Естетичні засади національно-культурних традицій

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність: 09.00.08 - естетика

ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ

БАРАНОВА Наталія Миколаївна

Київ - 2005

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Процеси глобалізації, що відбуваються в сучасному світі, виявляють глибокі протиріччя в усіх сферах життя суспільства, посилюють тенденції інтеграції та дезінтеграції, єдності та множинності, які протиставляються одна одній. Велика кількість локальних культур, які відстоюють свою унікальність, є фактом переосмислення проблеми існування різних культур у єдиному світовому просторі. Важливо зрозуміти місце кожної самостійної культури в єдиній загальнолюдській, коли, з одного боку, відбувається процес взаємопроникнення та взаємозбагачення культур, з іншого - продовжуються національні, релігійні конфлікти між культурно-історичними спільнотами.

Нерівномірний характер глобалізації примушує різні суспільства, заради самозбереження, виробляти особливі захисні механізми й, насамперед, підтримувати тенденції локалізації.

Активізація культуротворчого процесу в Україні й загалом у світі, стратегія відродження національної культури диктує необхідність нагального розв'язання комплексу завдань, які стосуються творення, збереження, поширення та засвоєння духовних надбань нації.

Національну культуру не можна обмежувати якимись рамками. Її необхідно розглядати як цілісну систему, багатогранність і різнобічність якої дозволяє нам глибше зрозуміти особливості етнічного світосприйняття та світорозуміння.

Вплив естетичних реалій на духовний розвиток націй є настільки очевидним і масштабним, що нехтування ним є, на наш погляд, недалекоглядним і безвідповідальним.

Безпосереднім буттям свідомості націй, формою життя етносів постає естетичне світопереживання, яке акумулюється в національно-культурній традиції як специфічна форма відображення дійсності. Феномен національно-культурної традиції може бути виявленим і осмисленим шляхом дослідження тих умов, на ґрунті яких виникає естетичний процес як необхідний та важливий атрибут культури.

Прагнення осягнути сутність національно-культурної традиції на сучасному рівні без урахування всього розмаїття чуттєвого світу людини уявляється не дуже перспективним.

Кожна національно-культурна традиція складається з компонентів, які, незважаючи на всю різноплановість, синтезуються в органічну й досить динамічну цілісність, що об'єктивно характеризує певну історичну спільноту людей з усіма її специфічними проявами. Ці компоненти корелюють між собою та багато в чому зумовлюють персональну "фізіогноміку" нації, навіть визначають її подальшу долю.

Періодично відбувається процес входження людини в естетичне буття. Його суспільну роль не слід ні ігнорувати, ні перебільшувати. Більш того, у контексті естетичного аналізу стають зрозумілішими складні, майже невловимі для інших підходів ознаки конкретної національної культури в усьому діапазоні її предметних і духовних виявів. Причому це стосується і ретроспективи, і сучасності, і футурологічних тенденцій розвитку культури.

І якщо ми сприяємо відродженню, піднесенню духовності народу України, то повинні залучати й використовувати те цінне, що було набуте ним у минулому. Естетичні засади національно-культурних традицій дають можливість розглянути більш широкий спектр проблем духовного характеру, наблизитися до адекватного розуміння смислу й естетики буття людини. Домінантою стає орієнтація на повернення від надмірно зараціоналізованого, об'єктивістського та технократичного світобачення до конкретної живої людини, реального, а не надуманого буття, у сферу чуттєвого світу.

За умов, що склалися, звернення до національно-культурних традицій уявляється продуктивним як з огляду на необхідність формування національної самосвідомості, відродження "душі народу", так і створення довгострокової національної стратегії, пошуків шляхів та засобів подолання духовної кризи. Аналіз естетичного досвіду народу, його традицій та звичаїв може бути корисним для реалізації цих важливих програм.

Динаміка розвитку суспільства обумовлює специфіку існування феномену національно-культурної традиції як відкритого діалогу, як явища принципово полемічного, як проблемного та дискусійного поля, у межах якого взаємодіють різні творчі концепції, течії та точки зору.

Осмислення національно-культурної традиції як естетичного феномена ще не була предметом цілісного дослідження у філософській, культурологічній, мистецтвознавчій студіях. В окремих наукових працях частково висвітлюються певні аспекти цієї проблеми або ж осмислюються в контексті творчості певних мислителів.

