду; практика художнього «навчання» символізації, зокрема, завдяки сучасним науковим дослідженням символізму української народної культури; практика оновлення мовних засобів образотворчості через прилучення до української етнонаціональної, модерністської або інших традицій, наслідком чого є вторинна семантизація міфопоетичних структур; герменевтичний досвід митців як інтерпретаторів прадавніх символів культури в їх сучасному бутті.

У підрозділі 2.3. «Образно-тематичні репрезентації міфу в сучасному українському мистецтві» здійснено типологізацію міфопоетичних форм у сучасній українській образотворчості з метою дослідження в ній інваріантів стосунків ейдетичного, трансцендентного й знакового аспектів образно-художнього символізму. Нелінійність посткласичної мистецької парадигми висловлюється в наративності («безфабульності») неоміфологічного твору, яка «творить реальність», водночас постулюючи її відносність (Ф. Джеймісон), і завдана властивостями символу як засобу інтеграції смислу, що визначає необхідність типологізації міфу на засадах міжсистемного буття символів. У сучасній українській образотворчості виділено групи творів, що є образно-семантичним втіленням міфологем «польоту» (твори В. Бариби, Р. Романишина, Ю. Синькевича та ін.), «драбини» (твори С. Кондратенко, К. Косаревського, І. Марчука, І. Панейка), «світового древа» (твори М. Малишка, О. Мельника, М. Стороженка та ін.), «шляху» (твори О. Заливахи, В. Марусенка, Я. Мотики, М. Ярового та ін.), «ковчега» (твори В. Микити, Д. Парути, Ю. Пшеничного, О. Токарєва, Ю. Чаришникова та ін.), «переходу» (твори В. Кабаченка, Ю. Лобанова, О. Сльоти, П. Шакало та ін.), «джерела» (твори В. Гонтаріва, О. Садовського, М. Якимечка та ін.), «гри» (твори Ю. Багаліки, М. Гуйди, О.Пінчука, та ін.), «сновидіння» (твори В. Бахтова, М. Кумановського, В. Пасивенка, В. Скрипки та ін.). Дослідження їх дозволяє виявити специфіку неоміфологізму, утворюваного на основі реалістичної або нереалістичної образності. У творах першого типу символізм виникає внаслідок подвійної перспективи, конкретна реальність не втрачає власної цінності й набуває сумірності Всесвіту; у творах другого типу працює антитетичність міфу, контекстуальні резерви символів і художньої форми; художня реальність останніх виступає реальністю «можливого» буття. «Зсув» до ейдетичного або трансцендентного полюсів символу супроводжується залученням тих чи інших «резервів» для утворення образної полісемії, основу якої становить «відкрита» образно-формальна структура. Категорія «відкритої» форми, яка набула вжитку в сучасному українському мистецтвознавстві, у своїх сутнісних зв'язках з категоріями міфу й символу дотепер не рефлексувалась. Окремо розглянуто зразки міфологізації світло-кольорових, просторових і речових форм, які виражають природу образотворчого мистецтва як такого (пейзажі В. Алтанця, Г. Атаян, Є. Волобуєва, Ю.Єгорова, Т. Данилича, М. Демцю, А. Лози та ін.). Теоретичним обґрунтуванням міфології речі в образотворчому мистецтві виступають онтологія буденності й онтологія речі М. Гайдеггера, ідеї Дж. Кемпбела, С. Кримського, О. Лосєва, Й. Мандельштама. Міфологізацію предметно-речового світу, традицію якої заклали в українському мистецтві К.Білокур, Я. Гніздовський, Ф. Манайло, М. Приймаченко, Р. Сельський, розглянуто на сучасних зразках (С. Гнойового, Є. Лещенка, М. Мазура, Д. Нагурного, М. Шкарапути та ін.). Поетика точки зору визначає специфіку таких творів.

Третій розділ «Поетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України» структурований на змістових засадах з метою дослідження поетики міфу як системи засобів створення специфічної художньої реальності, у якій відбувається еквівалентний сучасний «переклад» архаїчної мови міфологічного символізму.

У підрозділі 3.1. «Міфопоетика етнонаціонального буття» наголошується інтуїція цілісності як головна ознака міфопоетичної форми, завдяки якій розглянуті міфологеми здатні трансформуватись в етнонаціональну тему Людини на своїй Землі. Основою поетики архетипу (у творах А. Антонюка, В. Гонтаріва, В. Микити) виступає спорідненість мистецької екзистенції автора народній міфологічній свідомості, а її головною ознакою - розуміння традиції як «вічної сучасності». Альтернативну їй поетику цитації досліджено на зразках варіювання композиційної схеми народної картини «Козак Мамай» (у творах О. Бородая, П. Волика, О. Заливахи, В. Петрова, О. Скопа, В. Скрипки, І.Фізера). Властива їй цінність «історичної відстані» як передумови «злиття горизонтів» минулого й теперішнього експлікує розуміння мистецького досвіду автора неоміфологічного твору як форми герменевтичного досвіду. Принцип варіювання в його модифікаціях (К. Леві-Строс) виокремлюється як універсальна основа міфопоетичної художньої реальності, що вводить у галузь онтологічної проблематики першообразу, відображення й зображення. Визнання мистецтва створенням нової автономної реальності вимагає визначення статусу художньої реальності, онтологічного або комунікативного, наголошує на значущості проблематики традиції та інновації в межах посткласичної естетичної парадигми.