Оскільки дослідження феномена "національно-культурна традиція" вимагає розгляду таких понять як "культура", "національне" та "традиція", тому ми опиралися на дослідження, які існують у науковій думці та вивчають ці поняття. Зокрема, подібні питання висвітлюються у працях В.Баллера, Г.Волкова, М.Гончаренка, Л.Живкової, С.Неретіної та О.Огурцова; С.Андрусів, Г.Гачева, Ю.Бромлея, М.Мамардашвілі, В.Менжуєва, Н.Сподарєвої, Л.Стародубцевої, М.Степика, В.Шинкарука; Б.Берштейна, О.Забужко, Е.Маркаряна, В.Плахова, А.Спіркіна, М.Сумцова, С.Токарева, К.Чистова, П.Штомки, Л.Яроцького та інших дослідників.

У роботах цих мислителів проведений аналіз на широкому полі реальних історичних подій, виявлена серцевина способу життєдіяльності людей тієї чи іншої епохи, на основі чого можна утворити панораму цілісного феномена національно-культурної традиції. Однак більша частина існуючих робіт швидше відображає аспект літературознавства, ніж теоретико-естетичний аналіз.

З огляду на це, з особливою гостротою постають складні і багатогранні завдання естетичного осмислення даної проблеми, значущість якої та необхідність теоретичного обґрунтування уже існуючих результатів обумовили вибір теми дисертаційного дослідження: "Естетичні засади національно-культурних традицій".

Теоретичним підґрунтям дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних науковців. При вивченні природи та сутності естетичного, окресленні його значення для процесу формотворення культури, використано філософську класику, зокрема твори Платона, Аристотеля, Д.Віко, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, Г.Лейбніца, Т.Адорно, Г.Зіммеля та інших. Проаналізовано й сучасний контекст проблеми, розкритий в доробках представників як української (І.Зязюна, А.Канарського, М.Колесника, Д.Кучерюка, В.Личковаха, О.Наконечної, О.Семашка, К.Шудрі та ін.), так і зарубіжної (Ю.Борева, В.Ванслова, А.Зися, М.Кагана, А.Оганова, В.Татаркевича та ін.) наукової думки.

Концептуальна логіка викладу матеріалу потребувала всебічного осмислення проблеми ролі та місця традиції в процесі культурного успадкування, а також дослідження естетичної своєрідності національно-культурної традиції. Увага при цьому акцентується на роботах представників української класичної наукової думки (Г.Сковороди, П.Юркевича, Д.Донцова, Д.Чижевського, П.Куліша, М.Костомарова, О.Потебні, М.Драгоманова, Г.Ващенка, В.Антоновича, М.Грушевського, І.Крип'якевича, Ю.Липи, В.Липинського, Д.Максимовича, Є.Маланюка, І.Франка, І.Огієнка та інших.) та зарубіжної (Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Тойнбі, Ж.-П. Сартра, М.Хайдеггера, С.Франка та ін.).

Обрядовий компонент в естетичній структурі національно-культурної традиції став об'єктом дослідження у доробках І.Биченкової, М.Заковича, В.Капчелі, Ю.Катріна, А.Сичової, В.Топорова та ін.

Вагомим підгрунтям для дослідження стали праці сучасних науковців: Л.Бабія, М.Бровка, А.Дорогої, Л.Левчук, О.Онищенко, Т.Орлової, В.Панченко, М.Поповича, М.Савельєвої, В.Ятченка, та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у межах комплексної науково-дослідної теми кафедри культурології НПУ ім. М.П.Драгоманова ”Дослідження з проблем гуманітарних наук”, яка затверджена на Вченій раді університету 30 грудня 1999 року (Протокол № 5).

Мета і завдання дослідження полягає в філософсько-теоретичному аналізі естетичних засад національно-культурної традиції, в репрезентації її своєрідності як естетичного феномена. Реалізація цієї мети зумовила постановку й вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

- окреслити філософсько-теоретичний досвід щодо осмислення природи та сутності естетичного;

- проаналізувати значення естетичного в контексті формотворення культури;

- дати структурно-семантичну характеристику поняття “національно-культурна традиція”;

- визначити роль традиції в процесі культурного успадкування, узагальнивши та систематизувавши відомі концепції аналізу цієї проблеми у вітчизняній та зарубіжній науковій думці;

- дослідити конструктивну спроможність естетичного в осягненні буття національно-культурної традиції;

- охарактеризувати сутність обрядового компоненту в естетичній структурі національно-культурної традиції;

- виявити основні фактори, які визначають функціональну особливість обряду щодо естетичної об'єктивації національно-культурної традиції.

Об'єктом дослідження є феномен національно-культурної традиції.

Предметом дослідження - естетичні засади національно-культурної традиції.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи об'єктивності та історизму, спираючись на які дисертант намагався уникнути однобічності, монологізму та спрощення. Складність поставленої проблеми в умовах орієнтації сучасної наукової думки на концептуальний плюралізм потребувала поєднання традиційних підходів із новими теоретичними моделями.

Методологічна основа дослідження побудована на міждисциплінарному інтегруванні філософських, естетичних, культурологічних, мистецтвознавчих, психологічних та історичних концепцій. Переосмислення класичної теоретичної філософсько-культурної моделі поєднано з використанням методології феноменолого-екзистенціалістської традиції, герменевтики, негативної діалектики. У роботі також використано й метод біографічного аналізу, який застосовано для дослідження проблеми крізь призму життя та творчості окремих історичних постатей.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні уперше проведено цілісний аналіз естетичних засад національно-культурних традицій, а також здійснено естетичну інтерпретацію “національно-культурної традиції” як філософсько-теоретичного поняття. В роботі культурна традиція та її роль і місце у національному бутті розглядаються виключно у зв'язку з аналізом естетичних проблем і в тих його аспектах, які впливають на характер чуттєвої культури людини.

Наукова новизна одержаних результатів розкривається в низці положень, які виносяться на захист:

- аргументовано правомірність вживання поняття ”естетична засада”, на основі проаналізованого філософсько-теоретичного досвіду осмислення природи естетичного та його здатності втілювати проблемність і багатогранність людського буття;

- обґрунтовано можливість розглядати поняття “національно-культурна традиція” як логічний результат структурно-семантичного зв'язку “культура - національне - традиція”;

- представлено цілісний аналіз ролі і місця традиції в процесі культурного успадкування, узагальнено та систематизовано основні засадничі принципи вивчення цієї проблеми у вітчизняній та зарубіжній науковій думці;

- здійснена естетична інтерпретація феномена “національно-культурна традиція” та, на прикладі української культурної традиції, з'ясовано, що однією з базових характеристик національно-культурної традиції є її естетична засадничість;

- окреслено обряд як засіб опредметнення естетичного в національно-культурній традиції, як одну з форм, яка знаходиться в основі всіх національних культур і постає як своєрідне логічне завершення існування того беззаперечного естетичного начала, що живе в кожному народі;

- з'ясовано, що міфологічна основа обрядів, символіка, людина як учасник обрядових дій, святково-ігрові елементи та мистецтво є основними факторами визначення обряду як засобу опредметнення естетичного в національно-культурній традиції.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в розширенні теоретичної площини естетики та інших наук щодо осмислення, а у певних проблемах, переосмислення естетичного буття національно-культурної традиції.

Висновки і положення дисертації можуть бути використані в пошуках нових духовних цінностей, при розробці концепцій міжетнічного діалогу, при виробленні ціннісних орієнтирів у процесі державотворення і створенні соціокультурних моделей.

Практична значущість дослідження визначається тим, що висновки, яких дійшов автор, можуть бути використані для розробки нормативних курсів, спецкурсів, факультативів, розділів навчальних посібників з естетики, теорії та історії культури, етнопсихології. Матеріали та висновки можуть бути основою подальших поглиблених розробок нових методів навчально-виховної роботи в закладах освіти.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом відображення положень і висновків дисертації у 7 (семи) публікаціях, з них 4 (чотири) - у провідних фахових виданнях та у формі виступів на 3 (трьох) науково-практичних конференціях: Міжнародній науковій конференції “Людина - Світ - Культура (актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень)”. - Київ, 2004. ХІ Міжнародних Сковородинівських читаннях “Філософія і література”. - Харків, 2004. Всеукраїнській науково-методичній конференції “Сучасні педагогічні технології у вищих педагогічних закладах освіти”. - Ніжин, 2001.

Структура дисертації обумовлена та визначена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмету, а також поставленою метою та основними завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (сім підрозділів), висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел з 325 найменувань. Повний обсяг дисертації - 190 сторінок (основна частина - 168 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

естетичний національний культурний традиція

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми національно-культурної традиції” - закладено основу для досягнення основної мети дослідження. Узагальнивши та систематизувавши існуючий досвід, окреслено природу та сутність естетичного та визначено його роль в процесі формотворення культури.