У підрозділі 3.2. «Міфологія сакрального в сучасному українському мистецтві» розглянуто художні твори, які не мають культового призначення. Інтерпретацію їх обґрунтовано спільністю феноменів «міф», «сакральне», «мистецтво» як форм екзистенційного досвіду, які мають символічний характер і витоки у несвідомому. Дослідження відношень категорій естетично-художнього, міфологічного, сакрального, релігійного й святкового дозволяє наголосити естетичне як первинний, початковий ступінь сакрального, виявити їх спорідненість через спільність часової структури свята й художнього твору, міфологічну за природою, показати зв'язок часо-просторового вирішення твору з типом його поетики (поетики архетипу, цитації у творах А. Антонюка, К. Косьяненко). На зразках історичних (Ф. Гуменюк), біблійно-християнських (Ю. Багаліка, Г. Неледва, Я. Мотика, О. Петрова, Л. Ястреб та ін.) і праукраїнських (А. Кущ) мотивів досліджено поетику мовних кодів, визначену феноменом конотативності. Мовна неоднорідність виступає в такому випадку основою риторичної образної структури й механізмом породження полісемії. Сакралізація як надання загальності передбачає онтологічне розуміння символу на відміну від формалізації міфу (у творах О. Владімірова, В. Кравцевича, О. Потапенка та ін.).

У підрозділі 3.3. «Естетика авторських міфологій» проаналізовано теоретичне підґрунтя авторського міфу (ідеї Шеллінга, психологічна концепція символу в творах Г. Сковороди, В'яч.Іванова, у психоаналізі, у сюрреалізмі). Визначено критерії розрізнення авторського міфу: формалізація міфу й перетворення художнього символу на мовний засіб (поетика карнавалізації); висловлення світовідношення, основою якого є «онтологічна занепокоєність» (М. Еліаде) (твори І. Марчука); створення художньої реальності з ускладненою структурою (твори В. Скрипки); збереження й наголошення суб'єктивності автора (твори М. Сіробаби). Виділено поетику відчуження, яка відповідає авторським міфологіям, розглянуто гетерогенну природу відчуження (соціальну, психологічну, онтологічну) та її вплив на характер художньої реальності творів О. Заливахи, О. Голосія, В. Мельника, В. Сидоренка, Ю. Чаришникова та ін. Інваріантом поетики міфу виступає поетика притчі (у творах Л. Медвідя). Аналіз «резервів нерозуміння» авторських символічних систем (у творах К. Косьяненко, М. Кумановського, О. Садовського) показав, що в межах авторського міфу художній символ не обов'язково раціоналізується, проте зберігає сакральну природу, якщо основою його виступає онтологія буденності.

У висновках узагальнено основні результати дослідження, які дають підстави до визначення місця й ролі неоміфологізму в сучасному українському художньому процесі. Естетична категорія «міф» в образотворчому мистецтві має логіко-діалектичний характер, як ейдетичне утворення виступає всезагальним принципом ідеальності й формою осягнення становлення та одиничності, амбівалентною, символічною й полісемантичною за характером. Основою актуалізації міфу в українському мистецтві й мистецтвознавстві виступає разом з 1) відновленням українських етноментальних первенів 2) загальне утвердження посткласичної парадигми, у якій знімається суб'єкт-об'єктна парадигма й відбувається реабілітація міфологічного мислення як такого. Відношення сучасного образотворчого мистецтва й міфу імплікують фундаментальну в посткласичній естетиці теоретичну проблему образу й знака (зображення й слова), яка пов'язана із співвідношенням поняттєвого й позапоняттєвого змісту й визначенням іманентного смислу образотворчого мистецтва. Посткласичний характер неоміфологізму в українському мистецтві набув виявлення в елімінації класичної лінійної категорії сюжету й наданні зображувальній пластичній формі ознак «відкритості» (у минулому нею відзначено переважно мистецтво музики і слова), властивої й міметичним, і нефігуративним творам. «Відкрита» образна структура в неоміфологічних творах виступає джерелом їх полісемії і пов'язана з трансценденцією як важливою складовою художнього символу, яка зумовлює асоціативну природу (смислову нескінченність) художнього твору.

Очевидною є гетерогенність українського неоміфологізму, який поєднує твори реалістичні, нереалістичні, нефігуративні (метафізична версія «ненаративного живопису») і навіть зразки contemporary art (Land art). Межа, яка виокремлює феномен неоміфологізму на тлі сучасного українського мистецтва, визначена не формальними засобами, а співвідношенням мистецького твору з реальністю. Не пориваючи остаточно з класичною естетичною парадигмою, неоміфологічні твори виступають символічною відсилкою до іншобуття, на відміну від зразкової моделі пост-культури з її зреченням образно-символічного контакту з реальністю, обгрунтованим виключно комунікативною природою останньої. З огляду на це неоміфологізм може розглядатись як «відповідь» на «виклики» пост-культури з її деконструкцією аксіологічного виміру людського життєвого світу, при тому, що ця «відповідь» сформувалась у межах засвоєння й «перевизначення» постмодерну. Якщо комунікативна функція мистецтва тривалий час поставала в центрі сучасної версії філософії мистецтва, то наведені міркування дають підстави говорити про актуалізацію сьогодні онтологічної проблематики мистецтва. Було також виявлено пластичну активність і самодостатність мистецької форми як одну з усталених ознак неоміфологізму, у чому останній виступає альтернативою концептуалізму з його мімікруючою під образотворчий твір грою ідей (понять, концептів). У своїй позапоняттєвій природі образотворче мистецтво сьогодні, коли сучасна культура зазнає втрат своїх метафізичних основ, здатне слугувати моделлю онтологічної цілісності, еквівалентною життєвому світу людини, відповідною тій онтології буденності, що становить його основу. У цьому й полягає глибинна екзистенційна значущість образотворчої художньої символології: як «запитування про людську сутність» (С. Аверинцев) вона відіграє роль антиредукційного механізму в культурі, засобу протистояння крайнощам культурних формалізацій.

Размещено на Allbest.ru