У підрозділі 1.1 - “Ціннісна природа та сутність естетичного” - показана історична генеза розвитку категорії “естетичне” та всебічно проаналізовано як класичні (Аристотель, Аквінський, Н.Буало, Г.Лейбніц, Дж. Локк, І.Кант, Г.В.Ф.Гегель та ін.), так і сучасні (І.Бондарчук, А.Канарський, Д.Лукач, О.Наконечна, О.Оганов та ін.) філософські підходи до осягнення природи та сутності цього феномена.

Підсумком класичного розвитку естетичної думки стала концепція Г.В.Ф. Гегеля. Філософ критично оцінює недоліки емпіричного підходу до розв'язання зазначеної проблеми і пропонує натомість дослідження її на основі діалектичного методу виявлення загального в особливому й розгляду особливого як форми виявлення загального.

Інтелектуальний досвід ХХ ст. узагальнює свій варіант теоретичної відповіді на запитання про природу естетичного.

Проблема об'єктивності естетичного постійно присутня у сфері дослідницької методології; іноді на перший план висуваються інші питання естетики, а інколи зазначена проблема набуває особливої значущості, торкаючись при цьому питання про прекрасне.

Дослідження ролі естетичного начала в організації предметного середовища людини, у процесі її творчої діяльності й т.п. (П.Гаврилюк, В.Іванов В.Корнієнко, Д. Кучерюк, Л.Новікова та ін.) створюють передумови для подолання абстрактно-описового підходу до вивчення сутності естетичного. Як наслідок, естетичне окреслено, з одного боку, як категорія, а з іншого, як аксіологічний вияв багатоманітності і проблемності людського буття.

У підрозділі 1.2 - “Естетичне в контексті формотворення культури” - аргументовано доцільність дослідження естетичного як невід'ємного атрибуту культури, як діалогу людини зі світом. Показано, що розуміння естетичного не зводиться до всеохоплюючої діяльнісної експансії щодо задоволення своїх потреб, а виступає як здатність до активної взаємодії людини зі світом, як збереження і примноження всього розмаїття буття через власні переживання (Я. Мукаржовський, О.Наконечна, Т.Орлова, Н. Чавчавадзе та ін.).

Таким чином, естетичне аналізується як сфера взаємодії людини зі світом культури, тобто естетичний досвід, який розкриває особливу - ”поетичну” - правду про світ і про місце людини в ньому. Особистість, через конкретну ситуацію естетичного ставлення до певного явища, здатна піднятися до світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення, до світоглядного рівня узагальнень. Вона намагається осягнути сутнісні глибини і вершини буття людини.

В роботі підкреслюється, що естетичне займає важливе місце в процесі формотворення культури. Воно констатує себе у власному методологічному значенні як один з обов'язкових засобів у вирішенні проблем культуротворення. Не маючи юридичної чи морально-імперативної сили, естетичне здатне впливати на поведінку кожного через виховання, розвиток загальної культури та свідомості.

Доведено, що естетичне проявляє себе в діяльнісному процесі через смислове узгодження суб'єктивного світу людини й об'єктивно даних реальностей - дійсних і уявних. Це процес трансформації, проектування у власну площину всіх предметів, явищ і подій у культурі.

Другий розділ - “Національно-культурна традиція як об'єкт естетичного дослідження” - складається з трьох підрозділів, що обумовлено логікою викладу матеріалу. Аналіз ”національно-культурної традиції” як філософсько-теоретичного поняття, визначення її ролі і місця в процесі культурного успадкування та характеристика як естетичного феномена дозволяють обґрунтувати конструктивність даного підходу до вивчення загальної проблеми дисертаційного дослідження.

У підрозділі 2.1 - “Структурно-семантична характеристика поняття “національно-культурна традиція” - аргументовано можливість розглядати поняття “національно-культурна традиція” як логічний результат структурно-семантичного зв'язку “культура - національне - традиція”, а також, на основі вже існуючих концепцій, окреслено логіку теоретичного обґрунтування цих понять.

Значна увага приділена особливостям поняття ”традиція”. Теоретичне дослідження цього поняття стосується загальних закономірностей виникнення, існування, розвитку традицій, їх зв'язку з іншими суспільними утвореннями і т.д. Цей аспект вивчення традиції розкрито в дослідницьких студіях В.Бейліса, Б.Бернштейна, В.Власової, О.Забужко, В. Плахова, П. Штомпки, Л. Яроцького та ін.

Розкриваючи внутрішню суперечливість традиційної екзистенції, автор приходить до висновку, що це поняття можна трактувати як універсальний механізм, у якому поєднується креативна й консервативна складові. Вони, не виключаючи одна одної, є двома сторонами функціонування цілісного динамічного феномена, який постає перед нами як безперервне існування минулого в сучасності.

Відчуття спільної належності до такого існування, спільна колективна пам'ять, спосіб мислення та світосприйняття, бажання особистостей спільно творити текстуальне тіло своєї культури, розповідати своєю мовою про своє минуле, теперішнє і майбутнє породжують уявлення про національну ідентичність.

Для розкриття сутності поняття “національне”, в дисертаційному дослідженні, залучався доробок С.Андрусів, Г.Апресяна, С.Арутюняна, Ю.Бромлея, Г.Гачева та ін. Аналізуючи праці цих науковців ми пересвідчилися, що саме через національний образ світу як один із варіантів єдиної світової цивілізації, єдиного історичного процесу, виникає уявлення про культуру. Тільки за умови ґрунтовного вивчення історико-етнічного коріння можливе глибоке осягнення культури, її впливу на особистість.

Поняття "культура" охоплює величезну кількість складних і різноманітних явищ, тому досить важко сформулювати точне визначення, до того ж, це явище постійно розвивається та збагачується. Тому існує велика кількість визначень як на побутовому, так і на науковому рівнях. Істотною спільною їх рисою є те, що вони трактують культуру як певні надбання, здобутки.

Вагомим підґрунтям для аналізу поняття “культура” стали наукові праці В.Василькової, Г. Волкова, Н. Гончаренка, Ю. Давидова, Н. Дяченка, М. Савельєвої, В. Парахонського та ін.

Отже, концептуалізація проблеми національно-культурної традиції здійснена через поглиблення змісту понять “традиція”, “національне”, “культура”, які завжди знаходились в нерозривній діалектичній єдності. Саме вони, виступаючи сферою досліджень у філософії, соціології, культурології, мистецтвознавстві, історії тощо, створюють своєрідну тріаду або один цілісний феномен, який, врешті-решт, репрезентується як певна гама етнокультурно зумовлених явищ духовного буття, почуттів і станів індивіда, стандартів поведінки особистості.

У підрозділі 2.2 - “Традиція в процесі культурного успадкування” - окреслено традицію як спосіб реалізації культурно-історичної спадкоємності. Наголошено на значному вкладі як вітчизняної (П.Куліш, М.Костомаров, О. Потебня, М.Драгоманов та ін.), так і зарубіжної (Ф.Ніцше, О.Шпенглер, А. Тойнбі, Х. Ортега-і-Гасет та ін.) наукової думки у дослідженні проблеми національно-культурної традиції та її ролі в процесі культурного успадкування. В роботі доведено, що збереження національно-культурної самобутності народу знаходиться в прямій залежності від сталості культурних традицій.

В дослідженні підкреслюється, що культурне успадкування в періоди глибоких соціокультурних перетворень, як правило, має дві основні фази - деструктивну (недооцінка культурної спадщини й навіть її знищення) і конструктивну (культурний ренесанс, часткова "реабілітація" спадщини, створення нової системи цінностей).

Вивчення питання про успадкування культурного досвіду минулого багато в чому поглибило уявлення про традицію як механізм трансляції естетичного досвіду, який формується у вигляді системи стереотипів людської діяльності й результатів цієї діяльності, стандартних уявлень про них і способів їх позначення чи символізації; дало змогу зрозуміти, що процес успадкування в царині духовної культури не є лінійним, і з плином часу й активного функціонування в структурі нової традиції може використовуватися той матеріал, який досі не активізовувався.

Доведено, що для того, щоб повноцінно функціонувати, кожне людське суспільство повинно мати систему культури та стійкі національні традиції.

У підрозділі 2.3 - “Естетична своєрідність національно-культурної традиції” - національно-культурна традиція репрезентується як об'єкт естетичного дослідження.

У контексті естетичного аналізу набуває переконливості розуміння менталітету як системи поєднання способу мислення зі способом чуттєво-емоційної присутності у світі (А.Дорога, В.Капчеля, М.Каратаєв, Ю.Нігматуліна, М.Степико, В.Філатов, та ін.). Саме естетичне становить основу для дослідження традиції як засобу проектування майбутнього крізь символічні форми минулого.

Вивчення проблеми естетичних засад дозволяє стверджувати, що традиція як тотальний горизонт нашого емоційно-чуттєвого досвіду утворює своєрідний життєвий контекст, у якому відбувається наше особистісне самостановлення. Адже процес формування особистості розгортається в контексті традицій, які людина засвоює. Самоочевидності, норми та цінності як трансльований зміст спадщини утворюють послідовну життєву практику, у якій відображається характер і спосіб життя, притаманний тій чи іншій національно-культурній традиції.

Важливість естетичного підходу полягає ще й у тому, що за його допомогою аналіз національно-культурної традиції не зводиться до аморфного поняття “етнічної душі”, а реалізується через виявлення наскрізних структур національного менталітету. Підтвердженням цього є дослідження естетизму традицій української культури.

Саме ця проблема займає важливе місце у творчості таких філософів, як І.Мірчука, Д.Чижевського, М.Шлемкевича та ін. Вони, аналізуючи духовні фактори, що визначають національне обличчя народу, прагнули з'ясувати специфіку українського філософського мислення.

Розгляд естетизму традицій української культури дозволяє зробити висновок, що зародження та формування естетичних особливостей світогляду народу пов'язані з расовими, географічними, історичними, соціальними, культуроморфними та глибинно-психологічними впливами.

Аналіз традицій української культури дає підстави стверджувати, що в естетичних характеристиках національно-культурної традиції знаходять наочний вияв риси національного характеру та духовного світу певного народу.

Третій розділ - “Роль і місце обряду в процесі естетичної об'єктивації національно-культурної традиції” - складається з двох підрозділів. В ньому аналізується обрядовий компонент в естетичній структурі національно-культурної традиції, що зумовлює практичне значення дисертаційного дослідження.

У підрозділі 3.1 - “Сутність “обряду” як феномену традиції” - аналізується обряд як сукупність, система традиційних, умовних і символічних дій, як цілісний своєрідний колективний акт, який визначається звичаєм або законом і повинен супроводжувати важливу подію суспільного чи особистого життя людей. Завдяки обряду зберігається національна свідомість, народ піднімається до вершин уселюдських творчих цінностей.

Обряд виступає як перша чи одна з найдавніших (можливо, у числі інших поки що не відомих нам) форм побудови відносин людини зі світом, стосунків між людьми як суспільної за своєю суттю форми поведінки, яка виконує певну суспільну функцію.

За допомогою обряду людина періодично оновлює свої переживання. Таке оновлення стало однією з основних ідей ритуалістичних студій М.Еліаде, А.Єнзена та інших дослідників. Окрім зазначених завдань, обряд виконує функцію створення психологічного (емоційного) комфорту соціального буття (“ейфорії”, у термінах Е.Дюркгейма). Обрядові дії - це ті річища, в які може вільно і легко спрямуватися радість, або сум, які охопили людину. Через обряд досягається почуття співпереживання, що допомагає частково полегшити відчуття втрати. Доведено, що обряд систематизує та узагальнює переживання в певні естетичні і морально-політичні почуття.

Р.Ферс і багато його послідовників стверджують, що основною властивістю обряду є його виразність, а за своєю природою він ближчий до поезії, мистецтва, ніж до науки, принаймні в її сучасному розумінні.

У підрозділі 3.2 - “Обряд як спосіб вияву естетичного в національно-культурній традиції” - окреслено обряд як один з найважливіших складових елементів традиції, який покликаний відтворювати й підсилювати почуття колективної ідентичності, робить традицію видимою, відчутною, живою, оскільки служить виявом естетичного в ній.

В підрозділі охарактеризовано фактори, які сприяють функціонуванню обряду як засобу опредметнення естетичного в традиції. До них відносяться: міфологічна основа обрядів, їх символіка, людина як учасник обрядових дій, святково-ігровий елемент, мистецтво як природній для обряду фактор.

Міф можна розглядати як дискурсивну модель обряду. Обряд прагне злитися з безперервністю, континуальністю, тривалістю, а міф вносить елемент паузи, проміжку, він більш оформлений, більш символічний. Він перетворює обряд у замкнуту символічну систему, яка обєднана як характером функціонування, так і способом моделювання навколишнього світу.

Символ - це спосіб входження смислів у світ людсько-обмеженого розуміння. У обрядових символах смисл даний як смислова глибина, смислова перспектива. Але, щоб стати знаками реального світопорядку, вони являють цю безмежність як щось завершене.

Максимально актуалізуючи в обрядах свої творчі здібності (жест, міміку, пантоміму, танець, музику, колір і т.п.), працюючи в унісон, людина стає втіленням повноти довершенного прояву універсальних життєвих сил і, очевидно, саме тому здатна, як учасник обряду, переживати цілісність буття.

Естетична привабливість обрядів обумовлена ігровим началом. Гра формує такі духовні здібності учасників обрядових дій, без яких не існує естетичного світосприйняття, а саме: одухотворення неживого, здатність перевтілення в інше, віра у вигадку, - не втрачаючи при цьому відчуття реальності, бачення в речі багатства її відношень.

Історія опредметнення естетичного в обряді - постійний відбір народом кращих творів свого мистецтва. Причому ці твори, увійшовши в обряд, не залишаються незмінними, вони шліфуються від покоління до покоління в напрямку найбільш повної відповідності їх тим почуттям, зовнішньою формою вираження яких вони є.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані основні результати дослідження, зміст яких відображає міру розкриття автором досліджуваної проблеми та окреслено можливі перспективи розвитку проблеми, її подальшої трансформації в інших сферах знання.

Дослідження проблеми естетичних засад національно-культурної традиції дозволило зробити такі висновки:

Здатність естетичного бути виявом множинності станів чуттєвого самоздійснення людини, охоплювати всі форми відношення її до світу репрезентує естетичне не тільки як категорію, але і як чуттєве вираження співбуття людини і світу.

Естетичне, поряд з етичним та сакральним, становить внутрішній зміст етнонаціонального культурного процесу. Воно інтегрує в собі всі елементи культурної предметності, у межах якої вони набувають тієї естетичної якості, яку в повсякденному суб'єктивному сприйнятті й переживанні мають лише випадково, і це дає підстави стверджувати те, що естетичне є беззаперечним атрибутом і аксіологічним виявом культури.

Поняття “національно-культурна традиція” є своєрідним закономірним завершенням структурно-семантичного зв'язку "культура - національне - традиція". Ці поняття, у свою чергу, дуже тісно пов'язані між собою та, переплітаючись, створюють єдине ціле:

уявлення про культуру формуються у людини через національний образ світу як один із варіантів єдиної світової цивілізації, єдиного історичного процесу. Тому осягнення культури, її впливу на особистість можливе тільки за умови глибокого знання історико-етнічного коріння нації;

національна культура й побут, національна психологія - це ті фактори, які, власне, і накладають на особистість відбиток національності; особистість несе в собі національне саме у формі засвоєння національної культури;

традиція - це ті фрагменти спадку, які не просто зберігаються в даний момент, але й тісно переплітаються із цим історичним моментом. Традиція - це безперервний процес творення, новаторства, а не застигла, абсолютно незмінна даність. Вона, якщо й містить у собі щось із досвіду минулих поколінь, то тільки таке, що на даному етапі розвитку суспільства є необхідним, актуальним, без чого не може здійснитися прогрес;

Вивчення питання про успадкування культурного досвіду минулого багато в чому поглибило уявлення про традицію як механізм трансляції естетичного досвіду й дало змогу зрозуміти, що культура й традиція - не одноразові явища, побічні чи випадкові для історії, а феномени, що мають значення для людства чи якоїсь соціальної спільноти - досвід, який накопичується у вигляді системи стереотипів людської діяльності й результатів цієї діяльності, стереотипів уявлень про них і способів їх позначення чи символізації. Кожне людське суспільство для того, щоб функціонувати, повинне мати систему культури, що вже склалася, традиції, що "засвоїлися".

Національно-культурна традиція є засобом не тільки трансляції, але й універсалізації культурного досвіду на рівні його безпосередньо особистісного переживання, тобто художнє моделювання історичної дійсності крізь призму її естетичних якостей. На прикладі української культурної традиції ми з'ясували, що ознаки естетизму є основою естетичної свідомості народу, та зумовлюють становлення національної самосвідомості. Естетичне, завдяки поліфункціональності виявів, різноманітності рівнів реалізації, зв'язку з підвалинами етнобуття, забезпечило собі місце серед базових характеристик національно-культурної традиції.

Національно-культурна традиція як механізм культурного успадкування одночасно виконує функцію матеріального закріплення, фіксації та вираження естетичних цінностей певної культури. Важливим складовим елементом традиції, однією з форм, яка знаходиться в основі всіх національних культур і служить своєрідним "культурним заповідником" метафізичних смислів і архетипічною символікою естетичного світовпорядкування, виступає обряд. Він постає як своєрідне логічне завершення існування того беззаперечного естетичного начала, що живе в кожному народі. Обряд виступає остаточним і вирішальним елементом, який надає традиції смислову завершеність.

7. Дослідження обряду як феномена дає підстави стверджувати про існування певних факторів, які сприяють тому, що обряд виступає засобом опредметнення естетичного в традиції. Основними серед них є: 1) міфологічна основа обрядів; 2) їх символіка; 3) людина як учасник обрядових дій; 4) святково-ігрові елементи та 5) мистецтво:

- міф із його стихійною, органічно властивою йому діалектикою допомагає сприймати минуле, сьогодення в постійному русі, у багатообразності живих зв'язків соціального і природного світів;

- обряд як засіб опредметнення естетичного трактується не як художній образ (бо образ - це елемент свідомості, відображення об'єкта суб'єктом), а як знак чи система знаків, які втілюють у собі художній образ. Обрядові символи естетичних цінностей культури сприймаються як очевидності, які завдяки безпосередній даності індивідам окреслюють кордони розумної осмисленої діяльності. Буття індивідів у культурі відбувається як природна "вписаність" у контекст цих очевидностей як осмислених реалій;

у процесі естетичної об'єктивації активним началом виступає людина не тільки як об'єкт, що усвідомлює, але і як практично, матеріально діючий художник. В акті втілення людина виступає цілісно, вона чуттєво, інтелектуально, практично активна;

естетична значущість обрядів обумовлена наявним у них ігровим фактором. Синкретизм гри, єдність чуттєвих образів, уява, емоції, вольові імпульси, фізичні рухи й звуки, які виражають ігровий стан, мова, яка значною мірою зобов'язана грі й, у свою чергу, розвиває її, - усе це і є ті основи, із яких формується естетичність обрядів;

на основі гри виникають такі форми мистецтва, із яких обряд обирає ті моменти, що можуть служити узагальненою формою вияву почуттів. Сприйняття творів мистецтва, які входять до обряду, має під собою благодійне підґрунтя - почуття, викликані певними подіями. Ці почуття, різні за глибиною та силою прояву в різних людей, знаходять спільну для них форму вираження у творах мистецтва, які входять до обряду. Останній, як обмежене в часі дійство, може містити в собі музичні, хореографічні й літературні твори малих розмірів, декоративно-оформлювальні елементи.

Отже, концептуалізація проблеми “естетичне - традиція” дозволила обґрунтувати положення про те, що національно-культурна традиція - це певний механізм, який допомагає людині сприймати світ і себе в естетичному модусі. Завдання національно-культурної традиції - розкрити інтимно-людський, переживальний, духовно-моральністний вимір культурних явищ і подій. Таким чином, вона виявляє причетність особистості до загальнолюдського змісту буття, до того, що завжди "тут і тепер".

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

Баранова Н.М. Історія одного обрядового символу на Придесенні // Сіверянський літопис. - Чернігів, 2000. - № 2. - С. 144 - 147.

Баранова Н.М. Філософські аспекти обрядів Полісся // Сіверянський літопис. - Чернігів, 2000. - № 4. - С. 181 - 186.

Баранова Н.М. Вічна традиція в національно-культурному просторі // Сіверянський літопис. - Чернігів, 2003. - № 4. - С. 149 - 154.

Баранова Н.М. Естетична своєрідність національно-культурної традиції // Практична філософія. - К., 2004. - № 2. - С. 206 - 212.

Баранова Н.М. Мистецтво як основа формування духовної культури молоді // Сучасні педагогічні технології у вищих педагогічних закладах освіти (Всеукраїнська науково-методична конференція). - Ніжин, 2001. - Ч. 1. - С. 112 - 115.

Баранова Н.М. Національно-культурна традиція в естетичному просторі // Людина - Світ - Культура (Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень): Матеріали Міжнародної наукової конференції 20 - 21 квітня. - Київ, 2004. - С. 261 - 262.

Баранова Н.М. Філософи та літератори про естетизм традицій української культури // Філософія і література: Матеріали ХІ Харківських Міжнародних Сковородинівських читань 24 - 25 вересня. - Харків, 2004. - С. 288 - 290.

Размещено на Allbest.ru